Розділ «Фінтер»

— Ну добре, забирай вже свої чотири вагони, бо ми звідси поїдемо прямо до Єрусалима, до Стіни Плачу, задля покаяння, тебе наслухавшись… — Вілен Петрович до кінця оцінив ситуацію і дещо заспокоївся. Навіть пожартував: — Може, вам нашого Леоніда Івановича залишити, на перевиховання? Чи, на оновлення моральних устоїв?

— Ні, не треба, — весело зблиснув очима Махно. — Він — невиліковно хворий всіма комуністичними хворобами, а у нас для таких одні ліки — куля в лоба! А ми кулі бережемо.

І знову страшно заллялася сміхом армія Махна — аж місяць на небі зблякнув, і багаття пригасли, і хрипко заіржали коні, ставши дибки, і рвучко шелеснув вітер зненацька, кладучи до землі високу сиву ковилу-траву.

— То їдьте! Бо поки ми тут теревенили, мої хлопці вже відстебнули п’ять вагонів — чотири за борги, а п’ятий — як подарунок, на згадку про вас… Дуже вже ви мені сподобалися! Спокійні, врівноважені… Хай вам доїдеться! — І Нестор Іванович глузливо засміявся, махаючи величезним маузером, як хустинкою, а лівою рукою відтягнувши холошу широчезного галіфе вбік, наче плаття. — Захочете знайти — ми завжди поруч з комуністами. Збоку.

Вілен Петрович зневажливо похитав головою, спозираючи, як степ повільно поплив, під натужне пихтіння ожилого потяга, ховаючи махновців у пітьму часу:

— Були вони бандитами, бандитами і залишилися!.. А ще про душу розповідає, про вічні цінності! — Він плюнув на землю, пішов у свій куток і сів на матрац.

— Падлюка ви, Вілене Петровичу! Паскудна падлюка! — Зі смутком промовив Петрушка, стоячи в дверях і задумливо дивлячись у місячну ніч, що бігла поруч з вагоном.

— Як хочеш побачити порядну людину, то заглянь у дзеркало: там завжди той, кого ти маєш за взірець доброчесності, - гмикнув Шерстохвостов, посміхнувшись куточками губ. — А всі, хто не схожий на жителя твого дзеркала, — паскуди, покидьки, мерзотники тощо. Пам’ятай про це і споглядай на світ спокійно. І твій час проб’є, не сумнівайся.

— Так, я відчуваю: його час проб’є, як і мій! — озвалася і Галина Миколаївна, що досі мовчала, з острахом спостерігаючи за подіями. І закінчила пишномовно-мрійливо, задерши скуйовджену голову до місячного світла: — Проб’є годинник, і настане час, і все зростеться з Льонею у нас!..

— Ну, у Льоні точно зростеться, — кинув Вілен Петрович, посміхнувшись під ніс, — якщо проктолог допоможе… А от у вас, шановна, навряд чи… Дуже вже запущене…

— Ні, таки — падлюка… — зробив висновок Петрушка, цього разу не уточнюючи особу.

Вечірнє сонце висіло над верхівками дерев, даючи всьому навкруги довгі тіні.

— А чому тут ніхто не сміється, не жартує? — спитав, неспішно потягуючи паскудне місцеве пиво Вілен, скосивши погляд на Балигу. — Лише горлають та сваряться.

— З якої радості? — здивувався Юрій Іванович, зметнувши брови і завмерши рукою з пляшкою пива, що ніс до рота. — Що, свято яке, чи клоуни виступають? Так я не бачу.

— Ну, як же… Одеса ж!.. А Одеса — то скрізь гумор, жарти, усмішки, маса розумних старих євреїв, що смішно спілкуються між собою… Це ж всі знають.

Вони сиділи вдвох на лавці, неподалік від моря. Від води дув легенький вітерець, і дихати тут було легше, ніжу місті, наскрізь просякнутому пахощами нечистот, особливо в центрі.

— Ти чи глузуєш, чи справді дурник? — пляшка продовжила шлях до рота Балиги. — Всі ці казки про Одесу — рідні сестри казкам про нашу Партію. Може, щось колись і було, але — давно. І — навряд чи. А сьогоднішні одесити просто вигадують байки про своє місто. Як і завжди.

Повз їхню лаву пройшов хронічний веселун Петросян, з абсолютно плоским від свого гумору обличчям — наче вирізаним зі шматка заяложеного паперу. Поруч підстрибки рухався один з одеських «джентльменів», веселий до діагнозу, заглядаючи на майбутнього мерина генітального сміху знизу і розповідаючи черговий анекдот, від якого Влаганович аж корчився у позивах реготу, як від лоскоту, жмакаючи цим свій високий інтелект.

— Ну, ось тобі… Яскравий приклад… нанайського гумору.

— А хто був той великий та товстий чоловік, що ми йому здали всі коштовності? І — що він з ними далі буде робити?