Розділ «1. ДАВНІЙ ПЕРІОД СВІТОВОГО Й УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА»

Прийнята вже і в Київській Русі ідеологія християнства довго не знаходила місця для розвитку світської художньої творчості та науки про неї і тому лиш на певному етапі свого панування стала допускати незначні вкраплення такого типу в окремі галузі своєї релігійної сфери. Так, у "Збірнику" Святослава за 1073 р. з'являється перелік книг "істинних і ложних" та стаття про художні тропи і стилістичні фігури (метафори, порівняння, гіперболи, метонімії та ін.). "Істинними" книгами автори "Збірника" вважали духовно-християнську літературу, а "ложними" — всю іншу: апокрифічну, з мотивами поганства тощо. У "Збірнику" за 1076 р. теж містилися рекомендації щодо книг, які варто читати, а також похвала книзі як такій, що навчає людину бути мудрою, доброю і натхненною. Подібну похвалу книзі й читанню містила також "Повість минулих літ" (XI ст.). "Якщо старанно пошукати в книгах мудрості, — читаємо в "Повісті", — то можна знайти велику втіху і користь для своєї душі. Бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з богом і наймудрішими мужами".

Традиція похвал книгам та бібліографічного опису їх була тривалою і дійшла аж до XVH ст. У XV—XVI ст. були спроби описати монастирські бібліотеки, наприклад — у Слуцькому монастирі (XV ст.), в Супральському (XVI ст.) та ін. А до XVII ст. належить "Оглавлєніє книг, кто их сложил", яке, можливо, склав Єпіфаній Славинецький. В усьому цьому проглядалися лише первісні форми літературознавства, в яких є і фольклорні, й описово-реєстраційні елементи, а феномен аналітизму, з якого починається будь-яка наука і зразки якого дала ще античність, був фактично втрачений. Для відродження його потрібне було ще не одне століття, і сталося це в епоху Ренесансу, яка майже одночасно (XV—XVI ст.) прийшла в усі європейські країни.

Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу

У літературознавстві епоху Ренесансу прийнято пов'язувати з відродженням традиції створення поетик, які взірцем своїм мали "Поетику" Арістотеля. Але це було пізніше, в середині XVI ст. До ренесансного руху слід віднести і значні явища того часу, коли почалося віднайдення й коментування античних пам'яток літератури, а також написання публіцистичних трактатів про національні європейські мови та можливості створення цими мовами художньої літератури. Йдеться, зокрема, про трактати Данте "Про народну мову" (1304—1307) і Дю Белле "Захист і прославлення французької мови" (1549), лекції Боккаччо про "Божественну комедію", читані у Флорентійському університеті в 70-х роках XIV ст., "Роздуми про поетичне мистецтво" Т. Тассо (1587) та ін. У них поєднувалося аналітичне начало античного літературознавства із спробами пристосувати його до явищ нового часу. В навчальних поетиках (переважно університетських професорів) ця ідея втілювалася менш інтенсивно, оскільки над ними більше, ніж над письменниками (Данте, Тассо та ін), тяжів культ (канон) античності.

Ідея відродження античності в освіті, яка стимулювала відродження і в літературознавстві, належить значною мірою представникам ордену Іісуса (єзуїтам). Вони першими серед ідеологів католицького християнства відчули, що утвердженню цієї ідеології можуть сприяти тільки вченість, тільки освіченість (у православній Візантії така традиція практично підтримувалася постійно). Єзуїти почали створювати братські школи, колегії та університети, в яких поряд з релігійними предметами впроваджувалися й світські науки. Поетика і риторика були серед них в особливій пошані, оскільки сприяли вдосконаленню форм релігійного проповідництва, а отже — християнської ідеології загалом. Найвідомішими в європейських країнах XVI—XVII ст. були навчальні книги з поетики італійця за походженням, французького професора Ю. Скалігера (1561), німецького професора Я. Понтана (1594), італійського вченого О. Донатті (1631), німецького автора Я. Масена (1654) та ін. Створення і функціонування цих книг утвердило в літературознавстві новий напрям, що дістав назву неокласичної (поетикальної) школи. Що ж справді нового пропонувала ця школа?

Насамперед, у нових поетиках пропонувався для осмислення літературний матеріал і нового, а не тільки античного часу. Автори по-своєму внормовували цей матеріал і підтверджували наявність новочасного літературного процесу. По-друге, аналізуючи епічні і драматичні твори, вони прагнули "наблизити" їх до життя, надати їм природного, актуалізованого звучання. По-третє, щодо родів, видів і жанрів творчості "неокласики" зробили значний крок у трактуванні проблеми дифузії їх, тобто переходів ознак одного роду чи виду в інший, що вело до усвідомлення закономірностей, характерних для художньої творчості загалом.

