Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

По перше — солїдарізувати ся з козачиною було ненаручно, бо вона раз у раз переходила границю дозволеного і попадала «не в тон» полїтицї правительства. Епізод 1545 р. дуже характеристичний з того погляду, що показує, як старанно відпекували ся від усякої участи в козацьких подвигах їх панські участники, коли з того виходила небезпека королївської неласки, або й перспектива заплати з власної кешенї рахунку шкод, починених козаками. І тому що нїколи не можна було вгадати, який оборот справа візьме, сим панським участникам козацького спорту далеко мудрійше було не дуже висуватись на перед, особливо коли козацький похід робив ся не в формі погонї за напастниками Татарами, а з власної інїціативи (Претвич в своїй записцї все тільки й оповідає про те, як він ганяв за Татарами, коли вони приходили в коронні або литовські землї). По друге, козачина не встигла ще здобути собі того блискучого престіжу, тої авреолї, яка окружила її пізнїйше. В першій половинї й серединї XVI в. козачина — се була перед усїм бездомна голота, неприкаянні люде. Козацьке імя уживало ся в досить згірдливім, непочестнім значінню, і навіть в другій половинї XVI в., звертаючи ся до них, не називано їх козаками, тільки «молойцами», «рицарством» або иньшим титулом[310]. Тож і я думаю, що Ост. Дашкович чи який иньший репрезентант тодїшнього козаковання не взяв би то собі за великий комплїмент, як би хто його в очі назвав «славним козаком», як називає по за очі Бєльский, уже в другій полов. XVI в., коли престіж козачини виріс незмірно.

В першій половинї XVI в. козачина як явище побутове, тим більше — як термін, була досить слабо ще знана по за місцевими українськими кругами, і тим поясняєть ся також, що звістки про неї в тім часї у сучасників такі рідкі й припадкові. Вона не тільки не сформувала ся ще як певна верства, але не набрала якоїсь виразности в своїм понятю. Ми бачили вже, в якім широкім, неозначенім розумінню уживало ся се слово на протягу всеї першої половини XVI віку. в козацтво — козакованнє, але пошукайте людей, які б відізвали ся й сказали на себе, що вони козаки! Таких тодї сливе не було. Козакує Претвич й ходить з козаками; але я свого часу перегриз документальний матеріал для його Барщини, і знаю, що нема слїду там козаків, як якоїсь катеґорії суспільної чи кольонїзаційної. Єсть одиницї, до яких прилипло імя козацьке як призвище, як Дмитро Базанович Козак, земянин браславський, що осїдає в Барщинї, Козачина селянин, Козак новооселий свобідний[311]; а в козацтво ходили, очевидно, й місцеві міщане, й Чемериси-кольонїсти, і воєнно-служебна барська шляхта й старостинські служебники та наємні вояки. Перепись сторожі з подільсько-браславського погранича знайомить нас напр. з сими місцевими земянськими контінґентами, що несли сторожову службу і заразом становили кадри всякої партизанської війни. На Кучманськім шляху, над Мурахвою, відбувають сторожу шляхтичі з Барщини (пізнїйшої) з своїми підданими і служебниками на 30 конях (Лазар Карачіївський з 4 кіньми, Павло Стабровский з 7, Ян Волик з 6, Гира Снитовський і Мирча з 2, Васько Поповський, Лехинча Женечкович, Васюта з Івановець, Гринець Каричинський, Янек з Слобідки, Васько Сташович, Федір Поповський, Олекса Женечкович, Андрушко Станчулович, Кузьма Криванович — по одному); під Копистерином 40 коней (м. ин. Захар війт з 2, Ленарт пушкар з 3); на браславських шляхах — на Саврани, Чечельнику, під Звенигородом і Кошиловцями — 25 коней, і т. д.). Он хто козакує. В Браславщинї 1540-х рр. повно скарг на браславських козаків: скаржить ся на них турецьке правительство; признаєть ся до вибриків браславських і винницьких козаків правительство литовське; місцеві земяне й міщане міркують над способами, як би стримати козаків, щоб вони не зачіпали ся з Турками; винницькі земяне в своїх жалях на старостів згадують про свої давнїйші доходи з козаків і пасїк козацьких, покасовані старостами[312]. І що ж? Маємо докладні переписи Браславщини з 1545 і 1552 р. і знов таки не бачимо в них козачини як якоїсь суспільної катеґорії чи ґрупи. Єсть земяне, міщане, піддані панські й державні, а козаків нема; а вже ж неможливо собі представити, що се все мова була тільки про козаків прихожих.

