Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Причини, що викликали ріжні теорії початків козачини, теорії етимольоґічні і етнїчні в історіоґрафії XVII-XVIII в., упадок реальної традиції. Теорія черкасько-чорноклобуцька, неймовірність черкеської кольонїзації в дїйсности. Теорія татарська. Теорії ґенетичного звязку козачини з київського Русю, теорія против-князївська (болоховська), теорія бродницька

Складний процес, яким творила ся й формувала ся козачина, не ясно представляєть ся навіть репрезентантам сучасної історіоґрафії, при всїх матеріалах, якими вони роспоряджають; тим меньше міг бути ясним старим книжникам і ученим, яким хотїло ся дати відповідь сучасній суспільности на питаннє, як виникло се найбільш кольоритне, найбільш характеристичне, блискуче й голосне явище українського історичного житя. Вони брали ся за рішеннє сього питання тодї, як се явище не тільки скристалїзувало ся вповнї, набуло незвичайної екстензивної сили, стало великою й впливовою суспільною верствою, — але й покрило собою иньші суспільні верстви, стало репрезентантом української народности par ехсеllеnсе, подібно як «народ шляхецький» репрезентував сучасну народнїсть польську. І таке всенародне значіннє козачини, в звязку з незмірно-ориґінальними прикладами козацького устрою, козацької стихії, що так різко відріжняли її на тлї загального поневолення народнїх мас і України й иньших сусїднїх країв — Білоруси, Великоруси, Польщі, — сей контраст поневолення і свободолюбного козацького духу й устрою — все се перед усїм мусїло навівати гадки про якусь етнїчну окремішність козачини, ідеї «козако-руського народу» як осібної етнїчної ґрупи.

Такі теорії етнїчного походження козачини були досить наручні змаганням її репрезентантів до спеціальних свобід і привілєґій, тому знаходили пригожий ґрунт в українській суспільности. Оден з пізнїйших «лїтописців» української козачини Ріґельман досить сильно виступає против виводів козачини від ріжних народів, або «отъ древнихъ нЂкакихъ вольныхъ людей, кои якобы не принадлежали ни къ какому владЂнію». «Для того не почитають себя, чтобъ они подлинно были изъ русскихъ людей или же бывшіи подданные», а се чинять тому, бо хочуть представити «якобы и до нынЂ были по тЂмъ древнимъ народамъ вольные и никому не принадлежащіе»[210]. З становища суспільної психольоґії вказівка досить цїнна, і можна справді думати, що такі мотиви суспільного характеру причиняли ся до переваги теорій етнїчної окремішности козачини над теоріями етімольоґічними, яких теж не бракувало. Так виводили імя козаків від «кози» — що вони були легкі як кози[211], або що вони ловили кіз в степах; від «коси»- «то есть отъ остроты и понятности козацкой». Але вже оден з найранїйших репрезентантів «ученої» козацької історії Гр. Грабянка (1710), вичисливши кілька етімольоґічних чи етіольоґічних виводів[212], відкидає їх, чи лишає на другім пляні, а во главу угла кладе вивід від Козар — «древнЂйшаго рода скифска, идущаго отъ племени перваго Афетового сына Гомера». При тім Козари, розумієть ся, являють ся Словянами, і «малороссійскіе вои Козаровъ нарицаніе мало что перемЂнивши, въ мЂсто Козаровъ Козаками именуются». З часом ґалєрія предків української козачини розширяла ся й збільшала ся: відшукано Казахію у Константина Порфирородного, Кавказьку Гірканїю, що в перекладї має значити «Козакію» (hircus — цап), лїтописних Касогів. Але вивід від Козарів зістав ся при найбільшій популярности, завдяки визначній ролї, яку сей нарід грає в нашій лїтописній традиції, та досить широкому росповсюдженню сього імени в хороґрафії України. Дотепу й ерудиції ріжних козацьких лїтописцїв полишало ся широке поле для всяких заходів у звязуванню сих псевдо-історичних предків української козачини з її дїйсними історичними початками. Рекорд побив безперечно автор «Історії Русів», бо у нього старі Козари являють ся попередниками козачини не тільки по імени, але і в подробицях орґанїзації: се було козацьке військо, а иньші українські племена грали роль посполитих XVIII в., і хозарська дань IX в., описана в лїтописи — се датки київських посполитих на удержаннє козаків[213] Si non e vero...

