Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

«Не маловажимо ми того — починала ся вона — що по предках наших одержали ми за вірні служби нашого війска, які чинило воно на многих місцях, против кождого неприятеля, держави, не жалуючи свого здоровля і майна і не оглядаючи ся на які небудь нагороди. Не поводило ся воно в тім иньшими побудками, тільки хотїло зєднати собі ласку королїв покійних і й. кор. мил. ласкавого пана нашого, що тепер над нами щасливо панує. І за те і предки наші й ми самі від попередників й. кор. милости і від нього самого були надїленї свободами в особистім житю, в справах маєткових і в судах, як годило ся людям рицарським. І користаючи з тих свобід, ми піклували ся тим завжди, аби так як ми одержали по наших предках ті права і вільности, — щоб їх і наступникам нашим передати в цїлости і непорушности, примноживши слави, — аби й вони таким чином, одні по одних переймаючи, передавали в потомні часи, як належить підданим, вірним і. м. королям панам нашим. А якоїсь неласки короля пана нашого милостивого, або яких небудь карань за непослушність ми нїколи не були винні, бо все були вірними сьому підданству і тепер вірні зістаємо ся».

Переходячи потім до поодиноких обвинувачень і жадань, поставлених комісарами козацькому війську, козацька деклярація поясняє, що привідцї перших морських походів були військом видані на кару, а пізнїйші походи були викликані тим, що правительство перестало видавати козацькому війську його платню, і козаки, не маючи з чого жити, «мусїли самі про себе промишляти». Зносини з Шагін-ґераєм поясняють ся припадком (ми знаємо вже се поясненнє); козачина при тім, мовляв, рахувала на те, що Шагін заразом хотїв бути союзником Корони. Зносини з Москвою не мали на метї нїяких союзів, а робили ся «давнїм звичаєм» тільки для того, аби московське правительство «не переставало присилати казни» — «від віку московські князї мали звичай присилати нашому війську «контентацію», і не хотячи упускати того, що попередники наші нам передали, ми посилали, допоминаючи ся сього; але щоб то було з якоюсь образою маєстату королївського[1505] або противне річипосполитій, того анї в мисли нашій не було, анї дай того Боже». Ставити перед правительством своїх післанцїв, що їздили до Москви, військо таки не хотїло. Так само що до Яхії заявило, що він як прийшов невідомо звідки, так і пішов невідомо куди. В дїйсности, коли Конєцпольский посунув з військом на козаків, старшина козацька з Запорожа вислала Яхію до Черкас, відти він прокрав ся в Київ, і тут митрополит Йов його тримав у себе, в чернечім убранню, а як Ляхи дуже почали за ним шукати, вислав його з своїм повірником попом Филипом за московську границю, а з Москви, протримавши досить довго, випустили його в дальший світ через Архангельськ[1506]. Таким чином в сих полїтичних справах козаки відповідали більш виминаючи. Але в справі релїґійній поставили ся рішучо, вважаючи очевидно за справу чести не дипльоматизувати, а постояти за неї. «Про найсвятїйшого патріарха і инших духовних» не хотїли входити в дальші пояснення, вважаючи, що свою справу вони перед королем доста вияснили; з притиском тільки затитулували патріарха найсятїйшим, з огляду на те що комісари в своїй деклярації висловили сумнїв що до правовитости його титулу. За те київський інцидент рішучо брали в свою оборону, заявляючи, що й «найнизшої кондиції чоловік» не міг би витримати тих образ православній вірі, які дїяли ся в Київі[1507] на будуще просили пильно «заспокоєння нашої старинної грецької віри, котрій і корол. й. м. присягою своєю покій обіцяв, — аби вона була у всїм захована, — аби ми дізнавши ласки королївської, річипосполитої і п. комісарів, тим охотнїйше ставили ся за цїлість отчини против неприятеля Корони, де в тім була б потреба».

Докори в ріжних ексцесах військо почасти признавало безпідставними, почасти обіцяло покарати провинників, як би показала ся за ними якась вина — «справедливість за кривди вчинені всякого стану людям завсїди чинила ся, і тепер готові вони її дати кождому по заслугам». Зносини з заграничними державами і службу постороннїм державам воно на будуще готове занехати, коли на то воля королївська; але просить за те потвердження своїх прав і нагороди в кривдах, які терпіли козаки. Але що до приймання ріжних претендентів — «царків турецьких, московських, господарчиків волоських», військо відповіло рішучо, що воно мусить тримати ся давньої свободи: «з віків за порогами приїзд і відїзд вільний всяким людям, як би вони не титулували ся».

Походи на море військо готове залишити, коли йому буде підвисшена платня, так що могло б з нею обійти ся. І човни готове попалити, коли буде за них відповідна нагорода. Мусять бути також відкриті козачині якісь джерела прожитку, коли забороняєть ся добичництво на морі, «з котрого ми привикли діставати собі кусник хлїба»[1508]: має бути свобода в ловленню звіря, риби «і в чеснім гандлю мати прожиток». З платнї, збільшеної під Хотином до 50 тис. зол., козаки не тільки не можуть прожити, як хто не має власної оселї («а таких між нами є багато»), анї зброї справити на службу, а навіть ледви на порох і олово вистане її на цїлий рік; посли козацькі мали отже просити комісарів, аби в тій справі постарали ся за козаками перед королем і річеюпосполитою. На армату козацьку треба також ріжних річей; коли комісари ображають ся тим, що козаки, виходячи на службу королївську, збирають з українних міст всякий припас для неї, як порох, олово, конї, шори, одїж і обувє для погоничів, — то треба справляти такий припас з державних коштів.

Виписку «непотрібних і до війни нездатних людей» військо годило ся зробити, тільки щоб виписаним не було потім кар або иньших прикростей від їх панів. При тім оправдувало ся, що не так воно до себе вербувало підданих з королївщин, духовних і шляхетських маєтностей, як самі урядники, беручи від людей дарунки, позволяли їм приставати до козаків[1509], — через те й ремісників між козаками опинило ся богато. Про величину війська, яке мало б лишити ся в службі, козаки не згадували. Так само не вважали можливим означити великости того контінґенту, що мав стояти залогою на Низу: «малий гурт не постоїть против поганина, великий — не стримаєть ся від того, аби не вдарити на неприятеля, хоч би для самого прожитку; треба б його відповідно надїлити припасом, одежею, грошима». І знов запитаннє до комісарів — звідки буде йти удержаннє тим козакам, що стоятимуть на Запорожу і відбуватимуть вартову службу?

Обмеження козацького проживання тільки королївщинами військо прийняти не хотїло рішучо. «Жити нам щоб було вільно як в маєтностях королївських, так і духовних та шляхетських, і коли б хто хотїв (з приватної маєтности) перейти до королївських міст, то щоб мав право продати свою хату і ґрунти (rozrobek)». Не так гостро, але все таки рішучо не хотїло воно прийняти жадання, щоб гетьмана козацького настановляв король або гетьман коронний. «Кождий чоловік підлягав різним пригодам, а під воєнний час особливо смерть його може завсїди спіткати: як би з нагоди смерти старшого прийшло ся до короля або до п. гетьмана посилати по нового старшого, міг би з того вийти в війську великий розрух і непорядок; з тих причин хочемо зістати ся при давнїм звичаю — щоб самим собі старшого вибирати». Так само нову присягу зложити, як хотїли комісари, не вважали потрібним, бо зложили її давнїйше.

Просили ще, аби комісари і гетьман допильнували, щоб заграблені і забрані під час сього походу на Україну козацькі маєтки і сїмї були вернено назад — «бо не заслужили ми терпіти сього».

Відповідь таким чином, при всїм своїм чемнім тонї, була досить рішучо відмовна. Козаки не хотїли прийняти обмеження війська реєстром, і касовання своїх старих прав і практик (свобода мешкання, вибір гетьмана). Заявляли готовість піддати ся потребам польської полїтики — не шукати добичи і заробітку у сусїднїх держав, але від умовою коли річпосполита дасть їм відповідні способи удержання. Рішучо підносили свій церковно-національний постулят.

В польськім таборі відповідь прийнято як розірваннє переговорів і casus belli. Конєцпольский затримав у себе послів через ніч, щоб заскочити козацьке військо несподївано. Свому війську звелїв через ніч приготовити ся до походу. Рано прикликавши послів козацьких, заявив їм, що коли не хочуть показати послушности й покори, то він їм дасть спробувати шабель своїх на шиях їх, і кров їх спаде на душі їх. По сїй патетичний і гордій промові відправив послів і зараз же, по їх слїдах, рушив військо на козацький табор, що як сказано, стояв так близько, що видко його було з польського табору. Зачала ся війна.

Битва над Цибульником, козаки відступають, битви на переправах, битва над Куруковим озером, Конєцпольский відновляє переговори, козацька деклярація, переговори, уступки, ухвали куруківської комісії, поворот польського війська, безвиглядність куруківських постанов

Було то дня 19 (29)/X. Перейшовши болотнисту річку (Цибульник), Конєцпольский з трох сторін ударив на козацький табор і зігнавши козацькі полки з поля до обозу, розпочав канонаду. Біоґраф воєв. Замойского з розчуленнєм оповідав про свого пана, як він сам рихтував гармати й стріляв з них на козаків, «на здоровє пану гетьману» (Конєцпольскому), а той приїхавши на його крило й собі йому помагав і такими ж гарматними віватами віддячував ся, «по черзї оден другому свідчачи свою прихильність, а неприятелеви задаючи шкоди». Козаки пробували переревати сю милу панську забаву, виславши вилазку — наперед трохи кінноти, а за ними на животах повзли по землї піші козаки в засідцї; але Поляки помітили їх і вибили козаків з їх засїдок. Так само не удала ся вилазка під батареї лївого крила[1510].