Тільки на Поднїпровю, в головних огнищах козачини — в Черкасах і Каневі в 1550-х рр. виступають козаки як певне суспільне понятє, але і тут по за чистими ембріонами козацької орґанїзації, якими були «ватаги» степової козачини, ми в тім часї — аж до 1560-х рр. не знаходимо ще нїяких скристалїзованих орґанїзаційних форм[313]. Навпаки місцева козачина виступає перед нами в таких формах, які ще виразно вказують на неорґанїзованість сього понятя. Очевидно бо, що анї та бездомна козачина, яка живе в наймах в містї, нї та прихожа, якої в 1551 р. в Черкасах начислено коло 250 душ, не представляє собою тої козачини, яка в тих часах, в 1540 і 1550-х. рр. наповняє своїми голосними подвигами Україну і якої правительство ще в 1520-х рр., на підставі поданих йому місцевими людьми відомостей, вважало можливо навербувати на службу против Татар хоч би й 2000. Ті ріжні понятя козака, які дають нам люстрації поднїпрянських замків — козака-бездомника, козака-уходника, не покривають ся з понятєм козака-войовника. Понятє козака ще дуже мало означене, скристалїзоване, і сформованнє козачини як суспільної верстви навіть тут, в головнїйших огнищах її ледво-ледво що зачинало ся в 1550-х рр.

Козацький елємент наростав неустанно, але сформованнє козачини як правно-суспільного понятя, як суспільної верстви мало ще перейти довгий процес розвою — наслїдком внутрішної еволюції і під впливами тактики адмінїстрації місцевої й центрального правительства: того ужитку, який робили вони з козачини, як суспільно-побутового явища, і тих способів, на які брали ся вони, щоб підбити козачину під свої пляни й бажання.

Полїтика правительства супроти козачини в 1-ій пол. XVI в., проєкт козацького набору 1523/4 р., проєкт дашковича 1533 р. Татарські жалї на козаків, скарги турецькі і правительственні заходи коло приборкання козачини, циркуляр 1541 р.

Уже з кінцем XV в. зачіпки козачини з Татарами, Турками, Москвою й скарги на них від тих правительств починають звертати на неї увагу правительства польського, а особливо литовського. Ми бачили вже, як напад козаків в 1504 р. на татарский караван з послами й купцями спинив посольство ханське для уложення угоди, і литовське правительство, що безмірно бажало якось ту угоду склеїти, для придобрення ханови наказало своїй українській адмінїстрації ужити як найгострійших способів против участників сього ненаручного інциденту. Їм поручено було відшукати заграблене й сильно покарати участників, і староста черкаський справдї не тільки повідшукував ріжні річи, але й половив ріжних участників — ходив навіть оружною експедицією для того в степи. Посадив одних до вязницї, иньших карав на смерть — принаймнї коли вірити запевненням литовського правительства та донесенням, які дістали в Криму з Черкас. В дїйсности сї нагінки не були може так суворі й гострі, й багато з того могло бути зроблено «про око», як робило ся й пізнїйше: не в інтересах сеї української адмінїстрації було занадто приборкувати козаків, і то ще на потїху неприятеля «поганина».

