Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Відложивши на бік гадку про побудованнє замків і міст на Днїпрових островах, ми в сїм проєктї Дашковича бачимо старий проєкт 1520-х рр. про те, щоб розложивши козацьке військо на Днїпрових перевозах, боронити приступу Татарам[319]. Безперечно, що й сим разом мова йшла про навербованнє козаків, хоч Бєльский і не ужив сього слова[320].

«З того нїчого не вийшло». Правительство не здобулось на енерґію, на розвагу й такт на те, щоб узяти в свої руки орґанїзацію козацького елєменту в початках його зросту та цїною певних субсидій звернути його на службу державним потребам. Козачина була полишена своїй долї, своїй еволюції, і зростала як стихійна, неорґанїзована сила далї, під покровом і опікою провінціальної адмінїстрації, котрої мотиви й інтереси одначе дуже сильно росходили ся з інтересами держави, як незадовго прийшло ся констатувати самому правительству.

Але козачина й не потрібувала державної опіки й підмоги для розвою своїх сил. Раз рушивши ся, вона зростала й росла своєю власною стихійною силою. Тільки свої сили й свою енерґію вона обертала не на оборону границь, як хотїло собі правительство, але на далеко интереснїйшу й видатнїйшу партизанську війну з «поганством» — походи на «улуси» татарскі й турецькі, «лупленнє чабанів татарських» та купецьких караванів. З зростом козачини сї зачіпки й своєвільства ставили все частїйші та переходили в значнїйші воєнні експедиції. З пізнїйших років маємо посольство хана, де він заявляє свою готовість посилати своїх людей на землї литовського неприятеля в. князя московського, тільки жадає щоб їм не було перешкоди від козаків: аби Татар пускали через литовську, заднїпрянську територію, і щоб старостї черкаському й канївському наказано, аби не було шкоди від козаків:

«Приходять козаки черкаські й канївські, стають на Днїпрі під нашими улусами й чинять шкоди нашим людям. Я до вас багато посилав за тих козаків, аби їх приборкати, і в. м. не схотїв приборкати. Тепер отсе йшов я на московського в. князя і як наближив ся до Днїпра, з нашого війська вернуло ся чоловіка з тридцять немічних, а козаки ваші — Солтанець, Вороча і Масло з товаришами їх покалїчили й коней забрали. Коли хочеш мати приязнь з нами, будь ласкав прислати до нас тих, що чинили шкоди; инакше не май того за зле: я не хочу зломити приязни братської й присяги, але на ті замки — Черкаси й Канїв пошлемо нашу рать»[321].

Коло 1540 року. коли хан Сагіб уложив вічну згоду з Жиґимонтом і дістав від нього з своїм двором великі «упоминки», — козаки знову дали знати себе королївському «союзнику» цїлим рядом зачіпок. Ударили нагло на Каїрі на Татар, що, мовляв, ішли з спасенною гадкою «воювати до Москви», побили 25 душ і 250 коней забрали; погромили й пограбили гонцїв татарських, що їхали до вел. князя Литовського; так само погромили й пограбили гонцїв, що їхали до кримського хана з Казани, — не кажучи вже про більш звичайне лупленнє пограничних татарських кочовищ: «которыє люди царя перекопского зъ быдломъ своимъ кочуютъ у поли, тыхъ дей людей єго многихъ частокроть козаки наши бьють и статки ихъ отбирають». Хан повторив, що при таких козацьких нападах не може стояти згода. Тисячні упоминки, плачені йому, готові були пропасти, й новий татарський похід грозив Українї[322].

Турецьке правительство теж неустанно скаржить ся на «своєвільних людей» з України, що нападають на турецькі володїння й громлять купцїв. Так з початку 1538 р. маємо скаргу за напад на Очаків, пішим військом і чайками, та пограбованнє місцевої людности. Кілька місяцїв пізнїйше — скарга на браславських людей, що погромили чабанів і заграбили гроші у «вівчарського писаря». Десь зимою 1540 р. беруть люде з України участь в повстанню Татар против Порти й разом з ними нищать околицї Білгороду й Тягинї[323].

