Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Так дрібна погранична війна на уходах і дрібні експедиції та напади роблені самою людністю, при прихильній невтральности або й заохотї місцевої адмінїстрації, та оборонні «погонї» за Татарами непомітними переходами сходили на воєнні походи на татарські землї, орґанїзовані репрезентантами місцевої адмінїстрації. Розбійничо-воєнний промисел Татар своїми прикладами впливав на орґанїзацію анальоґічного воєнно-розбійничого промислу серед української людности, з оборонної орґанїзації формуючи воєнне ремесло зачіпне, аґресивне, з мешканцїв обовязаних до оборонної служби — вояків-спеціалїстів, для яких війна ставала стихією.

Претвич в своїх цїкавих записках поясняє, що татарські напади стали хронїчним явищем, бо зробили ся джерелом прожитку для людности, джерелом зарібку для місцевих капіталїстів, джерелом доходів для адмінїстрації й правительства. Капіталїсти «Турки» в Білгородї й Очакові, і так само, очевидно, в Кафі або Козлові, давали ріжній татарській голотї коней на борг для нападів з умовою, що Татарин за се давав їм половину здобичи, яку в тім нападї здобуде; посилали з ними також своїх служебників і наємників на свій риск. Діставали таким чином частину здобичи, а решту її купували від тої голоти по чім хотїли. Адмінїстрація, поясняє Предвич далї, мала великі доходи з продажі добичи: при продажі невільника платив 300 аспр продавець і стільки ж купець до місцевого фіску, «і так кождого року діставав цїсар (султан) по кілька сот тисяч аспр з продажі людей в Очакові й Білгородї»[202]. Подібно, як ми бачили, адмінїстрація українська побирала собі ріжні такси й оплати від здобичи, яку діставали тутешнї люде в погонях на Татар, в спільних походах з адмінїстрацією, або приводили з собою з степів, з своєї степової боротьби з Татарами. Почавши від листів Жиґимонта Старого до поднїпрянських старост 1541 р., де він гірко закидає їм, що вони позволяють козакам нападати на татарські улуси, а «тими їх добутками по половинї дїлять ся»[203], такі докори з боку литовсько-польського правительства стають «загальним місцем» в листах до пограничних урядів. Для вояків коронних, розложених на Поділю, і так само для ріжного воєнного люду на Поднїпровю був певний інтерес викликати татарський напад, щоб потім погромити Татар — і то не тодї як вони тільки йшли з порожнїми руками, а тодї як вертали ся обтяжені здобичею, бо здобич сю в такім разї вояки забирали собі й віддавали власникам її тільки за певний викуп, або й навіть зовсїм собі присвоювали[204]. (Се може теж мабуть до певної міри нам толкували, чому Татар громять звичайно тодї, як вони вже вертають: се не тільки було лекше, але й інтереснїйше). І як з татарського боку дрібні наїзди стали звичайним явищем, ремеслом для прожитку, і практикували ся по кільканадцять разів до року, з меньшим риском і заходом[205], — так і з України розвивали ся наїзди на Татар — чи то в формі погони, викликаної татарським наїздом, чи то в формі реваншу, або застрашення на будуче. Послухаймо про се оповідання Претвича, одного з голоснїйших репрезентантів сеї воєвничої української адмінїстрації:

