Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

З другого боку одначе впадала в певні крайности і українська історіоґрафія, в супереч сим виводам української козачини від чужородних етнічних початків стараючи ся привести її в ґенетичну звязь з формами й явищами давнїйшого староруського житя. Ненаукові виводи від ріжних подобоіменних народів вона відкинула уже з початками XIX в.[226] і звернула свою увагу головно на внутрішнїй зміст козачини, як реакцію народнього житя против польських державних і суспільних форм (особливо з серединою XIX в.). Зовсїм справедливо констатувала вона в козачинї, як вона розкриваєть ся перед нами в пізнїйших часах, з кінцем XVI в., українську народню стихію, форми й тенденції народнього житя вповнї анальоґічні з тими, які розкриває перед нами житє староруське. Але при тім ретроспективно перенесла вона сї суспільно-полїтичні, громадські форми козацького устрою з початків XVII на початки XVI віка. Вона заговорила про громадський устрій козачини на переломі XV і XVI в., про козацькі самоуправні громади з радою козацькою й народноправними гетьманами на чолї. Козачина від своїх початків виступає тут як узброєна громада (община) староруських часів, тільки під новим, татарським іменем[227]. Се була антиціпація вповнї анальоґічна з иньшою — перенесеннєм на початки XVI в. пізнїйшого козацького устрою XVII в.: преємства гетьманів, подїлу козацького війська на полки, і т. и., що зявляєть ся уже у старших українських лїтописцїв XVIII в. і доживає в більш або меньш ослаблених формах до кінця XIX віку. Меньше різка, делїкатнїйша нїж вона, ся теорія козацького громадського устрою кінця XV і поч. XVI в. в ослаблених формах живе до нинї в українскій історіоґрафії і близьких їй по духу кругах.[228] І на загальнім тлї її виникають ріжні спеціальнїйші теорії, що силкують ся звязати козачину в її перших стадиях з тим або иньшим явищем староруського житя, сеї або иньшої форми його. Така теорія козацько-княжа, що в паралелю староруським громадам з князями на чолї представляє козачину на переломі XV-XVI вв. як озброєні народнї громади під проводом місцевих князїв-гетьманів[229] Теорія противкнязївська, що звязує козацькі громади з противукняжим рухом XIII в. і тими громадами, що виломлювали з князївсько-дружинного устрою й піддавали ся під безпосередню власть Татар, щоб спекати ся князїв[230] Теорія бродницька, що ззязувала козачину з бродниками перед-монґольських часів[231] т. п.

Всї сї теорії не раз дуже справедливо і влучно вказували анальоґії козацького устою, його тенденцій й відносин до иньших полїтичних чинників (напр. анальоґія уходницького житя XVI в. з бродниками XII-XIII в., відносини козачини XVI-XVII в. до польсько-шляхетського режіму і відносини громад XIII в. до князївсько-дружинного устрою, козацький громадський устрій і громадсько-вічевий лад староруських часів). Але ґенетичного звязку тут нема й бути не може по тій простій причинї, що козачина на переломі XV-XVI віків не була анї орґанїзованою суспільною верствою, анї творила громад, і всї говорення про козацькі громади на початку XVI в. і їх «вічевий», самоуправний устрій переносять на початки XVI в. явища, які мали місце доперва при кінцї сього столїтя, як я тільки що сказав.  

Козачина як побутове явище: давність явища, анальоґії в староруськім житю. Термін «козак» — його уживаннє у турецьких народів в XIII-XV вв.; перенесеннє між словян, козацьке імя в памятках XV в.; ріжні значіння слова «козак» — розбійник, свобідний, бездомний чоловік, степовий уходник, добичник-партизан. Козацтво як зайнятє, а не суспільна верства або ґрупа в першій пол. XVI в.

Коли ми хочемо собі здати справу з походження козачини — як і коли вона зародила ся, як розвивала ся й формувала ся, ми повинні докладно розріжняти ріжні сторони сього питання. Мусимо відріжняти козачину як побутове явище і як певну орґанїзовану суспільну верству, правно-суспільний інститут; з другого боку розріжняти козачину як явище, і її термін, з яким вона спеціалїзуєть ся і кристалїзуєть ся.

