Розділ «СПРАВА ДРУГА»

Кнур. Кажуть, либонь… Ти сядь, сядь… бо я довго тебе буду питати.

Василь. Та я й постою.

Кнур. Ні, сядь. Та дивись мені у вічі прямо, та кажи по правді.

Василь (усміхаючись). Що це ви, батьку, наче мене сповідати збираєтесь?

Кнур. Сповідати, сповідати… Я хочу тебе дещо розпитати та й тобі розказати.

Василь сідає.

Двадцять років тому минуло, як до мене прибували січові гості. Не самі вони приїхали, а привезли з собою малого хлопця. Я вже тоді був жонатий, та своїх дітей не було… Ото вони і напалися на мене: візьми та й візьми собі за сина… Той хлопець, Василю, був ти.

Василь. Знаю, батьку. Мені про се мати розказували.

Кнур. Не перебивай!… Намоглися вони на мене: бери та й бери! Пораявся я з Оришкою. І вона каже: чому не взяти? Пошле нам бог дітей – буде годувальником, а не пошле – візьмемо за сина. – Ну, добре. – Питаємо у січовиків: хто ж ти? відкіля? щоб знати, бач, кого будемо годувати… Так і січовики не знають. Кажуть, либонь, одна ватага ходила у Польщу та, звернувшись, і тебе з собою до Січі привезла. От і все… Ну, ми взяли. Годували тебе, ростили, за сина видавали… Уже п’ятий рік тобі пішов, як у Оришки родилася Маруся. От, як родилася, Оришка й каже, та й я сам собі розкладаю: може, оце вже коли Оришка породила дочку, то, бог дасть, породить і сина. Чого ж нам чужого за свого приймати? А чи не породить, то невелика утрата, коли ми тебе і за чужого приймемо… Все єдно, як свою дитину, кохатимемо… І Маруся, виростаючи, щоб знала, що ти не рідний їй… щоб, бач, дивилася і бачила… з ким, може, бог судить їй і віку дожити.

Василь. Спасибі вам, батьку, за вашу ласку. Одно вам скажу: що я Марусю як рідну сестру почитаю. Оже навряд, чи бог судить так, як ви кажете.

Кнур. Як саме? Хіба ти – теє… Хіба правда тому, що Лимериха хвалилася?

Василь. Що ж вона хвалилася?

Кнур. Та, бач, що її Наталка до тебе дуже пада; та й ти, либонь, до неї.

Василь. Я Наталку люблю, як свою душу.

Кнур. То се правда?

Василь. Правда. І то правда, що стара не хоче, щоб Наталка ішла за мене, а хоче віддати за Шкандибенка; а Шкандибенко усяк круте, як би то мене з містечка вижити. Чув я: до старшини лазив, – чи не можна б мене у пікінери записати… щось велику суму сулив. І записали, либонь.

Кнур (боязко). Тебе? у пікінери?

Василь. Мене ж. Писарів родич хвалився.

Кнур (покійніше). Ну, а ти ж як?

Василь. Я?… Я так рішив: коли мене – у пікінери, то я втечу за Дніпро – у гайдамаки.