«Перший похід його (Претвича) в степи на Татар був тодї як п. воєвода белзький (Сєнявский, гетьман польний) ходив до Дубової луки переймати Татар, що пішли були на в. кн. Литовське і йдучи по дорозї на Журнобродщинї позабирали людей в пасїках і меди повибивали, і обминули п. воєводу. А він довідавши ся, що вони вже завернули до дому, післав мене з своїми служебниками наздогін. Догонивши їх на Аджібеку (Хаджібейськім лиманї?), побив їх, забрав в неволю і відібрав від них людей королївських; коней при тім дістав 170, а між ними була половина турецьких, що дали їм за половину здобичи, як завсїди дають. Потім на другий рік прийшло татарське військо з султаном Еджібеком; воєвода белзький з воєводою подільським погромив їх коло Панькович, і вони вернули ся від Панькович, а я упросив ся у них ще за Татарами, і відправили мене з своїми служебниками. Пішовши, злучив ся в степу з людьми воєводи волоського і догонив Татар на Беримбою, в ночи; тої ночи бив ся я з ними трічи; були зо мною ще й Браславцї. А Татари були білгородські, очаківські й добруджські; коней нам дістало ся 560, а між ними було турецьких коней зо 200. Потім прийшло татарське військо і «брало» в винницькій волости — тодї взято пана Миська. Були Татари білгородські й очаківські, і з ними Турків зо триста. Зібравши ся йшов я побіч, щоб перейняти білгородських; оден улан, свояк царський звернув з білгородськими Татарами і я їх підстеріг на Чапчаклею й побив, а того улана й Атоку зловив живцем.

«На другий рік в осени приходило кілька сот Татар очаківських і білгородських, «брали» по Бар і під Хмельником. Я тодї стеріг шляхів, і теперішнїй воєвода київський, а тодї староста браславський (кн. Пронський), прислав до мене, що Татари граблять, отже, прошу вас, поспішайте до мене; і казав іти до нього на Мушурів[206]. Зійшовши ся там з ним, пішли за ними і догонили тих що йшли позаду коло Чапчаклею. Ми половили їх живцем і вони дали нам знати, що переднї мали їх чекати на верховинах Березанських: мали відіслати вязнїв, а самі знову йти на державу королївську. Тодї перебравши людей своїх (за Татар) післали сьмо їх наперед, а самі йшли за ними і побили їх на голову: взяли вязнїв понад 50, а коней дістало ся нам більше як тисяча, а між ними було коло 1450 коней турецьких, на яких Турки висилають Татар на войованнє.

«Коли Винничане й Браславяне облягли були кн. Пронського в Винницї[207], був я з ним. Прийшов Білек мурза й ин., вибрали Димидівцї і у мене взяли півтретї тисячі овець, що був я взяв у буркалабів сороцьких, і трох служебників минї забрали. Післав я за ними наздогін служебників, але вони не могли їх догонити і вернули ся, але стріли ся з білгородськими Татарами, що йшли з в. кн. Литовського; побили їх, відібрали людей королївських і вязнїв живцем узяли. Потім білгородські Татари воювали в в. кн. Литовськім. Кн. Пронський пішов їх переймати в Нерубаю, а я з служебниками своїми стеріг їх на бродах під Кремінчуком. Поки ми прийшли під Нерубай, Татари вже проминули й пішли, але частина їх натрапила на моїх служебників, і ті їх побили або живцем побрали.

«На другий рік Татари білгородські й добруджські воювали під Овручом і під Хмельник заходили. П. воєвода (Сенявский), зібравши ся, пішов за ними, а кн. Пронський, не зходячи ся з ним, пішов за ними з своїми людьми по тій сторонї Богу. Татари піймали його сторожу, спостерігши, що люде йдуть за ними по обох боках Богу. П. воєвода стеріг їх на бродах, але не мігши підстерігти вернув ся сам назад, а мене з служебниками лишив. Я післав сторожу далї Богом, і дали минї знати, що переправляють ся низше Чапчаклею. Я тодї пішов за ними в погоню; прийшов під сам очаківський замок, а Татарів не знайшов. Післав до очаківського воєводи, питаючи його, де ті Татари. А він сказав: ви собі відайте ся з Татарами і робіть з ними що хочете; в містї їх нема, вони на верховинах Березанських. Я пішов тодї на них, побив їх там і багато живцем побрав, дїтей і жінок поколов, потоптав, мстячи ся за кривди. І коней у них узяв там понад 500»[208].