При кожній нагодї ся адмінїстрація не залишала пояснити правительству свій улюблений принціп, що розвій партизанської війни з Татарами являєть ся одиноким пострахом і способом стримання Татарів, та підчеркнути цїнність, яку мають козаки в орґанїзації такої степової війни з Татарами і оборони від Орди. Результатом таких представлень було рішеннє вел. князя навербувати з козаків пограничний корпус для сторожі шляхів і перевозів від Татар. Я згадував уже про се. В груднї 1524 р. в. кн. Жиґимот, піддаючи радї вел. князївства з нагоди близького сойму ріжні гадки й проєкти до обдумання, між иньшим пригадував справу навербовання козаків. «Писали ми вже перед тим вашим милостям, щоб ви наказали державцю річицькому Семену Полозовичу і Криштофу Кмитичу зібрати козаків і піти Днїпром на низ на службу нашу; і ми казали їм дати «на страву», а для козаків кількадесять кіп грошей і сукон. Тепер пан Семен і пан Криштоф писали до нас, сповіщаючи, що вони зібрали були чимало козаків і стояли з ними довгий час у Київі, ждучи того датку нашого, але анї їм самим анї для козаків не прислано анї одного пенязя. Через те козаки ті розійшли ся, а вони як слуги добрі й вірні, сповняючи наказ наш і в. мил. рад наших, забрали все таки малий «почот» козаків і пішли з ними Днїпром до Київа і далї — до Тавани, на службу нашу. Там вчинили вони нам не малу послугу: всїх тих ворогів Татар, що були в державі нашій, вони цїлий тиждень не перепускали. Кождого дня зчинали з ними битву, богато побили, иньші потонули. І ми за сю послугу їм дуже вдячні. І з огляду на се й. м. господар поручає сказати в. милости: коли з таким малим числом людей були вчинені такі послуги нам, то ми з того бачимо, що як би там на Днїпрі стояло козаків тисяча або дві, то певно з того була б «большая а знаменитая послуга и оборона паньствамъ нашимъ». Через те поручаємо вам, радам нашим: звольте порадити ся і поміркувати про се. І коли б надумали ви тримати там на будучий рік козаків на Днїпрі для охорони й оборони держав наших, то звольте вибрати якогось відповідного чоловіка з наших дворян і поручіть йому завчасу, зараз по великоднї їхати до Київа — збирати козаків. І накажіть на той час післати для них сукон і грошей кілька сот кіп. А тих козаків розложити по Днїпру на перевозах, аби вони служили державі й нам, стерегли тих перевозів і боронили, скільки їм Бог поможе»[314].

Як міркувати з сього, вже не далї як при кінцї другого десятилїтя виник проєкт узяти козаків на державну службу. Се була досить смілива гадка — обернути на службу державі тих степових розбійників, яких в. князь так недавно наказував ловити й горлом карати, і признати їх за своїх слуг, зсолїдаризувати ся з ними. Мусїло минути кілька лїт, поки в. князь, заклопотаний охороною від Татар своїх полудневих границь, рішив ся взяти сей проєєкт за свій і поручити — десь в 1523 р. — радї вел. князївства до виконання. Його сповненнє було поручене двом панам державцям київським — Полозовичу, бувшому овруцькому державцю й Кмитичу чорнобильському. Але проєкт був певно підтриманий, коли не поставлений поважнїйшими репрезентантами української адмінїстрації, почавши від київського воєводи Немировича, одного з героїв пограничної боротьби з Татарами. Характеристично, що кільканадцять лїт пізнїйше на запитаннє польського сойму про спосіб оборони від Татар, Дашкович поставив тойже проєкт орґанїзації залог (очевидно козацьких) на долїшнїм Днїпрі як єдино реальний спосіб[315]. Отже се була задушевна гадка української адмінїстрації. Рада в. князя Литовського, очевидно, прийняла її, й передала великокняже порученнє Полозовичу й Кмитичу; але при хронїчній бідности скарбу в. кн. Литовського кошти на сю експедицію не були вислані нею. І о той же камінь очевидно, зачепив ся й новий проєкт в. князя: повербувати на р. 1525 козацький полк з тисячі або двох тисяч. Ми не маємо нїякого слїду, аби він був здїйснений. Сойму тодї, здаєть ся, не було, проєкти в. князя лишили ся не сповненими, і свого проєкту вербовання козаків він потім не поновив.[316].

Вісїм лїт пізнїйше пригадав сей проєкт Дашкович сойму коронному. Приїхавши на пьотрковський сойм, на початку 1533 р., разом з послами свого приятеля й протеґованця Іслам-ґерая, обсипаний дарунками й комплїментами за свою останню кампанїю з Татарами[317], він на запитаннє сенаторів про способи оборони від Татар, розвинув той давнїйший проєкт. «Коли в сенатї питали того Остафія, оповідає Бєльский, як би запобігти тому, щоб Татари не чинили шкод у нас, він радив, щоб ми держали на Днїпрі по всяк час дві тисячі чоловіка, які б на чайках боронили перевозів від Татар, а кілька сот їзди на те, аби їм довозити поживу. Окрім того на островах, яких багато на Днїпрі, побудувати замки й коло них аби осаджено міста. Рада ся подобала ся всїм, але таки нїчого з того не вийшло»[318].

Відложивши на бік гадку про побудованнє замків і міст на Днїпрових островах, ми в сїм проєктї Дашковича бачимо старий проєкт 1520-х рр. про те, щоб розложивши козацьке військо на Днїпрових перевозах, боронити приступу Татарам[319]. Безперечно, що й сим разом мова йшла про навербованнє козаків, хоч Бєльский і не ужив сього слова[320].

