Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Розумієть ся, одного-двох таких татарських наїздів було досить, щоб зробити кінець всякому перемирю з боку української козачини й пограничних урядників, коли таке перемирє було, й «розрішити на вся» по давньому. І дїйсно з рр. 1545-6 ми вже знову маємо цїлу пачку скарг татарських і турецьких на козацькі зачіпки, погроми, походи і т. д. Жалї ханські на дрібнїйші бійки й зачіпки від козаків з тих лїт ми мали нагоду читати[328]. Але сї козацькі напади приберали все більші розміри. Як констатувало саме литовське правительство, з Черкас, Канева, Браслава, Винницї й иньших «українних» городів в. кн. Литовського назбирало ся «мнозство козаковъ», вісїм сот або й більше, під проводом Карпа, Андрушка, Лесуна й Яцка Білоуса, і розложивши ся в степу за Браславом, робили відти напади, громили купецькі каравани і т. и. Їх дїлом мало бути погромленнє великого турецько-татарського каравана на Санжарові, що йшов до Москви і кінець кінцем дуже сильно дав ся в знаки литовському скарбови[329]. Провинників, здаєть ся, знайти не вдало ся: за наказом правительства адмінїстрація наловила козаків і прислала їх на двір королївський, але сї козаки були мало що винні: вони займали ся ріжним промислом на уходах хорольських і ворсклянських, і караванщики самі зачіпали їх, били й забирали тих уходників, і вони тільки віддячили ся дечим потім караванщикам, а розбили караван козаки з московської України[330]. Кінець кінцем виходили найбільше винні самі купцї, що обминаючи законну дорогу й митні побори з нею звязані, пішли «яловими степами», а головними грабителями — московські піддані «которыи зъ замковъ украинъныхъ съ Путивля, съ Чернигова, съ Новагорода Северскаго завжды тамъ подъ замъки и влусы приходячи, тыи збытки починаютъ и шкоды чинять, и то все на є. м. козаковъ (литовських) ускладаютъ и во всемъ ихъ винуютъ»[331]. Так представляло справу литовське правительство перед ханом, але радї своїй в. князь висловив своє переконаннє, що ті козаки були не тільки домашнї, але й вчинили свій погром не без участи місцевої адмінїстрації — «не одно сами своволне, але снать и за выправою и посланьємъ некоторыхъ самихъ державецъ украиныхъ на поле ходили и въ томъ тыє корованы громили». І рада з в. князем постановила, що ті гроші, які скарб в. кн. Литовського мусїв виплатити пограбленим купцям, мусять йому покрити ті, що «були причиною выправы оныхъ козаковъ, такъ тежъ и користи тоє причастъниками» — чи то самі державцї, чи їх урядники-ротмистри, десятники і всякі люде[332]. Було се одначе, розумієть ся, бажаннє вповнї плятоничне.

Другим таким голоснїйшим епізодом було пограбленнє Очакова в тім же 1545 р., вище вже згадуване. Козаки на 32 чайках вночи напали на замок, здобули його, кількох убили, кількадесять душ взяли в неволю і випустили потім на окуп, та побрали що надибали добичи і коней. І тут правительство складало головну вину на московських підданих, на ріжну вільну степову козачину, над якою воно не має нї власти нї контролї, але знов таки мусїло заплатити шкоди з державного — сим разом польського скарбу[333]. Само для себе правительство і сим разом знало, що наброїли козаки свої. Провідники були тіж, що в Санжарівській історії: Карпо Масло з Черкас (очевидно той самий Карпо, що зветь ся одним з провідників козацьких в попереднїй історії), Яцко з Переяслава — мабуть одна особа з Яцком Білоусом, Єндрушко з Браслава[334]. Досить сильно скомпромітований був що до участи в сих козацьких нападах староста браславський Сангушко, в підозрінню був і Претвич і Пронський.