Козачина як явище, побутове, знане нам з часів староруських. Своє козацьке імя в тім матеріалї, яким розпоряджаємо, дістає вона з другої половини XV в. А формуєть ся в певну суспільну верству протягом цїлого XVI в. і певні орґанїзовані форми й певне правно-признане значіннє дістає аж на переломі XVI і XVII в. І тільки з кінця XVI в. про козачину можна говорити як певну суспільну ґрупу, орґанїзацію, міркувати про козацький устрій, козацькі громади, управу і т. и.

Як явище побутове, ті прояви українського житя, які в XVI в. стають нам звісними під технїчною назвою «козацтва», — старі як Україна. Се результат відвічної боротьби побуту оселого, хлїборобського з хижою, розбійничою, кочовою людністю степів, що віками тягнеть ся, все в нових і нових формах, в нових відмінах на тійже території України. І коли полишимо на боцї часи давнїйші і будемо тримати ся тільки історичних часів нашого народу, ми на кождім кроцї будемо стрічати ся з попередниками української козачини XVI в. І сї степові бродники, українська людність Чорноморя, вибита з обставин культурного, оселого житя кочовим потоком, віками спожитя серед кочових орд приладжена до обставин сього трівожного, півдикого житя, загартована й воєвнича, а заразом неминучо здичіла, пересякнена елєментами турецького кочового житя. Сї «Берладники», «вигонцї галицькі» й иньші ріжноіменні чи безіменні промисловцї, що ходили на рибу й на иньший промисел в низини Дунаю, Днїстра, Днїпра, Дону, готові серед сих промислів кождої хвилї перетворити ся в воєнну дружину, щоб відбити ся від ворожого нападу чи самим вдарити, пограбити купцїв чи иньших промисловцїв, або пустити ся походом в глубину краю[232]. І близше — на пограничах оселої кольонїзації з степами — ся погранична людність українська на Посемю, на переяславськім пограничу, Поросю й Побожу, воєвнича, завзята, готова дати відправу однаково всякій степовій напасти, і всяким претенсіям княжої власти чи боярської адмінїстрації. Сї «Куряне, славні вояки — під трубами повивані, під шоломами випещені, з кінця списа вигодовані», як їх описує Слово о полку Ігоревім — «дороги їм відомі, яруги знайомі, в них луки (завсїди) натягнені, сагайдаки відчинені, шаблї вигострені — вони. скачуть як сірі вовки в полї, шукаючи собі чести, а князеви слави»[233]. Сї «чернигівські билї» з словянськими й турецькими іменнями, що «без щитів з самими ножами за халявою однім покриком проганяють ворогів, звонячи в прадїдівську славу». Ті Поршане, ще за Володимира Вел. «нарубані» з ріжних країв і провінцій Київської держави, й пізнїйше складані з ріжних преріжних елєментів, з яких трівожне житє, очевидно, висївало найбільш тверді, загартовані на воєнну трівогу части, — що держали ся тут серед періодичних спустошень, перемішані з кочовою чорноклобуцькою людністю, приладивши ся до сусїдства і пожитя з сими турецькими елєментами, в вічній боротьбі присвоївши собі манєри і практики віковічного ворога «поганина». Все се прототипи козачини, — теж побутове явище, яке на переломі XV і XVI в. здобуває собі імя «козацтва».