Старим (або консервативним) у нових поетиках залишалось уявлення про творчість як наслідування життя. Думку Платона про творчість як наслідування ідей життя вони не приймали, і тому головним авторитетом для них у цьому питанні залишався "матеріалістичний" Арістотель. Старою і загалом найвразливішою в неокласичному літературознавстві була також ідея нормативності, тобто уявлення про творчість як діяльність за певними нормами, правилами, які можна засвоїти і "вивчити", відтак стати письменником. Заперечувалася, отже, природна обдарованість творця, без якої ні про яку серйозну творчість говорити не доводиться. Найбільш догматично все це виявилося в "Поетичному мистецтві" Н. Буало (1674), де норми творчості доведено майже до юридичних кодексів, а природному дару людини не надавалося ніякого значення.

З такими "плюсами" й "мінусами" неокласичне літературознавство впроваджувалося в навчальні заклади України, насамперед у Київську колегію, згодом — Києво-Могилянську академію, заклади Львова, Острога, Переяслава, що творилися за зразком європейських єзуїтських шкіл, але на православній основі.

Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства

Перші українські поетики (традиційно писані латинською мовою) належать за часом до першої половини XVH ст.

Існує їх до двадцяти, але більшість — у рукописах. Видано (в перекладах російською чи українською мовами) лише кілька: Феофана Прокоповича (1705) та Митрофана Довгалевського (1736, 1737). За типом і структурою — це навчальні посібники, написані викладачами для лекцій спудеям, а за змістом вони майже ідентичні з античними та ренесансними, тільки виклад у них здійснено "своїми словами" і подекуди з залученням до ілюстративного матеріалу слов'янських (давньоукраїнських або польських) текстів. До речі, в Києво-Могилянській академії (після реформ, здійснених П. Могилою в 1631 р.) викладалися, крім церковно-слов'янської, також грецька, латинська, польська мови. Але курси поетики велися тільки латиною.

Деякі вчені (наприклад, В. Резанов) ще в 20-х роках XX ст. вважали, що всі давньоукраїнські поетики е "поетиками з других рук", тобто їх творення відбувалося під впливом не "оригінальних" (італійських, німецьких, французьких) поетик, а "скопійованих" польських, серед яких відомою була "Поетіка практіка" (1648). Питання це, звичайно, дискусійне і не з'ясоване остаточно й до сьогоднішнього дня, бо, скажімо, поетика Ф. Прокоповича, на думку Л. Білецького, значно ближча до німецької поетики Я. Понтана, ніж до будь-якої польської. Зрештою, це не так принципово, бо і західноєвропейські, і польські, й українські поетики найбільшою мірою залежні від свого першокореня — поетик античних. Принциповішим є той присуд, який висловив В. Рєзанов щодо змісту всіх українських поетик. Він зазначав, що їм властиві стара схоластика, нормативність. "Це не була філософія поезії, це не було з'ясування актів поетичної творчості та її продукції, а було сухе схематизування, що його породив основний погляд на поезію, як на результат технічного вміння, як на мистецтво, що його можна опанувати, зіставивши правила, вивчивши зразки"0. Ближчі до нас дослідники (І. Іваньо, В. Маслюк, Д. Наливайко, Г. Сивокінь та ін.) значно пом'якшують цю категоричність, зауважуючи, що, крім схоластичних "технологічних проблем", автори поетик "цікавилися й більш загальними філософсько-естетичними проблемами, а саме: їх цікавила сутність поезії, роль поетичного вимислу, фантазії, мета і призначення поезії тощо"7. Немає потреби аналізувати всі поетики, щоб довести правдивість сказаного. До них ми вже зверталися і в курсі "Вступу до літературознавства", і в курсі "Теорії літератури". Особливо коли йшлося про питання метрики вірша, родів і жанрів поезії тощо. Але філософсько-естетична проблематика все-таки потребує якщо не ґрунтовного розгляду, то бодай розстановки деяких акцентів.

Слід зазначити, що філософія присутня в українських поетиках там, де автори їх міркують передусім про природу поезії. М. Довгалевський у "Саду поетичному" стверджує, що поезії не може бути насамперед без вимислу. Йдеться, отже, не про "техніку", а про особливу здатність поета до фантазії і до вміння "оживити" будь-яке явище, що стало предметом поезії. З іншого боку, поетичний вимисел завжди не абстрактний, а освітлений релігійно-етичним чи національно-естетичним почуттям. Це стане предметом особливої уваги представників пізнішої, історичної школи в літературознавстві, але те, що його помітили автори неокласичних поетик, має принципове значення.