В вечері польське військо відступило з позицій, і другого дня не поновляло своїх атак. Конєцпольский видав наказ ладити ся до приступу, готовити коші, гуляй-городи й иньше знарядє. Коли про се довідали ся козаки, — каже польський дневник — на них напав великий страх. Думали перевезти ся й утїкти за Днїпро, але погода була того дня дуже неспокійна, і ті що пробували переплисти, потонули. Тодї Жмайло рішив відступити далї на полудне, на старе городище в ур. Медвежі Лози над Куруковим озером (теп. Круків напротив Кремінчука), — дві милї від Табурища. З вечера розложили огнї в своїм таборі, щоб здурити Поляків, а самі пішли на Курукове. Одначе слїдом в польськім таборі довідали ся про їх відступленнє: в ночи був висланий віддїл нїмецької піхоти на розвіди, і він підійшовши під самі шанцї козацькі, а не знайшовши нїкого, довідав ся, що козаки пішли, й сповістив про се Конєцпольского. Зараз о півночи зібрав той раду, і на нїй рішено не пускати козаків, а йти зараз за ними. Вислано зараз знаного вже нам (прославленого пізнїйше) Хмєлєцкого, щоб він догонив і «забавив» козаків, доки надійде головне польське військо, а зараз другого дня рушив і Конєцпольский.

Так оповідає польський дневник. Не маємо иньших джерел, які б пояснили нам причини сього несподїваного козацького маршу. Правдо подібно, виявили ся якісь недогоди зайнятої позиції, на випадок польського приступу, й рішено її змінити.

Сподїваючи ся польської погонї, козаки ужили всяких способів, щоб її забавити — так як Поляки собі хотїли забавити їх. «Була вже година на день», коли Хмєлєцкий з своїм кінним полком догонив козацьке військо, в милї від старого табору. Козаки, перейшовши річку, лишили в густих лозах на її берегах півтори тисячі своїх, щоб вони боронили переправи, «забавили» польську погоню. Так само відійшовши далї пів милї, до другої води, поставили тут другу засїдку, з двох тисяч кінного війська. І нарештї третю заставу умістали над Куруковим озером, на північний сторонї, від Поляків, дві тисячі війська в обороннім таборі з возів, розставлених в формі півмісяця. Головним табором стали по другий бік озера, в старім городищу і тут розставивши наоколо в кілька рядів вози, приступили до укріплення табору.

Козацькі застави були виставлені на погибіль майже неминучу — мали пожертвувати собою, щоб дати спромогу головному війську отаборити ся добре до приходу польського війська. Свою задачу вони сповнили.

Не тільки висланий на перед Хмєлєцкий,[1511], але і полки Потоцкого і Тишкевича, що пішли слїдом, не могли собі дати ради з першою козацькою залогою, та замість бити ся, розпочали з нею переговори[1512]. Аж коли надтягнула нїмецька піхота, почала обстрілювати козаків, а за ними й кіннота, позсїдавши з коней, ударила на засїдку, перейшовши з мушкетами в руках річку — подали ся козаки перед переважними польськими силами. Пішли в розсипку, куди видко, перед польською кіннотою.

Так добігли до другої засїдки й тут повторило ся те саме: стрільба по козацьким позиціям, потім штурм, і нове виступленнє козаків. Польський дневник хвалить ся, що польська кіннота війшла в такий запал, що громила козаків, «не жалуючи нї коней анї рук, так що нї оден не втїк щоб дати вість на Курукове». Тут знов зачекали пішого війська і з ним вибили козаків з передової позиції і з табору зачали обстрілювати другий бік озера. Під той час стали підходити вже полки й головного польського війська. З ними передові полки польські пішли приступом за ріку й погнали козаків до їх головного табору, а багато при тім побили. Тому що козаки табору не встигли ще докінчити й відповідно зміцнити. Поляки сподївали ся розбити його, користаючи з сього, і ударили з великим імпетом на табор. Але сей запал коштував їм дорого. Козаки з табору прийняли їх влучним огнем, иньші знов ударили з своїх засїдок, де були позалягали. Багато з польського війська вбито, иньших постріляно — між иньшими визначного вояка рицаря мальтийського Юдицкого: поцїлено його в сам мальтийський хрест. Ледво не згинув і Замойский, заскочивши в болотисту дреговину, де обпали його козаки і ледво не вбили. Польське військо кинуло ся в неладї назад, але в тім наспів Конєцпольский з рештою війська, привів до порядку, роздав позиції й поновив з новими силами приступ, під гарматну стрільбу, з усїма силами. Але результати й сього більш плянового приступу були зовсїм не особливі. Табору розірвати не удало ся, тільки Поляки понесли великі страти в людях[1513] і сам Конєцпольский вважав ся чудом тільки уратованим від смерти. Тому коли з козацького табору донесли ся якісь крики — як оповідає польський дневник, ратуючи гонор свого війська — «кричали голосно, просячи милосердя», Конєцпольский вважав се за добру нагоду закінчити невдалу битву. Казав забрати батареї з позицій, звів військо і став табором над берегом озера[1514].