Коли ми читаємо на останнїх сторінках Київської лїтописи припадком поданий нам образ сього пороського житя — сих сміливих, але безцїльних наїздів на Половцїв, диктованих тільки бажаннєм «сайгатів», здобичи, — видумуваних самою пограничною людністю з сих мотивів, а чинених місцевими молодшими князями в супереч бажанням князїв старших, розважнїйших полїтиків. Коли слухаємо вирази невдоволення сих «старійшин Руської землї» на сї наїзди на половецькі кочовища, — бо се лупленнє половецьких веж і стад викликає тільки, як реванш, нові напади половецькі, — і заразом чуємо те співчутє, яке викликала в пограничнїй людности, в дружинних кругах ся безконечна погранична війна, де так приємно було застукати бісурман серед їх нападу на Руську землю, чи при поворотї, з здобичею, де небудь на тяжкій переправі, на порозї степів, або заїхати десь несподївано половецькі кочовища, забрати «колодники, и кони, и скота, и челяди и всякого полону» — ми чуємо себе в обставинах пізнїйшого XVI в. А слїдячи рух сих пограничних громад Побожа против князївсько-дружинного режіму XIII в., їх піддаваннє Ордї, щоб виломити ся з під власти князїв, — чуємо прототипи козацької полїтики кінця XVI, XVII-XVIII вв., її вічної опозиції державному ладу й суспільному режіму Польщі, її союзів з Кримом і Портою й змагань в сих турецько-татарських силах знайти опору против шляхетського режіму Польщі, против централїстичної полїтики Москви.

В XV в. сї старі прояви українського пограничного, свобідного і трівожного войовничого житя здобувають технїчну назву козацтва. Назва знов таки стара: в турецькім світї вона здавна означала вояка, при тім легкого і малоцїнного, так би сказати — низшої катеґорії. В словнику половецькім з 1303 р. знаходимо слово козак в значінню передової сторожі: понятям сторожа, варта відповідають половецькі слова «караул», «козак»[234]. В татарськім світі, з яким Українї прийшло ся житя в такій близькій стичности в XIII-XV вв., козак має значіннє чоловіка свобідного, незалежного, воєнного авантурника, але знов таки низшої катеґорії — волоцюгу, партизана, розбійника, чоловіка бездомного, неоселого[235]. В такім значінню — досить широкім, непевнім і не легкім для докладнїйшого означення, се слово переходить до сусїдньої, людности, яка мала дїло з степовиками — в кримські міста на Україну і в Великоросийські землї. В приписках на синаксарі XII в. міста Сурожа (Судака) знаходимо записку, очевидно сучасну, про якогось молодика Алмальчу, вбитого «козаками» в 1308 р.[236]; очевидно козаки — тут кримські чи степові розбійники, татарські чи якісь иньші. В статутах кримських ґенуезьких кольонїй 1449 р. не раз згадують ся козаки з Кафи й иньших ґенуезьких міст, чи то з місцевих вояків (т. зв. орґузіїв — кінної полїцийно-воєнної сторожі при консулї м. Кафи), чи з иньших людей, що займали ся добичництвом — забирали чи переймали (interceptio) у Татар худобу й ріжну здобич[237] На великоросийськім пограничу, в Рязанській землї, першу звістку про свійських, рязанських козаків, як легке військо, стрічаємо в р. 1444[238], але в пізнїйшім лїтописнім оповіданню, так що автентичність сього терміна для 1440-х років не безсумнївна (в документальнім матеріалї що до Рязанської землї ми про них зачуваємо тільки в перших роках XVI в.)[239]. На Українї документальні, вповнї виразні згадки про козаків свійських, українських, маємо з 1490-х років, а меньше ясні натяки — з 1470-х років. При тім одначе в звістках, які дотикають України, і в иньших сучасних слово «козак» (казак), «козацтво», «козаки» уживаєть ся в ріжних значіннях, які передають ріжні відтїнки сього понятя.