Претвич пише свою записку як оборону супроти обвинувачень з турецької сторони й самих правительственних кругів Польщі, що його зачіпки з Турками грозять Польщі небезпечним конфлїктом. Тому він має всяку причину згадувати тільки про ті походи з свого боку, які були викликані Татарами, і волить промовчувати те, що робило ся з власної інїціативи; представити в усїй повнотї сю пограничну боротьбу отже він не мав причини, а тільки її найбільш лєґальну сторону — з становища польського правительства. І він кладе при тім натиск на оборонні інтереси сеї пограничної війни. По його словам лїпша орґанїзація сторожі й иньші улїпшення в оборонї (більша увага гетьманів польських до сеї оборони, поставленнє нових замків, особливо Бару) стримали Татар від більших походів на західню Україну в сих 1540-х роках; вони почали прокрадати ся дрібнїйшими ватагами, а на се було одиноким способом — не пропускати їм сих нападів, гонити ся, шукати тих розбійників в їх власних норах, під турецькими замками.

«Воєвода белзький, побачивши, що тих людей (татарських), які ходять малими ватагами та забирають людей, не може він підстерегти (в свій час), так щоб погромити ще тут, на землї королївський, а шкода і спустошеннє через те велике всїй Українї дїєть ся, — удав ся до гетьмана великого, просячи науки в тїй справі — чи можна за ними гонити ся в степи, де вони ховають ся в сусїдстві цїсарських (турецьких) замків, і п. гетьман наказав гонити ся за ними, як тільки можна далеко і бити їх, де тільки Бог дасть». «І так воєвода белзький став пильнувати і гонити Татар, а з ним і ми королївські слуги — намножило ся їх в в. кн. Литовськім: кн. Пронський, теперішнїй воевода київський, а тепер теж кн. Коренький (староста браславський в рр. 1548-50, перед тим житомирський), кн. Вишневецький (звістний Дмитро-Байда), кн. староста володимирський (Сангушко Федор, † 1547 р.). Як вони зявились та почали вправлятись при воєводї белзькім в рицарській службі, тодї почали заростати шляхи й тим дрібним ватагам в землї королївські, особливо білгородським і очаківським, що під ті часи найбільші шкоди чинили не вважаючи на згоду короля з цїсарем турецьким, а тепер їм положено кінець заходом п. воєводи белзького і нас слуг королївських[209]».

Претвич, з свого становища, як бачимо, кладе головний натиск на заходи адмінїстрації, і то адмінїстрації коронної, не зачіпаючи анальоґічної дїяльности намісників поднїпрянських, тим меньше — не входячи в справу розвою воєнних сил і воєнного ремесла, та пограничного українського спорту серед самої суспільности. І ми можемо доповнити поданий ним образ сеї пограничної війни такими замітками, що і в інтересах оборони, і в інтересах розвою воєнних сил взагалї, розвій сього воєнного ремесла серед людности мусїв серед місцевої адмінїстрації знаходити повне співчутє, бо се давало їй готові контінґенти для всяких воєнних потреб і плянів, не тільки в інтересах державних, а і в її власних — для всяких матеріальних і моральних ресурсів. Що в своїй боротьбі з Татарами, яка ставала все більше успішною в серединї і другій половинї XVI в. ся місцева адмінїстрація користувала ся власне сими воєвничими елєментами суспільности й на них опирала ся, як з другого боку — своєю протекцією й співучастю та поблажливістю й обороною в усяких вибриках помагала виробленню і зросту сих воєвничих елєментів суспільности. Що в міру того, як слабли татарські напади супроти риску і страху реваншу, сї воєвничі елєменти шукали виходу своїй енерґії і свойому замилованню до сього воєнного спорту у власних нападах на татарські й турецькі володїння. Коли татарські напади від великих масових походів переходили на дрібні грабівничі ватаги, українська людність навпаки від погонь і дрібних зачіпок переходила до більш сміливих екскурсій на татарські кочовища, а далї — до походів в більшім стилю на турецькі й татарські замки й городи. А розвій таких більших походів втягав все більші маси воєнного елєменту, школив і орґанїзував їх.