І знову завертїло ся колесо. Правительство литовсько-польське нарікало на те, що не вважаючи на велику данину, рік річно плачену ханови, Татари грабують українські землї й забирають людей в неволю. Хан запевняв, що всьому виною козаки: вони своїми нападами на Лївобережу не дають Татарам можности ходити на московські землї й позбавляють їх сього леґального джерела поживи; вони нападають на турецькі й татарські улуси й викликають тим напади на Україну[335]. Нема що говорити про спокій, поки дїють ся зачіпки й напади від козаків: «естли же ты, братъ нашь, козаковъ своихъ украиныхъ, которыє водою Днепромъ подходячи подъ замки и улусы наши шкоду чинять, воимовати не будешъ — Татарове мои своєє шкоды терпети не будутъ»[336]. Такі самі нарікання й претенсії йшли й від турецького султана. Вимовляння своєвільними козаками, московськими підданими нїчого не помагали[337]. Татари й Турки зовсїм катеґорично винуватили по давньому пограничних старост. Коли в 1550-х рр. пограблено на Тавани караван турецького купця «Адрахмана», хан зовсїм недвозначно заявив, що се черкаський староста кн. Дмитро Сангушкович, приставивши для безпечности навіть свого чоловіка, потім казав козакам його пограбити[338]. Кілька років пізнїйше, повідомляючи, що «перекопський князь Алъклычъ» за наїзди на Україну всаджений «у твердоє везеньє», хан жадав, аби в. князь з свого боку покарав своїх старост і «врадниковъ украинныхъ», що позволяють козакам нападати на улуси татарські, і виразно вказував при тім на київського воєводу і старосту черкаського: «зъ ведомостью и дозволеньємъ» їх нападають козаки з їх замків на Татар[339]. З турецького боку особливо скаржили ся на Претвича[340].

В. князь розсилав все нові й нові листи до пограничних старост, наказуючи їм «козаковъ повстегати и шкодниковъ карати», робити слїдства разом з відпоручниками ханськими, ставити до очей підозрілих, а винних горлом карати[341]; скомпромітованих старост кликав на оправданнє й навіть скидав з урядів або переносив на иньші місця (як Претвича з Бару, а Дм. Сангушка з Черкас[342] — хоч Сангушка біда спіткала не так за татарські шкоди, як за його аферу з княжною Острозькою). Але все се нїчого не помагало. Старости оправдували ся тим, що вони тільки відбивали ся від татарських нападів, або стерегли ся від них — як Претвич у своїй нераз цитованій «апольоґії», а пограблені купцї далї виходили самі собі винними, тому що їздили «свовольне небезпечъными дорогами»[343]. Провинників найчастїйше не знаходилось, а як і вишукували часом якихось жертвенних козлів[344], то се нїкого не стримувало. Пограничний спорт розвивав ся все більше, погранична війна приймала все ширші розміри. Козацькі напади ставали явищем повсечасним, звичайним; козачина вповнї опанувала низ Днїпровий, степи; доходило до того, що сам король мусїв посилати своїх післанцїв в Орду обходом, на Волощину, тому що Днїпром їхати було небезпечно від козаків — «которыє немалымъ почътомъ поля на тотъ часъ наполнили и вси перевозы залегли», як писав король весною 1558 р., під час афери Вишневецького.

---

КН. ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ І ЗНАЧІННЄ ЙОГО ДЇЯЛЬНОСТИ

---

Недостача відомостей про мотиви дїяльности Вишневецького, замок на Хортицї, подорож в Туреччину і поворот на Україну, пляни боротьби з Кримом і боязкість литовського правительства, Вишневецький звертаєть ся до Москви, похід Ржевского на татар, литовське правительство запобігає розриву з Кримом, облога хортицького замку татарами в 1557 р., Вишневецький в Москві, переговори з московським правительством про спільну війну з Кримом, їх безплодність, походи Вишневецького і Адашева на Крим, кінець московської акції, Вишневецький на Українї. Волоська авантура і кінець Вишневецького. Традиція про нього

