Розділ «Дія четверта»

В свого дитяти питайся:

Де ж твоє дитя бувало?

Під царським вінцем стояло!

Ганна (вбіга). Ідіть, кумо, частуйте зятя. Ну вже ж і пара: як квіточки, як ягідки!

Хотина пішла, Степан накида на неї кожуха. Степан і Самрось теж виходять.

Зінько! Бачила вже молодих? Ось глянь у вікно.

Зінька. Поспію…

Ганна. Ну що, була у знахарки?

Зінька. Була! Помогла… Тепер ніби й не чую серця!.. Хай йому цур, тому серцеві!..

Ганна. Коли нема нам щастя, радіймо хоч людським! Візьми ножа та покрай хліба на стіл. (Скочила на полицю). Осьдечки ніж, чи гострий же? Поточи об горня. (Побігла).

Зінька (точить ножа). Степан сказав: «Жінка, що чоловікові в ногах повза, ворог, котрий спотання перегризе тобі горлянку!» Неправда!.. Кому я ворог? Собі хіба перетнути горлянку? Ні. (Кидає ніж). Питиму до краю, до денця!.. Небагато вже зосталося!.. Перед ким я скорилася, жебрала, у ногах лазила? Перед катом своїм!.. Не скорялася, сьомий рік пила гірку, доп’ю її до денця!.. Мене нівечили, катували, я не корилася, а тепер!.. Ох, яка ж я гидка!.. Гидчіш ящірки!.. Де ж поділася моя погорда, де ж поділася моя міць?.. Все, все мене лишило!.. (Вхопила себе за голову).

Дружки (співають).

Пусти, свату, в хату,

Тут нас небагато,

Четверо, та п’ятеро,

Та всіх дев’ятеро!

Зінька. Зінько, Зінько!.. Радій чужим щастям!

Дружки (співають).

А в нашого свата

Солом’яна хата,