Се власне були ті обставини — суспільно-економічні, кольонїзаційні й воєнні, в яких росла протягом XVI в. і формувала ся українська козачина.

II. Початки української козачини

ОБЯСНЕННЯ ПОЧАТКІВ КОЗАЧИНИ. КОЗАКОВАННЄ ЯК ПОБУТОВЕ ЯВИЩЕ І КОЗАЦЬКЕ ІМЯ

Причини, що викликали ріжні теорії початків козачини, теорії етимольоґічні і етнїчні в історіоґрафії XVII-XVIII в., упадок реальної традиції. Теорія черкасько-чорноклобуцька, неймовірність черкеської кольонїзації в дїйсности. Теорія татарська. Теорії ґенетичного звязку козачини з київського Русю, теорія против-князївська (болоховська), теорія бродницька

Складний процес, яким творила ся й формувала ся козачина, не ясно представляєть ся навіть репрезентантам сучасної історіоґрафії, при всїх матеріалах, якими вони роспоряджають; тим меньше міг бути ясним старим книжникам і ученим, яким хотїло ся дати відповідь сучасній суспільности на питаннє, як виникло се найбільш кольоритне, найбільш характеристичне, блискуче й голосне явище українського історичного житя. Вони брали ся за рішеннє сього питання тодї, як се явище не тільки скристалїзувало ся вповнї, набуло незвичайної екстензивної сили, стало великою й впливовою суспільною верствою, — але й покрило собою иньші суспільні верстви, стало репрезентантом української народности par ехсеllеnсе, подібно як «народ шляхецький» репрезентував сучасну народнїсть польську. І таке всенародне значіннє козачини, в звязку з незмірно-ориґінальними прикладами козацького устрою, козацької стихії, що так різко відріжняли її на тлї загального поневолення народнїх мас і України й иньших сусїднїх країв — Білоруси, Великоруси, Польщі, — сей контраст поневолення і свободолюбного козацького духу й устрою — все се перед усїм мусїло навівати гадки про якусь етнїчну окремішність козачини, ідеї «козако-руського народу» як осібної етнїчної ґрупи.

Такі теорії етнїчного походження козачини були досить наручні змаганням її репрезентантів до спеціальних свобід і привілєґій, тому знаходили пригожий ґрунт в українській суспільности. Оден з пізнїйших «лїтописців» української козачини Ріґельман досить сильно виступає против виводів козачини від ріжних народів, або «отъ древнихъ нЂкакихъ вольныхъ людей, кои якобы не принадлежали ни къ какому владЂнію». «Для того не почитають себя, чтобъ они подлинно были изъ русскихъ людей или же бывшіи подданные», а се чинять тому, бо хочуть представити «якобы и до нынЂ были по тЂмъ древнимъ народамъ вольные и никому не принадлежащіе»[210]. З становища суспільної психольоґії вказівка досить цїнна, і можна справді думати, що такі мотиви суспільного характеру причиняли ся до переваги теорій етнїчної окремішности козачини над теоріями етімольоґічними, яких теж не бракувало. Так виводили імя козаків від «кози» — що вони були легкі як кози[211], або що вони ловили кіз в степах; від «коси»- «то есть отъ остроты и понятности козацкой». Але вже оден з найранїйших репрезентантів «ученої» козацької історії Гр. Грабянка (1710), вичисливши кілька етімольоґічних чи етіольоґічних виводів[212], відкидає їх, чи лишає на другім пляні, а во главу угла кладе вивід від Козар — «древнЂйшаго рода скифска, идущаго отъ племени перваго Афетового сына Гомера». При тім Козари, розумієть ся, являють ся Словянами, і «малороссійскіе вои Козаровъ нарицаніе мало что перемЂнивши, въ мЂсто Козаровъ Козаками именуются». З часом ґалєрія предків української козачини розширяла ся й збільшала ся: відшукано Казахію у Константина Порфирородного, Кавказьку Гірканїю, що в перекладї має значити «Козакію» (hircus — цап), лїтописних Касогів. Але вивід від Козарів зістав ся при найбільшій популярности, завдяки визначній ролї, яку сей нарід грає в нашій лїтописній традиції, та досить широкому росповсюдженню сього імени в хороґрафії України. Дотепу й ерудиції ріжних козацьких лїтописцїв полишало ся широке поле для всяких заходів у звязуванню сих псевдо-історичних предків української козачини з її дїйсними історичними початками. Рекорд побив безперечно автор «Історії Русів», бо у нього старі Козари являють ся попередниками козачини не тільки по імени, але і в подробицях орґанїзації: се було козацьке військо, а иньші українські племена грали роль посполитих XVIII в., і хозарська дань IX в., описана в лїтописи — се датки київських посполитих на удержаннє козаків[213] Si non e vero...

