Розділ «6. Особливості генези культури західних слов'яні»

слов'янської мови (у своїй основі вона залишалася тією ж, що й за Костянтина-Кирила), а передусім написанням букв і характером їх розташування. Місцем виникнення нового алфавіту була Східна Болгарія (зі столицею держави Преславом). Саме тут знайдені найбільш ранні (зокрема 921 р.) нині відомі написи за допомогою цього алфавіту. В наступному історичному розвиткові новий алфавіт поступово витіснив стару глаголицьку азбуку й на обширних територіях, які не знали ніякого письма, став поступово сприйматись як єдиний слов'янський алфавіт. Очевидно, тому в пізнішій історичній традиції він дістав назву "кирилиця", тобто письмо створене Кирилом-Костянтином.

Наприкінці IX — у першій половині X століття Перше Болгарське царство стало головним осередком розвитку слов'янської писемності. Звідси тексти слов'янською мовою, виконані з використанням обох слов'янських алфавітів, проникали в сербські і хорватські землі й на територію Східної Європи.

Досить помітним явищем літератури і, очевидно, одним з перших у полемічній царині був твір високого церковного ієрарха, видатного болгарського письменника X століття Козьми Пресвітера "Бесіда проти новоявленої богомільської єресі". Праця стала широковідомою в південнослов'янських землях (знали її й на Русі) завдяки гостроті полеміки і, очевидно, далеко не простій ситуації в дотриманні канонічних церковних застережень, особливо неприпустимі були порушення монахами святої обітниці. Автор радить не втрачати надії на справедливість: "Якщо злиденність чи людські порядки, чи щось інше заважає тобі молитися Богові, не звинувачуй їх, але ще краще виконуй те, що доручено тобі, сподіваючись дістати винагороду від Бога за свою працю". Багато ж тих, хто йде "в монастир, втікають, не в змозі терпіти тамтешні моління і труди, інші ж, впавши у відчай, грішать ще більш тяжко". З цих та інших слів Козьми Пресвітера, сповнених обурення і тривоги, можна дізнатися про інший бік справи, а саме — яким суворим і драматичним способом входило чернецтво у монастирське життя. Це був чи не перший твір, де відверто йшлося про утиски й тяжку працю "на земних володарів", "насилля від старійшин", голод, поневіряння незахищеної людини.

"Закон судний людям" виник у Болгарії наприкінці IX століття. Ряд учених вказує на його великоморавське походження і пов'язує з приходом до Болгарії після вигнання учнів Кирила і Мефодія. Безсумнівною залишається належність "Закону" до творів ранньої кирило-мефодіївської традиції. До нього входять як статті, що відображають слов'янське звичаєве право, так і широкі запозичення з візантійського законодавчого збірника "Еклога" (VIII ст.). Покликаний допомагати у витісненні язичницької ідеології і звичаїв, а також у зміцненні ранньофеодальної держави, "Закон" набув чинності в Першому Болгарському царстві, а згодом поширився в інших південнослов'янських землях, а також на Русі, увійшовши до так званих Кормчих книг — збірників канонічного права. Значення писемної мови в житті слов'ян важко переоцінити. Новостворена літературна мова виявила свої переваги передусім як засіб широкого залучення слов'ян до християнської віри, тобто як певний інструмент "оглашення" — катехізації. Вона сприяла успішному процесові етнічного самоствердження, розвиткові національної самосвідомості, розширенню знань про світ, відомий спосіб проникнення в утаємничені речі й побудові мислительних форм людського інтелекту й переживань. Слов'янські народи, які зазнавали реальної асиміляції, саме завдяки мові зміцнювали свою етнічну самобутність і самосвідомість, здобули "щит для оборони". Кирило-Мефодієва мова своєю внутрішньою якістю і пластичною органічністю виявилася доступною для засвоєння.

Дослідники звертають увагу на таку обставину. Якщо найдавнішими слов'янськими текстами були переклади, а період перекладів можна вважати для літературної мови "часом учнівства", то десь через два з лишком десятиліття після того, як Кирило і Мефодій записали першу перекладену ними фразу (863 р.), розпочалася активна оригінальна творчість. Вже у 866 році були складені, вірогідно Костянтином Преславським (учнем першовчителів слов'янської мови), так звані азбучні різдвяні стихіри. Згідно з візантійською гімнографією ці стихіри Сіх всього 36) починаються словами, що містять на початку слів літери в алфавітному розташуванні. Стихіри складені відповідно до розташування 36 (глаголицьких) літер. Перед нами оригінально складені строфи, хоча й з деяким наслідуванням грецьких жанрових зразків. І це вже разом з наслідуванням (чи перекладом) ознаки слов'янської віршованої творчості. Прийнято вважати, що "Молитва абеткова" (IX ст.) Костянтина Преславського — перший віршований твір слов'янщини, який у своїй чарівності й безпосередності, як писалось у супроводі до перекладу на українську мову, "ніби міфічний птах долетів до наших часів". Наведемо кілька строф із цього твору:

Аз молюся словом сим до Тебе, Боже мій, що сотворив на світі Видимі й невидимі істоти. Господи, пошли свого на мене Духа, шоб зродив у серці Слово, Єже буде для добра всім сущим Животворне мудрістю Твоєю. Затверди Закон — ясний світильник І дорогу праведного Слова, Й рід слов'янський сподоби хрещений, Кротких тих, котрі людьми Твоїми Ласкою Твоєю нареклися.

Заслуговує на особливу увагу тип перекладів і запозичень з візантійсько-грецької культури та літератури із жорстким вилученням язичницьких мотивів, з особливим пієтетом до літературної стилістики і краси, яка збагачувала уяву про світосприймання. Відтак література, що перекладалася з грецької, не позбавлена була переосмислень. Слов'яни, справді, створювали "свою" грецьку літературу. Перекладна література слов'ян була строгішою і водночас довірливішою порівняно з візантійською. У своєрідному осмисленні на слов'янський ґрунт було перенесено ряд досягнень багатовікового культурного розвитку середземноморської цивілізації, на які могла вже орієнтуватися створювана оригінальна слов'янська література.

Але за будь-якого зовнішнього впливу не слід недооцінювати того власного досвіду в словесному вираженні (усній чи знаково фіксованій формі), який став підґрунтям у творенні нової лінгвістичної реальності в Болгарії.

Ілліризм — суспільно-політичний та культурний рух південних слов'ян. Хорватія

Ілліризм — так зване хорватське Відродження 30—40-х років XIX століття, походить від давньої назви західної частини Балканського півострова Іллірії. В ілліризмі знайшла вияв усезростаюча національна самосвідомість не лише хорватів, а й інших південнослов'янських народів, на противагу германізації та мадяризації культури й краю, також життю й мучеництву п'яти інших монахів, які брали участь у місіонерстві на території Польщі. Автором цього твору і однієї з редакцій житія Святого Войцеха був Вруно із Кверфурта. Ще одна традиція житійної літератури, пов'язана зі Святим Станіславом, почала формуватися з кінця XII століття. Краківський єпископ Святий Станіслав був страчений Болеславом Сміливим.

На початку XII століття була написана хроніка Ґама Аноніма, яка відіграла значну роль у посиленні самосвідомості й консолідації поляків. Вона мала світський характер, ставши одним із джерел цього напряму ранньої польської літератури. В так званій "Пісні Маура" (XII ст.) оспівуються діяння воєводи польського короля Владислава.

На цей час Польща мала також багаті традиції слов'янського фольклору, в тому числі пісенного, які увійдуть у майбутньому органічною частиною до польської народної культури.

Одночасно з утвердженням християнства, створенням літературних пам'яток релігійного і світського характеру, започаткуванням шкіл та першими спробами історичних трактувань давніх часів Польщі носієм культури тих перших століть державності були архітектура й містобудування, передусім у центрах резиденції монарха, ремісництва й торгівлі. Польська архітектура XI—XII століть — це переважно церковні споруди романського стилю з відчутними впливами західних взірців. Залишилися також певні традиції будівництва княжих замків. Історики польської архітектури виокремлюють збудовані в романському стилі (чи перебудовані) собори в Гнєзно, Познані, Кракові, Плоцьку. Були зведені монастирські храми в Тинці, Крушвиці, церква Святого Антонія в Кракові, храм у Стшельно. Найвизначнішою пам'яткою мистецтва цієї епохи вчені вважають бронзові двері Гнєзненського кафедрального собору (друга половина XII ст.), прикрашені 18 скульптурними сценами із життя Святого Войцеха. За традицією середньовічної рукописної літератури слов'ян запроваджувалася книжна мініатюра.

XIII століття ознаменувалося не лише утворенням шкіл при міських храмах, де можна було навчатися найнеобхіднішої грамоти (читати, писати), ознайомитися з вільними мистецтвами, а й шкіл при єпископських кафедрах найбільших міст, де здобували освіту вищого рівня. А це, у свою чергу, давало змогу здобувати освіту в університетах Італії і Франції.

Зростає інтерес до історії Польщі. Яскравим явищем стала досить ґрунтовна "Польська хроніка" Вінцента Кадлубека. В ній розповідається про події від легендарних часів до 1202 року. Праця своєрідна за формою і викладом історичних фактів у вигляді діалогу двох єпископів, які прагнуть осмислити історію Польщі, зіставляючи її з античною і біблійною історією. Цю працю історики назвали своєрідним "компендіумом", який об'єднав у собі досить широкий спектр матеріалів. У хроніці перевага віддається не самим подіям, а їх аналізові. Характерний для нової історичної епохи інтерес до духовних переживань, до осмислення складних душевних порухів дістає своє вираження в хроніці Кадлубека в настійних спробах автора передати як почуття учасників подій, так і сприйняття цих подій єпископами, тобто учасниками діалогу. Досить помітний, у порівнянні з хронікою Галла Аноніма, крок до вишуканого стилю літературно-естетичних засобів. У творі поєднуються прозові й поетичні сторінки, багатожанровість (надибуємо на документи хроніки, юридичні викладки, алегорії, байки й поеми).

Більшого поширення набуває агіографічна література, особливістю якої стає, крім традиційних сюжетів на теми подвижництва, звернення до сюжетів життя місцевих святих. Це також була ознака часу і його уподобань. Створювалися передусім "житія" знатних жінок, серед яких — Ядвіґа, дружина сілезького князя Генрика Бородатого (1174—1243 рр.), канонізована в 1267 році; угорська княжна Кінґі, дружина малопольського князя Болеслава Сором'язливого; його сестра Соломія. Авторами цих "житій" були францисканці — монахи новоствореного ордену. їхній обов'язок полягав у тому, щоб іти у світ і пропагувати християнські ідеали серед світських людей.

У хроніках і житійній літературі популярним став образ Станіслава. Страчений за наказом короля Болеслава Сміливого, єпископ Станіслав у 1253 році був причислений до лику святих. З його канонізацією пов'язане написання домініканцем Вінцентом з Кельц (Кельчі) двох "житій" Святого Станіслава. Ці твори витримані в метафоричному й символічному ключі на основі достатньо розробленої на той час літературної традиції. Чітко сформульована наскрізна патріотична думка стосовно об'єднавчих зусиль, відновлення єдності польських земель. В цьому об'ємному "житії" висловлювалася надія на те, що, подібно до чудодійного — за велінням Божим — зрощення розрубаного тіла єпископа, відродиться розділене на окремі князівства Польське королівство.

Подальший розвиток польської культури не лише вивів її на рівень культур латинського Заходу, а й, на відміну від попередніх наслідувань і засвоєння культурних здобутків своїх сусідів, означений внеском у європейську культуру. У християнстві виникали нові реформаторські течії одночасно з процесом секуляризації частини польської культури, її наближенням до ідей нового світосприймання в новостворюваних гуртках гуманістів. Закладались основи майбутнього розвитку науки і освіти.

Важливою подією в історії польської культури цього часу стало заснування Краківського університету (1364 р.), одного з найстаріших закладів вищої освіти й науки. Його завдання передусім полягало в підготовці людей для державної служби, тому спочатку не було теологічного факультету, перевага надавалася факультетові права, який складався з восьми кафедр. Наприкінці XIV століття папською буллою було санкціоновано створення в Кракові теологічного факультету. Ця обставина продиктована потребами підготовки еліти духівництва і сприяння християнізації Литви, яка на той час вже входила до складу польської держави. Сам Краківський університет був реорганізований за паризьким зразком (корпорацію відтоді утворювали професори, а не студенти, як це було раніше).

У шкільній системі освіти при єпископських кафедрах і містах запроваджувалося викладання наук не лише тривіуму (граматика, діалектика, риторика), а і квадриріуму (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Базовий рівень системи освіти також становили парафіяльні школи в межах тривіуму. У XV столітті їх налічувалося близько 3000. Більшого поширення набували поїздки задля навчання до інших країн, особливо — Італії.