В сї степові відносини, в житє козачини в тих 1550-х роках Вишневецький, безперечно, влив багато нового ферменту. Його коротка, переривчаста, блискавична дїяльність варта з сього боку всякої уваги. Тільки на жаль ми бачимо самі зверхнї моменти — і то тільки декотрі, рідкі, відірвані, і мусимо відгадувати цїлість, провідну гадку сеї дїяльности. А се тим тяжше, що не завсїди можна бути певним такої провідної гадки, якогось глубшого пляну в тих киданнях сього степового короля, що не лишив нам нїякого автентичного коментарія до них, нїякого власного пояснення. Попереднїм дослїдникам його вчинки здавали ся преважно безцїльними киданнями неспокійного духа. неурівноваженої енерґії. Але навіть в найгіршім разї — хоч би се було справедливо, все таки се явище на тлї нерухливого, шабльонового житя нашого українского маґнатства на стільки незвичайне, блискуче, що мусить притягнути до себе увагу кождого дослїдника тодїшнього житя. Єсть безперечна сміливість гадки, безгранична відвага в розмаху сеї енерґії — те що так цїнне в чоловіку всїх часів, і я певний, що ся авантурнича, неспокійна енерґія не проминула безслїдно, а заплоднила певними ідеями, певними конкретними прикладами житє українського погранича. Я бачу виразні анальоґії, певні ідейні звязки з дїяльністю Вишневецького не тільки в самій ідеї Запорожа, як постійної твердинї серед степового моря, але і в полїтицї пізнїйших козацьких ватажків — в їх змаганнях грати певну міжнародну ролю, опираючи ся на сусїднїх державах, котрих інтереси сходили ся тут в степах. Перед тим ми сього не бачили, і я добачаю тут не тільки post hoc, але й propter hoc. Сей степовий авантурник мав наслїдників своїх ідей, хоч і дрібнїйших, скромнїйших, більш повздержних і урівноважених. З попередників він пригадує не в однім Дашковича, тільки все таки більше неповздержливий, невгамований, широкий. І тому коли Дашкович кінець кінцем скінчив ролею державного мужа, Staatsmann'a, Вишневецький скінчив авантюристом.

На публичну арену виходить Дмитро Вишневецький в 1540-х рр. Знаємо його як заможного маґната, властителя кількох сїл в полудневій Волини. Але замість росширяти й збільшати свою «фортуну», він віддаєть ся пограничному, модному тодї спорту — боротьбі з Татарами. З сього боку, як одного з визначнїйших репрезентантів боротьби з Татарами рекомендує його в своїй записцї з 1550 р. Претвич[345]. Але Вишневецький не вдоволив ся тою, більше оборонною боротьбою, яку вели пограничні старости й маґнати; він береть ся здїйснити гадку, яка носила ся перед очима, очевидно, не одного з тодїшнїх людей, але не була реалїзована досї — хоче заложити замки на Днїпрових островах, як твердинї против Татар. На початках 1550-х рр.[346] «на острові Хортицї, против Конських вод, коло кримських кочовищ», ставить він замок і громадить наоколо себе козачину[347]. Серед сих заходів удаєть ся він до Турків. Не знати — чи вчинив він се тільки тому, що литовське правительство не давало йому досить енерґічної помочи, чи се було в його таки плянах — оперти ся на Туреччинї против Криму. Досить того що десь лїтом 1553 р. він їде в Туреччину. Про се Жиґимонту-Авґусту писав кн. Острозький — що Вишневецький «з усею своєю ротою, себто з усїм козацтвом і хлопством, яке тримав коло себе», зїхав до Турків — вислав наперед свою козацьку роту, а потім і сам з своїми козаками потягнув до Туреччини[348]. Се викликало страшенну трівогу в двірських кругах, та і на Українї: бояли ся, що Вишневецький наведе Турків на Україну. Але страхи були безосновнї: з початком 1554 р. Вишневецький приїхав з Туреччини, представив ся королеви з початком марта, в товаристві воєводи Миколи Сєнявского, свого давнього товариша з пограничної війни, що тепер взяв на себе ролю посередника і заступника перед королем[349]. Його вияснення кінець кінцем були прийняті, і Вишневецький дістає від в. князя порученнє тримати сторожу на Хортицї против Татар. Отже у Вишневецького се була ідея союзу на два фронти: опираючи ся на Литовсько-польську державу і підтримуючи добрі відносини з Туреччиною, держати в руках Крим.

