Розділ «СПРАВА ПЕРША»

Наталя (хоче жартівливо). То ти так слухав… Скільки їх тут було та співало, – аж обридло, слухаючи.

Василь (прикро дивиться на неї). Такій молоденькій та й обридло?

Наталя. Справді, обридло… Гуляють, жартують, регочуть…

Василь. А тобі хіба жарти та реготи не милі?

Наталя (журливо). Не милі, Василю!

Василь. Чого ж се так?

Наталя. Так… Коли на душі важко та нерадісно, то жарти і співи не милі!

Василь. Чого ж воно так важко та нерадісно?… Ходімо он на тому бугорочку посідаємо.

Наталя. Ходімо…

Ідуть, сідають.

Василь (зазираючи їй у вічі). Чого ж се ти, моя горличко, журишся?

Наталя (тихо). Через тебе, мій голубе!

Василь. Отак!

Наталя. Ти все щось думаєш-гадаєш… Мабуть, мене покинути хочеш. Може, знайшов де другу, багатшу від мене?

Василь. Господь з тобою, Наталю! Що се ти кажеш? Хіба мені, приймакові безродному, та про багатство дбати? Якого мені багатства?… Як твої очі, та чорні брови, та твоя ласка щира, – от і все моє багатство!

Наталя (важко). Не один такої співав, Василю, і не одна дівчина від зради сохла!

Василь (понуро). Не знаю за других; я про себе кажу.

Наталя. Чого ж ти завжди такий сумний та задуманий… тікаєш людей, мене цураєшся?

Василь. Я не цураюсь тебе, Наталю; а від людей тікаю, бо – сумно між ними.

Наталя. Чого ж воно сумно?… Скажи, бога ради!