Супроти таких гучних ґенеальоґій козачини від Ноєвих синів в простій лїнїї зіставляли ся на боцї скромні, але вповні реальні замітки про утвореннє козачини, які знаходимо у старших письменників. Так популярний на Українї «Гваґнїн», оповівши про похід Лянцкороньского під Білгород, що від Бєльского почавши вважав ся історичним початком козачини, з притиском підносив, що козачина почала ся от з таких охочих людей, яких зібрав Лянцкороньский[214]. Оповіданнє се повторив потім укладчик Густинської лїтописи, додавши до того етимольоґічну фантазію: «И потомъ бранилюбивый сей народъ, засмаковавши себЂ зъ добычъ, поставиша себЂ старЂйшину зпосередЂ себе, нарицаємаго Козака, отъ него же и сами потомъ козаками нарекоша ся»[215]. Але такий простий і прозаічний початок не вдоволяв українських патріотів XVIII віка і вони зістали ся при тих хитрих етноґрафічних виводах.

Але хоч як наївні й ненаукові були сї ґенеальоґії козачини, в кождім разї інтересне й характеристичне для української історіоґрафії XVIII віка — се бажаннє звязати початки козачини з староруськими часами, поставити їх як репрезентантів полїтичного українського житя в тїсні звязки з Київською державою, з полїтичним житєм староруських і переходових часів. Сим стара історіоґрафія наша і ті працї, які писали ся під її впливами[216], відріжняєть ся досить різко від того, що писало ся під впливом традиційних поглядів на Українцїв як на чужородцїв — Черкас. Сей другий погляд, задокументований для XVI в. старою ґльосою Воскресенської лїтописи про Чорних Клобуків — предків козаків Черкас[217], на ріжні способи потім розробляв ся в росийській історіоґрафії[218]. А своє канонїчне завершеннє знайшов він у її найавторитетнїйшого репрезентанта в формі досить рішучо висловленого здогаду, що козаки були зрущеними потомками Чорних Клобуків. Торки й Берендїї, каже він, инакше звались Черкасами й Козаками, вони затримали ся на неприступних островах Днїпра, і розмножені припливом утїкачів-тубильцїв, прийняли їх віру й мову, стали обороняти тих країв від Татар і Турків; від їх імени дістало своє імя місто Черкаси[219].

