Розділ «3. Історико-літературні дослідження і літературна критика 90-х років XX ст.»

"Поєдинок з Левіяфаном. Міт і псевдоміт в українській літературі 20-х років" (Черкаси, 1999) Та ін.;

— західноукраїнська та еміграційна література міжвоєнної доби: О. Батан, 3. Гузар, Б. Червак "Лицарі духу. (Українські письменники-націоналісти — "вісниківці")" (Жидачів, 1993; Дрогобич, 1996), Ю, Войчишин ""...Ярий крик і біль тужавий": Поетична особистість Євгена Маланюка" (К., 1993), О. Веретюк "Українське літературне життя українців у міжвоєнній Польщі" (Тернопіль, 1994), П. Іванишин "Олег Ольжич — герольд нескореного покоління" (Дрогобич, 1996), В. Панченко, Л. Куценко "Євангеліє чужих піль" (Кіровоград, 1996), Л. Куценко "Ні, вже ніколи не покаюся" (Кіровоград, 1997), "Так розчахнулось дерево родини" (Кіровоград, 1999), О. Астаф'єв "Апокаліпсис Є. Маланюка" (Ніжин, 1997), С. Андрусів "Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років XX ст." (Львів-Тернопіль, 2000), В. Просалова "Поезія "Празької школи"" (Донецьк, 2000) та ін.;

— українська радянська література: О. Ковальчук "Український повоєнний роман" (К., 1992), Л. Новиченко "Поетичний світ Максима Рильського (1941-1964)" (К., 1993), В. Поп "Михайло Томчаній" (Ужгород, 1997), Л. Царик "Екзистенційна дуальність поетової дійсності. Творчість В. Сосюри післяреволюційного десятиліття" (Тернопіль, 2000) та ін.;

— українська нонконформістська література радянського періоду: Г. Кошарська "Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності" (К., 1994), Г. Клочек "Ліна Костенко. Навчальний посібник-хрестоматія" (Кіровоград, 1999), П. Іванишин "Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи" (Дрогобич, 1999), О. Ігнатович "Петро Скунць" (Ужгород, 2000) та ін.;

—література національного резистансу, а також української еміграції (від 1945 року): М. Ільницький "Українська повоєнна еміграційна поезія" (Львів, 1995), П. Сорока "Яр Славутич" (Тернопіль, 1995), "Дмитро Нитченко" (Тернопіль, 1996), О. Астаф'єв "Лірика української еміграції: еволюція стильових систем" (К., 1998), "Художні системи українського зарубіжжя" (К., 2000), 3. Лановик "Остап Тар-навський" (Львів, 1998) та ін.

Систематично з'являлися колективні праці проблемного або портретного характеру, що охоплювали різні історичні періоди авторства І. Денисюка, М. Жулинського, М. Ільницького, Ю. Коваліва, І. Кошелівця, Ю. Кузнецова,

Р. Мовчан, М. Моклиці, М. Наєнка, С. Павличко, М. Павлишина, В. Панченка, В. Погребенника, Т. Салити, Яра Славутича, С. Хороба, Ю. Шереха та ін. Помітними стали наступні узагальнувальні студії: "Історія української літератури XX століття" у двох книгах і трьох частинах (за редакцією В. Дончика) (К., 1993-1995), "Історія української літератури ХГХ століття" (за редакцією М. Яценка) (К., 1995— 1997), "Історія української літератури XX століття" у двох книгах (за редакцією В. Дончика) (К., 1998), "Історія української) літератури 70-90-х років ХГХ ст." у двох томах (за редакцією О. Гнідан) (К., 1999) та ін.

; Попри певну методологічну строкатість і світоглядну контроверсійність, характерні для колективних праць, найуспішнішим історичним дослідженням 1990-х було визнано "Історію української літератури XX століття" за реакцією члена-кореспондента НАН України Віталія Дончика, яка у 1996 р. була відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка. Виконана передусім зусиллями науковців відділу української літератури XX століття Інституту літератури НАН України, ця праця охоплювала всі періоди та складні перипетії літературного процесу XX ст., включно із стрілецькою поезією, літературою Західної України та еміграції міжвоєнної доби — вісниківством, поезією Української повстанської армії, дисидентською літературою, письменством діаспори та ін.