Супроти таких гучних ґенеальоґій козачини від Ноєвих синів в простій лїнїї зіставляли ся на боцї скромні, але вповні реальні замітки про утвореннє козачини, які знаходимо у старших письменників. Так популярний на Українї «Гваґнїн», оповівши про похід Лянцкороньского під Білгород, що від Бєльского почавши вважав ся історичним початком козачини, з притиском підносив, що козачина почала ся от з таких охочих людей, яких зібрав Лянцкороньский[214]. Оповіданнє се повторив потім укладчик Густинської лїтописи, додавши до того етимольоґічну фантазію: «И потомъ бранилюбивый сей народъ, засмаковавши себЂ зъ добычъ, поставиша себЂ старЂйшину зпосередЂ себе, нарицаємаго Козака, отъ него же и сами потомъ козаками нарекоша ся»[215]. Але такий простий і прозаічний початок не вдоволяв українських патріотів XVIII віка і вони зістали ся при тих хитрих етноґрафічних виводах.

Але хоч як наївні й ненаукові були сї ґенеальоґії козачини, в кождім разї інтересне й характеристичне для української історіоґрафії XVIII віка — се бажаннє звязати початки козачини з староруськими часами, поставити їх як репрезентантів полїтичного українського житя в тїсні звязки з Київською державою, з полїтичним житєм староруських і переходових часів. Сим стара історіоґрафія наша і ті працї, які писали ся під її впливами[216], відріжняєть ся досить різко від того, що писало ся під впливом традиційних поглядів на Українцїв як на чужородцїв — Черкас. Сей другий погляд, задокументований для XVI в. старою ґльосою Воскресенської лїтописи про Чорних Клобуків — предків козаків Черкас[217], на ріжні способи потім розробляв ся в росийській історіоґрафії[218]. А своє канонїчне завершеннє знайшов він у її найавторитетнїйшого репрезентанта в формі досить рішучо висловленого здогаду, що козаки були зрущеними потомками Чорних Клобуків. Торки й Берендїї, каже він, инакше звались Черкасами й Козаками, вони затримали ся на неприступних островах Днїпра, і розмножені припливом утїкачів-тубильцїв, прийняли їх віру й мову, стали обороняти тих країв від Татар і Турків; від їх імени дістало своє імя місто Черкаси[219].

Імя днїпровських Черкас, без сумнїву, має центральне значіннє в розвою сих теорій і поглядів. Імя звучало і звучить як назва якоїсь кольонїї, осади черкаської; подібність імени пригадувала кавказьких Черкасів (Черкесів), і нїчого неможливого не було в тім, що справдї якась купка кавказьких Черкасів, захоплена якимсь рухом кочовників, залетїла сюди й лишила тут своє імя. Як і коли се стало ся, в XVI в., по стільких перемінах і переворотах кольонїзаційних, очевидно, не мали понятя. Історія, записана ревізорами в 1552 р. від канївських міщан про «початок Черкасів і Канїва», має вповнї лєґендарний характер, хоч і приймаєть ся більш або меньш серіозно сучасною історіоґрафією[220]. Канївцї оповідали, що в. кн. Ольгерд, здобувши Кафу, Перекоп і Черкасів пятигорських (кавказьких), вивів відти Черкасів з їх княгинею і головну частину їх посадив на Снепородї, за Днїпром, а иньшу частину в Черкасах, а Снепородцїв перевів у Канїв. Се говорило ся на те, аби оправдати претенсії Канївцїв на заднїпрянські уходи, і дуже тяжко відріжнити, що тут може бути деяким відгомоном подїй, а що — умисним комбінованнєм ex post для вказаної цїли. В кождім разї оселеннє Черкас було річею такою давньою, що в серединї XVI в. не можна було мати про се нїякого докладного понятя: звісне оповіданнє старшої русько-литовської лїтописи представляє, що вже під час першого походу Витовта на Україну Черкаси були досить значним замком, так що їх оселеннє треба класти або на перші початки литовської окупації, або може ще скорше — на часи перед-литовські. У людности про таку давнину не могло лишити ся ясної памяти, і дїйсно подробицї канївського оповідання вповнї лєґендарні (похід на Кафу й Кавказ, особа Ольгерда, перевід людности з Снопороду до Канева). З другого боку осадженнє сеї черкаської кольонїї, коли б воно не було, з погляду етнічного було, очевидно, таким же малозначним фактом, як і осадженне яких небудь «Козарів», «Печенїгів», «Ятвягів», яких досить має наша топоґрафія. Якогось слїду оселення більшої маси Черкасів ми не маємо[221], та скільки б їх не було, вони мусїли розгубити ся, розсїяти ся майже без слїду під час ріжних кольонїзаційних пертурбацій, так що при кінцї XV і в XVI в. в кождім разї не могло бути мови про якусь черкаську кольонїзацію на Поднїпровю.

