Розділ «Фінтер»

З великих динаміків-дзвонів пролунало неголосно і спокійно, добре поставленим чоловічим голосом:

— Начальник ешелону, вас чекають за дверима з табличкою «Керівництво установи», зліва від напрямку руху потяга.

За масивними, зі скла і чавуну дверима, Вілен Петрович побачив темноволосого амбала, у відпрасованій смугастій робі з доброї англійської тканини, що сидів за великим письмовим столом, не меншим, ніж у Шерстохвостова в обласній раді. Під робою виднілася білосніжна сорочка, розстебнута до пупа, а на грудях читалося татуювання: «Ми прийдемо, куди йдемо!» під зображенням Спаської вежі Кремля.

— Сідайте, братане! — запросив хазяїн цього досить великого кабінету, показавши рукою на зручне м’яке крісло збоку столу. — В цій зоні керую я, у нас тут самоврядування. Бо вся охорона розбіглася — мало платять… Тож самі себе і охороняємо, і перевиховуємо.

Він дістав сигарету «Davidoff:» і прикурив її від золотої запальнички «Anchor» у чохлі з гадючої шкіри, блиснувши платиновим годинником «Longines» серії Flagship Automatic Chrono.

— Раніше мене звали Пахан Зони, але у зв’язку з Перебудовою ми відмовилися від старого й образливого жаргону, тепер мене кличуть Педагог, з двома літерами «д», щоб розумілася різниця між професією і моїм званням. Каву, чефір, гашиш, героїн? Чи, може, томатний сік з морфієм? Чи — когось з опущених, для гостроти відчуттів: побалуватися, побешкетувати з ним? Є дуже цікаві екземпляри — співаки, актори, літератори…

— Ні, дякую… — насторожено відмовився гість. — Коли можна, кави, будь ласка… Але не розчинної, бо то — помиї.

— Ображаєте!.. — розвів руками Педдагог і скривив обличчя. — Кава у нас — бразильська, сімнадцяти сортів, вищого ґатунку, отримуємо разом з героїном, з Колумбії, прямі постачання: у мішки з кавою ховають «товар». Митниця про це знає, але… там теж люблять гроші.

— Тоді кави. Але… без героїну, коли ваша ласка… Мене від героїну дещо… пучить. А в дорогу, самі розумієте… — Шерстохвостов відчував ногами, що враз стали босими, холодну гладеньку гостроту леза небезпечної бритви.

— А зробимо так… — Хазяїн прищулив привітні льодяні очі. -Каву я вам дам із собою, по мішку кожному, та й усякого смачного відсиплю. І кожному — кавоварку-еспресо, на подарунок — у нас тут умільці роблять, по ліцензії фірми «Morphy Richards», але більш якісно. А ви покуштуєте наш, фірмовий чефір, зварений за моїм особистим рецептом — такого більше ніде не роблять. Бояться. Один зварив, так стрибнув з причалу у Жданівському порту, спочатку на дві доби зануривши ноги в таз з бетоном… І чого його потягло купатися, з бетоном на ногах? Не уявляю… А інший — відмовився пити мій чефір, так йому одразу…

— З задоволенням спробую! — швидко погодився Вілен Петрович, часто закивавши головою. — Ще ніколи не пив…

— От і добре, бо ви мені сподобалися, і було б жаль… — і він захрустів пальцями, а потім гукнув, ледь повернувши голову вбік: — Сержант Козарьов!

Звідкись вистрибнув, як м’ячик на рибальській гумці, невеличкий опецькуватий хлопчина, з чорненьким кучерявим волоссям, у формі з погонами:

— Я тут, мій бос! — і широко посміхнувся ротом з залізними зубами. — Закипає! Через хвилину подам. Щось іще?

— Ні, не будемо псувати враження від чефіру під назвою «Прем’єр». Можливо, пізніше.

— Слухаюсь! — виструнчився Козарьов і миттєво зник, як і з’явився.

— Мій денщик, — пояснив власник кабінету. — Єдиний, хто залишився з охорони. А чому? Бо взяв у свого товариша п’ятдесят карбованців, а через півроку заявив, що вже віддав, відправивши поштою. А брат цього товариша — у нас, тут. За грабунок. І поскаржився мені. Звичайно, це — не сума, але ж… принцип є принцип. Я нарахував проценти: на суму, на хамство, на брехню, на непорядність — вийшло п’ятдесят тисяч карбованців.

— Цікава у вас бухгалтерія, — здивовано хмикнув гість, хитнувши головою.

— Нормальна! — посміхнувся Педдагог. — Перевиховує враз і назавжди. Так от, платня у цього хлопця — три тисячі карбованців на рік, то років через двадцять він і розрахується, як доживе, бо тут… складні умови. Іноді відпускаю його додому, у коротку відпустку, до дружини. До речі, в нього це — вже шоста. Спритний хлопець!..

— Авжеж, я бачу… — Вілен Петрович посміхнувся. — Меткий…