Розділ «V»

що, певне, й Бог простить усі гріхи.

Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був,

а ми несли кайдани невидимі.

Хто мав хвилини щастя в боротьбі,

а нас важка, страшна душила змора,

і нам не вділено було снаги

ту змору подолати…

Оксана (спокійніше й лагідніше, ніж досі)

Так, се правда.

Але ніхто сього не зрозуміє,

поки ми живі.

Отже, треба вмерти.

Ти, певне, довше проживеш, ніж я, —

до рук тобі свій заповіт віддам я,

а ти його передаси родині

і братчикам, хто ще живий лишився.

Степан (з гострою тугою)

Ой, краще б я тобі таке казав!

Оксана (підводиться й прихиляє його до себе)