Інше питання, на якому слід наголосити у зв'язку з філософічністю в поетиках, стосується власне теорії літератури. Попри надмірне захоплення авторів поетик "роздрібнюванням" поетичних текстів відповідно до осмислених Арістотелем античних зразків, вони все-таки дали найвичерпнішу теоретичну класифікацію літературних творів, з'ясували внутрішню і зовнішню природу твору, визначили для кожного з них, як зазначав Л. Біленький, "певне його місце серед інших, і цими принципами, щоправда, з певними поправками, заснованими вже на історичному підкладі, наша наука користується й до теперішніх часів"8. Вище уже йшлося про вплив поетик на становлення історичної школи. Без "неокласиків" навряд чи зміг би сформуватися, зокрема, психологічний напрям в історичній школі (вченню про внутрішню і зовнішню форму слова), навряд чи змогли б без традицій поетик так широко розгорнутися віршознавчі студії, як розгорнулися вони вже в XX ст.

Принциповим у поетиках був акцент (насамперед у поетиці Ф. Прокоповича) на почуттєвій природі поезії. Те, що М. Довгалевський називав вимислом, у Ф. Прокоповича звучить як "почуттєвий вимисел", який вносив суттєве доповнення до проблеми джерел поезії, її "вищих сенсів". Любов була першим джерелом ЇЇ (поезії), і в цьому слід шукати всі ознаки її людяного змісту, наголошував Ф. Прокопович, відкинувши будь-які ілюзії щодо вартості штучно творених віршів, щодо раціональних пріоритетів у художній творчості та ін.

Автори поетик (передусім Ф. Прокопович), наголошували на поміченому ними факторі зміни в літературному процесі жанрових "лідерів". Якщо досі (як і в часи Арістотеля) визначальним вважали драматичне художнє мислення, то в XVIII ст. більше схилялися до епічності. Літературна історія XIX ст. і пізнішого часу підтвердила це: в літературному процесі переміг епос — спочатку віршований, а згодом — прозовий. Вершин його лідерства досягнуто в романній прозі. Хоч на рубежі XVIII—XIX ст. деякі романтики вважали, що прозаїк лише наполовину поет (митець), то деякі письменники, наприклад, Теккерей, підносили романну прозу на найвищий п'єдестал мистецтва. За його словами, "романіст знає все". Інакше кажучи, роман здатний художньо осмислити всі грані і особистого, і суспільного життя людини, і тому йому належить жанрове лідерство.

Такі й подібні міркування, що виходили з лона неокласичних поетик, вели вже фактично в річище народжуваної в літературознавстві історичної школи: сутність їх полягала в розумінні літератури як образного інтерпретатора дійсності. Про те, що література і сама е дійсністю, тогочасні літературні теоретики ще не говорили: не дозволяв і рівень їхнього психологічного (естетичного) розвитку, і брак історико-літературних знань.

Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві

У ранню епоху Ренесансу історія літератури як галузь літературознавства до певного часу була менш розвинутою, ніж теорія творчості. Античний досвід створення бібліографій, довідників енциклопедичного типу і критичних коментарів текстів відроджувався в нових умовах дуже повільно і в Західній Європі XIII—XIV ст. перебував фактично на стадії первісного літературознавства. Так, у 1340 р. італієць Пастренго створив одну з перших у Європі історико-літературних праць, але це був звичайний перелік відомих автору письменників, розміщених в алфавітному порядку. Його сучасник — поет Петрарка (1304— 1374) уявляв історію літератури як збірку письменницьких біографій, запропонувавши відповідно створену працю ("Де ребус меморандіс лібрі IV"), але водночас зробив перші кроки на шляху утвердження новочасної літературної критики. У книзі "Вітає вірорум іллюстрірум" він вдався до загалом продуктивних засобів критичного інтерпретування текстів, хоч у судженнях і висновках залишався дуже суб'єктивним і поверховим.

Вагомий внесок у розвиток літературно-критичного тлумачення текстів та становлення історії літератури зробив автор відомого "Декамерона" Джованні Боккаччо (1313—1375). Він створив літературну біографію Петрарки й очолив у Флорентійському університеті кафедру "Божественної комедії" А. Данте. Виконуючи в основному освітню роботу, Д. Боккаччо зробив водночас одну з перших спроб наукового осмислення першого твору європейського літературного відродження. Це був аналіз окремих місць поеми, тлумачення незрозумілих образів і особливостей стилю, але на рівень історико-літературних узагальнень, на сприйняття твору Данте як органічного явища в контексті всієї літератури Д. Боккаччо, звичайно, ще не виходив, і в цьому, зрозуміло, обмеженість його історико-літературного методу.