Що та козацька панїка і покора була не більше як фікцією комісарів, щоб покрити сумні результати битви, виявило ся зараз. З козацького табору не думав нїхто приїздити з чолобитєм. В польськім, роблячи bonne mine, говорили, що козаки боять ся висилати послів до розгнїваного гетьмана. Конєцпольский, ратуючи неприємну ситуацію, заявив, що він в такім разї більше козаків не пожалує і знову наказав ладити «уже серіозно» коші і всякий припас для штурму. Але комісари, поясняв дневник, намовили його вислати собі послів до козацького війська, і він пристав на се — післав Хмєлєцкого з иньшим ротмістром до козаків, щоб заохотити їх до спокійного полагодження справи.

Се було вповнї по афоризму — «не йде гора до Магомета, йде Магомет до гори». Але прийшло ся «зняти пиху з сердця». Перспектива дальших битв по нещасливій баталїї 31 жовтня, а ще гірше — перспектива довгої затяжної облоги — лякала Поляків. Вже зачали ся приморозки, ішов снїг; трудно було вигодувати військо і коней в таку пору і в такім далекім, глухім кутї. Великі були страти в конях і людях. Багато було ранених, що вимагали якоїсь вигоди і догляду, а того не можно було їм дати. При тім знаючи про зносини козаків з Шагін-ґераєм — що вони силкували ся дістати від Шагіна поміч, мусїли Поляки бояти ся всякого протягання війни, бо ну-ж Шагін ще раз зломить умову й задумає помогти козакам? А відкладати на пізнїйше не можна було з огляду на перспективу шведської війни. Тому треба було доконче якось залагодити справу.

В листї, переданім через післанцїв Конєцпольского, заявляв він готовість вибачити козакам їм непокорність, що вони «сміли піднести корогви свої против корогов і зброю свою против війська королївського» (боронячи себе від Поляків, що перші наступили на них). Аби лише тепер спамятали ся й покорили ся. Инакше грозив ся, що він «з тутешнїх країв не відійде», і буде «над жінками, дїтьми і маєтностями» козацькими «суровість свою виконувати»[1515]. Звучало се грізно (меньше вже гідно і культурно). Але з за сих грізних фраз звучала властива нота: «przysyłaycie do nas zarazem posłów»! І те що нїяково було написати, ратуючи гонор королївського війська, мала, очевидно, устно договорити післанцї. Результатом було, що козаки справдї вислали своїх післанцїв з листом, «просячи трактатів», як записує се дневник[1516]. Комісари, вислухавши їх, вислали від себе лист, жадаючи, щоб козаки вислали послів з повновластю для договорення. Самого сього листу не маємо, можемо судити тільки з козацької відповїди[1517]. Головним змістом були, очевидно, виправдування в тім, що польське військо по попереднїх запевненнях своїх добрих замірів так хижо і безоглядно наступило на козаків. Виправдували ся тим, що козаки шукають помочи у Шагін-ґерая, що вони спалили замок канївський, і т. п.

Козаки на се другого дня (3/XI н. с.) прислали посольство з десяти осіб (були то: Петро Одинець, Іван Лярич, Лев Борута, Іван Бачинський, Андрій Кудиновський, Микола Болбас, Іван Горушкевич, Стефан Микитич, Богдан Пашина, Іван Пекачевський). Привезли вони нову козацьку деклярацію, адресовану до комісарів, і осібні листи (до Конєцпольского як гетьмана і до Замойского як воєводи київського). Як в сїй деклярації, так і в інструкції даній сим послам, підписаній писарем Савою Бурчевським і также предложеній, комісії, козаки хоч в виразах скромнїйших і здержливійших, в самій річи повторяли погляди і жадання, висловлені в першій деклярації. Робили тільки незначні уступки, в тім родї як зложеннє присяги, але напр. означеннє реєстра певною цифрою все таки промовчували («властиво нема про що вже говорити, бо під час походу війська на Україну одних побито, иньші, боячи ся тої виписки, відступили ся від нас і добровільно піддали ся панам-урядам українським; але сповняючи волю п. комісарів, не противимо ся тому, щоб по поворотї нашім до дому люде дїлу рицарському чужі не пишали ся нашими вільностями»); додавали дещо нове — напр. аби старшинї була визначена осібна платня[1518].