Але замок черкаський з кінцем XV в. стає осередком пограничної української вольницї, яка своїми зачіпками з Татарами та всякими стрічними і переїзжими (в тім і з московськими послами та купецькими караванами) робила багато шелесту. Етнічна форма його імени, привична московському уху, що знало добре Черкасів пятигорських, надавалась дуже добре для означення сеї нової, а голосної вольницї. І так «Черкаські люде», або просто «Черкаси» стало означеннєм для української козачини в московських кругах, а своєю назвою викликаючи в уяві понятє чогось чужородного, піддало московським книжникам ідею звязати сю пограничну людність з чорноклобуцькою, що жила в тих же околицях в XI-XII віцї. Росийські ж історики XIX в. постарали ся без близшої аналїзи фактів і обставин надати сїй старій гіпотезї наукообразну форму і стали виводити українську козачину від чорноклобуцької людности, хоч вона під час кольонїзаційних переворотів XIII в. мусїла розсїяти ся й зникнути без останку[222].

Згодом, коли вияснив ся татарській початок козацького імени і деяких козацьких терминів — з одного боку, з другого боку — стала відомою татарська кольонїзація в в. кн. Литовськім, стали зявляти ся проби поставити справу козачини в зязку з татарською кольонїзацією[223]. По анальоґії з татарською кольонїзацією Литви гіпотетично припускали анальоґічну татарську кольонїзацію в Київщинї, за часів Витовта і пізнїйше, і від сеї татарської кольонїзації виводили перші початки, обо й перші кадри козачини. Вповнї сї теорії розвинули ся в новійших часах, в історіґрафії росийській і польській[224]. Дарма, що тепер, при розмірно значнім запасї документального матеріалу ми можемо констатувати зовсїм виразно, що Київщина нїяких скільки небудь значнїйших слїдів татарської воєнно-служебної кольонїзації не має[225] що українська козачина зовсїм не представляє з себе в своїх початках якоїсь суспільної верстви чи кляси, і що український козак в тих початках, як чоловік бездомний і неоселий, являєть ся антитезою воєнно-служебному Татарину в. кн. Литовського, державцю певної маєтности, репрезентанту воєнно-служебного володїння, і що скільки небудь визначної турецько-татарської домішки серед української козачини в тих часах зовсїм не можна вказати.

З другого боку одначе впадала в певні крайности і українська історіоґрафія, в супереч сим виводам української козачини від чужородних етнічних початків стараючи ся привести її в ґенетичну звязь з формами й явищами давнїйшого староруського житя. Ненаукові виводи від ріжних подобоіменних народів вона відкинула уже з початками XIX в.[226] і звернула свою увагу головно на внутрішнїй зміст козачини, як реакцію народнього житя против польських державних і суспільних форм (особливо з серединою XIX в.). Зовсїм справедливо констатувала вона в козачинї, як вона розкриваєть ся перед нами в пізнїйших часах, з кінцем XVI в., українську народню стихію, форми й тенденції народнього житя вповнї анальоґічні з тими, які розкриває перед нами житє староруське. Але при тім ретроспективно перенесла вона сї суспільно-полїтичні, громадські форми козацького устрою з початків XVII на початки XVI віка. Вона заговорила про громадський устрій козачини на переломі XV і XVI в., про козацькі самоуправні громади з радою козацькою й народноправними гетьманами на чолї. Козачина від своїх початків виступає тут як узброєна громада (община) староруських часів, тільки під новим, татарським іменем[227]. Се була антиціпація вповнї анальоґічна з иньшою — перенесеннєм на початки XVI в. пізнїйшого козацького устрою XVII в.: преємства гетьманів, подїлу козацького війська на полки, і т. и., що зявляєть ся уже у старших українських лїтописцїв XVIII в. і доживає в більш або меньш ослаблених формах до кінця XIX віку. Меньше різка, делїкатнїйша нїж вона, ся теорія козацького громадського устрою кінця XV і поч. XVI в. в ослаблених формах живе до нинї в українскій історіоґрафії і близьких їй по духу кругах.[228] І на загальнім тлї її виникають ріжні спеціальнїйші теорії, що силкують ся звязати козачину в її перших стадиях з тим або иньшим явищем староруського житя, сеї або иньшої форми його. Така теорія козацько-княжа, що в паралелю староруським громадам з князями на чолї представляє козачину на переломі XV-XVI вв. як озброєні народнї громади під проводом місцевих князїв-гетьманів[229] Теорія противкнязївська, що звязує козацькі громади з противукняжим рухом XIII в. і тими громадами, що виломлювали з князївсько-дружинного устрою й піддавали ся під безпосередню власть Татар, щоб спекати ся князїв[230] Теорія бродницька, що ззязувала козачину з бродниками перед-монґольських часів[231] т. п.

Всї сї теорії не раз дуже справедливо і влучно вказували анальоґії козацького устою, його тенденцій й відносин до иньших полїтичних чинників (напр. анальоґія уходницького житя XVI в. з бродниками XII-XIII в., відносини козачини XVI-XVII в. до польсько-шляхетського режіму і відносини громад XIII в. до князївсько-дружинного устрою, козацький громадський устрій і громадсько-вічевий лад староруських часів). Але ґенетичного звязку тут нема й бути не може по тій простій причинї, що козачина на переломі XV-XVI віків не була анї орґанїзованою суспільною верствою, анї творила громад, і всї говорення про козацькі громади на початку XVI в. і їх «вічевий», самоуправний устрій переносять на початки XVI в. явища, які мали місце доперва при кінцї сього столїтя, як я тільки що сказав.  

Козачина як побутове явище: давність явища, анальоґії в староруськім житю. Термін «козак» — його уживаннє у турецьких народів в XIII-XV вв.; перенесеннє між словян, козацьке імя в памятках XV в.; ріжні значіння слова «козак» — розбійник, свобідний, бездомний чоловік, степовий уходник, добичник-партизан. Козацтво як зайнятє, а не суспільна верства або ґрупа в першій пол. XVI в.

Коли ми хочемо собі здати справу з походження козачини — як і коли вона зародила ся, як розвивала ся й формувала ся, ми повинні докладно розріжняти ріжні сторони сього питання. Мусимо відріжняти козачину як побутове явище і як певну орґанїзовану суспільну верству, правно-суспільний інститут; з другого боку розріжняти козачину як явище, і її термін, з яким вона спеціалїзуєть ся і кристалїзуєть ся.

Козачина як явище, побутове, знане нам з часів староруських. Своє козацьке імя в тім матеріалї, яким розпоряджаємо, дістає вона з другої половини XV в. А формуєть ся в певну суспільну верству протягом цїлого XVI в. і певні орґанїзовані форми й певне правно-признане значіннє дістає аж на переломі XVI і XVII в. І тільки з кінця XVI в. про козачину можна говорити як певну суспільну ґрупу, орґанїзацію, міркувати про козацький устрій, козацькі громади, управу і т. и.

Як явище побутове, ті прояви українського житя, які в XVI в. стають нам звісними під технїчною назвою «козацтва», — старі як Україна. Се результат відвічної боротьби побуту оселого, хлїборобського з хижою, розбійничою, кочовою людністю степів, що віками тягнеть ся, все в нових і нових формах, в нових відмінах на тійже території України. І коли полишимо на боцї часи давнїйші і будемо тримати ся тільки історичних часів нашого народу, ми на кождім кроцї будемо стрічати ся з попередниками української козачини XVI в. І сї степові бродники, українська людність Чорноморя, вибита з обставин культурного, оселого житя кочовим потоком, віками спожитя серед кочових орд приладжена до обставин сього трівожного, півдикого житя, загартована й воєвнича, а заразом неминучо здичіла, пересякнена елєментами турецького кочового житя. Сї «Берладники», «вигонцї галицькі» й иньші ріжноіменні чи безіменні промисловцї, що ходили на рибу й на иньший промисел в низини Дунаю, Днїстра, Днїпра, Дону, готові серед сих промислів кождої хвилї перетворити ся в воєнну дружину, щоб відбити ся від ворожого нападу чи самим вдарити, пограбити купцїв чи иньших промисловцїв, або пустити ся походом в глубину краю[232]. І близше — на пограничах оселої кольонїзації з степами — ся погранична людність українська на Посемю, на переяславськім пограничу, Поросю й Побожу, воєвнича, завзята, готова дати відправу однаково всякій степовій напасти, і всяким претенсіям княжої власти чи боярської адмінїстрації. Сї «Куряне, славні вояки — під трубами повивані, під шоломами випещені, з кінця списа вигодовані», як їх описує Слово о полку Ігоревім — «дороги їм відомі, яруги знайомі, в них луки (завсїди) натягнені, сагайдаки відчинені, шаблї вигострені — вони. скачуть як сірі вовки в полї, шукаючи собі чести, а князеви слави»[233]. Сї «чернигівські билї» з словянськими й турецькими іменнями, що «без щитів з самими ножами за халявою однім покриком проганяють ворогів, звонячи в прадїдівську славу». Ті Поршане, ще за Володимира Вел. «нарубані» з ріжних країв і провінцій Київської держави, й пізнїйше складані з ріжних преріжних елєментів, з яких трівожне житє, очевидно, висївало найбільш тверді, загартовані на воєнну трівогу части, — що держали ся тут серед періодичних спустошень, перемішані з кочовою чорноклобуцькою людністю, приладивши ся до сусїдства і пожитя з сими турецькими елєментами, в вічній боротьбі присвоївши собі манєри і практики віковічного ворога «поганина». Все се прототипи козачини, — теж побутове явище, яке на переломі XV і XVI в. здобуває собі імя «козацтва».

Коли ми читаємо на останнїх сторінках Київської лїтописи припадком поданий нам образ сього пороського житя — сих сміливих, але безцїльних наїздів на Половцїв, диктованих тільки бажаннєм «сайгатів», здобичи, — видумуваних самою пограничною людністю з сих мотивів, а чинених місцевими молодшими князями в супереч бажанням князїв старших, розважнїйших полїтиків. Коли слухаємо вирази невдоволення сих «старійшин Руської землї» на сї наїзди на половецькі кочовища, — бо се лупленнє половецьких веж і стад викликає тільки, як реванш, нові напади половецькі, — і заразом чуємо те співчутє, яке викликала в пограничнїй людности, в дружинних кругах ся безконечна погранична війна, де так приємно було застукати бісурман серед їх нападу на Руську землю, чи при поворотї, з здобичею, де небудь на тяжкій переправі, на порозї степів, або заїхати десь несподївано половецькі кочовища, забрати «колодники, и кони, и скота, и челяди и всякого полону» — ми чуємо себе в обставинах пізнїйшого XVI в. А слїдячи рух сих пограничних громад Побожа против князївсько-дружинного режіму XIII в., їх піддаваннє Ордї, щоб виломити ся з під власти князїв, — чуємо прототипи козацької полїтики кінця XVI, XVII-XVIII вв., її вічної опозиції державному ладу й суспільному режіму Польщі, її союзів з Кримом і Портою й змагань в сих турецько-татарських силах знайти опору против шляхетського режіму Польщі, против централїстичної полїтики Москви.

В XV в. сї старі прояви українського пограничного, свобідного і трівожного войовничого житя здобувають технїчну назву козацтва. Назва знов таки стара: в турецькім світї вона здавна означала вояка, при тім легкого і малоцїнного, так би сказати — низшої катеґорії. В словнику половецькім з 1303 р. знаходимо слово козак в значінню передової сторожі: понятям сторожа, варта відповідають половецькі слова «караул», «козак»[234]. В татарськім світі, з яким Українї прийшло ся житя в такій близькій стичности в XIII-XV вв., козак має значіннє чоловіка свобідного, незалежного, воєнного авантурника, але знов таки низшої катеґорії — волоцюгу, партизана, розбійника, чоловіка бездомного, неоселого[235]. В такім значінню — досить широкім, непевнім і не легкім для докладнїйшого означення, се слово переходить до сусїдньої, людности, яка мала дїло з степовиками — в кримські міста на Україну і в Великоросийські землї. В приписках на синаксарі XII в. міста Сурожа (Судака) знаходимо записку, очевидно сучасну, про якогось молодика Алмальчу, вбитого «козаками» в 1308 р.[236]; очевидно козаки — тут кримські чи степові розбійники, татарські чи якісь иньші. В статутах кримських ґенуезьких кольонїй 1449 р. не раз згадують ся козаки з Кафи й иньших ґенуезьких міст, чи то з місцевих вояків (т. зв. орґузіїв — кінної полїцийно-воєнної сторожі при консулї м. Кафи), чи з иньших людей, що займали ся добичництвом — забирали чи переймали (interceptio) у Татар худобу й ріжну здобич[237] На великоросийськім пограничу, в Рязанській землї, першу звістку про свійських, рязанських козаків, як легке військо, стрічаємо в р. 1444[238], але в пізнїйшім лїтописнім оповіданню, так що автентичність сього терміна для 1440-х років не безсумнївна (в документальнім матеріалї що до Рязанської землї ми про них зачуваємо тільки в перших роках XVI в.)[239]. На Українї документальні, вповнї виразні згадки про козаків свійських, українських, маємо з 1490-х років, а меньше ясні натяки — з 1470-х років. При тім одначе в звістках, які дотикають України, і в иньших сучасних слово «козак» (казак), «козацтво», «козаки» уживаєть ся в ріжних значіннях, які передають ріжні відтїнки сього понятя.

Козак — степовий розбійник, добичник. З одного часу ми маємо дві таки згадки, що являють ся заразом найстаршими слїдами уживання козацького імени на Українї. Під 1469 р. Длуґош записує: «велике татарське військо, набране з утїкачів, розбійників і вигнанцїв, яких звуть вони своєю мовою козаками, під проводом заволзького хана Маняка, трома віддїлами напало на землї Польської корони»[240]. В 1474 р. громада м. Кафи заносила своїм зверхникам скаргу, що кілька років тому пограбували в степах великий караван їх купцїв «розбійники й козаки».[241] з земель в. кн. Московського, і на се вони не дістали нїякої сатисфакції, а навпаки своєвільство і сміливість «сих розбійників і иньших сусїднїх зросла до того, що майже що дня чинять пребагато шкоди Кафинцям»[242]. В обох оповіданнях імя козаків безпосередно прикладаєть ся до добичників неукраїнських[243], але заразом вони натякають досить виразно, що назва козаків прикладала ся широко до ріжного роду степових добичників (convicini nostri, як їх називають Кафинцї). Тим поясняєть ся фразеольоґія актів з кінця XV і початків XVI в. Хан напр. скаржить ся в 1492 р. в. кн. Олександру, що Кияне і Черкасцї розбили під Тягинею татарський корабель; а в. князь відписуючи повідомляє, що він поручив трусити «козаків»[244]. Отже «козаки» — се ті Кияне і Черкасцї, які промишляють в степах розбиваннєм. Півстолїтя пізнїйше, виправдуючись перед турецьким правительством в справі пограблення Очакова козаками, польське правительство подібним же способом поясняло, що се зробили «прокляті ті розбійники, люде неоселі, що тягають ся по степах»[245].

Козак — чоловік свобідний, нїкому не підлеглий, над яким нема анї власти, анї екзекутиви. «Вільний козак» стало орґанїчним понятєм в пізнїйшім козачім житю. В тім же очаківськім епізодї, правительство польське, спихаючи з себе всяку відповідальність, писало, що згода не може бути порушена «своєвільством і злочином розбійників, котрих провідниками були московські піддані, а решта люде не оселі в державах королївських, і за ними пішла вся наволоч; вони не мають постійних осель і живуть в степах як дикі звірі, живлять ся з грабунку, нїчиїй власти не підлягають, і через те не легко таких людей ловити й карати»[246]. Правительство Баторія на всякі скарги татарські й турецькі на козаків повторяло, що «то купа людей з ріжних народів, які ходять самопас, не мають нї постійного пробутку, анї певних законів, анї якоїсь власти над собою[247].

Козак — взагалї чоловік бездомний, неоселий, неприкаянний, без певного зайнятя. «Окромъ осилихъ бояръ и мещанъ бываютъ у них прихожиє козаки» — читаємо в ревізії черкаського замку 1552 р., по вичисленню оселої людности міста. Подібно при Канїві, на закінченнє реєстра, де вичислені бояре, міщане, слуги, вояки, люде панські й монастирські: «А окромъ того бываєть там людей прихожихъ, козаковъ неоселыхъ — а бываєтъ ихъ не ровъно завжды, але яко которыхъ часовъ»[248]. «Козаків, людей неоселих, прихожих нїколи не держати по селах довше трох днїв, і коли козак прийде до кого і коли буде відходити, все село повинно про се знати, бо від таких дїєть ся по селах богато шкод і злодїйства», постановляє пізнїйша ревізія кремінецька, і уставляє, що як би хто пустив до свого дому «такого козака, неоселого чоловіка», не повідомивши громади, або так само випустив, або перетримав над три днї, і за той час стала ся б кому шкода, — то він має за те відповідати[249].

Зайнятя козака люстрації 1552 р. описують так: «Козаки которыє домовъ тамъ въ Черкасахъ не мають, и тыє дають старосте колядки по шести жъ грошей и сена косять єму по два дни на лете толоками за єго стравою и за медомъ; а которыи козаки не отходячи у козацътво на поле ани рекою у низъ, служатъ въ местехъ в наймехъ бояромъ або мещаномъ, тыи старосте колядки давати ани сена косити не повинни»[250]. Першу фразу можна розуміти на двоє: що під козаками треба розуміти неоселих людей, в противставляннє міщанам, або що були такі козаки, що мали доми й тому розуміють ся в катеґорії міщан, а тепер мова про неоселих (при широкім значінню слова «козак» обидва толковання вповнї будуть на місцї, як ще побачимо). Сї неоселі козаки або ходять на свій козацький промисел, «у козацтво» в степи й низ, або служать за наймитів в містї. Се друге теж важне, бо відтїнює те понятє бездомного, пролєтарського характеру козацтва, яке вище я зазначив; але перед усїм характеристичне для нашого козака перше — його козакованнє в степах, яке роскриваєть ся в дальших понятях.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 9. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи