Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

В кампанію 1558 р. Вишневецький, як доносив в Москву, пройшов до Перекопу, але в середину Крима не пішов, а відступив на Таванський перевоз. Кримцїв нїде не було: хан забрав усю орду за Перекоп і скупив усї сили до оборони. Очевидно, Вишневецький атакувати його так не вважав можливим — мабуть чекав помочи. З Москви йшов до нього дяк Ржевский з припасами; зійшовши ся з ним в Порогах, Вишневецький відсвіжив свої сили, відіславши до Москви нездалих, потомлених, і з новим вибраним, але невеликим контінґентом пішов лїтувати в Іслам-кермен. Він мав у плянї похід по за Перекоп, під Козлов (Евпаторію), але з Москви, куди він вислав про се вісти, дістав наказ лишити на Днїпрі московське військо і козаків з Ржевским і иньшими московськими воєводами, а самому їхати до Москви[379]. Можливо, що супроти Литви вважали невідповідним тримати Вишневецького на Днїпрі. На другий рік (1559) плян походу в середину Криму був сповнений, але його поручено вже московському воєводї Адашеву, а Вишневецького вислано на Дін, відти напасти на Крим. Московське військо, виїхавши з Днїпра на море, висадило ся в Криму, попустошило близші околицї, нагнало великого страху. Натомість роля Вишневецького була зовсїм не визначна[380]. На новий рік йому дали ще дальшу місію — виправили на Кавказ до Черкесів, з якими мав він дїло попереднього року[381]. Може бути, що понятя про одноплеменність днїпровських Черкас-козаків з кавказькими Черкесами мали також свій вплив на такий плян, але Вишневецькому така місія могла подобати ся хиба з браку чогось інтереснїйшого. З Кримом Москва більше не хотїла зачіпати ся: зроблене в Криму вражіннє від московських походів хотїла використати, щоб стримати хана від нападів на московські землї. Вся енерґія московської держави звертала ся на ливонську війну, що готова була кождої хвилї перейти в війну з Литвою (й дїйсно перейшла в 1561 р.).

Вишневецькому з його плянами не було що більше робити в Московщинї[382]. Та й війна, що розпочинала ся у Литви з Москвою, ставила його в фальшиве становище «зрадника», чого він теж собі не міг бажати. Лїтом 1561 р. ми бачимо його вже знов на Низу. З Манастирського острова (вище Хортицї), 30 миль від Черкас, вислав він до свого брата, тодїшнього старости черкаського Михайла, лист, заявляючи своє бажаннє вернути ся назад в Литовську державу й оправдуючи ся тим, що його виїзд до Москви став ся під час перемиря й не мав нїяких злих замірів (що було й правда). Разом з тим і козаки, товариші одісеї Вишневецького, заявили також своє бажаннє вернути ся до дому й просили охоронних листів. В. князь литовський поспішив «прийняти в свою ласку господарську» Вишневецького, так само що до козаків, тільки поручив старостї черкаському й воєводї київському розвідати, чи нема між ними участників очаківського погрому 1556 р. Як би були вони, і можна було б з сеї причини сподївати ся якогось невдоволення з боку турецького і татарського правительства, що тих ворохобників прийнято назад на Україну, то намовляти тих козаків, аби вони не лишали ся на Українї, а йшли на ливонську війну — дістануть на то «даток і живность»[383]. Чи пійшли дїйсно козаки на ливонську війну, не знаємо, але той факт, що в ливонській кампанії маємо звістки про якихось козаків, робить се досить правдоподібним. Вишневецький же зараз роспочав якісь нові пляни на українськім пограничу, зачепив ся з Турками під Очаковим, потім робить якісь нові походи[384]. Невважаючи на всї свої вибрики, він все таки цїнив ся сильно в двірських сферах; на соймі його приймали і витали, і коли він захорував тодї — думав, що його отроєно, в. князь казав своїм лїкарям його лїчити[385].

Не вийшовши ще добре з хороби, невгомонний князь вмішав ся в волоські справи — і тут проторюючи дорогу для цїлого ряду козацьких ватажків, до Тимоша Хмельниченка включно. Звабив його приятель Ольбр. Лаский, що вже перед тим вмішав ся в волоські справи — підтримував узурпатора т. зв. Гераклїда або Деспота, але потім розірвав з ним. За його приводом Вишневецький взяв участь в молдавській усобицї. Против Деспота підняло ся повстаннє під проводом Молдавана Томші і серед сього замішання Вишневецькому подано надїю теж на господарство: «иньші Волохи, не хотячи Томші, саме тодї як Томшу проголошувано господарем, післали по Вишневецького». Вишневецький прийшов з козаками, але молдавські партизани підтримали його слабо, й Томша без великого заходу погромив його військо[386]. Дмитро, або Димитрашко, як його тут називали, мусїв утїкати, але його зрадили й видали Томші, а той відіслав його до Царгороду, де його чекала смерть. «Бідний Димитрашко з своїм товариством має приїхати сюди нинї або завтра рано», писав 15 жовтня 1563 р. французький посол в Царгородї, а два тижнї пізнїйше додає: «Бідний Димитрашко тільки що прибув, як його величество султан казав його вбити (engaucher) з иньшим великим паном з Польщі по імени Пісоніскі (Пясецький), що за своє житє давав баші 20 тис. дукатів; решту його вояків післано на ґалєри, крім одного, що служив Деспотови — його повішено»[387].

Сей траґічний кінець і героічна смерть Вишневецького, як образ побіди ідеально настроєного духу над грубою фізичною силою, символ безсильности хижого бісурменського світу побідити морально світ український, взагалї християнський — зробили сильне вражіннє. В кругах українських, польських, литовських по горячим слїдам подїї історія смерти Вишневецького почала переказувати ся в лєґендарних, ріжними поетичними подробицями розцвічених формах. Оповідали, що він скінчив житє, повішений на гак за ребро в Царгородї, й висїв так три днї, посміваючи ся з Турків і лаючи їм на наругу Магомета, так що Турки не витримавши сих наруг, застрілили його й тим перервали муку, на яку його призначили. Дивуючи ся його відвазї й завзятю, вони роздїлили між собою його серце й їли його, щоб собі присвоїти щось з його сміливости й зневаги смерти, яку показав він. Потім що дальше то більше ріжних поетичних lосі соmmunes вплїтано в се оповіданнє. Султан турецький, повний здивовання з хоробрости й подвигів Вишневецького, хоче його привабити, зробити з нього Турка, обіцяючи всякі благодати, але Байда зневажає то все й іде на страшну смерть, замість панувати з бісурменами. Висячи на гаку, він просить лук і стріли й стріляє Турків, навіть самого султана[388]. Сї перекази обробляли ся і в поетичній формі, і одна з таких поетичних перерібок, в видї української народньої піснї, перелетїла до нас через прірву трох столїть, задержавши ся в народнїх устах.

Се популярна пісня про Байду, росповсюднена на цїлій Українській території, від Галичини до Заднїпровя. Іґноруючи його житє, вона займаєть ся виключно його героічною смертю. Легковаженнє житя і житєвих роскошів, зневага смерти — її провідний мотив, і ухопивши його, поет на місце історичної постати князя-маґната за лїпше вважав підставити типову фіґуру гуляки козака, що непоясненим близше способом опинив ся в Царгородї й піячить тут:

              В Царгородї на риночку

              Ой пє Байда мед-горілочку;

              Ой пє Байда — та не день не два,

              Не одну нічку та й не годиночку.

              Царь Турецький к ньому присилає,

              Байду к собі підмовляє:

              «Ой ти, Байдо, та славнесенький

              «Будь менї лицар та вірнесенький!

              «Візьми в мене царівночку,

              «Будеш паном на всю Вкраїночку!»

              «Твоя, царю, віра проклятая,

              «Твоя царівночка поганая!»

              Ой крикнув цар на свої гайдуки:

              Візьміть Байду добре в руки,

              Візьміть його, повисїте,