Розділ «СПРАВА ДРУГА»

Лимериха. А про кого ж мені більше клопотати? Про неї, моя дитино; про її долю щасну. (Повертається до Кнурихи.) Та така ж, кажу, сестрице, самохітня та самовільна, як і її мати, каторжна, була!

Кнур. Отак матері подякуй!

Лимериха. Правда, куме, правда; що правда – то не гріх! І я така замолоду була… огонь була!

Кнур. То чого ж його і на дочку ремствувати?

Лимериха. Хіба я на неї ремствую? Я ж тільки прошу її: уваж ти на мене, стару; послухайся матері своєї, що тебе на своїх руках виносила-виняньчила, он яку виростила!

Кнур. Ну, вже, коли б мене дочка моя та не послухалася!…

Кнуриха. То що б було?

Кнур. Що б було? (Суворо). Кланявся б у ноги та просив…

Кнуриха. Всі ви одним миром мазані, – знаємо ми вас… Вам аби все було по-вашому.

Кнур. А то щоб яйця та курей учили?

Лимериха. Правда, куме, правда твоя… А мені ж, нещасній, виходить тепер таке.

Кнур. Бо сама й винувата. Нащо сповадила дочку так? Нащо їй волі багато давала?

Лимериха. Як же мені було їй волі не давати? Одна ж вона у мене, як те зернятко! Тільки ж у мене й поради, тільки й утіхи.

Кнур. Ну і тішся тепер!… А якби змалку повадки не давала, от би тепер і не скаржилася. Знаєш: учи дитину тоді, як упоперек лави лежить, а не тоді, як уподовж ляже!

Кнуриха. Та хіба в неї Наталя що? Дай, боже, кожній матері таку дочку!

Лимериха. Гріх слова сказати, – добра вона у мене. Чи п’яненька я прийду додому – вона і пригляне, і спати положе; і так – ласкава до мене, поважає… Одно тільки… Усяке бачить наші достатки, що з року на рік все зменшаються та зменшаються; та як їм і не меншати, коли тільки тим і живемо, що зосталося від покійного? Все ж воно не прибуває, а убуває… Тепер я стара; на мій вік ще стане; то сим, то тим боком проживу. А як згадаю, як то їй, молодій, у світі прийдеться жити та бідувати, – то так біля серця і запече… От би і хотілося її за свого життя пристроїти… і лучається добрий чоловік… Та ви знаєте: Шкандибихи син.

Маруся. Я пак і забула, тату, вам похвалитися: Карпо приходив до вас.

Кнур. До мене? Чого?

Маруся. Хотів вас прохати…

Лимериха (перебиває). Знаю, знаю… Я вам усе розкажу, все; постійте тільки трохи… Так ото, кажу, Шкандибенко молодий свата. Чого ж їй? Такої пари і по світу пошукати: і не поганий, і багатий, і її так кохає… Отже, підіть! Не піду та й не піду за Шкандибенка!