Розділ «Фінтер»

Немовби із матір’ю в лагідній змові,

Що бачити — бачить, а не впізнає.

Це — свято Зелене. Чебрець на долівці,

У кожного щастя і горе своє,

І тепла рука на дитячій голівці,

І дивиться мати, а не впізнає…

— Як напрочуд гарно і точно, бля!.. — Педдагог витирав рукавом рясні сльози, шморгаючи носом і зажурено відвернувшись до заґратованого вікна. — Я завжди, як слухаю, згадую маму і плачу: ну чому, чому я, мудак, не робив так, як вона мені казала?! Не потрапив би сюди… — І зайшовся у гикаючих риданнях. — Давайте вже, відсилайте до нас свого помічника… Хоч він розрадить трішки, та звеселить…

— Але ж… — розвів невдоволено руками Вілен Петрович. — Як же я його… Він же…

— Ні, як хочете, то можете замість нього залишитися! — враз скінчилися сльози в амбала, і він приязно посміхнувся, як вишкірився.

— Ні-ні-ні! — злякано замахав руками Шерстохвостов. — Я вже… пришлю його… Ви ж… того… акуратно! Багато не розпитуйте… Бо у нас ще справи попереду. Мені інваліди не потрібні.

— Фірма гарантує мінімальні ушкодження! — підвівся і розвів руками господар. — Козарьов! Готуй мило, вазелін! Ви ж, поки там вантажать, а ми тут… спілкуватися будемо, теж можете відпочити: подивитися порнушку, з Кларою Цеткін і Троцьким, чи постріляти з «Калаша», чи покидати гранати у натовп.

— Ні-ні, я просто відпочину!

— Тоді — чекаю на вас перед від’їздом! Пригощу своїм напоєм, на доріжку…

У вагоні Вілен Петрович сказав Петрушці, дивлячись убік:

— Там головний просив тебе зайти, хоче чимось пригостити чи що… Але не барися! Скоро час їхати.

— А мене?! — ображено протягла, як маленька дівчинка, лікарка, нахиливши скирту вбік.

— Сьогодні — не твоє свято! — як одрізав Шерстохвостов. — Відпочивай! Ато… звикла!..

Петрушка задумливо постояв, відкопиливши нижню губу, а потім поволі почвалав до дверей, нахиливши голову.

Хвилин через десять здалеку почулися несамовиті, аж завиваючі, горлання:

— Ні-і-і-і!.. Не треба!.. Я не хочу!.. Що ви робите?! Ні-і-і-іі-іііі-іііііі-ііііііііі!!!