Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

На публичну арену виходить Дмитро Вишневецький в 1540-х рр. Знаємо його як заможного маґната, властителя кількох сїл в полудневій Волини. Але замість росширяти й збільшати свою «фортуну», він віддаєть ся пограничному, модному тодї спорту — боротьбі з Татарами. З сього боку, як одного з визначнїйших репрезентантів боротьби з Татарами рекомендує його в своїй записцї з 1550 р. Претвич[345]. Але Вишневецький не вдоволив ся тою, більше оборонною боротьбою, яку вели пограничні старости й маґнати; він береть ся здїйснити гадку, яка носила ся перед очима, очевидно, не одного з тодїшнїх людей, але не була реалїзована досї — хоче заложити замки на Днїпрових островах, як твердинї против Татар. На початках 1550-х рр.[346] «на острові Хортицї, против Конських вод, коло кримських кочовищ», ставить він замок і громадить наоколо себе козачину[347]. Серед сих заходів удаєть ся він до Турків. Не знати — чи вчинив він се тільки тому, що литовське правительство не давало йому досить енерґічної помочи, чи се було в його таки плянах — оперти ся на Туреччинї против Криму. Досить того що десь лїтом 1553 р. він їде в Туреччину. Про се Жиґимонту-Авґусту писав кн. Острозький — що Вишневецький «з усею своєю ротою, себто з усїм козацтвом і хлопством, яке тримав коло себе», зїхав до Турків — вислав наперед свою козацьку роту, а потім і сам з своїми козаками потягнув до Туреччини[348]. Се викликало страшенну трівогу в двірських кругах, та і на Українї: бояли ся, що Вишневецький наведе Турків на Україну. Але страхи були безосновнї: з початком 1554 р. Вишневецький приїхав з Туреччини, представив ся королеви з початком марта, в товаристві воєводи Миколи Сєнявского, свого давнього товариша з пограничної війни, що тепер взяв на себе ролю посередника і заступника перед королем[349]. Його вияснення кінець кінцем були прийняті, і Вишневецький дістає від в. князя порученнє тримати сторожу на Хортицї против Татар. Отже у Вишневецького се була ідея союзу на два фронти: опираючи ся на Литовсько-польську державу і підтримуючи добрі відносини з Туреччиною, держати в руках Крим.

Але смілі пляни Вишневецького й безоглядність в їх виконанню страшили короля. «Під сї часи таких слуг потрібно як найбільше, тільки: не з такими мислями», писав він Радивилу кілька лїт пізнїйше[350]. Супроти Татар литовсько-польське правительство старало ся держати ся можливо обережно: формально Крим був союзником Литви против Москви. Правительство бояло ся, щоб Вишневецький не зачепив Татар якось нетактовно і в. князь носив ся з гадкою «звести» його з границї й вислати з козаками на війну в Ливонію, навіть хитрощами якось звабити його з Низу, або вислати на заступство котрогось з його братів[351]. Але Вишневецький не давав себе звести, й правительству зіставало ся тільки пильно уникати всякої прояви солїдарности з небезпечним своїм слугою. Пізнїйше (1557) Жиґимонт-Авґуст на татарські скарги на Вишневецького писав хану, що Вишневецький вів свої пляни на власну руку; він, Жиґимонт, його на Днїпро не посилав, а потім поручив йому степову сторожу головно покладаючи ся на добрі відносини Вишневецького з Туреччиною й ханом. «Можете міркувати з того, що і до й. м. цїсаря турецького він ходив против волї нашої, а як там його принято, самі знаєте: він вернувши ся до держави нашої, розповідав, що там дістав дарунки (жалованьємъ осмотренъ былъ), і у тебе, брата нашого, ласку мав, і з тих причин ми головно й поручали йому степову сторожу, в тім переконанню, що він буде підтримувати відносини з вашими людьми, зазнавши від вас ласки». І Жиґимонт-Авґуст старав ся представити ханови, який то користний може бути для нього самого і для Туреччини Хортицький замок: він буде хоронити татарські й турецькі володїння, улуси їх і чабанів їх від всяких зачіпок і прикростей, особливо з московської сторони, бо як раз, мовляв, то московські козаки чинять ті зачіпки[352].