Козак — степовий розбійник, добичник. З одного часу ми маємо дві таки згадки, що являють ся заразом найстаршими слїдами уживання козацького імени на Українї. Під 1469 р. Длуґош записує: «велике татарське військо, набране з утїкачів, розбійників і вигнанцїв, яких звуть вони своєю мовою козаками, під проводом заволзького хана Маняка, трома віддїлами напало на землї Польської корони»[240]. В 1474 р. громада м. Кафи заносила своїм зверхникам скаргу, що кілька років тому пограбували в степах великий караван їх купцїв «розбійники й козаки».[241] з земель в. кн. Московського, і на се вони не дістали нїякої сатисфакції, а навпаки своєвільство і сміливість «сих розбійників і иньших сусїднїх зросла до того, що майже що дня чинять пребагато шкоди Кафинцям»[242]. В обох оповіданнях імя козаків безпосередно прикладаєть ся до добичників неукраїнських[243], але заразом вони натякають досить виразно, що назва козаків прикладала ся широко до ріжного роду степових добичників (convicini nostri, як їх називають Кафинцї). Тим поясняєть ся фразеольоґія актів з кінця XV і початків XVI в. Хан напр. скаржить ся в 1492 р. в. кн. Олександру, що Кияне і Черкасцї розбили під Тягинею татарський корабель; а в. князь відписуючи повідомляє, що він поручив трусити «козаків»[244]. Отже «козаки» — се ті Кияне і Черкасцї, які промишляють в степах розбиваннєм. Півстолїтя пізнїйше, виправдуючись перед турецьким правительством в справі пограблення Очакова козаками, польське правительство подібним же способом поясняло, що се зробили «прокляті ті розбійники, люде неоселі, що тягають ся по степах»[245].

Козак — чоловік свобідний, нїкому не підлеглий, над яким нема анї власти, анї екзекутиви. «Вільний козак» стало орґанїчним понятєм в пізнїйшім козачім житю. В тім же очаківськім епізодї, правительство польське, спихаючи з себе всяку відповідальність, писало, що згода не може бути порушена «своєвільством і злочином розбійників, котрих провідниками були московські піддані, а решта люде не оселі в державах королївських, і за ними пішла вся наволоч; вони не мають постійних осель і живуть в степах як дикі звірі, живлять ся з грабунку, нїчиїй власти не підлягають, і через те не легко таких людей ловити й карати»[246]. Правительство Баторія на всякі скарги татарські й турецькі на козаків повторяло, що «то купа людей з ріжних народів, які ходять самопас, не мають нї постійного пробутку, анї певних законів, анї якоїсь власти над собою[247].

Козак — взагалї чоловік бездомний, неоселий, неприкаянний, без певного зайнятя. «Окромъ осилихъ бояръ и мещанъ бываютъ у них прихожиє козаки» — читаємо в ревізії черкаського замку 1552 р., по вичисленню оселої людности міста. Подібно при Канїві, на закінченнє реєстра, де вичислені бояре, міщане, слуги, вояки, люде панські й монастирські: «А окромъ того бываєть там людей прихожихъ, козаковъ неоселыхъ — а бываєтъ ихъ не ровъно завжды, але яко которыхъ часовъ»[248]. «Козаків, людей неоселих, прихожих нїколи не держати по селах довше трох днїв, і коли козак прийде до кого і коли буде відходити, все село повинно про се знати, бо від таких дїєть ся по селах богато шкод і злодїйства», постановляє пізнїйша ревізія кремінецька, і уставляє, що як би хто пустив до свого дому «такого козака, неоселого чоловіка», не повідомивши громади, або так само випустив, або перетримав над три днї, і за той час стала ся б кому шкода, — то він має за те відповідати[249].

Зайнятя козака люстрації 1552 р. описують так: «Козаки которыє домовъ тамъ въ Черкасахъ не мають, и тыє дають старосте колядки по шести жъ грошей и сена косять єму по два дни на лете толоками за єго стравою и за медомъ; а которыи козаки не отходячи у козацътво на поле ани рекою у низъ, служатъ въ местехъ в наймехъ бояромъ або мещаномъ, тыи старосте колядки давати ани сена косити не повинни»[250]. Першу фразу можна розуміти на двоє: що під козаками треба розуміти неоселих людей, в противставляннє міщанам, або що були такі козаки, що мали доми й тому розуміють ся в катеґорії міщан, а тепер мова про неоселих (при широкім значінню слова «козак» обидва толковання вповнї будуть на місцї, як ще побачимо). Сї неоселі козаки або ходять на свій козацький промисел, «у козацтво» в степи й низ, або служать за наймитів в містї. Се друге теж важне, бо відтїнює те понятє бездомного, пролєтарського характеру козацтва, яке вище я зазначив; але перед усїм характеристичне для нашого козака перше — його козакованнє в степах, яке роскриваєть ся в дальших понятях.

