Розділ «Квінтер»

— Вілен Петрович, — стиснув руку апаратник ЦК, занотовуючи у пам’яті цей визначний істеричний момент. — Я читав вашу «Рябеньку Квочечку», був у захваті, як і моя дружина! Думаю, ви — геній!.. Згадалося дитинство, наш сарайчик з курячими кублами, чомусь — як сусідська собака вкусила за ера… Багато згадалося!.. Ой, бага-а-а-ато!..

— Тим і цікавий визначний, геніальний письменник: пише про своє, особисте, а читач — бачить своє. І тягнеться душею до світла, а світло — то душа письменника, розчинена в словах. Так і трапляється єднання душ людей. «Рябенька Квочечка» — то моє раннє, ще незріле… Зараз я працюю над великою повістю: про те, що тут сьогодні коїться. Називається- «Мені не повилазило». Впевнений, це буде епохальна річ!

— Ви… того… не переборщіть, пам’ятайте про соцреалізм, — суворо, але м’яко попередив Вілен Петрович, з повагою посміхаючись. — Треба буде допомога — звертайтеся, завжди буду радий. Можливо, якось зустрінемося поза межами роботи, сім’ями. Сім’ю маєте? Домівку?

— Так, маю і дружину, і… - Володимир плотолюбно вищирився і чмокнув губами, маючи на увазі одне, та закінчив зовсім іншим — …дітей, і батьків, дякувати Богові. А домівка моя, — він застиг, поетично закинувши голову вгору, — у мертвому тепер, назавжди загубленому місті… То — мій біль, мій смуток, мій тяжкий хрест… Не ліг поперек шляху крокуючої біди, не закрив грудьми своїми амбразуру жаху, не спинив ядерне страхіття, не загриз лихо малим, ще в колисці!.. І тепер мої скупі чоловічі сльози скапують на сплюндровану землю мою… — Він прищулив свої і так невеликі очі, купаючись у самокоханні. — Колись я напишу ще один твір, і назову його «Ми — птахи з одного гнізда», і ніколи не зраджу тих, з ким жив у тому прекрасному загиблому місті… і вони обіпруться на моє плече, і ми підемо по життю далі… у світле майбуття.

Усі слухали, роззявивши роти, мов зачаровані, Гєфа навіть двічі голосно гикнув, правильно вимовляючи всі літери, а Мисков з Чукотки від напруги зламав у пальцях ручку з титану.

«Гарно бреше!.. — подумав Шерстохвостов. — Такі люди погрібшу владі, треба мати його на увазі». А вголос запевнив:

— Про це — не хвилюйтесь, я собі занотую, буде вам домівка. У Києві, у якомусь гарному районі, можливо, навіть у Харківському, біля очисних колекторних споруд… Хороші люди повинні жити в гарних, чистих та запашних місцях! Пишіть, Володимире, я буду напружено чекати зустрічі з вашою повістю «Мені не повилазило». Вже сама назва — вражає і напружує… Я вас знайду. На все добре!

— Запевню скромно: це буде геніальний шедевр! — розхрестуючи руки і знову закидаючи голову, гримнув Кремешний услід Шерстохвостову і Гєфі. А Мисков тихо заплакав від заздрощів льодяними чукотськими сльозами, рукавом стираючи з-під носа снігові соплі…

Таки Кремешний був великим письменником — навіть чукчу примусив плакати!

На початку ночі Вілен Петрович стояв на площі, біля адмінкорпусу, чекаючи на свою машину, що ось-ось мала під’їхати. Все вже якось ішло-шкутильгало, і напруження перших місяців — далеко позаду, і укриття-саркофаг будують шаленими темпами, а всередині, у нутрощах, якась… чи то тривога, чи тягуче чекання чогось. Раніше такого не було і саме це його хвилювало.

Він стояв, стомлений біганиною дня, що давно скінчився, в очікуванні близького відпочинку. Скоро буде у своїй кімнаті, в готелі, вип’є чарку доброї горілки і впаде на чисте ліжко, аби забутися до завтра. І нічого не буде снитися, бо він ніколи не бачить снів.

Чому ж так тоскно?… Адже зроблено багато, а до чогось і він доклав, хай не руки, але своєчасну добру пораду.

Саме він, як луснула затія з роботами, натякнув керівникам, що не буде нічого страшного, коли вояків захистити свинцевими пластинами, аби лопатами поскидали той, шалено випромінюючий радіацію, графіт з покрівлі — просто випускати треба на короткий, жорстко фіксований проміжок часу. І зробили саме так, і послали людей туди, де не витримало залізо, хоч це й ніяк не знизило рівень радіації, а молодих хлопців спалили невидимим вогнем. Все повинна була знати наука, яка не знала нічого, бо ніколи не розглядала подібних неможливих можливостей. Наука лише прогнозувала варіанти розвитку подій, і всі ті прогнози були жахливими.

Коли ж вичистили і покрівлю машзалу, і всі майданчики вентиляційної труби, і територію навкруги, скинувши графіт у зруйнований блок, ШерстохвоСтов відчув, що потрібен якийсь символ, якийсь видимий знак — хай і сумнівної, але перемоги. Щоб підняти, надихнути, запалити згаслі від внутрішнього відчаю очі людей. І якось тихенько, наодинці подарував ідею меткому чорнявому молодику, що мав тут досить великі повноваження. Той, сприйнявши ідею як власну, вилучив трьох «добровольців», курсантів-пожежних, і відправив їх «водрузити» величезний червоний прапор на самій верхівці вентиляційної труби. Щоб було як над Рейхстагом, у сорок п’ятому.

Один, правда, не доліз — знепритомнів по дорозі наверх, а два інших — доповзли і «водрузили». І відключилися, вже спустившись донизу, і їх забрала «швидка», обліпивши крапельницями. Нічого, що потім вони помруть у нелюдських муках. Усі троє, хоч і в різний час. Забуті своєю Батьківщиною, тою, яка — з Великої літери. Зате зараз — прапор майорить у височині, символом спалених тут життів, символом понівеченої комуністами совісті.

А по закінченні всього той меткий молодик отримає звання Героя СРСР. За всіх. Один.

Он він, цей прапор, навіть вночі колишеться яскравою кривавою плямою: Шерстохвостов підняв важку голову і глянув у той бік, де колись був четвертий блок, а зараз, у світлі прожекторів, серед стріл височенних будівельних кранів «Demag», зводилося захисне укриття. Аби під ним — не поховати, ні!.. — заховати! — залишки реактора, якого люди своїми діями довели до сказу: проектуючи, будуючи, експлуатуючи, експериментуючи… Заховати, як подарунок нащадкам.

Він підняв голову і завмер, миттєво вражений незнаним жахом: над усім хаосом споруд і механізмів, над усім монументальним тілом атомної, застигла незбагненно величезна, худа людська постать у довгому білому савані, ногами торкаючись залишків четвертого блоку, а головою здіймаючись у страшенну височину темного неба.

Вона була зіткана з живого печального світла, що переливалося, перетікало, мінилося. Постать завмерло височіла, затуливши обличчя руками і повільно похитуючись вперед та назад, наче важко плакала, або — молилася у відчаї.

Вона була неосяжно великою і одночасно — до щему маленькою, тоненькою і беззахисною. І стільки туги та горя стікало від неї в навколишній світ, принишклий і застиглий у чорнобильському відчаю, що світ цей напружився у жагучому очікуванні милосердя.