Розділ «8.2. Композиція і сюжет»

В історії літератури сформувалися різні способи обробки традиційного сюжетно-образного матеріалу, їх детальну характеристику знаходимо у монографії А. Нямцу "Поэтика традиционных сюжетов". Серед них — дописування, обробка, порівняння, продовження, створення "літературних апокрифів, переказ, адаптація, варіанти розповідного переакцентування. Дописування, відзначає А. Нямцу, — не зачіпає принципово сюжетну схему "зразка, осучаснює її за рахунок включення раніше відсутніх епізодів..., значного розширення намічених у творах сюжетних ходів і ситуацій. Для дописування характерна тенденція до поглибленої психологізації традиційних ситуацій, їх подієвої конкретизації і побутової деталізації".

Своєрідним естетичним показником глибокого освоєння духовних цінностей минулого є створення "обробок". Автори обробок переосмислюють сюжети і образи, орієнтують на літературні варіанти, вказані у підзаголовку твору: "Дон Жуан" (за Мольєром) Брехта. Причинами створення обробок А. Нямцу вважає загальнолюдський авторитет письменників, до творів яких звертаються сучасні автори. Зміст "обробки" в тому, щоб наблизити до сучасності міфологічні чи історично віддалені події, наповнити їх актуальними ідеями і проблемами, зробити зрозумілими сучасному читачеві.

Поширеною формою національно-історичної і особистісної конкретизації традиційних образів є "порівняння, накладання їх семантики на імена історичних, наукових і культурних діячів різних часів і народів"2. Наприклад, Наполеон називав імператора Павла І "російським Дон Кіхотом", акцентуючи на його двоїстості. Протилежну оцінку цій особі дав О. Герцен, називаючи Павла І огидним, сміхотворним видовищем коронованого Дон Кіхота. Подібні порівняння, асоціативні зближення мають суб'єктивний характер, виражають думку окремого автора.

Причиною створення продовжень є прагнення авторів довести популярний сюжет до логічного завершення, з точки зору сучасності, яке прямо або опосередковано присутнє в новому варіанті традиційної структури. Наприклад, письменників цікавить, що було б, якби Фауст і Дон Кіхот не померли, як склалася б доля Санчо Панси після смерті Дон Кіхота, що було б, якби Дон Кіхот не помер. Такі варіанти продовжень мають відповідати логіці еволюції персонажів, зберігати особливості традиційних ситуацій, мотивувань, які гарантують їх впізнаваність читачем.

У літературі XX століття набуло поширення просвітительське освоєння традиційних сюжетів, метою яких є ознайомлення широкого читача з класичними зразками, при цьому традиційний матеріал переказується без суттєвих сюжетних змін або осучаснення його проблематики (Ж. Жене "Іліада" Гомера й "Одіссея" Гомера").

Специфічною формою переосмислення традиційного матеріалу є створення так званих літературних апокрифів, у яких загальновідомі колізії і смислові домінанти якісно переосмислюються. Відомими є апокрифи К. Чапека ("Покарання Прометея", "Ромео і Джульєтта"). У Другій половині XX століття сформувався жанр роману-апокрифу (Р. Іваничук "Євангеліє від Фоми", Г. Носсак "Орфей").

У літературі XX століття в літературних версіях авторських міфів активно використовується прийом зміни розповідного центру, який відрізняється від канонізованого чи загальновідомого. Створена при цьому морально-психологічна модель поведінкового і ціннісного світів суттєво відрізняється від протосюжетної. Таким чином, формується нова система мотивування загальновідомих сюжетних ходів і конфліктів, створюються нові погляди на світ, нові характеристики. Поява другого оповідача не вилучає повністю реального автора, який грає роль посередника. Оповідач оцінює події не так, як автор, він виступає як публікатор невідомих матеріалів, або людина, яка мала можливість спостерігати за подіями і претендує на об'єктивність розповіді.

Розповідь від персонажа використовує такі форми організації матеріалу, як щоденники, записки, мемуари, листи, вигадані рукописи. "Така розповідна організація тексту, — слушно відзначає А. Нямцу, — орієнтується на повідомлення і утвердження реалістичного обґрунтування замовчування чи неймовірних (фантастичних, ірреальних), з точки зору звичайної людини, подій... Для подібних версій часто характерна "мозаїчна" композиція, при якій ретроспектива життя головного героя (його щоденник, лист) ускладнюються різними стилізованими і реальними документами, а також розповіддю про події часів публікації документу". В оповіданні Г. Носсака "Кассандра" функцію оповідача виконує син хитромудрого Одіссея, який розповідає про трагічну долю батька і доповнює знання про нього розповідями учасників троянської війни. "Гості, які приїжджають в Ітаку, — розповідає син Одіссея, — випитують мене про троянську війну. Я хоч і не брав у ній участь, але вони вважають, що, як син Одіссея,... повинен знати про неї більше від інших. А в результаті я сам дізнаюся про неї від цих допитливих більше, ніж з розповідей батька".

У літературних інтерпретаціях традиційного сюжету зустрічаються різні типи авторів: автор-спостерігач (свідок), автор-учасник подій, автор-провокатор подій, автор-коментатор, автор-публікатор, автор-посередник.