Претвич, виправдуючи в своїх записках партизанську війну з Татарами, пише: «що до лягання на полю між шляхами, яке зветь ся козацтвом[251], — то вийшовши на степи за дуброви там такі болота, що як би й чотири чоловіки йшло, то не може закрасти ся, бо на болотах всюди їх можна вислїдити — і такою службою на степах між шляхами трапляло ся минї часом не допустити Татар в землю королївську, а часом підстеріг, як вони йшли в землю королївську, підстерігав і побивав»[252]. Так отже ще в серединї XVI в. «козацтво» було технїчною назвою для степової партизанської війни, підстерігання ворога в степах, щоб при нагодї його «улузати», як казали. (Се розуміннє «козацтва», як бачимо, сходить ся дуже близько з тим, в якім се слово вперше приходить в наших памятках — в значінню варти, сторожі). «Козацтво» люстрації 1552 р., очевидно, ширше понятє: «іти у козацтво» в нїй, очевидно, означає не спеціально тільки степове розбиваннє чи пограничну війну, а степовий промисел взагалї — рибні й звірині лови і нерозлучну з тим партизанську війну. В такім більше спокійнім характері степових промисловцїв виступають перед нами козаки в однім з найранїйших звісток, в уставній грамотї м. Київа 1499 р.: «Которыи козаки зъ верху ДнЂпра и съ нашихъ сторонъ ходять водою на низъ до Черкасъ и далЂй, и што тамъ здобудуть, съ того со всего воєводЂ десятоє мають давати; а коли рыбы привозять зъ верху або зъ низу просолныи и вялыи до мЂста кіевского, тогды маєтъ осмъникъ воєводинъ то осмотрЂти и обмытити и маєтъ на городъ взяти онъ бочки рыбъ по шести грошей, а отъ вялыхъ рыбъ и свЂжихъ десятоє»[253]. Тут козаками звуть ся степові промисловцї, навіть прихожі люде з Полїся, що ходили на уходи й вертали ся потім з рибою й иньшими продуктами уходницького господарства.

Отже козак на українськім Поднїпровю другої половини XV і першої половини XVI в. — се з одного боку неоселий, нїкуди не приналежний чоловік, в тім родї як ludzie lóżni, гультяї польського права. З другого боку се чоловік такий, що незалежно від свого становища суспільного, — чи буде то чоловік неоселий, чи оселий міщанин, боярин, пан, — промишляє в українських степах і спеціально займаєть ся тут пограничним спортом, степовим добичництвом, а ще спеціальнїйше — практикує партизанську війну з Татарами. В анальоґічних значіннях се козацьке імя уживало ся в тім же часї також і серед Татар, де сим іменем називали ся вільні, неприкаянні вояки, степові добичники[254], і в світі великоросийськім, де крім свого пограничного воєнного козацтва — донського, стрічаємо козаків в ріжних місцях в значінню наємних робітників, промисловцїв і певних воєнно-служебних контінґентів[255]; а навіть і на Білоруси і Литві, так далекій від татарського світу, були безземельні воєнно-служебні козаки з татарських осадників[256].

Нї в першім значінню — неприкаянного пролєтаріату, тим меньше в другім, добичницькїм, українське козацтво кінця XV і першої половини XVI в. не представляє з себе нїякої замітної, скільки небудь орґанїзованої суспільної верстви. З одного боку воно розпливаєть ся в тій рухливій хвилї уходників, що набігає з весною в поднїпрянські міста й уходи й відливає відси з кінцем степового сезону, розпливаючись по ріжних кінцях України; з другого боку воно всякає й непомітно переходить в місцеві суспільні верстви східно-полудневої України — особливо в міщанство. «В козацтво» ходять тутешнї міщане, селяне і навіть дрібне боярство; з «козаків» рекрутують ся «почти» служебників місцевих старост і державцїв. Козацтво і в сїм часї і довго ще пізнїйше — більше зайнятє нїж суспільна позиція, і тодї як про дїла, походи, зачіпки козацькі стогдом стогне в тутешній українській атмосфері, козацтва як суспільної верстви, як якихось «громад», про які стільки писало ся в новій українській історіоґрафії, — не видно й не слїдно в нашім документальнім матеріалї довго-довго, майже до самого кінця XVII віку.

Поки що ми переконаємо ся про се, коротко переглянувши найстарші звістки про українську козачину, з кінця XV і початків XVI в.

---

КОЗАКИ І КОЗАКОВАННЄ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНЇ XVI В. ВІДНОСИНИ ДО КОЗАЦТВА МІСЦЕВОЇ АДМІСТРАЦІЇ Й ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА

---

Найдавнїйша звістка про українських козаків (1492), звістки 1493-1499 р. і 1502-3 рр., «козаки кн. Дмитра» і «бурсники»; звістки 1510 р., козацький вербунок 1524 р.

Найдавнїйшу, вповнї означену звістку про українських козаків ми вже знаємо[257]. В 1492 р. в. кн. Олександр писав до Менґлї-ґерая: «Також писал єси намъ въ ярлыку своємъ, ижбы наши люди Кіяне и Черкасцы, пришедши ДнЂпромъ, подъ Тягинею корабль твой розбили и чоловека одного иняли и много статковъ и денегъ побрали, а потомъ иного твоєго чоловека иняли и колькось воловъ съ нимъ взяли, а после того подъ Тягинею Черкасцы ж десять коней взяли, а тры чоловеки иняли и зъ собою повели. Ино намъ то несведемо, будетъ ли ся стало — ино ся то стало безъ нашоє воли. Про то послали єсмо до нашихъ врадниковъ украинныхъ, абы того обыскали межи козакы, а чого доискавши ся — дали в руки слузе твоєму Мусаце, и люди которыи будут поиманы, и статки што будут побраны. А тыхъ лихихъ людей, которыи то будутъ вчинили, велели єсмо сказнити»[258]. Отже в тім часї термін «козак» для українських вояків був уже прийнятий, звісний в правительственних кругах, і ними без всяких близших пояснень уживаєть ся для означення степових добичників.

Рік пізнїйше маємо факт подібний, тільки уживаннє козацького імени меньше виразисте. Менґлї-ґерай доносить в. кн. московському, що його посла Суботу, що йшов від волоського господаря до Криму, коло Днїпрового перевозу «изъ Черкаскаго городка козаки потоптали, все поимали — пЂша остали;» по словам московських аґентів се були «Черкасцї», і з ними «Богданъ, черкаский воєводка» (кн. Богдан Глинський) — вони тодї зруйнували Очаків[259]. Звістку сю вважаю не так виразистою, бо сих черкаських людей називав козаками тільки Менґлї-ґерай, а він з свого, татарського становища міг від себе приложити назву козаків до сього українського походу; хоч сам похід вповнї в стилю козацькім.

Дальший з ряду текст наведений вище[260] в цїлости: згадка про козаків-уходників в уставній грамотї м. Київа 1499 р. Крім сеї більшої постанови, присвяченої їм спеціально, устава кілька разів згадує про них і купцїв, як людей прихожих, стороннїх, що до Київа приїздять і замешкують тут.

Зимою 1502/3 р. повторилась історія з перед десяти лїт, Менґлї-ґерай писав про се до Москви: їхав від волоського воєводи до Криму посол, сим разом ханський; воєвода допровадив його з своєю «ратью» до границї, а хан вислав на границю їм на зустріч свою охоронну сторожу. Незважаючи на всї сї охороннї заходи таки напали на них на Днїпрі на перевозї «кіевскіе и черкаскіе козаки», «на судЂхъ... пріЂхав ночью». Татарська ескорта одначе кінець кінцем відбилась і втїкла від них: «бились съ ними и русскихъ козаковъ побили». Не була се одначе їх побіда, а тільки вони «отъ бЂды утекли»: українські козаки Татар «топтали», вбили з них сїмох, а сїмох покалїчили і 30 коней у них вбили[261]. Назву «руських козаків» маємо й сим разом в устах хана (перед тим говорив він про козаків татарських).