Розділ «V»

Парафієвський і Вербицький спустили очі додолу. Голос в неї був різкий та неприємний. Вона розмовляла голосно та дрібно, як говорять проворні, жваві, ще й до того лепетливі молодиці. Говорила вона, неначе кричала, аж лящала на всю світлицю.

«Сьогочасна людина… Такі терміни люблять вживать прилюдно тільки лібералки, нітрішки не соромлячись і вважаючи на ці слівця, як на звичайні наукові, а не якісь сороміцькі», – подумав доктор.

– Добре! Поїдемо, то й подивимось і дізнаємось за її слабість, на яку вона хоробиться, —обізвався голосно Уласевич.

– Мені дуже шкода її, бо вона була така добра наймичка, яких в нас на селах теперечки трудно й напитать. Так мені шкода її, що я оце перша мусила зробить вам візит. Я трохи нехтую салонними забобонами на цей раз, бо доконче треба одрятувать людину, може, й од наглої смерті. Порадьте, коли ваша ласка, й допоможіть їй.

«Яка добросерда людина ця молода матушка… І, певно, прихильна до народу. Недурно в неї такі солодкі добрі очки…» – подумав Уласевич, озираючи свіжий вид гості та оглядаючи ще свіжіше убрання.

– Котра це молодиця заслабла? Як її на прізвище? – спитав Парафієвський.

– Та Настя Сопілчиха! Ще як вона служила в мене, то все було кородиться на ноги або часом і слабує: то в неї часом було судомить в правій кульші, то в обох гомілках. А як вийшла заміж, то все чогось хоробиться та й хоробиться то на живіт, то на… – вкинула знов наукове слівце гостя. – Я випадком оце зайшла до неї подивиться та досвідчиться гаразд за все, а звідтіля просто до доктора. Я вас одвезу й ладна назад привезти. Та для неї забарка буде, може, й небезпечна.

– Я ладен служить вам хоч і заразі – промовив доктор і вскочив в кімнату, щоб натягти пальто. – Коли в молодиці щось небезпечне, то їдьмо таки зараз.

– Які це в вас книжки? О! Українські! Можна в вас позичить на який час хоч одну? – говорила матушка.

– Можна! Я буду радий, що знайшов читальницю! – обізвавсь доктор з кімнати.

– От і не знаю, яку брать.

– Беріть ту, котра на вас дивиться, – сказав Парафієвський.

– Коли ж вони ніби усі на мене дивляться. Візьму хіба оцю більшеньку.

І вона вийняла хусточку, втерла собі заснічене око й поклала хусточку на одібрану книжечку, наче назначила, котру хоче позичить.

Ладковська встала. Гості й собі встали й попрощались з доктором. Надежда Мокіївна Ладковська вийшла, але забула взять книжечку й хусточку. Усі вийшли на ґанок. Коло ґанку стояли коні. Ладковська вхопила в руки віжки й батіжок, попросила Уласевича сісти з лівого боку, а сама сіла праворуч, щоб поганять коні. Вона підняла голову, потрусила віжками й махнула батіжком. Коні шугнули в ворота.

– Це ви самі поганяєте? Приїхали без погонича? Ож дайте мені віжки, я поганятиму! – промовив Уласевич.

– Навіщо? Спасибі вам! Я люблю поганяти і вмію добре правувать кіньми. Я сама без погонича їжджу і на поле, часом і до міста: коні плохі, як ягниці, – говорила Ладковська й якось по-молодецькому випростала стан і знов махнула батіжком по конях.

– Ви оце, може, й ненароком підійшли під мій погляд, закликаючи мене до недужої. Я напитував отут людців, щоб мені ставали до допомоги та намовляли людей обертаться за ліками до мене, а не до знахурок. Селян трудно затягти до наших ліків або в лазарет. Лазарет лякає їх.

– Добре! Я ладна пристать до спілки: намовлятиму селян при нагоді, бо наші селяни обертаються до доктора часом вже тоді, як смерть стане за плечима.

– Тоді, як вже «смерті – не одперти», як кажуть в приказці. А заздалегідь та зачасу їм і в думку не приходе, щоб обернутись до нас за порадою.