Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Старшина! Старшина! – загомонiли навкруги. Розмови стихли, всi глянули на рундук i поскидали шапки, здоровкаючись. Там стояв Копаниця iз знаком на шиї, а бiля нього писар, держачи в руках якiсь папери, та староста. Громада зовсiм ущухла, дожидаючися, що скаже старшина.

– Ну, сходка починається! – промовив Копаниця голосно. – Семене Семеновичу, читайте бумаги!

– «Предписание уездной земской управы от 19-го апреля сего года за № 1829. В виду появления на рогатом скоте эпизоотии ящура озаботиться…» – читав писар щось мудре, а громада слухала.

– Розшелепали? – гукнув Копаниця. – Хвороба, дак щоб береглись!

– Яка ж хвороба, коли про ящiрок? – питався хтось серед людей.

– Дак ото ж i звелено, щоб не їла скотина ящiрок, а то буде така хвороба, пизотiя називається, – розказував хтось мудрiший.

– Та де ж це видано, щоб скотина ящiрки їла? Таке вигадають! – сказав якийсь дiд, махнувши рукою.

– Ат! Якi там ящiрки? – не згоджувався один дядько. – Хiба не чуєш? Про я щ у р а, а не про ящiрок написано. Щоб дiвчата й парубки не гуляли повеснi в ящура, а то на скотину моровиця буде.

– Пху, чорт батька зна що! I за дiдiв, i за прадiдiв наших гуляли в ящура, та й не було нiчого скотинi, а тепер маєш: уже й того не можна! Що ж це за напасть така? – сердилися люди.

– Не розсуждай! Коли пишуть, спольняй, i бiльше нiчого! – гримнув старшина. – Продольжайте, Семене Семеновичу!

– «Предписание господина станового пристава первого стана от 15-го мая сего года за № 2734 о немочении конопли в реке… под угрозою штрафа в два рубля, для чего копать бассейн, собрав на этот предмет по двадцять коп. с двора».

– Чуєте? Щоб конопель не мочили в рiчцi, а то штрапу два карбованцi!

– Та де ж ми будемо мочити? Оце лихо! Хiба ж нам без конопель жити? – почулися голоси.

– Не вигадувать! – гукнув старшина. – Сказано не мочить, дак не мочить! Спольняй, i бiльш нiчого! Як зберете по двадцять копiйок з двора, то тодi волость дозволить мочить, де хочеш.

– А що там iще сказано копати? – допитувався хтось.

– Нiчого не копати: знеси на волость по двадцять копiйок з двора та й мочи, де хоч, а не принесеш – штрап i в холодну! – вiдказав Копаниця. Продольжайте, Семене Семеновичу!

Семен Семенович iще чимало «продольжал», вичитуючи i про те, щоб заплатити земству грошi за пожарку, i про те, що «розiськуються беглi рештанти», i про всячину iншу, але всi слухали це мало, бiльше пускаючи крiзь уха, бо добре знали, що не про це їх сюди покликано. Врештi, як уже все попрочитувано. Копаниця спитав писаря:

– А що, Семене Семеновичу, бiльше нема дiлов?

– Нема, усе.

– Ну, дак i додому можна… А втiм, стривайте! – припинив вiн громаду, мов тiльки тепер iзгадавши те, що хотiв казати. – Ще одно невеличке дiло є… От ви знаєте, що у нас є пересельськi надiли… Ми за їх громадою платимо поземельне i всi вiдбутки вiдбуваємо, а за що? Бог його святий знає! Чи не краще було б нам узяти та продати?..