Розділ «V»

Вже надворі сливе поночіло, як Ладковська приїхала.

– Куди це ти їздила? – спитав в жінки отець Яків.

– Та оце возила доктора до Насті. Прибігла до мене її мати за порадою. Настя дуже заслабла. А я поки привезла доктора та поки одвезла, то чимало часу загаяла. Ой як же я забарилась! – казала матушка, одмикаючи шафу, не роздягнувшись і зопалу ніби кидаючи на стіл чайницю, сахариницю й усякий посуд.

Вона похапцем скинула капелюш і пальто й почепила на кілочку в столовій, де вони часом висіли не сховані по три дні й припадали порохом сливе на палець. Вона не шанувала одежі й, роздягаючись, кидала її, де траплялось, і кільки день не ховала її в шафу, бо… забувалась.

– Хіба ж не можна було самій старій матері побігти до доктора? Треба було доконче тобі їхати та гаять час. І в покоях безладдя, і корови стоять недоєні, і коні оброку не їли й досі, і вечеря не готується, бо й комора й половник з половою для корів – усе позамикане, – мимрив отець Яків стиха. Але він не насмілився докорять жінці. Він вже дізнався з досвіду, що жінка була опришкувата та натуриста, була ладна збить бучу лайкою, криком та галасом і, врешті, вміла якось викрутиться та одбрехаться.

– Мені стало шкода Насті. Треба ж вважать не тільки на себе, але й на ту безщасну бідноту, – обізвалась Ладковська.

– Звідкіль це на тебе найшла така охота до добродіяння? – стиха обізвавсь о. Яків.

– З доброго серця, а не так собі, з доброго дива! – одповіла жінка, брязкаючи ключами.

– Треба важать і на людський поговір. Адже ж за твої одвідини молодого доктора піде скрізь чутка, піде поголоска!

– Нехай іде! Там-то мені клопоту. Я ладна наплювать на той погозір, бо я вище од того. Я вольна людина і маю право вволяти свою волю.

Отець Яків вже знав з досвіду, що за цим зараз почнеться крик та репетування, що вона застукає щиколотками об стіл, почервоніє од злості, як упир. Він замовк і тільки важко зітхнув, бо вже дізнавсь, що Надежда Мокіївна вийшла за його заміж без щирого кохання, і давно постеріг, що її серце липне до паничів, як бджола до меду.

Надежда Мокіївна була трохи чудна на вдачу: не любила нігде бувать у гостях, не мала близьких приятельок, ні з ким щиро не приятелювала й якось держалась осторонь од усіх сусід. Вона і в себе не любила приймать гостей, вітала їх з неохотою, була навіть непривітна до них. Сусіди примічали це потроху й одкаснулись од неї одразу. Тільки й любила вона їздить в гості до тих сусід, де були паничі, приймала в себе дома тільки паничів, як вони часом приїжджали до отця Якова. Коли вчитель траплявся гарний або в хорі з’являвсь гарний парубок півчий, вона тоді ходила в школу на співки, буцімбито задля того, щоб допомогти вчителеві гарно справлять півчу. Але як тільки той гарний півчий виходив з хору, те падкування до співів одразу зникало в неї, і вона переставала ходить на співки. Усіх гарних чоловіків, усіх красунь молодиць на селі вона знала, скрізь ловила з жадобою красу очей та брів і милувалась ними. До кожного панича вона залицялась, хоч би він був і не дуже гарний. В одного їй припадали до вподоби гарні виразні очі, в другого чудові вуса, в того червоні уста. Але кохання й завсідне залицяння до паничів в неї було романтичне й ніколи не заходило далеко: воно скидалось на відоме інститутське «оббожування».

О. Яків постеріг її норови, постеріг її романтичність і мусив занехаять її залицяння.

Тим часом Яків Кирикович, вернувшись додому, почав роздягаться й зирнув ненароком на стіл. На столі біліла настовбурчена хусточка Ладковськоі, а під хусточкою лежала та українська книжка, котру вона позичила в його.

«От і забулась взять і книжечку й хусточку, надісь, спохвату. Певно, вдалась надто вже спішна на вдачу, або… може, вона була дуже заклопотана слабою молодицею. Певно, має дуже добре й почутливе серце», – подумав Яків Кирикович, пораючись коло столу та прибираючи посуд.

Гукнувши в вікно на парубчака наймитчука, він оддав йому книжечку й хусточку й звелів зараз однести до Ладковської, а сам засвітив світло й примостивсь на ліжку на спочинок. Недавні події несамохіть виникли в його уяві. Перед ним неначе манячіли й Ладковська, і недужа молодиця в убогій хатині на полу, прикрита рядниною. Різкий голос Ладковської все вчувався, ніби лунав десь недалечко од його. Він неначе почував її м'яке плече, що ніби все черкалось об його. Але ця згадка була йому не дуже приємна. Ладковська не надила його ні красою, ні своєю науковою розмовою.

Він сів за стіл дописувати розпочату лікарську книжечку для народу.

Наймитчук приніс до о. Якова книжечку й хусточку і передав через наймичку в горниці. О. Яків узяв і одніс жінці.

– Ти загубила хусточку. Це вже десята загублена хусточка од різдва, як я полічив їх. Ти їх сієш, неначе цибулю на грядці, – промовив о. Яків з осміхом.

– Це ж я спохвату забула в доктора позичену книжку. Така вже я вдалась тороплена та спішна, – сказала Ладковська, укладаючи меншого хлопця в колиску, що стояла проти її ліжка.