Але смілі пляни Вишневецького й безоглядність в їх виконанню страшили короля. «Під сї часи таких слуг потрібно як найбільше, тільки: не з такими мислями», писав він Радивилу кілька лїт пізнїйше[350]. Супроти Татар литовсько-польське правительство старало ся держати ся можливо обережно: формально Крим був союзником Литви против Москви. Правительство бояло ся, щоб Вишневецький не зачепив Татар якось нетактовно і в. князь носив ся з гадкою «звести» його з границї й вислати з козаками на війну в Ливонію, навіть хитрощами якось звабити його з Низу, або вислати на заступство котрогось з його братів[351]. Але Вишневецький не давав себе звести, й правительству зіставало ся тільки пильно уникати всякої прояви солїдарности з небезпечним своїм слугою. Пізнїйше (1557) Жиґимонт-Авґуст на татарські скарги на Вишневецького писав хану, що Вишневецький вів свої пляни на власну руку; він, Жиґимонт, його на Днїпро не посилав, а потім поручив йому степову сторожу головно покладаючи ся на добрі відносини Вишневецького з Туреччиною й ханом. «Можете міркувати з того, що і до й. м. цїсаря турецького він ходив против волї нашої, а як там його принято, самі знаєте: він вернувши ся до держави нашої, розповідав, що там дістав дарунки (жалованьємъ осмотренъ былъ), і у тебе, брата нашого, ласку мав, і з тих причин ми головно й поручали йому степову сторожу, в тім переконанню, що він буде підтримувати відносини з вашими людьми, зазнавши від вас ласки». І Жиґимонт-Авґуст старав ся представити ханови, який то користний може бути для нього самого і для Туреччини Хортицький замок: він буде хоронити татарські й турецькі володїння, улуси їх і чабанів їх від всяких зачіпок і прикростей, особливо з московської сторони, бо як раз, мовляв, то московські козаки чинять ті зачіпки[352].

Але ся традиційна полохлива полїтика литовська Вишневецькому була не по мисли. Тим часом як литовське правительство силкувало ся затримати добрі відносини з Кримцями й звернути їx против Москви, Вишневецький як раз звернув ся в московський бік. Правдоподібно се був його власний плян, зовсїм натуральний і льоґічний: іґноруючи державне суперництво Литви й Москви, свою степову політику вести, опираючи ся на обидві сї держави, що рівно терпіли від Орди і з українських пограничних земель своїх противставляли козацьку оборону сим руїнним атакам Криму. Сама ся полїтика не була нова. Уже в 1530-х рр. хан скаржився в кн. литовському, що черкаські старости, іґноруючи ворожнечу Литви й Москви і союз Литви з Кримом, уживають на свою службу путивльських козаків (себто з українських земель в. кн. московського), насилають їх на татарські улуси разом з козаками черкаськими й канївськими[353]. Зовсїм натурально, що й Вишневецький задумав притягнути Московську державу до спільної боротьби з Кримом й суперництво інтересів, з традиційним науськуваннєм Орди одних на другого, заступити спільною боротьбою з сим спільним ворогом. Але Вишневецький мав всї причини не хвалити ся перед часом такими плянами з огляду на офіціальний союз Литви з Кримом против Москви, а в московських кругах, з свого боку, не мали причини признавати інїціативу сього ефектовного пляну чужинцеви Вишневецькому. Офіціальна московська лїтопись говорить про перші стадиї боротьби з Кримом, як про дїло самих московських воєвод, зовсїм іґноруючи Вишневецького. Але він був без сумнїву правдивим інїціатором сих плянів, які в московських кругах также скоро опадають потім, як нагло виникли з його виступленнєм.

В мартї 1556 р. московське правительство заповіло похід на Крим, Днїпром на Низ, під улуси кримські. Провід дано дяку Ржевскому; вихідною точкою мав служити Путивль. Ржевский мав побудувати човни на верхівях Псла і з путивльськими козаками йти «добувати язиків», провідувати «про царя» (хана). Офіціальним приводом служили вісти, що хан збираєть ся походом на московські землї[354]. В дїйсности, очевидно, подвигнули до того московське правительство ради й представлення зроблені Вишневецьким через путивльських козаків, участників його нових заходів і плянів. І при великій обережности і неособливій скороспішности московської бюрократії, мусимо думати, що свої заходи коло спільної акції з Москвою Вишневецький мусїв зачати досить довго перед тим — десь слїдом по своїй візитї в Туреччинї. В червнї Ржевский доносив уже про свої успіхи. Він писав, що на Днїпрі приступили до нього козаки черкаські і канївські, в числї 300, під проводом своїх отаманів Млинського і Михайла Єськовича. З ними і з своїми путивльскими козаками Ржевский пішов під кримський городок Іслам-кермен (на долїшнім Днїпрі, коло перевозів, де теп. Каховка), але Татари мали вісти про них і замкнули ся в замку. Козаки зайняли тільки коней і худобу, й пішли під Очаків. Тут здобули «острог» (місто), побили Турків і Татар, забрали багато «язиків» (полонянників) і пішли з тим назад. За ними погнали ся санджаки (турецькі коменданти) з Очакова й Тягинї з великим військом, але козаки в Днїпрових очеретах зробили засїдку, побили з рушниць багато людей і змусили їх вернути ся. Потім під Іслам-керменом догонив їх калґа з великою ордою («съ нимъ весь Крымъ, князи и мирзы», як писав хвалькуватий дяк). Козаки заложили ся на Днїпровім острові й почали відбивати ся від Орди, відстрілюючи ся з рушниць. Шість день добували їх Татари, але добути не могли, й відступили кінець кінцем. А козаки зайнявши в ночи кінські стада, забрали їх на острів і перебравши ся з річного війська в кінне, пішли навпростець через степи[355].

