Розділ «Частина четверта «…бо залишила ти темряву і полюбила світло»»

У той час син її Святослав, залишивши її з дітьми своїми – Ярополком, Олегом і рівнопрестольним Володимиром, пішов завойовувати Болгарську землю, де взяв вісімдесят міст і столичне їхнє місто Переяславці, в якому і жив (це місто Переяславець Кромер називає Дерестець). В той час довідалися печеніги, що Святослав пішов на болгар з військом, зібралися й напали на Київ, але молитвами святої Ольги не взяли самого міста, оскільки Претич, Святославів воєвода, напав на них зненацька вночі і відігнав од Києва. А потім сам Святослав, прийшовши з великою кількістю війська, до кінця їх розбив і прогнав. Блаженна Ольга велику подяку склала Господу, що врятував її од облоги. Онуків своїх вчила святої віри, але хрестити не сміла, бо впертий був син Святослав. А він, прогнавши печенігів, прийшов до Києва і хотів знову йти на болгар, щоб там жити, повідаючи:

– То середина мого князівства, і там мені добре ведеться: від греків – золота багато, тканин, вина, овочів і коріння різного; від чехів, так само й угрів, – золота, вина і коней, а з Русі – хутра, меду, воску і людей.

А блаженна Ольга просила його, щоб не відходив, кажучи, що смерть її близька, і так мовлячи:

– Сину мій милий, чому йдеш чужих шукати, а своє на кого покидаєш? Діти ще малі, а я, як бачиш, стара, до того ж вельми хвора, кінець життя мого приходить. Тепер ні про що я так не турбуюся, як про тебе, що багато чому тебе вчила, провила й упоминала, щоб покинув ти темінь ідолопоклонську і звабу бісівську, а пізнав світло віри християнської і правдивого Бога, в Трійці єдиного, якого я пізнала. Ти за те не дбаєш, відаю добре, що через упертість і неслухняність свою легковажиш прохання й упоминания родительки своєї, – чекає на тебе на землі біда велика, а по смерті вічна мука. Тож прошу тебе, не йди нікуди, поки я не помру, а коли віддаси моє грішне тіло землі, то йди, куди хочеш. По смерті моїй не чини наді мною нічого з обрядів та забобонів поганських, але священик мій нехай поховає тіло моє грішне за звичаєм християнським. І могили наді мною не треба насипати, ні тризни чинити. Але пошли золота багато до Царгорода, до святого патріарха, і хай той за душу мою грішну помолиться Господу Богу і накаже служби Божі іншим священикам за мене служити і іншим милостиню дасть. Інакше щоб не чинив, уже-бо час і кінець життя мого дочасного (як сказала) прийшов, щоб до любого мені Христа йшла, в якого вірую.

Це чуючи, Святослав вельми плакав і все наказане обіцяв виконати, тільки вірити у Христа не схотів. А через три дні, дуже хворою будучи, дякувала вона Господу Богу й святій Богородиці, яку в усьому за помічницю мала, також і всіх святих в молитві закликала. І, коли прийшов час розлучення з тілом у неї, прикликавши священика, святу сповідь учинила, прийняла божественні й животворящі тайни Господа Бога і спаса нашого Ісуса Христа і, радуючись, віддала святу душу свою в руки Господу Богу, якому вірно служила, відійшовши до вічного мешкання і палацу небесного. Померла року 6477, а від різдва Христового 969, місяця липня 11 дня, жила літ усіх своїх 80, і поховано її з великим плачем від усіх людей на тому місці, яке сама свята вказала.

А в літо 6497, а від Різдва Христового 989, за пророцтвом блаженної, коли Господь просвітив святим хрещенням всю Руську землю через онука її великого князя Володимира, на якого впало добре насіння святої науки блаженної і стократний колос видало за преосвященного митрополита Леонтія (котрий перший був після Михаїла), що хрестив Руську землю, тоді святий князь Володимир в двадцяте літо по смерті святої заснував церкву в ім'я пресвятої Богородиці в Києві, на яку десятину велів давати, після чого її Десятинною і досі звуть, переніс до неї з належною честю її святі мощі, від яких див і зцілення багато було тим, що до неї приходили, в славу пресвятої Трійці, якій належать від нас усіляка слава, честь і поклоніння нині, завжди і вовіки віків. Амінь.

Легенди і перекази

Батькове благословення

Дніпро і Десна – це ж були колись люди. Давно, Бог зна й коли, у Богатиря Лимана росло двоє діток – син Дніпро і дочка Десна. Діти повиростали, а Лиман зістарівся й каже:

– Ну, дітки, завтра на зорі приходьте – буду вас благословлять!

Полягали вони спать. Десна була старша, а Дніпро менший. От Дніпрові й захотілось першому взяти в батька благословення. Вранці, як тільки зійшла світова зоря, він перший пішов до батька:

– Благословіть, тату!

– А де ж Десна? – каже Лиман. – Вона ж старша!

– Та вона спить. Батько поблагословив.

Порозвертав Дніпро гори, порозчищав гирла і заріс степами. Проспала Десна зорю, прокинулась – аж брата вже нема! Вона до батька:

– Благословіть, татусю! Він поблагословив і каже:

– Біжи. Як обженеш Дніпра, старша будеш. Побігла вона й ворона взяла. Високо піднявся ворон і полетів показувать дорогу. Багато разів доганяв він Дніпра, багато разів і Десна повертала до нього, а все-таки не випередила його. Як почула од ворона, що Дніпро вже далеко, вона прихилилась до брата і злилась із його гирлами. В Десні вода пробілувата, а в Дніпрі – ворона.

Змієві сліди

Татарські степи колись були од Синього моря та аж туди, за запорозьку границю – майже без малу не до Лубен. Там і досі є межа, і буде вона, поки світ сонця. Я бачив ту межу своїми очима.

Їздили ми колись у Полтавську губернію. Поминувши слободи Пироги, Жуки й пана Замулу, дивимось – коли поперек дороги насип із хату заввишки, а задля проїзду прокопано ворота. Насип цей видно скрізь, скільки очима зведеш – аж до Азовського моря… Оце вам і межа татарська.