Письменники часто переосмислюють сюжети загальновідомих міфів і творять нові. В усі часи були спроби нетрадиційного, іронічного переосмислення сюжетів та образів (П. Скаррон "Перелицьований Вергілій" (1648— 1653 рр.), М. Осипов "Вергілієва "Енеїда", перелицьована" (1791 р.), І. Котляревський "Енеїда" Вергілія, перелицьована на українську мову (1798 р.). А. Нямцу називає такі причини пародіювання традиційних сюжетів і образів: по-перше, поява пародій свідчить про популярність і активне функціювання використання традиційних структур у духовній свідомості певного культурно-історичного періоду; по-друге, пародіювання є одним із ефективних способів руйнування традиції сприйняття сюжету. При цьому досить часто з'являються невідомі можливості еволюції традиційних сюжетів, відбувається перестановка акцентів у їх семантиці, осучаснюються міфологічні сюжети. Письменники наповнюють міфологічні моделі конкретно-історичними і національно-побутовими реаліями. Конфлікт комедії Аристофана "Лісістрата" переноситься у XX століття (Н. Хікмет "Бунт жінок", К. Герхард "Греки серед нас"). Література XX століття переосмислює формально-змістові домінанти міфів про Медею, Кассандру, Антигену.

Велику групу складають традиційні сюжети і образи легендарного походження, які в процесі багатовікового функціонування пройшли ряд етапів сюжетоскладання. Спершу сюжети і образи мали підкреслено національний характер: німецький Фауст, іспанський Дон Жуан. У процесі розширення географії легендарні структури інтенсивно перероблялися, пристосовуючись до запитів і традицій запозичуваної культури, їх первинна національна при кріпленість розмивалася, ставала або умовною (традиційною), або переорієнтовувалася на специфічний онтологічний і духовний континуум середовища — реципієнта. "У всіх випадках "пере-націоналізації" матеріалу, — відзначає А. Нямцу, — обов'язковою умовою є наявність формальних і змістово значимих проблем, ситуацій, характеристик, близкість емоційно-психологічних орієнтирів і т. п. Тільки при дотриманні цих і ряду інших умов відбувається органічне включення творів однієї національної культури в духовне творіння іншого народу".

Середньовічна легенда про Дон Жуана привертала увагу таких письменників, як Тірсо де Моліна, Ж.Б. Мольєр, К. Гольдоні, ET. Гофман, Дж.Г. Байрон, А. де Мюсес, С. Черкасенко. Упродовж століть середньовічний персонаж осмислювався як вічно молодий і непоборний спокусник жінок, як порушник загальноприйнятих норм поведінки. Час Дон Жуана, який "граючи" підкоряв жінок, безкарно руйнував людські долі, минув. Сучасний герой "приречений" на мученицькі роздуми про своє аморальне буття, яке стає причиною абсолютної самотності. Він прагматичний, не позбавлений романтики, яка приводить його до трагічних зіткнень з реальною дійсністю, він далекий від ідеалів рицарства, честі і обов'язку.

"Літературні варіанти традиційних структур, — відзначає А. Нямцу, — переконливо підтверджують ефективність використання духовної спадщини минулого для відображення актуальних проблем сучасності, показують невичерпність ідейно-семантичних можливостей, які виникли в глибині століть, сюжетів і образів".

Сюжети, в яких дія розвивається від зав'язки до розв'язки, називають архетиповими. У таких сюжетах важливу роль відіграють перипетії, доля готує героям твору несподівані зміни. Такі сюжети зустрічаються у творах Софокла "Едипцар", Шекспіра "Гамлет".

Згадані типи (види, роди) сюжетів взаємодіють, співіснують у одному творі.

Один із творців "нового роману" француз Роб-Ґрійє вважає, що література розвивається у напрямі безсюжетності. Сюжетний роман з подіями і персонажами вичерпав себе. Але крім нового роману, в основі якого потік свідомості, є традиційний — з героями, подіями, сюжетом.

Невід'ємним чинником сюжету є фабула (лат. fabula — байка, розповідь, переказ, казка, історія). В епоху античності термін "фабула" мав два значення — байка, розповідна частина трагедії, наприклад, міф про аргонавтів, про царя Едипа. Аристотель ділив фабули на прості і складні. Простою називав фабулу без перипетій або пізнавання, а заплутаною — "таку, в якій зміна відбувається або з впізнаванням, або перипетією, або з обома ними разом". Згодом фабулою почали називати випадок, взятий із переказу. У XIX—XX ст. під фабулою розуміли природний, послідовний виклад подій у логічному, хронологічному, психологічному, причинно-наслідковому аспектах.

Автори "Літературного словника-довідника" відрізняють фабулу від сюжету за такими ознаками:

1) послідовністю викладу подій, які в тексті змальовуються не так, як вони відбуваються в житті, з пропусками важливих ланок, з перестановками, з інверсією, з наступним впізнаванням, обернено ("Воа constrictor", "Перехресні стежки" І. Франка);

2) мотивуванням розповіді — як спогад ("Зачарована Десна" О. Довженка), видіння, сон ("Сон" Т. Шевченка), лист ("Абат Обен" П. Мерімe), щоденник ("Робінзон Крузо" Д. Дефо), оповідання в оповіданні ("Доля людини" М. Шолохова);