Всї сї й багато подібних иньших жалоб (бо ми маємо тільки дещо з того) змусили литовсько-польське правительство серіозно задумати ся над козацькою справою, вже з иньшого становища нїж в 1520-х рр. Треба було якось стримати козаків, бо се грозило розятрити в кінець відносини до Татар і Турків, а правительство хотїло цїною всяких уступок купити спокій з ними. Більш енерґічний і воєвничий настрій перших десятилїть пановання Жиґимонта, коли зброї татарській чи турецькій хотїли противставити свою оружну силу, зброїли границї, будували замки, — дав місце шуканню спокою за кожду цїну. Заразом, очевидно, переведені слїдства виказали, що пограничні старости не зовсїм безгрішні в козацьких зачіпках. Їх оправдання, що козацькі напади чинять ся без їх волї й відомости, не були прийняті: слїдства пригадали, що старости беруть частину з козацької здобичи, отже являють ся участниками козацьких нападів; само правительство зрештою санкціонувало свого часу старостинські побори з степової здобичи (в спорах Черкасцїв з старостами),[324], з мотивів фіскальних, але тепер воно виходило з иньших поглядів. Принціп застрашування Татар козацькими нападами признавав ся небезпечним. Правительство рішучо хотїло зробити кінець партизанській війні на турецько-татарськім пограничу й чути нїчого не хотїло про якісь пляни боротьби.

Результатом були циркулярі, розіслані в липню 1541 р. до пограничних старост, одного того самого змісту [325].

В. князь пригадував, що він уже багато разів писав, наказуючи під страхом утрати ласки господарської та грізної кари, щоб було дано пильний позір на те, аби козаки тамошнї не ходили на татарські улуси та не чинили їм нїякої шкоди. «Але ви нїколи не хотїли поступати відповідно до того наказу нашого господарського і не тільки не стримували від того козаків, але самі їм давали на то дозвіл, для своєї користи». Згадавши про останнї козацькі вибрики, на які скаржив ся хан, в. князь вказує, які з того виходять прикрі наслїдки в відносинах до Татар: хан грозить розірвати вічну згоду та йти походом на Україну. Одвічальність за се спадає на пограничних старост за їх недбалість. «Первей того многокроть о томъ єсьмо до васъ писали», повторяє в. князь, — «напоминаючи аби єсте яко сами из себе, тако и казаковъ въ таковомъ своволенъст†гамовали, — вы николи отъ того ся повъстегати не хотели, и ач колве мели єсмо то вамъ у терпливости нашей, не хотячи за то срокгости никотороє надъ вами чинити, нижли кгды ся вы въ том впаметати не хочете, мы вжо большей того такового своволенства вашего вамъ терпети не хочемъ. Бо ачколве чините вымовы, якобы кромЂ воли и вЂдомости вашоє казаки подданнымъ царя перекопъского таковыи шкоды чинили, ино то не єсть речъ слушъная, абы вы врядники не мели о томъ вЂдати.. и яко бы тежъ и вы поветнивовъ врадовъ своих[326].. у ведомости або в послушенстве своємь мети не могли». «Чыните вымовы речъми непотребными, а то може кождый розумети, ижъ тымъ шкодливымъ речамъ земскимъ прычына єсть та, штожъ вы для своєго пожытку дозволили єсте казакамъ на влусы татаръскиє наєжъдчати и шкоды имъ чынити, а тыми их добытки на пол с ними делите; а для тыхъ вашыхъ пожытъковъ мы, господаръ, шкодуємь, а реч посполитая великий впад прыймуєть». В. князь грозить, що коли б знов через якийсь козацький напад розірвала ся згода з Татарами й пропали ті гроші, які заплачено ханови по умові, то вина за се спаде на старосту того повіту, з котрого вийде та козацька зачіпка, і в. князь буде вже карати за неї того урядника без милосердя: на маєтности й на особі його, «на чти и горлехъ». Щоб запобігти тим козацьким ексцесам на будуще, в. князь постановляє таке: Його дворянин Стрет Солтанович обїде замки київський, канївський і черкаський і для контролї спише на реєстр всїх тутешнїх козаків; місцевий староста чи адмінїстратор має допильнувати того, щоб дїйсно всї козаки вписали ся в той реєстр. Старости, даючи козакам дозвіл іти в степи на дозволені промисли «на рыбы и на бобры», мають при поворотї контролювати їх «добитки» (відбераючи на себе часть) — чи ті козаки дїйсно займали ся тільки тими дозволеними промислами, чи не нарушили в чім державних заборон (не ходили в промисел на Татар). Хто б з них відважив ся на таке — вчинив би які шкоди улусам татарським, таких старости мають арештувати і карати на місцї або відсилати до в. княз.  

