Розділ «Частина четверта «…бо залишила ти темряву і полюбила світло»»

Матерям, що проклинають дітей, прощення од Бога нема.

Душа людини

Як розстається душа з тілом, то її намагаються вхопити лукаві. Тоді підступають три янголи і геть проганяють лукавих. Вони беруть ту душу, і скрізь водять, та показують, яке вона добро зробила. Як давала милостиню, ведуть у горницю, де накриті білою скатертиною столи, і там сидять всі убогі, а перед ними – всяка харч. Потім лукавий показує їй всі гріхи і всіх людей, перед ким вона провинилась. Душа тоді бачить усе, що робила змалку і до смерті… Потім через шість неділь підхоплять ту душу янголи на крила і несуть на схід сонця. Там їм треба пролетіти всі, стільки є, митарства…

Душа людини схожа на голуба, тільки її не видно. На голубів схожі і янголи: вони білі й невидимі. Голубів гріх їсти: це душі померлих людей…

Вовки – Юрієві собаки

Вовки – це Юрієві собаки. Одного разу ішло два чоловіки. Один каже:

– Ходім де-небудь заночуємо, бо я вовків боюсь.

А другий каже:

– Я сам од чотирьох одіб'юсь.

– Ні, – каже перший, – давай заночуємо. Бог його святий зна, що ще буде.

– Буде те, що я знаю.

От той, що не боявся, пішов собі шляхом, а той, котрий боявся, пішов на вогонь, що світився в степу. Приходить до вогню, аж там вовків така сила, а посередині Юрій їсти їм варить.

– Не бійся, – каже, – чоловіче, вони тебе не займуть. Звідки ти?

Він і розказав, як вони йшли вдвох.

– Я, – каже, – кажу: буде Бог зна ще що, а він каже: буде те, що я сам знаю.

От Юрій і послав чотирьох вовків. Прибігають вони назад: не взяли. Послав він ще шість – і ті не взяли; послав він дванадцять – так ті вже й розірвали.

Це тому чоловікові так Бог поробив за те, що він казав: «Сам знаю, що буде». А так не годиться казати. Треба казати: «Буде, як Бог дасть».

Через що зайці стали куці

Їхали якось чумаки мимо одного лісу та й спинились там спочити. На гарбах у їх було дві бочки горілки, і ото як тільки схочеться якому чумакові випить горілки, то він одіткне свою бочку, підставить рота під чопа та й п'є собі, скільки хоче. Теє діло та піддивився москаль, ідучи з служби додому. Бачить він, що чумаки п'ють горілку з бочок, сів та й приховався десь за дерево. От як тільки чумаки повпивались та полягали спати, він вийшов з засідів, підліз до однієї бочки, одіткнув чопа, напився горілки до самого витріщока та й пішов собі своєю дорогою, а бочку й не заткнув чопом. Як потекла ж з тієї бочки горілка! Як потекла горілка! Набігла аж ціла річка. Тоді до тієї річки як поналітало журавлів! Понапивались вони з тієї річки горілки та там же скрізь і полягали, як мертві. А москаль, ідучи, поназбирав їх кілька десятків, попідтикав кругом себе під пояс та й пішов. А коли ті журавлі одійшли од горілки, то почали махати крилами та й підняли того москаля до небес, аж під саму хмару. Коли тут у москаля пояс візьми та й розірвись, і москаль полетів зверху вниз, на землю, та попав якраз на зайця. Сів на нього верхи, ухопивсь за хвіст та й сидить. Заєць з переляку як рвонеться, так у москаля в руках тільки хвіст зостався од зайця! В рівному степу хіба тільки вітер дожене його.

Хоч історія ця й проста, а з тієї пори всі зайці стали куці: тільки один цурпалок стирчить та білою цяткою блищить.