Розділ «ЛЕКЦІЯ 5. Тема війни у німецькій літературі ХХ століття. Е. М. Ремарк, Г. Белль»

Пауль отримав 17 діб відпустки. Він довго збирався додому, де на нього чеками мати і сестра. У розмові з сестрою юнак дізнався, що мати вже давно хворіла, що, напевне, у неї рак. Але жінка щохвилини чекала на сина і тримала для нього солодкий гостинець - півлітрову баночку варення. Щасливі хвилини перебування у відпустці швидко промайнули і солдата чекав фронт. Пауль змінився, він помітив, що полюбив самотність.

Герой загинув у жовтні 1918 року, за кілька тижнів до закінчення війни. Це був один із тих днів, коли на всьому фронті було тихо і спокійно, усі повідомлення містили лише одну фразу: "На Західному фронті без змін".

"Він лежав обличчям до землі. Коли його перевернули, то помітили, що він, напевно, недовго мучився, - на обличчі в нього був такий спокійний вираз, ніби він був задоволений тим, що все скінчилося саме так".

Війна - це безглуздя і тому їй немає місця на землі. Смерті рядового солдата ніхто не помітив, бо таких смертей було дуже багато.

Після виходу першого антивоєнного роману та протягом усього подальшого творчого шляху Ремарка звинувачували то в надмірному натуралізмі, то в аполітичності. Але насправді він був зовсім іншим: активний гуманіст, свідомий антифашист, борець.

Після приходу до влади фашистів, письменник був змушений покинути батьківщину. Гітлерівці позбавили його німецького громадянства, визнали "ворогом народу", заборонили і привселюдно спалили його книги на площах у великих університетських містах. Автора звинуватили у пацифізмі. Нацистські пропагандисти цькували письменника, звинувачували його у підриві воєнного духу, в дискредитації і приниженні героїки німецької солдатчини. Це сталося тоді, коли Ремарк, на щастя, покинув Німеччину, поїхавши спочатку до Франції, а звідти до Австрії. До кінця життя він залишився емігрантом. З 1932 року письменник жив і працював у гостинній Швейцарії, де придбав розкішну віллу на березі озера Ларо-Маджоре в Порто Ронко. Саме тут у 1938 році побачив світ роман "Три товариші".

У 1939 році Еріх Мерія переїхав до Америки, де до кінця 1943 року жив у Лос-Анджелесі. Як європейську знаменитість його привітно зустріли у вищому світі, познайомили із Чарлі Чапліном, Гретою Гарбо, Марлен Дітріх.

З актрисою Марлен Дітріх у Ремарка склалися особливі стосунки. Молоді люди познайомилися у середині 30-років у ресторані на площі Сан-Марко у Венеції. Побачивши її за столиком, письменник не впізнав у ній великої Дітрії. Просто звернув увагу на те, що ця жінка дуже схожа на Вільзу - його колишню дружину. Ремарк по-військовому підійшов до столика Марлен і представився: "Мадам, дозвольте представитися. Еріх Марія Ремарк". Він відчув, що серце у нього озвалося, а очі заблищали від щастя, коли Марлен промовила лише один звук. Поряд із нею за столиком сиділа маленька дівчинка - донька Дітріх Марія. Дівчина з легкістю прийняла чергового маминого кавалера, як свого батька. Марії сподобався мамин друг, на відміну від інших, він був справжнім. А інколи здавався наївним хлопчаком, тому їй здавалося, що Марія старша за нього. Марлен спочатку сподобалося, що у неї з'явився такий відомий прихильник, але глибоких почуттів між ними не було. Ремарк по-справжньому закохався і тяжко переживав, коли Марлен ходила на чергове побачення: "Любий, тобі не варто так багато думати і хвилюватися! Подивися на Хемінгуея. Він, мені здається, взагалі ніколи не думає і не хвилюється. І як пише". Минув час і він почав набридати. Письменник почав пити, і, щоб викликати у Марлен ревнощі, заводив короткі романи з жінками. У жовтні 1943 року чоловік написав Марлен коротеньку записку: "Завжди приходить час, коли треба зупинитися. Тому - адью". Після цього він переїхав до Нью-Йорка. У 1945 році побачив світ роман "Тріумфальна арка", який став справжнім прощанням з Марлен Дітріх. У цій книзі, частково автобіографічній, Ремарк розповів про своє нещасливе кохання до великої актриси.