Безплодність правительственних заходів полїційних коло козачини, татарські напади як мотив оправдання нападів козацьких. Козацькі походи 1540-х років: погром каравана на Санжарові, похід на Очаків, жалї на спілку адмінїстрації з козачиною

Як бачимо, все се задумано було дуже просто. Козаків спишуть на реєстр, тодї буде звісно, на випадок якоїсь зачіпки з Татарами, чиї козаки, з котрого замку те зробили, і хто з старост має за них відповідати; старости у власнім інтересї, щоб не стягнути халепи на себе, будуть пильно наглядати за ними, пускаючи в степи і оглядаючи їх, коли вони будуть вертатись, і суворими карами відібють у них охоту до промислу над Татарами. Тільки все се грішило повним незнаннєм і нерозуміннєм місцевих обставин, вийшло з голов столичних бюрократів, які думали, що циркуляром можна творити житє і наказом або забороною розвязувати найтяжші проблєми. І через те було засуджене на повний неуспіх. Подробиць не маємо, але результат — що з того знов таки «нїчого не вийшло», зовсїм ясний.

Можемо припустити, що дворянин великокняжий дїйсно приїхав до Київа; се було не трудно. Але списати реєстр було вже далеко тяжше. Ми бачили, що понятє «козака» в серединї XVI в. було дуже широке і неозначене. Такої верстви людей не було. На поклик, аби козаки ставили ся до реєстрації, могло відізвати ся дуже мало, або таки й зовсїм нїхто; і також не легко було уставити обєктивні критерії для того, кого притягнути до тої реґістрації, і як списати ту катеґорію людей, для якої була та реґістрація призначена: тих що мали охоту промишляти над Татарами. Ті напр. козаки, що «не отходячи у козацтво» служили в наймах в містї — не мали нїякого інтересу в данім разї. Ті що дїйсно промишляли в степах — се була рухлива людність в значній мірі не звязана з даними замками, навідувала ся до них часами й збирала ся з широких просторів України (та й не України тільки). Для багатьох се зовсїм не було постійне зайнятє, рід житя. Тай місцевим урядникам не було нїякого інтересу вишукувати та силоміць втягати в козацький реєстр людей, які могли б дїйсно колись скомпромітувати себе зачіпкою з Татарвою, та стягнути халепу на адмінїстрацію свого замку. Зареґіструвати отже «козачину» не було можливости. Не було можливости й віддати її під нагляд старост. Козаки не конче брали дозвіл від старости на свої степові промисли й не конче ставили ся до контролї. А місцеві урядники — се теж дуже важно, не мали зовсїм охоти справдї перейняти ся таким ріґорізмом супроти степових промислів, який рекомендувало їм правительство, та розірвати з усїми практиками і своїми поглядами на місцеві обставини. Не могли зрікти ся так легко доходів, які мали з того, тим більше, що вони не вірили в можливість здійснення тих полїційних загострень і особливо — не вірили в те, щоб се справдї забезпечило спокій Українї від Татар. І ми можемо бути зовсїм певними, що коли справдї, для заспокоєння правительства й був списаний якийсь реєстр, то він не мав нїякого реального значіння. Що найбільше — своїми впливами на місцеву людність місцева адмінїстрація могла добити ся на якийсь час повного ослаблення воєнної енерґії, тих зачіпок з Татарами — поки перший значнїйший напад якоїсь татарської ватаги не положив кінця сїй здержливости, давши оправданнє дальшим промислам добичників українських.