В усїй тій реляції нема найменьшої згадки про Вишневецького, фіґурує тільки сам дяк Ржевский. Думаю, що се трудно зложити на саму хвальковатість сього Московитина, і що Вишневецький старав ся перед часом не відкривати своїх карт перед ханом, не розривати відносин з ним, і для того не висував ся наперед з своєю участю в против-татарських заходах, а навіть ховав її. В литовських кругах його зносини з Москвою в тім часї не були тайною — московські посли, бувши у Жиґимонта лїтом 1556 р., чули там, що Вишневецький «отъЂхалъ къ Моск※[356], хоч формальне посольство до московського царя від Вишневецького в московській офіціальній лїтописи записане тільки в вереснї 1556 р.[357]. На литовськім дворі його сміливі пляни викликали заразом і трівогу перед можливими полїтичними клопотами від його акції[358] й живі симпатії для сих плянів орґанїзації широкої боротьби з Кримом спільними силами християнських держав. Як з одного боку в московських кругах, так з другого в литовсько-польських Вишневецький ширив сю ідею спільної боротьби, своїми зносинами, своїм прикладом, і його гадки викликали співчутє. Його зносини з Москвою не будили невдоволення в литовсько-польських кругах з огляду на поставлені ним завдання, принаймнї — се невдоволеннє в значній мірі нейтралїзувало ся свідомістю тих користей, які мали з того вийти, як би удало ся справдї орґанїзувати таку спільну боротьбу. На жалї хана з причини козацького нападу 1556 р.[359], литовське правительство відповідало можливо заспокоючи його. Запевняло, що сей напад був дїлом козаків московських, Вишневецький в нїм участи не брав і нї в які спільні заходи з тими московськими козаками вступати не хотїв: московські люди заохочували його служити Москві й помагати їй збудувати замок для в. князя московського на Хортицї, але Вишневецький на се не здав ся, держить хортицький замок на в. князя литовського і тримаєть ся козаків низових, а з московськими не заходить (се була офіціальна закраска свідомо мабуть надана литовським правительством акції Вишневецького з минулого року)[360].

Жиґимонт-Авґуст представляв ханови всю небезпечність московського пляну — всунути ся московськими замками над низ Днїпровий, пригадував анальоґічну тактику Москви супроти Казани й лякав анальоґічними перспективами Крим — поставивши свої замки під Перекопом, Москва буде пильнувати того, щоб взяти й Крим в свої руки. Тому радив поки що, в таких трівожних обставинах не зачіпати ся з Вишневецьким: пізнїйше, як сї обставини проминуть, в. князь розбере справу й коли б Вишневецький був винуватий, він його укарає, й забере з Хортицї, а поки що він там дуже потрібний, супроти московських плянів. Москва, можливо, навіть буде старати ся силоміць забрати Хортицю собі, а як би Вишневецького звідти вивести, то вона зараз би захопила його замок. Татарам і Туркам литовський замок на Хортицї дуже буде користний, хоронячи їх від московських козаків, а щоб сам Вишнивецький не зачіпав ся з Татарами, про се він, Жиґимонт, йому накаже, і певний, що Вишневецький покаже ханови свою зичливість[361].

Але хан не міг слухати сих намов, бо Вишневецький навпаки виступав против Криму все більше ворожо. В осени 1556 р. (десь в жовтнї) він сам, чи може його козаки напали знову на Іслам-кермен, здобули сей замок, забрали з нього гармати й перевезли до хортицького замку[362]. Розгнїваний хан, здаєть ся, з початку хотїв звабити до себе Вишневецького: присилав йому дарунки й лист, закликаючи до себе на службу[363]. Але Вишневецький на те не здав ся, і тодї хан, як тільки став Днїпро, вибрав ся походом на небезпечного сусїда. В сїчнї 1557 р. він приступив під хортицький замок з великими силами — «з сином і з усїми людьми кримськими», й силкував ся його добути. Більше трох тижнїв (24 днї) тягнулася отся облога, але кінець кінцем здобути замку не удало ся, й хан вернув ся з великими стратами[364]. Вишневецький спішив сповістити в. князя про сю огняну пробу своїх хортицьких укріплень і планів і просив заразом «посилити його замок людьми й стрільбою», щоб дальше боронити ся від Криму. Але литовське правительство так манїфестувати свою солїдарність з Вишневецьким супроти Криму не відважало ся. В. князь в відповідь на донесення Вишневецького висловив своє вдоволеннє за «сталость і мужну оборону», обіцяв прислати «жалованьє», але заразом рекомендував йому не загострювати відносин до Криму, пильнувати, щоб козаки не зачіпали Татар і Турків і т. и.[365].

Сї ради були не на часї. Відносини до Криму у Вишневецького стали на вістрю меча і про якесь злагодженнє їх не було мови. За зимовим походом 1557 р. прийшов новий, ще більший, десь лїтом: хан приступив знову з Ордою під Хортицю, разом з ним турецьке військо на човнах і поміч волоська, і сим разом взято Вишневецького в бльокаду. Подробиць на жаль не маємо. Кінець кінцем не стало на Хортицї провіанту, козаки стали розбігати ся від Вишневецького, і він нарештї мусїв уступити з Днїпрового низу далї на Україну, в Черкаси[366]. Тут знов таки, очевидно, не знайшов він нїякої реальної помочи для своїх плянів боротьби з Кримом, і рішаєть ся нарештї йти в Московщину, шукати там нових засобів, реальнїйшої помочи для своїх плянів, бо Москва стояла на воєнній нозї з Кримом.

Як я вже згадав, формальні зносини з московським правительством були завязані Вишневецьким рік перед тим, в осени 1556 р., хоч фактичні відносини мусїли істнувати вже перед тим. Московське правительство тодї прислало йому «жалованьє», але кликало в Москву; він присяг перед московськими послами, що приїде й служити буде, а поки що вимовляв ся війною з Кримом. Під кінець 1557 р., не маючи иньших ресурсів, він приїхав до Москви, зложив на жаданнє присягу вічної служби й дістав великі надання й доходи: «въ вотчину» (дїдичне володїннє) місто Бєлев з усїми волостями й селами, як було за Бєлевськими князями, багато сїл під Москвою, багато дарунків грошима й уборами і на приїзд десять тисяч рублїв — величезну суму, яка найлїпше показувала, як Вишневецького цїнили в Москві й яке велике значіннє йому надавали[367].

Перед московськими полїтиками розвиває Вишневецький все тіж свої пляни спільної боротьби против Орди в союзї з Литвою. Вони знаходять тут повне співчутє. Полишаючи на боцї всяку дальшу ідеольоґію, московським полїтикам було однаково інтересно і розірвати союз Литви з Кримом, втягнувши її в війну з Ордою, і приборкати Орду. На початку 1558 р. орґанїзуєть ся велика кампанія на Крим, під проводом Вишневецького. Сам Вишневецький мав іти слїдами кампанії 1556 р.: побудувати на горішнїм Пслї човни, і човнами йти на Низ. З ним вислано значне московське військо[368], і крім того мав він згромадити коло себе козаків. Кабардинський мурза Канклич мав разом з тим іти зі сходу «на пособь» Вишневецькому. Вони мали злучити ся з Вишневецьким в Іслам-керменї, і відси мав він «надъ крымскимъ промышляти, сколько имъ Богъ помочи подастъ»[369].

Разом із тим рішено вислати посольство в Литву, щоб заохотити литовське правительство до спільних заходів против Криму. Близший привід давало те, що хан, розгнїваний вчинками Вишневецького, зірвав свій гнїв на литовській Українї — не вважаючи на всї заходи литовського правительства можливо спихнути з себе всяку відповідальність за вчинки Вишневецького і взагалї не допустити до розриву з Кримом. З початком року калґа з двадцять-тисячною ордою несподївано впав в Браславщину, поруйнував і пограбив її й поблизькі волости подільські — Хмельницьку, Барську й иньші сусїднї околицї Волини й Поділя і з величезним полоном (рахували його на 40 тисяч), вийшов собі спокійно, перше нїж зібрали на нього якусь силу. Навіть ще з дороги частина орди вернула ся назад і ще раз шарпнула на прощаннє[370]. Покладаючи ся на вражіннє від сього нещастя, московське правительство постановило, як драстично висловляла ся боярська ухвала — «короля о дружбЂ задрати», доки він не помирив ся з Ордою, — аби його відвести від хана[371]. Цар посилав на сю тему грамоту досить загального змісту, а послам поручав пояснити, що він, цар, жалує розлитя крови християнської і шукає способів «христьянству избаву учинити отъ насилованья татарского»; для того він відкинув всякі зносини з ханом, вислав Вишневецького на Крим, і бажав би в союзї з в. кн. Литовським «христьянство отъ бесерменскихъ рукъ отвселЂ боронити», без всяких апетитів на литовські землї[372].

Ся ідея була стрічена з повним співчутєм в литовських кругах. Ост. Волович, що вів переговори з московськими послами з поручення в. князя, і українські маґнати як кн. Острозький й кн. Степан Збаразький, і сенїор литовського маґнатства Радивил — всї висловляли свої симпатії таким плянам і бажаннє, щоб між обома державами прийшло до трівкого порозуміння на сїм ґрунтї, й вони поставили ся супроти Орди. Але при тім не перемовчувано й певних скептичних заміток що до такої спільної акції. Бояли ся, що всї користи від знищення Орди загорне Москва й зміцнить свою позицію против Литви. Вказувано, що кримського хана приборкати не тяжко: «єсть за що на нього стати і не хитра річ таким двом державам його з Криму зовсїм вигнати, але за нього як за васаля свого уступить ся Туреччина, і боротьба з нею упаде на саму литовсько-польську сторону, і не знати, чи піддержить її тодї Москва. З другого боку, по старим традиціям і прецедентам, будили певні підозріння сї московські заходи на нижнїм Днїпрі: не вважаючи на всї запевнення Москви, що вона не має нїяких плянів на литовські землї, бояли ся, щоб з того не виникла потім якась інтриґа. Московським послам казали, що супроти місії Вишневецького вже був даний наказ іти в Київ литовському війську — берегти литовських інтересів, і тільки миролюбні запевнення московські, через се посольство, стримали сю експедицію[373].

Кінець кінцем в. князь литовський через своїх послів заявив своє співчутє ідеї союза против бусурман і бажаннє вести в сїй справі дальші переговори[374]. Рішено було для сього вислати спеціальне посольство. Але коли се посольство, вислане до Москви з кінцем 1558 р., поставило сю справу, з московського боку подано умову, що має бути наперед уложена вічна згода між обома державами, на підставі даного стану володїння. Литовські посли не згодили ся на се, бо се значило б вирікти ся всяких претенсій на землї, забрані Москвою протягом столїтя (Сїверщина, Смоленськ), і на тім справа розбила ся[375]. Жиґимонт перед тим обсипав хана докорами за його нельояльність: за походи на хортицький замок і зруйнованнє сього замку, бо хоч він був, мовляв, поставлений без волї литовського правительства, але стояв на території литовській, і за татарські напади на Україну (крім згаданого великого походу цїлий ряд меньших)[376], але кінець кінцем, супроти такого обороту, відновив знову союз з Кримом, звернений против Москви. І полїтична ситуація, що захитала ся була, таким чином вернула ся в 1559 р. до старого[377].

Се був сильний удар Вишневецькому. Пляни спільної, скомбінованої атаки на Крим розвівали ся. Він мусїв рахувати на сили одної Москви. А Москва, занята все більше боротьбою на балтийськім побережу, не могла особливої енерґії розвинути на чорноморськім, та й трудно було на такім віддаленім, відірванім театрі війни розвинути сильнїйшу дїяльність — не вважаючи на дуже користні обставини. По словам Курбского, що ставив в велику вину і московському і литовському правительству занедбаннє кримської справи, Орда була тодї дуже ослаблена посухою, голодом, пошестями[378]. При спільній боротьбі Москви й Литви, безперечно, можна було Орду приборкати дуже сильно. Без Литви, при дальшім суперництві з нею, се було далеко тяжше.