Але ся традиційна полохлива полїтика литовська Вишневецькому була не по мисли. Тим часом як литовське правительство силкувало ся затримати добрі відносини з Кримцями й звернути їx против Москви, Вишневецький як раз звернув ся в московський бік. Правдоподібно се був його власний плян, зовсїм натуральний і льоґічний: іґноруючи державне суперництво Литви й Москви, свою степову політику вести, опираючи ся на обидві сї держави, що рівно терпіли від Орди і з українських пограничних земель своїх противставляли козацьку оборону сим руїнним атакам Криму. Сама ся полїтика не була нова. Уже в 1530-х рр. хан скаржився в кн. литовському, що черкаські старости, іґноруючи ворожнечу Литви й Москви і союз Литви з Кримом, уживають на свою службу путивльських козаків (себто з українських земель в. кн. московського), насилають їх на татарські улуси разом з козаками черкаськими й канївськими[353]. Зовсїм натурально, що й Вишневецький задумав притягнути Московську державу до спільної боротьби з Кримом й суперництво інтересів, з традиційним науськуваннєм Орди одних на другого, заступити спільною боротьбою з сим спільним ворогом. Але Вишневецький мав всї причини не хвалити ся перед часом такими плянами з огляду на офіціальний союз Литви з Кримом против Москви, а в московських кругах, з свого боку, не мали причини признавати інїціативу сього ефектовного пляну чужинцеви Вишневецькому. Офіціальна московська лїтопись говорить про перші стадиї боротьби з Кримом, як про дїло самих московських воєвод, зовсїм іґноруючи Вишневецького. Але він був без сумнїву правдивим інїціатором сих плянів, які в московських кругах также скоро опадають потім, як нагло виникли з його виступленнєм.

В мартї 1556 р. московське правительство заповіло похід на Крим, Днїпром на Низ, під улуси кримські. Провід дано дяку Ржевскому; вихідною точкою мав служити Путивль. Ржевский мав побудувати човни на верхівях Псла і з путивльськими козаками йти «добувати язиків», провідувати «про царя» (хана). Офіціальним приводом служили вісти, що хан збираєть ся походом на московські землї[354]. В дїйсности, очевидно, подвигнули до того московське правительство ради й представлення зроблені Вишневецьким через путивльських козаків, участників його нових заходів і плянів. І при великій обережности і неособливій скороспішности московської бюрократії, мусимо думати, що свої заходи коло спільної акції з Москвою Вишневецький мусїв зачати досить довго перед тим — десь слїдом по своїй візитї в Туреччинї. В червнї Ржевский доносив уже про свої успіхи. Він писав, що на Днїпрі приступили до нього козаки черкаські і канївські, в числї 300, під проводом своїх отаманів Млинського і Михайла Єськовича. З ними і з своїми путивльскими козаками Ржевский пішов під кримський городок Іслам-кермен (на долїшнім Днїпрі, коло перевозів, де теп. Каховка), але Татари мали вісти про них і замкнули ся в замку. Козаки зайняли тільки коней і худобу, й пішли під Очаків. Тут здобули «острог» (місто), побили Турків і Татар, забрали багато «язиків» (полонянників) і пішли з тим назад. За ними погнали ся санджаки (турецькі коменданти) з Очакова й Тягинї з великим військом, але козаки в Днїпрових очеретах зробили засїдку, побили з рушниць багато людей і змусили їх вернути ся. Потім під Іслам-керменом догонив їх калґа з великою ордою («съ нимъ весь Крымъ, князи и мирзы», як писав хвалькуватий дяк). Козаки заложили ся на Днїпровім острові й почали відбивати ся від Орди, відстрілюючи ся з рушниць. Шість день добували їх Татари, але добути не могли, й відступили кінець кінцем. А козаки зайнявши в ночи кінські стада, забрали їх на острів і перебравши ся з річного війська в кінне, пішли навпростець через степи[355].

В усїй тій реляції нема найменьшої згадки про Вишневецького, фіґурує тільки сам дяк Ржевский. Думаю, що се трудно зложити на саму хвальковатість сього Московитина, і що Вишневецький старав ся перед часом не відкривати своїх карт перед ханом, не розривати відносин з ним, і для того не висував ся наперед з своєю участю в против-татарських заходах, а навіть ховав її. В литовських кругах його зносини з Москвою в тім часї не були тайною — московські посли, бувши у Жиґимонта лїтом 1556 р., чули там, що Вишневецький «отъЂхалъ къ Моск※[356], хоч формальне посольство до московського царя від Вишневецького в московській офіціальній лїтописи записане тільки в вереснї 1556 р.[357]. На литовськім дворі його сміливі пляни викликали заразом і трівогу перед можливими полїтичними клопотами від його акції[358] й живі симпатії для сих плянів орґанїзації широкої боротьби з Кримом спільними силами християнських держав. Як з одного боку в московських кругах, так з другого в литовсько-польських Вишневецький ширив сю ідею спільної боротьби, своїми зносинами, своїм прикладом, і його гадки викликали співчутє. Його зносини з Москвою не будили невдоволення в литовсько-польських кругах з огляду на поставлені ним завдання, принаймнї — се невдоволеннє в значній мірі нейтралїзувало ся свідомістю тих користей, які мали з того вийти, як би удало ся справдї орґанїзувати таку спільну боротьбу. На жалї хана з причини козацького нападу 1556 р.[359], литовське правительство відповідало можливо заспокоючи його. Запевняло, що сей напад був дїлом козаків московських, Вишневецький в нїм участи не брав і нї в які спільні заходи з тими московськими козаками вступати не хотїв: московські люди заохочували його служити Москві й помагати їй збудувати замок для в. князя московського на Хортицї, але Вишневецький на се не здав ся, держить хортицький замок на в. князя литовського і тримаєть ся козаків низових, а з московськими не заходить (се була офіціальна закраска свідомо мабуть надана литовським правительством акції Вишневецького з минулого року)[360].

Жиґимонт-Авґуст представляв ханови всю небезпечність московського пляну — всунути ся московськими замками над низ Днїпровий, пригадував анальоґічну тактику Москви супроти Казани й лякав анальоґічними перспективами Крим — поставивши свої замки під Перекопом, Москва буде пильнувати того, щоб взяти й Крим в свої руки. Тому радив поки що, в таких трівожних обставинах не зачіпати ся з Вишневецьким: пізнїйше, як сї обставини проминуть, в. князь розбере справу й коли б Вишневецький був винуватий, він його укарає, й забере з Хортицї, а поки що він там дуже потрібний, супроти московських плянів. Москва, можливо, навіть буде старати ся силоміць забрати Хортицю собі, а як би Вишневецького звідти вивести, то вона зараз би захопила його замок. Татарам і Туркам литовський замок на Хортицї дуже буде користний, хоронячи їх від московських козаків, а щоб сам Вишнивецький не зачіпав ся з Татарами, про се він, Жиґимонт, йому накаже, і певний, що Вишневецький покаже ханови свою зичливість[361].