Сього, розумієть ся, не треба було довго чекати, навіть при найщиршій охотї хана чи санджака турецького справдї дати спокій Українї й не давати приводу до набігів татарських: козачину татарсько-турецьку ще тяжше було взяти під контролю і стримати нїж козачину українську. З записок Претвича бачимо, що татарські напади на Україну в 1541-5 рр. ішли неустанно[327]. Трохи чи не тодї саме, як правительство займало ся гадками про приборканнє днїпровських козаків, напад Татар на київське Полїсє дав привід до голосного походу Претвича на Очаків, коли він дав собі духу над Татарами, «мстячи ся кривди його королївської милости». Потім Татари йдуть з земель в. кн. Литовського, забравши людей по уходах — отже спокійних ловцїв риби й бобрів, і знову бійка. «Потім приходили Татари на в. кн. Литовське, і пан воєвода (Сєнявский) ходив з литовськими панами в погоню аж до Лебедина, але не догнавши, вернули ся назад», тільки Претвич погромив кілька ватаг, що хотїли ще вернути ся на Україну. На другий рік на весну пішли Татари «на дорогу барську»; їх переловили, і довідали ся, що Татари збирають ся йти на Україну, й Татари білгородські пішли вже на Черкаси; Татари погромили слуг черкаського старости й забрали стадо, але Претвич забіг їм дорогу під Очаковим, погромив і відобрав людей і худобу, що вони взяли під Черкасами, і т. д.

Розумієть ся, одного-двох таких татарських наїздів було досить, щоб зробити кінець всякому перемирю з боку української козачини й пограничних урядників, коли таке перемирє було, й «розрішити на вся» по давньому. І дїйсно з рр. 1545-6 ми вже знову маємо цїлу пачку скарг татарських і турецьких на козацькі зачіпки, погроми, походи і т. д. Жалї ханські на дрібнїйші бійки й зачіпки від козаків з тих лїт ми мали нагоду читати[328]. Але сї козацькі напади приберали все більші розміри. Як констатувало саме литовське правительство, з Черкас, Канева, Браслава, Винницї й иньших «українних» городів в. кн. Литовського назбирало ся «мнозство козаковъ», вісїм сот або й більше, під проводом Карпа, Андрушка, Лесуна й Яцка Білоуса, і розложивши ся в степу за Браславом, робили відти напади, громили купецькі каравани і т. и. Їх дїлом мало бути погромленнє великого турецько-татарського каравана на Санжарові, що йшов до Москви і кінець кінцем дуже сильно дав ся в знаки литовському скарбови[329]. Провинників, здаєть ся, знайти не вдало ся: за наказом правительства адмінїстрація наловила козаків і прислала їх на двір королївський, але сї козаки були мало що винні: вони займали ся ріжним промислом на уходах хорольських і ворсклянських, і караванщики самі зачіпали їх, били й забирали тих уходників, і вони тільки віддячили ся дечим потім караванщикам, а розбили караван козаки з московської України[330]. Кінець кінцем виходили найбільше винні самі купцї, що обминаючи законну дорогу й митні побори з нею звязані, пішли «яловими степами», а головними грабителями — московські піддані «которыи зъ замковъ украинъныхъ съ Путивля, съ Чернигова, съ Новагорода Северскаго завжды тамъ подъ замъки и влусы приходячи, тыи збытки починаютъ и шкоды чинять, и то все на є. м. козаковъ (литовських) ускладаютъ и во всемъ ихъ винуютъ»[331]. Так представляло справу литовське правительство перед ханом, але радї своїй в. князь висловив своє переконаннє, що ті козаки були не тільки домашнї, але й вчинили свій погром не без участи місцевої адмінїстрації — «не одно сами своволне, але снать и за выправою и посланьємъ некоторыхъ самихъ державецъ украиныхъ на поле ходили и въ томъ тыє корованы громили». І рада з в. князем постановила, що ті гроші, які скарб в. кн. Литовського мусїв виплатити пограбленим купцям, мусять йому покрити ті, що «були причиною выправы оныхъ козаковъ, такъ тежъ и користи тоє причастъниками» — чи то самі державцї, чи їх урядники-ротмистри, десятники і всякі люде[332]. Було се одначе, розумієть ся, бажаннє вповнї плятоничне.

