Розділ «Бене»

— Та так… Будемо приймати, — покивав головою голова, взявся за голову і прикрив долонею очі. — Тільки я його — не бачив… — І, підписавши якогось аркушика, передав далі.

Інші члени приймальної комісії теж прикривали очі долонями, підписуючи папірець.

— Ну, вітаємо вас! — сказав голова до майбутнього геолога. — Тепер ваше завдання — вчитися, вчитися і ще раз вчитися!

— Як заповідав мій батько, великий Ленін! — радісно загорлав Шерстохвостов, несподівано зметнувши руку у піонерському салюті. -Усіда готов!.. Дозвольте йти?

— Ідіть… — дозволила Матеріловна, сумно підібгавши губи і хитаючи головою.

— Такого ідіота у нас ще не було… — почухав підборіддя Сіроштанов.

— Не думаю, що свіже повітря допоможе… — задумливо сказав лисуватий, коли зачинилися двері. — Але… Будемо сподіватися.

— А нам більше нічого й не залишається, — пересмикнув плечима голова. — Краще вже такий, ніж ніякого. Та й… копати теж комусь треба.

Потягнулися дні, тижні, місяці та роки навчання.

Спочатку було важко, але згодом Вілен, маючи селянську хватку, заквашену ще в Січі його шерстолюбним прапрапрадідом, та навики свої єфрейторські, призвичаївся, втягнувся, навчився вислизати, проскакувати і протискатися.

Він дійшов тями: коли просто вчитися — ніякої гарантії, що чогось досягнеш. А от коли вчитися, а ще й бути кимось при товаришах — ніби єфрейтором, то шансів вилізти наверх багато більше. І став спочатку старостою, потім комсоргом на своєму курсі, і здобув привілеї, яких інші не мали. Бо не могли. Не було їм дано совістю.

Влітку майбутній геолог їздив по експедиціях, де копав як скажений, викликаючи повагу і любов начальників. Йому одразу видавали пістолета — так належить, тайга ж навкруги, на сотні верств… Ти що!? А він — особа цінна.

І тут Вілен ставав самим собою, скидаючи хітиновий панцир умовностей цивілізації, наче метелик, що виходив з куколю.

У тайзі, десь на забутих Богом просторах Хабаровського краю, Вілен Шерстохвостов, маючи пістолета, вмить ставав авторитетом для тутешніх керівників та страшною карою для місцевих «бічів» і «биків», яких одразу, з перших хвилин, брав до рук: спочатку відпрацьовуючи на їхніх слабких, безм’язих тілах борцівські прийоми та буцаючи їх по фейсах, причинних місцях, по печінці і по нирках, ногами у важких кирзових чоботях, обліплених багнюкою; а потім втоптуючи їм в пропиті, безмозкі голови завчені раніше філософські сентенції, безглуздя яких сам не усвідомлював абсолютно: ні тоді, ні потім, ні ніколи.

Перед кожною екзекуцією Вілен мілко хихотів, примружуючи косі очі, а потім кричав пронизливим тенором, аж відлуння зі скреготом котилося від дальнього кедрача:

— Зараз я вас буду льопать! Льопать я вас буду!!! — звідки взялося це слово і що означало, ніхто не знав, навіть сам Вілен, але скоро перетворилося на його тутешнє ім’я: «Льопа».

На фізичне насильство місцевий контингент пробував відповідати: то просвистілим поруч з маленькою голівкою Вілена ломом, то ведмежою пасткою, яку той своїм звірино-поетично-єф-рейторським чуттям відчував і обходив; то падаючим поруч деревом «ліствєнніца», яке Льопа називав «модрина», бо так їх звуть в Україні, де він народився і з якої мріє поїхати в далекі світи.

Його навіть пробували втопити. Та є такі продукти людського організму, що не тонуть. І він належав до них.

А от, почувши філософський понос Льопи, навіть бічі і бики розуміли, що з таким пришелепкуватим краще не зв’язуватися, бо то марне, то страшне, то безумне; то закінчиться їхньою смертю, як не фізичною, то духовною. Інтуїтивно розуміли. На рівні підсвідомості.

І вже скоро друге ім’я Шерстохвостова — Льопа — наводило жах на аборигенів і бічів-биків не лише Хабаровського краю, але й Приморського, і навіть на бічів братнього Китаю, де людей — тоді! — було менше, ніж політиків у сьогоднішній Україні.