Але хан не міг слухати сих намов, бо Вишневецький навпаки виступав против Криму все більше ворожо. В осени 1556 р. (десь в жовтнї) він сам, чи може його козаки напали знову на Іслам-кермен, здобули сей замок, забрали з нього гармати й перевезли до хортицького замку[362]. Розгнїваний хан, здаєть ся, з початку хотїв звабити до себе Вишневецького: присилав йому дарунки й лист, закликаючи до себе на службу[363]. Але Вишневецький на те не здав ся, і тодї хан, як тільки став Днїпро, вибрав ся походом на небезпечного сусїда. В сїчнї 1557 р. він приступив під хортицький замок з великими силами — «з сином і з усїми людьми кримськими», й силкував ся його добути. Більше трох тижнїв (24 днї) тягнулася отся облога, але кінець кінцем здобути замку не удало ся, й хан вернув ся з великими стратами[364]. Вишневецький спішив сповістити в. князя про сю огняну пробу своїх хортицьких укріплень і планів і просив заразом «посилити його замок людьми й стрільбою», щоб дальше боронити ся від Криму. Але литовське правительство так манїфестувати свою солїдарність з Вишневецьким супроти Криму не відважало ся. В. князь в відповідь на донесення Вишневецького висловив своє вдоволеннє за «сталость і мужну оборону», обіцяв прислати «жалованьє», але заразом рекомендував йому не загострювати відносин до Криму, пильнувати, щоб козаки не зачіпали Татар і Турків і т. и.[365].

Сї ради були не на часї. Відносини до Криму у Вишневецького стали на вістрю меча і про якесь злагодженнє їх не було мови. За зимовим походом 1557 р. прийшов новий, ще більший, десь лїтом: хан приступив знову з Ордою під Хортицю, разом з ним турецьке військо на човнах і поміч волоська, і сим разом взято Вишневецького в бльокаду. Подробиць на жаль не маємо. Кінець кінцем не стало на Хортицї провіанту, козаки стали розбігати ся від Вишневецького, і він нарештї мусїв уступити з Днїпрового низу далї на Україну, в Черкаси[366]. Тут знов таки, очевидно, не знайшов він нїякої реальної помочи для своїх плянів боротьби з Кримом, і рішаєть ся нарештї йти в Московщину, шукати там нових засобів, реальнїйшої помочи для своїх плянів, бо Москва стояла на воєнній нозї з Кримом.

Як я вже згадав, формальні зносини з московським правительством були завязані Вишневецьким рік перед тим, в осени 1556 р., хоч фактичні відносини мусїли істнувати вже перед тим. Московське правительство тодї прислало йому «жалованьє», але кликало в Москву; він присяг перед московськими послами, що приїде й служити буде, а поки що вимовляв ся війною з Кримом. Під кінець 1557 р., не маючи иньших ресурсів, він приїхав до Москви, зложив на жаданнє присягу вічної служби й дістав великі надання й доходи: «въ вотчину» (дїдичне володїннє) місто Бєлев з усїми волостями й селами, як було за Бєлевськими князями, багато сїл під Москвою, багато дарунків грошима й уборами і на приїзд десять тисяч рублїв — величезну суму, яка найлїпше показувала, як Вишневецького цїнили в Москві й яке велике значіннє йому надавали[367].

Перед московськими полїтиками розвиває Вишневецький все тіж свої пляни спільної боротьби против Орди в союзї з Литвою. Вони знаходять тут повне співчутє. Полишаючи на боцї всяку дальшу ідеольоґію, московським полїтикам було однаково інтересно і розірвати союз Литви з Кримом, втягнувши її в війну з Ордою, і приборкати Орду. На початку 1558 р. орґанїзуєть ся велика кампанія на Крим, під проводом Вишневецького. Сам Вишневецький мав іти слїдами кампанії 1556 р.: побудувати на горішнїм Пслї човни, і човнами йти на Низ. З ним вислано значне московське військо[368], і крім того мав він згромадити коло себе козаків. Кабардинський мурза Канклич мав разом з тим іти зі сходу «на пособь» Вишневецькому. Вони мали злучити ся з Вишневецьким в Іслам-керменї, і відси мав він «надъ крымскимъ промышляти, сколько имъ Богъ помочи подастъ»[369].

