Розділ «Частина друга «Ой вже весна воскресла…»»

«Ой вже весна воскресла…»

«Виклади давньослов'янських легенд» Якова Головацького, який входив до знаменитої «Руської Трійці» (разом з ним – Маркіян Шашкевич, Іван Вигилевич), становлять собою багатий та цікавий фактичний матеріал слов'янської міфології. Оригінально інтерпретуючи цей матеріал, автор уводить читача в безмежний космос слов'янської теогонії, дає ключ до розуміння багатьох питань вітчизняної культури та етногенезу.

У передмові до книги «Дохристиянські вірування українського народу» митрополит Іларіон зазначав, що писав її як вступний курс до історії Української церкви.

«Я пильнував, – підкреслює автор, – не про більшу повноту цього курсу, а головно про цілість самої системи дохристиянських вірувань та про ідеологію цих вірувань: подати закінчену систему вірувань, бо така система була, мала свою ідеологію, і вона й тепер сильно впливає на нашу Віру Христову, правильніше – живе поруч із Нею як в українця, так і в усього слов'янського народу».

У нашому збірнику подаються характерні уривки з цієї своєрідної, багато в чому унікальної книги.

Я. Ф. Головацький

Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія про стародавніх слов'янських ідолів і богів

Порівнюючи різні свідчення і перекази про язичницькі богослужіння у стародавніх слов'ян, помічаємо, що попри місцеві особливості, основи легенд були у всіх слов'ян однаковими. Через те легенди руських слов'ян повинні вивчатися не інакше, як у зв'язку з іншими слов'янськими племенами, подібно до того, як для пояснення стародавнього германського богослужіння міфографи беруть всі племена німецькі, не виключаючи і північних скандинавів та ісландців.

Слов'янські легенди, за нечисленними і скупими відомостями, записаними чужоземними письменниками, і уривчастими переказами про язичницьку обрядовість, заховану в народі, не могли скластися в систему, як міфологія грецька чи римська; проте добрий матеріал[137], зібраний вченими, за яким головні догмати слов'янських легенд про могутність богів у природі, про їхній вплив на людину і світ, про душу людини, її безсмертя і життя після смерті можна досить ясно визначити поняття про найвищого Бога.

Поняття про найвищого Бога

За свідченням літописів Прокопія Кесарійського (De Bell). Goth 111. 14 Гельмольда (Chron. Slav. 1.84) і біографа Оттона (Act. Sanct. Jul 433), стародавні слов'яни вірили в єдиного бога, називаючи його верховним, небесним богом, богом богів. У Нестора також бачимо, що слов'яни руські мали поняття про найвищу істоту, що звалась переважно богом чи богом Вседержителем, і відрізняли його від бога Перуна та інших другорядних богів[138]. Слов'яни вшановували в ньому батька природи і владику світу, воля якого править долею світу, сила якого утримує все; його вважали владикою неба, джерелом божественної сили і називали Великим богом, Старим богом чи Прабогом.

Інші боги, за віруваннями слов'ян, були істотами, що походили від верховного бога, його витворами, що залежали від нього, посередниками між ним і світом, сильними його міццю, і не всі однаково, а, як каже Гельмольд, чим ближчою ріднею доводились всемогутньому богові богів, тим були сильніші.[139]

Світлопоклоніння

Найближчою до бога сутністю є світло. Слов'яни вірили, що єство світла з'явилося на землі і втілилося у роді людському. Про це в Іпатіївському літописі читаємо: «Нѣкогда царствовалъ на землѣ Соварогъ (высочайше существо, отецъ свѣта), научилъ человека искусству ковати и брачнымъ связямъ; потомъ царствовалъ сынъ его Дажь-богъ, еже нарицается солнце».

Отже, істотна частина язичництва слов'янського відноситься до світлопоклоніння; це підтверджується багатьма свідченнями літописів та народними переказами, котрі показують, що обожнюване сонце чи світлоносна сила у моральному або фізичному розумінні шанувалась у різні часи і в різних сторонах Слов'янщини під особливими назвами.

Сварожич-Радогост[140]

У полабських слов'ян стояв (за словами Дітмара) у місті Редегасті храм з дерев'яними зображеннями богів, найвищим з яких був Сварожич, тобто син Сварога, шанований на Русі під іменем Дажбога, Хорса чи Сонця.

За свідченням Адама Бременського та Гельмольда, у храмі міста Ретра був ідол Радогоста, до котрого приходили ворожити і приносити жертви. Сам ідол був золотий; а ложе було пурпурове. На голові у нього сидів орел з розпростертими крилами, а на грудях була чорна бичача голова, зображена на щиті, котрого тримав Радогост правою рукою; а в лівій мав він сокиру з двома лезами.

Святовит-Дажбог