«З того нїчого не вийшло». Правительство не здобулось на енерґію, на розвагу й такт на те, щоб узяти в свої руки орґанїзацію козацького елєменту в початках його зросту та цїною певних субсидій звернути його на службу державним потребам. Козачина була полишена своїй долї, своїй еволюції, і зростала як стихійна, неорґанїзована сила далї, під покровом і опікою провінціальної адмінїстрації, котрої мотиви й інтереси одначе дуже сильно росходили ся з інтересами держави, як незадовго прийшло ся констатувати самому правительству.

Але козачина й не потрібувала державної опіки й підмоги для розвою своїх сил. Раз рушивши ся, вона зростала й росла своєю власною стихійною силою. Тільки свої сили й свою енерґію вона обертала не на оборону границь, як хотїло собі правительство, але на далеко интереснїйшу й видатнїйшу партизанську війну з «поганством» — походи на «улуси» татарскі й турецькі, «лупленнє чабанів татарських» та купецьких караванів. З зростом козачини сї зачіпки й своєвільства ставили все частїйші та переходили в значнїйші воєнні експедиції. З пізнїйших років маємо посольство хана, де він заявляє свою готовість посилати своїх людей на землї литовського неприятеля в. князя московського, тільки жадає щоб їм не було перешкоди від козаків: аби Татар пускали через литовську, заднїпрянську територію, і щоб старостї черкаському й канївському наказано, аби не було шкоди від козаків:

«Приходять козаки черкаські й канївські, стають на Днїпрі під нашими улусами й чинять шкоди нашим людям. Я до вас багато посилав за тих козаків, аби їх приборкати, і в. м. не схотїв приборкати. Тепер отсе йшов я на московського в. князя і як наближив ся до Днїпра, з нашого війська вернуло ся чоловіка з тридцять немічних, а козаки ваші — Солтанець, Вороча і Масло з товаришами їх покалїчили й коней забрали. Коли хочеш мати приязнь з нами, будь ласкав прислати до нас тих, що чинили шкоди; инакше не май того за зле: я не хочу зломити приязни братської й присяги, але на ті замки — Черкаси й Канїв пошлемо нашу рать»[321].

Коло 1540 року. коли хан Сагіб уложив вічну згоду з Жиґимонтом і дістав від нього з своїм двором великі «упоминки», — козаки знову дали знати себе королївському «союзнику» цїлим рядом зачіпок. Ударили нагло на Каїрі на Татар, що, мовляв, ішли з спасенною гадкою «воювати до Москви», побили 25 душ і 250 коней забрали; погромили й пограбили гонцїв татарських, що їхали до вел. князя Литовського; так само погромили й пограбили гонцїв, що їхали до кримського хана з Казани, — не кажучи вже про більш звичайне лупленнє пограничних татарських кочовищ: «которыє люди царя перекопского зъ быдломъ своимъ кочуютъ у поли, тыхъ дей людей єго многихъ частокроть козаки наши бьють и статки ихъ отбирають». Хан повторив, що при таких козацьких нападах не може стояти згода. Тисячні упоминки, плачені йому, готові були пропасти, й новий татарський похід грозив Українї[322].

Турецьке правительство теж неустанно скаржить ся на «своєвільних людей» з України, що нападають на турецькі володїння й громлять купцїв. Так з початку 1538 р. маємо скаргу за напад на Очаків, пішим військом і чайками, та пограбованнє місцевої людности. Кілька місяцїв пізнїйше — скарга на браславських людей, що погромили чабанів і заграбили гроші у «вівчарського писаря». Десь зимою 1540 р. беруть люде з України участь в повстанню Татар против Порти й разом з ними нищать околицї Білгороду й Тягинї[323].

Всї сї й багато подібних иньших жалоб (бо ми маємо тільки дещо з того) змусили литовсько-польське правительство серіозно задумати ся над козацькою справою, вже з иньшого становища нїж в 1520-х рр. Треба було якось стримати козаків, бо се грозило розятрити в кінець відносини до Татар і Турків, а правительство хотїло цїною всяких уступок купити спокій з ними. Більш енерґічний і воєвничий настрій перших десятилїть пановання Жиґимонта, коли зброї татарській чи турецькій хотїли противставити свою оружну силу, зброїли границї, будували замки, — дав місце шуканню спокою за кожду цїну. Заразом, очевидно, переведені слїдства виказали, що пограничні старости не зовсїм безгрішні в козацьких зачіпках. Їх оправдання, що козацькі напади чинять ся без їх волї й відомости, не були прийняті: слїдства пригадали, що старости беруть частину з козацької здобичи, отже являють ся участниками козацьких нападів; само правительство зрештою санкціонувало свого часу старостинські побори з степової здобичи (в спорах Черкасцїв з старостами),[324], з мотивів фіскальних, але тепер воно виходило з иньших поглядів. Принціп застрашування Татар козацькими нападами признавав ся небезпечним. Правительство рішучо хотїло зробити кінець партизанській війні на турецько-татарськім пограничу й чути нїчого не хотїло про якісь пляни боротьби.

Результатом були циркулярі, розіслані в липню 1541 р. до пограничних старост, одного того самого змісту [325].

В. князь пригадував, що він уже багато разів писав, наказуючи під страхом утрати ласки господарської та грізної кари, щоб було дано пильний позір на те, аби козаки тамошнї не ходили на татарські улуси та не чинили їм нїякої шкоди. «Але ви нїколи не хотїли поступати відповідно до того наказу нашого господарського і не тільки не стримували від того козаків, але самі їм давали на то дозвіл, для своєї користи». Згадавши про останнї козацькі вибрики, на які скаржив ся хан, в. князь вказує, які з того виходять прикрі наслїдки в відносинах до Татар: хан грозить розірвати вічну згоду та йти походом на Україну. Одвічальність за се спадає на пограничних старост за їх недбалість. «Первей того многокроть о томъ єсьмо до васъ писали», повторяє в. князь, — «напоминаючи аби єсте яко сами из себе, тако и казаковъ въ таковомъ своволенъст†гамовали, — вы николи отъ того ся повъстегати не хотели, и ач колве мели єсмо то вамъ у терпливости нашей, не хотячи за то срокгости никотороє надъ вами чинити, нижли кгды ся вы въ том впаметати не хочете, мы вжо большей того такового своволенства вашего вамъ терпети не хочемъ. Бо ачколве чините вымовы, якобы кромЂ воли и вЂдомости вашоє казаки подданнымъ царя перекопъского таковыи шкоды чинили, ино то не єсть речъ слушъная, абы вы врядники не мели о томъ вЂдати.. и яко бы тежъ и вы поветнивовъ врадовъ своих[326].. у ведомости або в послушенстве своємь мети не могли». «Чыните вымовы речъми непотребными, а то може кождый розумети, ижъ тымъ шкодливымъ речамъ земскимъ прычына єсть та, штожъ вы для своєго пожытку дозволили єсте казакамъ на влусы татаръскиє наєжъдчати и шкоды имъ чынити, а тыми их добытки на пол с ними делите; а для тыхъ вашыхъ пожытъковъ мы, господаръ, шкодуємь, а реч посполитая великий впад прыймуєть». В. князь грозить, що коли б знов через якийсь козацький напад розірвала ся згода з Татарами й пропали ті гроші, які заплачено ханови по умові, то вина за се спаде на старосту того повіту, з котрого вийде та козацька зачіпка, і в. князь буде вже карати за неї того урядника без милосердя: на маєтности й на особі його, «на чти и горлехъ». Щоб запобігти тим козацьким ексцесам на будуще, в. князь постановляє таке: Його дворянин Стрет Солтанович обїде замки київський, канївський і черкаський і для контролї спише на реєстр всїх тутешнїх козаків; місцевий староста чи адмінїстратор має допильнувати того, щоб дїйсно всї козаки вписали ся в той реєстр. Старости, даючи козакам дозвіл іти в степи на дозволені промисли «на рыбы и на бобры», мають при поворотї контролювати їх «добитки» (відбераючи на себе часть) — чи ті козаки дїйсно займали ся тільки тими дозволеними промислами, чи не нарушили в чім державних заборон (не ходили в промисел на Татар). Хто б з них відважив ся на таке — вчинив би які шкоди улусам татарським, таких старости мають арештувати і карати на місцї або відсилати до в. княз.  

Безплодність правительственних заходів полїційних коло козачини, татарські напади як мотив оправдання нападів козацьких. Козацькі походи 1540-х років: погром каравана на Санжарові, похід на Очаків, жалї на спілку адмінїстрації з козачиною

Як бачимо, все се задумано було дуже просто. Козаків спишуть на реєстр, тодї буде звісно, на випадок якоїсь зачіпки з Татарами, чиї козаки, з котрого замку те зробили, і хто з старост має за них відповідати; старости у власнім інтересї, щоб не стягнути халепи на себе, будуть пильно наглядати за ними, пускаючи в степи і оглядаючи їх, коли вони будуть вертатись, і суворими карами відібють у них охоту до промислу над Татарами. Тільки все се грішило повним незнаннєм і нерозуміннєм місцевих обставин, вийшло з голов столичних бюрократів, які думали, що циркуляром можна творити житє і наказом або забороною розвязувати найтяжші проблєми. І через те було засуджене на повний неуспіх. Подробиць не маємо, але результат — що з того знов таки «нїчого не вийшло», зовсїм ясний.

Можемо припустити, що дворянин великокняжий дїйсно приїхав до Київа; се було не трудно. Але списати реєстр було вже далеко тяжше. Ми бачили, що понятє «козака» в серединї XVI в. було дуже широке і неозначене. Такої верстви людей не було. На поклик, аби козаки ставили ся до реєстрації, могло відізвати ся дуже мало, або таки й зовсїм нїхто; і також не легко було уставити обєктивні критерії для того, кого притягнути до тої реґістрації, і як списати ту катеґорію людей, для якої була та реґістрація призначена: тих що мали охоту промишляти над Татарами. Ті напр. козаки, що «не отходячи у козацтво» служили в наймах в містї — не мали нїякого інтересу в данім разї. Ті що дїйсно промишляли в степах — се була рухлива людність в значній мірі не звязана з даними замками, навідувала ся до них часами й збирала ся з широких просторів України (та й не України тільки). Для багатьох се зовсїм не було постійне зайнятє, рід житя. Тай місцевим урядникам не було нїякого інтересу вишукувати та силоміць втягати в козацький реєстр людей, які могли б дїйсно колись скомпромітувати себе зачіпкою з Татарвою, та стягнути халепу на адмінїстрацію свого замку. Зареґіструвати отже «козачину» не було можливости. Не було можливости й віддати її під нагляд старост. Козаки не конче брали дозвіл від старости на свої степові промисли й не конче ставили ся до контролї. А місцеві урядники — се теж дуже важно, не мали зовсїм охоти справдї перейняти ся таким ріґорізмом супроти степових промислів, який рекомендувало їм правительство, та розірвати з усїми практиками і своїми поглядами на місцеві обставини. Не могли зрікти ся так легко доходів, які мали з того, тим більше, що вони не вірили в можливість здійснення тих полїційних загострень і особливо — не вірили в те, щоб се справдї забезпечило спокій Українї від Татар. І ми можемо бути зовсїм певними, що коли справдї, для заспокоєння правительства й був списаний якийсь реєстр, то він не мав нїякого реального значіння. Що найбільше — своїми впливами на місцеву людність місцева адмінїстрація могла добити ся на якийсь час повного ослаблення воєнної енерґії, тих зачіпок з Татарами — поки перший значнїйший напад якоїсь татарської ватаги не положив кінця сїй здержливости, давши оправданнє дальшим промислам добичників українських.

Сього, розумієть ся, не треба було довго чекати, навіть при найщиршій охотї хана чи санджака турецького справдї дати спокій Українї й не давати приводу до набігів татарських: козачину татарсько-турецьку ще тяжше було взяти під контролю і стримати нїж козачину українську. З записок Претвича бачимо, що татарські напади на Україну в 1541-5 рр. ішли неустанно[327]. Трохи чи не тодї саме, як правительство займало ся гадками про приборканнє днїпровських козаків, напад Татар на київське Полїсє дав привід до голосного походу Претвича на Очаків, коли він дав собі духу над Татарами, «мстячи ся кривди його королївської милости». Потім Татари йдуть з земель в. кн. Литовського, забравши людей по уходах — отже спокійних ловцїв риби й бобрів, і знову бійка. «Потім приходили Татари на в. кн. Литовське, і пан воєвода (Сєнявский) ходив з литовськими панами в погоню аж до Лебедина, але не догнавши, вернули ся назад», тільки Претвич погромив кілька ватаг, що хотїли ще вернути ся на Україну. На другий рік на весну пішли Татари «на дорогу барську»; їх переловили, і довідали ся, що Татари збирають ся йти на Україну, й Татари білгородські пішли вже на Черкаси; Татари погромили слуг черкаського старости й забрали стадо, але Претвич забіг їм дорогу під Очаковим, погромив і відобрав людей і худобу, що вони взяли під Черкасами, і т. д.