Стимулювали історичні дослідження й перевидання історій літератури, історичних есе та історико-літератур-них хрестоматій: Л. Білецького, Ю. Бойка, М. Возняка, М. Грушевського, В. Державина, Д. Донцова, М. Драй-Хма-ри, Є. Єфремова, М. Зерова, І. Огієнка, Ю. Лавріненка, Ю. Луцького, Є. Маланюка, П. Филиповича, Д. Чижевсько-го та ін. У цей період з'являється й перша авторська академічна історія української літератури постімперського періоду — О. Пахльовська "СМка Іекегагіа исгаіпа [Українська літературна цивілізація]" (Рим,'1998).

Активно розвивалися також дослідження й історії світової літератури: О. Александрова, М. Борецький, Є. Воло-втук, О. Гон, Є. Горенко, Т. Денисова, О. Дзюба-Погребняк, В. Затонський, Л. Канцедал, В. Матвіїшин, Д. Наливайко, Т. Носенко, С. Павличко, П. Рихло, С. Росовецький, П. Рудяков, Т. Рязанцева, Г. Сиваченко, Ю. Султанов, Р. Харчук, Є. Черноіваненко, Б. Шалагінов, К. Шахова та ін.

Найменш помітним у 90-ті роки XX ст. виявився поступ у галузі літературної критики. Попри значну кількість публікацій в різних виданнях (газетах "День", "Критика", "Література плюс", "Літературна Україна", журналах "Березіль", "Дзвін", "Дніпро", "Київ", "Кур'єр Кривбасу", "Слово і час", "Сучасність", "Українські проблеми" та ін.), активність авторів (І. Андрусяк, Ю. Андрухович, В. Бази-левський, Ю. Бедрик, Б. Бойчук, Є. Баран, Н. Білоцеркі-вець, І. Бондар-Терещенко, М. Бриних, В. Брюгген, В. Брю-ховецький, Ю. Гаджієв, О. Гриценко, В. Ґабор, В. Данилен-ко, І. Дзюба, Ж. Дусова, В. Єшкілєв, М. Жулинський, О. Забужко, Н. Зборовська, Ю. Іздрик, М. Ільницький, С. Квіт, О. Логвиненко, В. Медвідь, В. Міщук, В. Моренець, К. Москалець, В. Неборак, М. Павлишин, В. Панченко, І. Па-семко, О. Пахльовська, Є. Пашковський, С. Процюк, М. Розумний, М. Рябчук, Т. Салига, М. Слабошпицький, П. Сорока, М. Стрельбицький, Д. Стус, М. Сулима, Л. Таран, О. Хо-менко, В. Цибулько, О. Яровий та ін.) стан літературної тогочасної критики загалом окреслювали як кризовий.

Показова щодо цього дискусія в сьомому номері часопису "Слово і час" за 2002 р., що відкривала нову рубрику "Літературна критика". В редакційній преамбулі стверджувалося, що "літературна критика протягом останніх років стала очевидним дефіцитом в українських журналах. Склалася неприродна ситуація: нові літературні явища, художні новинки не знаходять належного осмислення. Дехто навіть висловлює сумнів щодо самого факту існування літературного процесу: в деяких виданнях його жорстко-іронічно називають "лггпроцесією". Незаперечна річ — регіоналізація літературного життя, розрив культурних комунікацій між Харковом і Черкасами, Львовом і Миколаєвом, Кіровоградом і Тернополем...".

Учасники дискусії "Критика на межі тисячоліть: занепад чи момент істини?" вели мову про чинники, що вплинули на критичний дискурс у 90-ті роки XX ст.: "байдужість української держави до української культури", "жорсткі вимоги ринку", в яких критика стала елементом реклами, слабка зацікавленість у критиці великотиражних газет і товстих журналів, безгонорарність, принагідність та епізодичність літературно-критичної діяльності, надмір іронії ("стьоб стає самоціллю"), низький рівень дискусій і полемік — відсутність "серйозних літературних дискусій" (В. Панченко); перебування в перехідному історичному періоді, "хаос орієнтирів", слабкість "коду" дешифрування мистецтва й літератури як "засобів єднання, взаєморозуміння людського", брак відповідальних і сміливих особистостей, спроможних "запропонувати нову, сучасну, розумну версію літературної творчості, її мети і виправданості в умовах дуже нелегкої й суперечливої сучасності" (Г. Сивокінь); несамодостатність, брак об'єктивності критики, надмір компліментарності і "панегіричності" (О. Логвиненко); неготовність письменників до "відвертої розмови" про свою творчість; перебування критиків у межах "групових" інтересів і прочитань; неспівмірність завдань "поточної критики" і "літературознавчої критики" (критикові "доводиться пристосовуватися"); втрата аналітичної глибини — критика звужується лише до "фіксування й анонсування" (Є. Баран) [116,58—61,70].

Основні причини занепаду критичної діяльності — відсутність належного матеріального стимулювання й державної підтримки (звідси спорадичність та вибірковість критичних праць); суб'єктивізм, кон'юнктурність та групівщина літературно-критичної діяльності, помножена на різкі ідеологічні протистояння в межах літературних та наукових середовищ.

Євген Баран у статті "Літературна ситуація 1999-го: Час Єзуїтів", наголошуючи на інформаційному домінуванні епатажної літературної течії, виокремив у постколоні-альній сучасності три мистецькі групи: постмодерна, тобто "малоросійська" ("мобільна й войовнича, по-єзуїтсь-ки витончена і формально досконала": М. Рябчук, Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, В. Єшкілєв); національна, "замовчувана" ("талановиті національно заангажовані літературні сили": В. Медвідь, Є. Пашковський, С. Процюк, П. Вольвач, В. Слапчук); "найбільший прошарок" — "сіра, невиразна, в'їдлива" "просвітянщина" [8,58—60].

Юрій Андрухович заперечував постмодернізм як певний напрям, течію чи моду і розглядав його як "світову культурну ситуацію", як епоху, що склалася "після модернізму". Тому, на його думку, "постмодернізм — це єдино можливий сьогодні спосіб мистецького вислову" [3]. Натомість Сергій Квіт, оцінюючи поточну художню дійсність, побачив і недоліки у світогляді постмодернізму: пряму ідеологічну залежність від політичної доктрини та філософії лібералізму, який "є таким самим ворогом свободи, як і заперечені війною ізми", як скерована на абсолютну свободу, а тому — на руйнування культури, "гра без правил", як постулювання "не свободи вибору, а свободи не мати жодної точки зору", як "руйнування української культури, що є романтичною за своєю природою", як ворожість цільності ("відносність будь-якого ідеалу Й неможливість здобуття істини") [103, 62—64].

Сергій Квіт — співробітник редакції "Слова і часу" головний редактор журналу "Українські проблеми", виражаючи естетичну програму літературного угруповання "Нова література", системно працював в галузі літературної критики. Він випрацював чіткі літературознавчі критерії, що синтезували традицію національної герменевтики та світовий традиціоналістичний досвід. У багатьох публікаціях — "Свобода стилю" (К., 1996), "Понад часом" (К., 1999), "В межах, поза межами і на межі" (К., 1999) він пропонував цілісне бачення сучасного літературного процесу, обґрунтував переконливі оцінки естетично продуктивних і нігілістичних феноменів, окремих авторів і творів.

Серед помітних академічних осмислень літературної критики — докторське дослідження Ген надія Золотухіна "Діалектика об'єктивного і суб'єктивного в літературно-критичній діяльності" та навчальний посібник Романа Громяка "Історія української літературної критики (від початків до кінця ХГХ століття)" (Тернопіль, 1999), що містить ґрунтовні історіографічні теоретичні розділи про суть, специфіку і функції літературної критики.