Розділ «Ене»

Він бив їх вліт, всмерть, навіть не замислюючись над цим.

Деякі збожеволіли, деякі запили по тому, дехто наклав на себе руки…

Він не знав нічого про те. Він забував їх одразу і ніколи більше не згадував. Вони були випадковим епізодом на його барвистому шляху. І це давалося йому легко і просто.

Правда, потім, згадуючи візити Шерстохвостова, молодиці зітхали й незадоволено хитали головами: дуже вже швидко він робив свою чоловічу справу, наче кролик. Виходило на те, що чекання свята було набагато довшим, ніж саме свято, яке скидалося на вибух феєрверку: швидко й яскраво, а реального задоволення — ніякого…

Від тих набігів, через певний час, населення села почало збільшуватися, але єфрейтора там уже не було: він копав в іншому місці, для іншого генерала. Копав, по обіді зникаючи в селі і винюхуючи молодиць…

У результаті сих зникань єфрейтор погладшав, відпустив акуратні вусики і трошки довше, ніж було можна, волосся — він був уже «дідом», то міг дозволити собі.

Розбурхані Віленові гормони що далі, то більше скаженіли і штовхали його до дії.

Тоді він ще не розумів, що чим мілкіший та миршавіший індивідуум, тим сильніший його потяг до розмноження. Про це він дізнається багато пізніше, переглядаючи знічев’я книжки

Заратустри, Ніцше, Спінози та розумника Гегеля, в яких нічого не зміг второпати, але щось запам’ятав, аби потім цитувати з розумним виразом обличчя, насуваючи зморшки на невисокого лоба та мружачи око, що дивилося вбік.

Посіяне стало давати плоди.

До командира «стройбату» потягнулися молодиці (та й не дуже) з ближніх чи дальніх сіл і містечок, з вимогою допомогти у визнанні батьківства їхніх новонароджених дітей його підлеглого, єфрейтора Шерстохвостова.

Коли рахунок позивачок перевалив за другий десяток, полковник вжахнувся, викликав начальника штабу і наказав, бризкаючи в скаженій люті слиною і прикурюючи сигарету з боку фільтру: демобілізувати цього навіженого жеребця першим, просто у день наказу міністра оборони. Ні! Навіть — на день раніше!!!

А до того часу сховати у свинарник, відповідальним за поросят. Безвилазно! Нехай гівно чистить!.. Бо ж «дід», одначе… гордість Радянської армії… кнуряка навіжений!..

Наказ надійшов по обіді, а вже ввечері писар стройової частини видав сексуальному маніяку Шерстохвостову всі документи та проїзні вимоги і порадив щезнути ще вночі, бо зранку — він знає точно — біля штабу зберуться всі обдурені молодиці, аби розірвати мерзотника на шматки — нехай не дістанеться нікому!..

Вілен так і зробив, забравши: нечисленні речі свої, одіозну шахову дошку та «подаровану» молодими гітару, на якій вже вивчив три акорди, співаючи під них із грузинським акцентом та видаючи пісню за власну, «Віноградную косточку» Окуджави, від чого молодиці танули і мліли до нестями, а одяг з них спадав сам…

Тую «Косточку» він співав голосом Льоді Вайсбейна, який голосу взагалі ніколи не мав, але співав так, що довколишні ворони скаженіли і непритомніли від захвату, і в захваті Тому — кохалися жагуче, до білого підпір’я, до видирання його в ошелешеному екстазі, до втрати свідомості, до нірвани, до гикавки, до трясучки від нервово-фізичного збудження!..

І — через те і внаслідок того — завчасно народжували недоношених кволих своїх дітей, співучих солодкоголосих воронят, котрі потім зросли і живуть донині, і потягнулися від прілого гною до культури, яка поки що попереду туризма. І співають. І називають себе «юними орлами».

І високомордо шмигають у небесах, і вище небес, над своїм світом, повним яскравих вогнів і дешевої мішури… гордо розправивши рахітичні крила над спраглою землею, повного мілких пересічних гнид електорату.

Вже стільки тих «юних орлів» — і в мистецтві, і в політиці, і в бізнесі! В усьому житті нашому й так недоречному, бо стале на смерть від миті народження…

Вранці Вілен Петрович Шерстохвостов, єфрейтор по долі, був уже у Воронежі, а наступного дня-у Москві, звідки потрапив до Києва, а звідти, у спекотний день, що хилився на передвечір’я, трапив у Сутінки.