Розділ «Фінтер»

— А який колектив? — насупився Вілен Петрович. — І — коли ми вирушимо звідси?

— Колектив невеликий, четверо, всі — давно не мали доступу до інформації, хоча дуже полюбляють… свіженьке. А вирушите за розкладом, як і треба.

— Ну, добре… але ж… не ставте жінці запитання всі і одразу, гуртом…

— Ні-ні-ні, ми — поодинці будемо питати, хіба що… хтось, нетерплячий, вклиниться… — розвів гармонійними руками і зареготав начальник.

Цього разу при поверненні Галини Миколаївни з приймача лунало:

Де ж ти, Ґандзю, вродилася,

Де ж ти чарів навчилася,

Що як глянеш ти очима,

То заплачу, як дитина!

Ґандзю, серце-молодичко,

Яке ж твоє гарне личко,

І губоньки, і оченьки,

І ніженьки, і рученьки!

Так вони і їхали, на кожній станції посилаючи Галину Миколаївну залагоджувати всі проблеми: слава про неї впевнено бігла попереду потяга.

У Івано-Франківській області, на перегоні Козова- Рогатин, поїзд серед ночі раптом зупинився, шиплячи парою, гримаючи буферами і скавчачи гальмами. Запала коротка тиша, а потім у двері розмірено і спокійно загупали чимось важким, металевим.

Вілен Петрович мотнув убік головою, і Петрушка хлоп’ям кинувся відсувати важкі двері, а журналістка, вона ж — санлікар, зацікавлено підняла розпатлану голову Горгони.

За дверима, у світлі смолоскипів, серед поля, застигла велика мовчазна юрба неголених і бородатих людей, озброєних від німецького МП-40, якого всі чомусь називають «шмайсером», до старих совєтських ППШ: дехто у військовому, багато — у цивільному. Попереду юрби впевнено стояв досить стрункий чорноволосий чоловік, у поношеному, але охайному одязі, вдивляючись чіпким поглядом у прочинені двері:

— Слава Україні! — гордо, з викликом сказав, неначе провокуючи.

— Слава героям!.. — тихенько дзявкнула з дальнього куточка журналістка.

— Помовч!.. — суворо звелів ватажок. — Не ганьби щирі слова, стерво!.. Бо ти повинна кричати «Слава КП СС!»