Другим таким голоснїйшим епізодом було пограбленнє Очакова в тім же 1545 р., вище вже згадуване. Козаки на 32 чайках вночи напали на замок, здобули його, кількох убили, кількадесять душ взяли в неволю і випустили потім на окуп, та побрали що надибали добичи і коней. І тут правительство складало головну вину на московських підданих, на ріжну вільну степову козачину, над якою воно не має нї власти нї контролї, але знов таки мусїло заплатити шкоди з державного — сим разом польського скарбу[333]. Само для себе правительство і сим разом знало, що наброїли козаки свої. Провідники були тіж, що в Санжарівській історії: Карпо Масло з Черкас (очевидно той самий Карпо, що зветь ся одним з провідників козацьких в попереднїй історії), Яцко з Переяслава — мабуть одна особа з Яцком Білоусом, Єндрушко з Браслава[334]. Досить сильно скомпромітований був що до участи в сих козацьких нападах староста браславський Сангушко, в підозрінню був і Претвич і Пронський.

І знову завертїло ся колесо. Правительство литовсько-польське нарікало на те, що не вважаючи на велику данину, рік річно плачену ханови, Татари грабують українські землї й забирають людей в неволю. Хан запевняв, що всьому виною козаки: вони своїми нападами на Лївобережу не дають Татарам можности ходити на московські землї й позбавляють їх сього леґального джерела поживи; вони нападають на турецькі й татарські улуси й викликають тим напади на Україну[335]. Нема що говорити про спокій, поки дїють ся зачіпки й напади від козаків: «естли же ты, братъ нашь, козаковъ своихъ украиныхъ, которыє водою Днепромъ подходячи подъ замки и улусы наши шкоду чинять, воимовати не будешъ — Татарове мои своєє шкоды терпети не будутъ»[336]. Такі самі нарікання й претенсії йшли й від турецького султана. Вимовляння своєвільними козаками, московськими підданими нїчого не помагали[337]. Татари й Турки зовсїм катеґорично винуватили по давньому пограничних старост. Коли в 1550-х рр. пограблено на Тавани караван турецького купця «Адрахмана», хан зовсїм недвозначно заявив, що се черкаський староста кн. Дмитро Сангушкович, приставивши для безпечности навіть свого чоловіка, потім казав козакам його пограбити[338]. Кілька років пізнїйше, повідомляючи, що «перекопський князь Алъклычъ» за наїзди на Україну всаджений «у твердоє везеньє», хан жадав, аби в. князь з свого боку покарав своїх старост і «врадниковъ украинныхъ», що позволяють козакам нападати на улуси татарські, і виразно вказував при тім на київського воєводу і старосту черкаського: «зъ ведомостью и дозволеньємъ» їх нападають козаки з їх замків на Татар[339]. З турецького боку особливо скаржили ся на Претвича[340].

В. князь розсилав все нові й нові листи до пограничних старост, наказуючи їм «козаковъ повстегати и шкодниковъ карати», робити слїдства разом з відпоручниками ханськими, ставити до очей підозрілих, а винних горлом карати[341]; скомпромітованих старост кликав на оправданнє й навіть скидав з урядів або переносив на иньші місця (як Претвича з Бару, а Дм. Сангушка з Черкас[342] — хоч Сангушка біда спіткала не так за татарські шкоди, як за його аферу з княжною Острозькою). Але все се нїчого не помагало. Старости оправдували ся тим, що вони тільки відбивали ся від татарських нападів, або стерегли ся від них — як Претвич у своїй нераз цитованій «апольоґії», а пограблені купцї далї виходили самі собі винними, тому що їздили «свовольне небезпечъными дорогами»[343]. Провинників найчастїйше не знаходилось, а як і вишукували часом якихось жертвенних козлів[344], то се нїкого не стримувало. Пограничний спорт розвивав ся все більше, погранична війна приймала все ширші розміри. Козацькі напади ставали явищем повсечасним, звичайним; козачина вповнї опанувала низ Днїпровий, степи; доходило до того, що сам король мусїв посилати своїх післанцїв в Орду обходом, на Волощину, тому що Днїпром їхати було небезпечно від козаків — «которыє немалымъ почътомъ поля на тотъ часъ наполнили и вси перевозы залегли», як писав король весною 1558 р., під час афери Вишневецького.


КН. ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ І ЗНАЧІННЄ ЙОГО ДЇЯЛЬНОСТИ


Недостача відомостей про мотиви дїяльности Вишневецького, замок на Хортицї, подорож в Туреччину і поворот на Україну, пляни боротьби з Кримом і боязкість литовського правительства, Вишневецький звертаєть ся до Москви, похід Ржевского на татар, литовське правительство запобігає розриву з Кримом, облога хортицького замку татарами в 1557 р., Вишневецький в Москві, переговори з московським правительством про спільну війну з Кримом, їх безплодність, походи Вишневецького і Адашева на Крим, кінець московської акції, Вишневецький на Українї. Волоська авантура і кінець Вишневецького. Традиція про нього

В сї степові відносини, в житє козачини в тих 1550-х роках Вишневецький, безперечно, влив багато нового ферменту. Його коротка, переривчаста, блискавична дїяльність варта з сього боку всякої уваги. Тільки на жаль ми бачимо самі зверхнї моменти — і то тільки декотрі, рідкі, відірвані, і мусимо відгадувати цїлість, провідну гадку сеї дїяльности. А се тим тяжше, що не завсїди можна бути певним такої провідної гадки, якогось глубшого пляну в тих киданнях сього степового короля, що не лишив нам нїякого автентичного коментарія до них, нїякого власного пояснення. Попереднїм дослїдникам його вчинки здавали ся преважно безцїльними киданнями неспокійного духа. неурівноваженої енерґії. Але навіть в найгіршім разї — хоч би се було справедливо, все таки се явище на тлї нерухливого, шабльонового житя нашого українского маґнатства на стільки незвичайне, блискуче, що мусить притягнути до себе увагу кождого дослїдника тодїшнього житя. Єсть безперечна сміливість гадки, безгранична відвага в розмаху сеї енерґії — те що так цїнне в чоловіку всїх часів, і я певний, що ся авантурнича, неспокійна енерґія не проминула безслїдно, а заплоднила певними ідеями, певними конкретними прикладами житє українського погранича. Я бачу виразні анальоґії, певні ідейні звязки з дїяльністю Вишневецького не тільки в самій ідеї Запорожа, як постійної твердинї серед степового моря, але і в полїтицї пізнїйших козацьких ватажків — в їх змаганнях грати певну міжнародну ролю, опираючи ся на сусїднїх державах, котрих інтереси сходили ся тут в степах. Перед тим ми сього не бачили, і я добачаю тут не тільки post hoc, але й propter hoc. Сей степовий авантурник мав наслїдників своїх ідей, хоч і дрібнїйших, скромнїйших, більш повздержних і урівноважених. З попередників він пригадує не в однім Дашковича, тільки все таки більше неповздержливий, невгамований, широкий. І тому коли Дашкович кінець кінцем скінчив ролею державного мужа, Staatsmann'a, Вишневецький скінчив авантюристом.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 12. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи