Розділ «СПРАВА ПЕРША»

Дівчата. Ходімо! ходімо!

Розбігаються по кущах. Як вони скриваються, з противного боку виход Наталя з Марусею.

ВИХІД VI

Наталя. Ну, та ще що він казав? Розказуй-бо далі сестрице.

Маруся. Та що ж він казав? Якби, каже, я хоч трох що-небудь мав за собою – зараз би послав старостів до тебе… А то, каже: і вона убога, і в мене немає нічого!

Наталя. Та це ти вже розказувала. А ще, опріч сього?

Маруся. Та більш і нічого.

Наталя. Так таки – нічого?

Маруся. Та, бог його знає, він якийсь чудний: оце тобі веселий і говіркий, такого накаже – не переслухаєш, а це зразу немов на його що нападе! Похнюпе голову, настобурче очі, аж потемніє, як ніч та… Тоді вже і не підступай до його! Самі батько бояться його займати… І в такі часи завжди зіходе з двору.

Наталя. Куди ж він зіходе?

Маруся. А господь його знає! Світ’за очі…

Наталя (задумано). Коли б я знала, від чого то у його сум такий та туга тяжка?!

Маруся. То що б було?

Наталя (не слухаючи). Коли б можна чоловікові заглянути у чужу душу, подивитися у другого серце! (Важко зітхає).

Маруся. Хіба ти його так уже тяжко любиш, Наталко?

Наталя. Мати сина, а сестра брата ніколи не полюблять так, як я його люблю!… Чи удень сиджу я одна, самотою, – він мені перед очима так і стоїть! Чи опівночі спати ляжу, – і сонній він мені привиджується, не дає спокою!

Маруся. Ото вже ти його так укохала!… А гріх, Наталко, так хлопця кохати, за те тебе колись бог скарає.

Наталя. За що ж він мене буде карати? Хіба я що лихе затіяла, кохаючи його?

Маруся. Он моя мати розказують, що одна дівка покохала парубка та як він її зрадив, вона взяла і втопилася.

Наталя. То що ж, що втопилася? Коли, може, краще було утопитися, ніж на сім світі жити!