Імя днїпровських Черкас, без сумнїву, має центральне значіннє в розвою сих теорій і поглядів. Імя звучало і звучить як назва якоїсь кольонїї, осади черкаської; подібність імени пригадувала кавказьких Черкасів (Черкесів), і нїчого неможливого не було в тім, що справдї якась купка кавказьких Черкасів, захоплена якимсь рухом кочовників, залетїла сюди й лишила тут своє імя. Як і коли се стало ся, в XVI в., по стільких перемінах і переворотах кольонїзаційних, очевидно, не мали понятя. Історія, записана ревізорами в 1552 р. від канївських міщан про «початок Черкасів і Канїва», має вповнї лєґендарний характер, хоч і приймаєть ся більш або меньш серіозно сучасною історіоґрафією[220]. Канївцї оповідали, що в. кн. Ольгерд, здобувши Кафу, Перекоп і Черкасів пятигорських (кавказьких), вивів відти Черкасів з їх княгинею і головну частину їх посадив на Снепородї, за Днїпром, а иньшу частину в Черкасах, а Снепородцїв перевів у Канїв. Се говорило ся на те, аби оправдати претенсії Канївцїв на заднїпрянські уходи, і дуже тяжко відріжнити, що тут може бути деяким відгомоном подїй, а що — умисним комбінованнєм ex post для вказаної цїли. В кождім разї оселеннє Черкас було річею такою давньою, що в серединї XVI в. не можна було мати про се нїякого докладного понятя: звісне оповіданнє старшої русько-литовської лїтописи представляє, що вже під час першого походу Витовта на Україну Черкаси були досить значним замком, так що їх оселеннє треба класти або на перші початки литовської окупації, або може ще скорше — на часи перед-литовські. У людности про таку давнину не могло лишити ся ясної памяти, і дїйсно подробицї канївського оповідання вповнї лєґендарні (похід на Кафу й Кавказ, особа Ольгерда, перевід людности з Снопороду до Канева). З другого боку осадженнє сеї черкаської кольонїї, коли б воно не було, з погляду етнічного було, очевидно, таким же малозначним фактом, як і осадженне яких небудь «Козарів», «Печенїгів», «Ятвягів», яких досить має наша топоґрафія. Якогось слїду оселення більшої маси Черкасів ми не маємо[221], та скільки б їх не було, вони мусїли розгубити ся, розсїяти ся майже без слїду під час ріжних кольонїзаційних пертурбацій, так що при кінцї XV і в XVI в. в кождім разї не могло бути мови про якусь черкаську кольонїзацію на Поднїпровю.

Але замок черкаський з кінцем XV в. стає осередком пограничної української вольницї, яка своїми зачіпками з Татарами та всякими стрічними і переїзжими (в тім і з московськими послами та купецькими караванами) робила багато шелесту. Етнічна форма його імени, привична московському уху, що знало добре Черкасів пятигорських, надавалась дуже добре для означення сеї нової, а голосної вольницї. І так «Черкаські люде», або просто «Черкаси» стало означеннєм для української козачини в московських кругах, а своєю назвою викликаючи в уяві понятє чогось чужородного, піддало московським книжникам ідею звязати сю пограничну людність з чорноклобуцькою, що жила в тих же околицях в XI-XII віцї. Росийські ж історики XIX в. постарали ся без близшої аналїзи фактів і обставин надати сїй старій гіпотезї наукообразну форму і стали виводити українську козачину від чорноклобуцької людности, хоч вона під час кольонїзаційних переворотів XIII в. мусїла розсїяти ся й зникнути без останку[222].

Згодом, коли вияснив ся татарській початок козацького імени і деяких козацьких терминів — з одного боку, з другого боку — стала відомою татарська кольонїзація в в. кн. Литовськім, стали зявляти ся проби поставити справу козачини в зязку з татарською кольонїзацією[223]. По анальоґії з татарською кольонїзацією Литви гіпотетично припускали анальоґічну татарську кольонїзацію в Київщинї, за часів Витовта і пізнїйше, і від сеї татарської кольонїзації виводили перші початки, обо й перші кадри козачини. Вповнї сї теорії розвинули ся в новійших часах, в історіґрафії росийській і польській[224]. Дарма, що тепер, при розмірно значнім запасї документального матеріалу ми можемо констатувати зовсїм виразно, що Київщина нїяких скільки небудь значнїйших слїдів татарської воєнно-служебної кольонїзації не має[225] що українська козачина зовсїм не представляє з себе в своїх початках якоїсь суспільної верстви чи кляси, і що український козак в тих початках, як чоловік бездомний і неоселий, являєть ся антитезою воєнно-служебному Татарину в. кн. Литовського, державцю певної маєтности, репрезентанту воєнно-служебного володїння, і що скільки небудь визначної турецько-татарської домішки серед української козачини в тих часах зовсїм не можна вказати.