Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– А не дiждеш ти, вiдповiдав Грицько, – чужого хлiба косити! Я буду працювати, а ти будеш моє добро забирати!

– Бо не сiй на чужому! I заберу, а ти дулю з'їси! – одгукувався Панас, – їстимеш дулi: так тебе ними нагодую, що аж репнеш. А хлiба не їстимеш, бо я його заберу, на всiй тiй десятинi заберу.

– I на поле не пустю! – вiдказував Грицько. – В мене коса в руках буде.

– Побачимо ще! Не пустиш мене на моє поле, дак сам зогниєш у землi, нахвалявся Панас.

– От таки вони справдi порiжуться колись! – промовила Гаїнка.

Тим часом Грицько вже проминув Панасову хату й був коло Зiнькової.

– Добривечiр, дядьку, – озвався до його Зiнько.

– Добривечiр!.. А хто це? Зiнько!.. А я за тим шибеником i не добачив тебе.

– I хочеться ото вам, дядьку, змагатися з їм. Грицько махнув рукою:

– Ти ж кажи! От так собi йшов додому проз його хату i в голову того собi не клав, щоб сваритися, а вiн зачепив.

Грицько вже вiдсердився трохи: вiн звичайно скоро прохолоняв, не так, як Панас, – той як розсердиться, то вже злий буде хто й зна поки i все проти того чоловiка копатиме; а як розлютується iнодi, то хто й зна що робив би. На його багато людей ремствувало: чи свиня чия до його вбралася, то вiн уже їй спину переб'є; кiт до його внадився чужий, – лапи йому повiдрубує. А одного разу засварився з чоловiком за якусь там дурницю i все нахвалявся: «Ну, будеш же ти без худоби!» Той чоловiк i байдуже, а одного разу вранцi встає, пiшов у повiтку, – аж конi його – пара добрих коней – здихають: хтось уночi влiз та ножем кишки їм повипускав… Усе село знало, що це Панас iзробив, а нiчим довести, – так i пропало. Через те дибляни не любили Панаса, трохи навiть боялися його, i в спiрцi з Грицьком бiльшiсть до старшого брата прихилялася, надто ж, що Грицькова й правда була. Зате в Панаса був оборонець – Копаниця.

Грицько тим часом, стоячи в Зiнька перед ворiтьми, оповiдав, як почалася сьогоднi сварка, i додав:

– От ти кажеш: не сварись! Як же менi не сваритися, сам ти подумай! Це ж мої труда! А земля? Вона ж моя, – це ж усяке знає. А в мене ж дiти! Як же я поступлюся нею? Тепер усяке над землею труситься, бо народу багато, а землi мало, а я так i покину її?

– Та нi, я того не кажу, – вiдповiдав Зiнько. – Знаю, що земля це ваша, що вам її треба. Тiльки що, як почнете ви сваритися та битися, то не буде нiчого з того доброго. Ви своє робiть, а коли вiн до вас чiплятиметься, тодi позивайте його.

Грицько подумав…

– Хто його знає, чи випозиваєш що… – промовив зiтхнувши. – А втiм, воно справдi тодi лучче видно буде, а тепер не варт змагатися… Бувайте здоровi!..

– Бувайте й ви!

– Шкода чоловiка! – промовив Зiнько. – I путящий чолов'яга, а не щастить йому.

Грицьковi справдi не таланило. Все було йому якесь лихо: то в нього коняку вкрадено, то вiл здох, то град ниву побив – i так мало не щороку якась бiда йде та й другу за собою веде. Напосiлася недоля на горопаху. Зовсiм пiдбився чоловiк, а найбiльше тодi, як йому жiнка вмерла, покинувши троє малих дiтей. Бився вiн, бився з їми щось бiльше як рiк, а далi таки оженивсь удруге. Сам вiн i не хотiв того, бо й досi журивсь по першiй жiнцi, та люди кругом казали, i сам бачив, що не видержить без господинi з трьома дiтьми та з хазяйством. Та яка ж на троє дiтей пiде? Нараяно йому покритку Ївгу – чепурну й здорову, але з дитиною. Та то б iще не лихо, та погано про неї говорено на селi. Та що було робити Грицьковi? Хiба iнша пiде? Добре, що й така трапилась. I оженивсь. Та щось i тепер не дуже великий лад у його в сiм'ї.

Мати вже спала, як Зiнько з Гаїнкою вернулися додому. Вони не стали її будити. Гаїнка потемки познаходила в хатi вечерю, винесла, i вони сiли вечеряти на призьбi. Мiсяць уже високо пiдбився вгору, i було ясно, хоч голки збирай. Голоднi й щасливi, вони повечеряли тим, що зосталося вiд обiду, i полягали спати на примостцi в садку, що починався в їх зараз од хати.