Разом із тим рішено вислати посольство в Литву, щоб заохотити литовське правительство до спільних заходів против Криму. Близший привід давало те, що хан, розгнїваний вчинками Вишневецького, зірвав свій гнїв на литовській Українї — не вважаючи на всї заходи литовського правительства можливо спихнути з себе всяку відповідальність за вчинки Вишневецького і взагалї не допустити до розриву з Кримом. З початком року калґа з двадцять-тисячною ордою несподївано впав в Браславщину, поруйнував і пограбив її й поблизькі волости подільські — Хмельницьку, Барську й иньші сусїднї околицї Волини й Поділя і з величезним полоном (рахували його на 40 тисяч), вийшов собі спокійно, перше нїж зібрали на нього якусь силу. Навіть ще з дороги частина орди вернула ся назад і ще раз шарпнула на прощаннє[370]. Покладаючи ся на вражіннє від сього нещастя, московське правительство постановило, як драстично висловляла ся боярська ухвала — «короля о дружбЂ задрати», доки він не помирив ся з Ордою, — аби його відвести від хана[371]. Цар посилав на сю тему грамоту досить загального змісту, а послам поручав пояснити, що він, цар, жалує розлитя крови християнської і шукає способів «христьянству избаву учинити отъ насилованья татарского»; для того він відкинув всякі зносини з ханом, вислав Вишневецького на Крим, і бажав би в союзї з в. кн. Литовським «христьянство отъ бесерменскихъ рукъ отвселЂ боронити», без всяких апетитів на литовські землї[372].

Ся ідея була стрічена з повним співчутєм в литовських кругах. Ост. Волович, що вів переговори з московськими послами з поручення в. князя, і українські маґнати як кн. Острозький й кн. Степан Збаразький, і сенїор литовського маґнатства Радивил — всї висловляли свої симпатії таким плянам і бажаннє, щоб між обома державами прийшло до трівкого порозуміння на сїм ґрунтї, й вони поставили ся супроти Орди. Але при тім не перемовчувано й певних скептичних заміток що до такої спільної акції. Бояли ся, що всї користи від знищення Орди загорне Москва й зміцнить свою позицію против Литви. Вказувано, що кримського хана приборкати не тяжко: «єсть за що на нього стати і не хитра річ таким двом державам його з Криму зовсїм вигнати, але за нього як за васаля свого уступить ся Туреччина, і боротьба з нею упаде на саму литовсько-польську сторону, і не знати, чи піддержить її тодї Москва. З другого боку, по старим традиціям і прецедентам, будили певні підозріння сї московські заходи на нижнїм Днїпрі: не вважаючи на всї запевнення Москви, що вона не має нїяких плянів на литовські землї, бояли ся, щоб з того не виникла потім якась інтриґа. Московським послам казали, що супроти місії Вишневецького вже був даний наказ іти в Київ литовському війську — берегти литовських інтересів, і тільки миролюбні запевнення московські, через се посольство, стримали сю експедицію[373].

Кінець кінцем в. князь литовський через своїх послів заявив своє співчутє ідеї союза против бусурман і бажаннє вести в сїй справі дальші переговори[374]. Рішено було для сього вислати спеціальне посольство. Але коли се посольство, вислане до Москви з кінцем 1558 р., поставило сю справу, з московського боку подано умову, що має бути наперед уложена вічна згода між обома державами, на підставі даного стану володїння. Литовські посли не згодили ся на се, бо се значило б вирікти ся всяких претенсій на землї, забрані Москвою протягом столїтя (Сїверщина, Смоленськ), і на тім справа розбила ся[375]. Жиґимонт перед тим обсипав хана докорами за його нельояльність: за походи на хортицький замок і зруйнованнє сього замку, бо хоч він був, мовляв, поставлений без волї литовського правительства, але стояв на території литовській, і за татарські напади на Україну (крім згаданого великого походу цїлий ряд меньших)[376], але кінець кінцем, супроти такого обороту, відновив знову союз з Кримом, звернений против Москви. І полїтична ситуація, що захитала ся була, таким чином вернула ся в 1559 р. до старого[377].

Се був сильний удар Вишневецькому. Пляни спільної, скомбінованої атаки на Крим розвівали ся. Він мусїв рахувати на сили одної Москви. А Москва, занята все більше боротьбою на балтийськім побережу, не могла особливої енерґії розвинути на чорноморськім, та й трудно було на такім віддаленім, відірванім театрі війни розвинути сильнїйшу дїяльність — не вважаючи на дуже користні обставини. По словам Курбского, що ставив в велику вину і московському і литовському правительству занедбаннє кримської справи, Орда була тодї дуже ослаблена посухою, голодом, пошестями[378]. При спільній боротьбі Москви й Литви, безперечно, можна було Орду приборкати дуже сильно. Без Литви, при дальшім суперництві з нею, се було далеко тяжше.

В кампанію 1558 р. Вишневецький, як доносив в Москву, пройшов до Перекопу, але в середину Крима не пішов, а відступив на Таванський перевоз. Кримцїв нїде не було: хан забрав усю орду за Перекоп і скупив усї сили до оборони. Очевидно, Вишневецький атакувати його так не вважав можливим — мабуть чекав помочи. З Москви йшов до нього дяк Ржевский з припасами; зійшовши ся з ним в Порогах, Вишневецький відсвіжив свої сили, відіславши до Москви нездалих, потомлених, і з новим вибраним, але невеликим контінґентом пішов лїтувати в Іслам-кермен. Він мав у плянї похід по за Перекоп, під Козлов (Евпаторію), але з Москви, куди він вислав про се вісти, дістав наказ лишити на Днїпрі московське військо і козаків з Ржевским і иньшими московськими воєводами, а самому їхати до Москви[379]. Можливо, що супроти Литви вважали невідповідним тримати Вишневецького на Днїпрі. На другий рік (1559) плян походу в середину Криму був сповнений, але його поручено вже московському воєводї Адашеву, а Вишневецького вислано на Дін, відти напасти на Крим. Московське військо, виїхавши з Днїпра на море, висадило ся в Криму, попустошило близші околицї, нагнало великого страху. Натомість роля Вишневецького була зовсїм не визначна[380]. На новий рік йому дали ще дальшу місію — виправили на Кавказ до Черкесів, з якими мав він дїло попереднього року[381]. Може бути, що понятя про одноплеменність днїпровських Черкас-козаків з кавказькими Черкесами мали також свій вплив на такий плян, але Вишневецькому така місія могла подобати ся хиба з браку чогось інтереснїйшого. З Кримом Москва більше не хотїла зачіпати ся: зроблене в Криму вражіннє від московських походів хотїла використати, щоб стримати хана від нападів на московські землї. Вся енерґія московської держави звертала ся на ливонську війну, що готова була кождої хвилї перейти в війну з Литвою (й дїйсно перейшла в 1561 р.).

Вишневецькому з його плянами не було що більше робити в Московщинї[382]. Та й війна, що розпочинала ся у Литви з Москвою, ставила його в фальшиве становище «зрадника», чого він теж собі не міг бажати. Лїтом 1561 р. ми бачимо його вже знов на Низу. З Манастирського острова (вище Хортицї), 30 миль від Черкас, вислав він до свого брата, тодїшнього старости черкаського Михайла, лист, заявляючи своє бажаннє вернути ся назад в Литовську державу й оправдуючи ся тим, що його виїзд до Москви став ся під час перемиря й не мав нїяких злих замірів (що було й правда). Разом з тим і козаки, товариші одісеї Вишневецького, заявили також своє бажаннє вернути ся до дому й просили охоронних листів. В. князь литовський поспішив «прийняти в свою ласку господарську» Вишневецького, так само що до козаків, тільки поручив старостї черкаському й воєводї київському розвідати, чи нема між ними участників очаківського погрому 1556 р. Як би були вони, і можна було б з сеї причини сподївати ся якогось невдоволення з боку турецького і татарського правительства, що тих ворохобників прийнято назад на Україну, то намовляти тих козаків, аби вони не лишали ся на Українї, а йшли на ливонську війну — дістануть на то «даток і живность»[383]. Чи пійшли дїйсно козаки на ливонську війну, не знаємо, але той факт, що в ливонській кампанії маємо звістки про якихось козаків, робить се досить правдоподібним. Вишневецький же зараз роспочав якісь нові пляни на українськім пограничу, зачепив ся з Турками під Очаковим, потім робить якісь нові походи[384]. Невважаючи на всї свої вибрики, він все таки цїнив ся сильно в двірських сферах; на соймі його приймали і витали, і коли він захорував тодї — думав, що його отроєно, в. князь казав своїм лїкарям його лїчити[385].