У серпні 1947 року німецький прозаїк одержав американське громадянство, але через рік поїхав до Європи, багато мандрував, провідав батька в Оснабрюці, а потім знову повернувся до Швейцарії, в Порто Ронко. У лютому 1958 року Ремарк нарешті знайшов особисте щастя: одружився з актрисою Поллет Годдар, колишньою дружиною Чарлі Чапліна. З нею він познайомився у 1948 році. Вже тоді зрозумів, що ніколи не хоче з нею розлучатися. Листи Поллет були зворушливими: "Мій милий! По-перше, я тебе кохаю. По-друге, пишу тобі листа у перерві між зйомками. По-третє, мені роблять масаж шиї. Уявляєш, усе це одночасно!".

У середині 60-років у Ремарка виникли проблеми зі здоров'ям. Хвороба серця виявилася невиліковною. 25 вересня 1970 року письменник помер у приватній лікарні св. Агнеси міста Локарно від аневризму аорти. Поллет була поряд із ним. Вона прилетіла напередодні із Америки і виконала останню волю Ремарка: у 1971 році підготувала і посмертно опублікувала останній роман "Тіні в раю".

Провідними темами романів прозаїка стали:

- "втрачена генерація" ("Три товариші");

- опір фашизмові ("Час жити і час помирати");

- поневіряння емігрантів, які залишили гітлерівську Німеччину ("Люби ближнього свого");

- причини виникнення фашизму і застереження людства проти цього безумства ("Чорний обеліск")

Ремарк зрозумів, що будь-яка війна - це катастрофа для людства, ганьба цивілізації, це насилля над людиною. Нехтувати найбільшою цінністю на землі - життям - просто не допустимо. Війна - це трагедія і для переможених, і для переможців. За своїми переконаннями він був пацифістом. Пацифізм -антивоєнний рух, представники якого виступили проти всіх без винятку воєн, незалежно від їхнього характеру і мети. Прихильники пацифізму столи на позиціях морального засудження всякої збройної боротьби, пов'язаної з людськими жертвами.

Роман "Повернення" (1931 р.) був написаний майже за інерцією, як продовження "На західному фронті без змін", більше того, як свого роду епілог до цього роману. Щоправда, перехід від "ми" до "я" намітився вже тут, але, здається, поки ще не усвідомлено. Завершився він у "Трьох товаришах".

Роман "Повернення" пов'язаний з першою книгою спільною ідеєю та персонажами. У центрі уваги письменника - доля "втраченого покоління" після повернення з війни, доля юнаків, які з вогненного пекла війни потрапили у не менш мерзенне пекло буржуазної дійсності. Повернення з війни не стало для них поверненням у світ життя. Розпука, страх перед животінням огортали душі ремарківських героїв.

Після останніх оборонних боїв розбите німецьке військо поверталося в Німеччину, охоплену революцією. "Нас охоплює неспокій. Ми не розуміємо: що відбувається? Ми звикли діяти. Адже це революція! Тому слід щось робити. Але людина нагорі все тільки говорить і говорить. Він закликає до спокою і порозуміння, хоча всі й так стоять тихо й спокійно". І ще більш заплутаною і незрозумілою, ніж війна, постала перед героями Ремарка, розчарованими буржуазно-демократичною революцією, післявоєнна дійсність. Усе начебто стоїть на своїх місцях і все ж до невпізнання змінилося. Колишні солдати почували себе так, ніби вони в чужій країні, серед людей, які розмовляли незрозумілою їм мовою. І героям, які не знайшли шляхів до активних революційних діянь, найважче прийняти революцію. Вона їх роз'єднала. їм здавалось, що єдина опора - це давня фронтова дружба, але вона вже не була для них захистом від смерті, і багато хто з фронтовиків, не знайшовши виходу з облуди страху і самоти, закінчили життя самогубством.

"Повернення" - розповідь про тих, кого обминули гранати війни, але розчавила повоєнна дійсність. Розійшлись шляхи героїв, нема вже "окопного братства", але автор намагався зберегти його як спогад про назавжди втрачену чистоту і ясність стосунків.