Не вийшовши ще добре з хороби, невгомонний князь вмішав ся в волоські справи — і тут проторюючи дорогу для цїлого ряду козацьких ватажків, до Тимоша Хмельниченка включно. Звабив його приятель Ольбр. Лаский, що вже перед тим вмішав ся в волоські справи — підтримував узурпатора т. зв. Гераклїда або Деспота, але потім розірвав з ним. За його приводом Вишневецький взяв участь в молдавській усобицї. Против Деспота підняло ся повстаннє під проводом Молдавана Томші і серед сього замішання Вишневецькому подано надїю теж на господарство: «иньші Волохи, не хотячи Томші, саме тодї як Томшу проголошувано господарем, післали по Вишневецького». Вишневецький прийшов з козаками, але молдавські партизани підтримали його слабо, й Томша без великого заходу погромив його військо[386]. Дмитро, або Димитрашко, як його тут називали, мусїв утїкати, але його зрадили й видали Томші, а той відіслав його до Царгороду, де його чекала смерть. «Бідний Димитрашко з своїм товариством має приїхати сюди нинї або завтра рано», писав 15 жовтня 1563 р. французький посол в Царгородї, а два тижнї пізнїйше додає: «Бідний Димитрашко тільки що прибув, як його величество султан казав його вбити (engaucher) з иньшим великим паном з Польщі по імени Пісоніскі (Пясецький), що за своє житє давав баші 20 тис. дукатів; решту його вояків післано на ґалєри, крім одного, що служив Деспотови — його повішено»[387].

Сей траґічний кінець і героічна смерть Вишневецького, як образ побіди ідеально настроєного духу над грубою фізичною силою, символ безсильности хижого бісурменського світу побідити морально світ український, взагалї християнський — зробили сильне вражіннє. В кругах українських, польських, литовських по горячим слїдам подїї історія смерти Вишневецького почала переказувати ся в лєґендарних, ріжними поетичними подробицями розцвічених формах. Оповідали, що він скінчив житє, повішений на гак за ребро в Царгородї, й висїв так три днї, посміваючи ся з Турків і лаючи їм на наругу Магомета, так що Турки не витримавши сих наруг, застрілили його й тим перервали муку, на яку його призначили. Дивуючи ся його відвазї й завзятю, вони роздїлили між собою його серце й їли його, щоб собі присвоїти щось з його сміливости й зневаги смерти, яку показав він. Потім що дальше то більше ріжних поетичних lосі соmmunes вплїтано в се оповіданнє. Султан турецький, повний здивовання з хоробрости й подвигів Вишневецького, хоче його привабити, зробити з нього Турка, обіцяючи всякі благодати, але Байда зневажає то все й іде на страшну смерть, замість панувати з бісурменами. Висячи на гаку, він просить лук і стріли й стріляє Турків, навіть самого султана[388]. Сї перекази обробляли ся і в поетичній формі, і одна з таких поетичних перерібок, в видї української народньої піснї, перелетїла до нас через прірву трох столїть, задержавши ся в народнїх устах.

Се популярна пісня про Байду, росповсюднена на цїлій Українській території, від Галичини до Заднїпровя. Іґноруючи його житє, вона займаєть ся виключно його героічною смертю. Легковаженнє житя і житєвих роскошів, зневага смерти — її провідний мотив, і ухопивши його, поет на місце історичної постати князя-маґната за лїпше вважав підставити типову фіґуру гуляки козака, що непоясненим близше способом опинив ся в Царгородї й піячить тут:

              В Царгородї на риночку

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 13. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи