Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Осїнь принесла подїю, яка ще більше загострила се напруженнє. 12/XI в Витебську розярена юрба вбила унїатського владику Кунцевича, найбільше воєвничого репрезентанта унїї, що своєю гострою безоглядною боротьбою з православєм — забираннєм церков, арештованнєм духовних, всякими адмінїстраційними репресіями викликав незвичайне обуреннє в своїй епархії і взагалї вважав ся найтяжшим гнобителем православної віри, так що викликав гіркі докори навіть такого вірного протектора унїї як литовський канцлєр Лев Сопіга. Прихильні люде давно вже остерігали владику, що се може скінчити ся зле для нього, але він свідомо легковажив остереження, навіть бажав собі такої «мученичої смерти», бувши людиною взагалї екзальтованою і фанатично відданою католицькій ідеї. Арештованнє ним одного православного священика в Витебську згаданого дня (12/XI) викликало уличне збіговище і толпа кинула ся на владичу палату, і в сїм нападї убито самого владику[1412] Така нечувана пригода дала привод королеви вилити фіал ярости на православних. Вислана ним на місце судова комісія позасуджувала на смерть десятки людей; відобрано право самоуправи у м. Витебська, заборонено на будуще звонити по міських церквах, і т. и. І по иньших містах унїатська сторона скористала з сеї нагоди до нового натиску на православних. Рутский роспочав новий процес з виленським братцтвом, обвинувативши його між иньшим і в тім, що унїверсали перетримуваного брацтвом Смотрицького привели до убийства Кунцевича. Смотрицький вважав за лїпше забрати ся не тільки з Вильна, а взагалї з держави і виїхав в подоріже на Схід — а звідти вернув ся вже унїатом. М. Йов, характеризуючи півроку пізнїйше становище православних, називав сей час особливо тяжким, «коли всї змовили ся були зовсїм винищити православний рід» [1413]. Навіть в Київі унїатська партія насмілила ся була до якихось аґресивних виступів: запорозькі післанцї згадували, що митрополит Йов скаржив ся козакам на ламаннє віри християнської, печатаннє церков і т. и.[1414]

Сойм, визначений на лютий 1624 р., пройшов серед такого глухого напруження. Не чути нїчого про козацькі петиції, депутації, анї про якісь спеціальні заходи православних. Не рушало сих справ спеціально і правительство[1415]. Обі сторони стояли против себе непримирено, не знаходячи нїяких мостів, щоб піти одна до другої.

Поновлено попередню ухвалу що до вислання комісарів; видано суворі кари на тих, хтоб давав якусь поміч козакам або купував від них здобич. Рішено сповнити торішнї ухвали що до розложення війська на Українї, для приборкання своєволї. Вказано державцям українських староств, «почавши від Бару аж до московських границь», що їх абсентеізм причиняєть ся до зросту козацької своєволї, і заохочено їх, щоб з доходів своїх поставили трохи війська для скріплення державних сил, які будуть виведені на Україну[1416]. Справа релїґійна, порушена на ново шляхетськими екзорбітанціями, була відложена з усїми ними до дальшого сойму [1417].

Увага козачини була по части відтягнена від сих справ тими цїкавими комплїкаціями, які починали виникати з поворотом на ханство нашого давнього знайомого Махмет-ґерая. Діставши ся назад на ханство, і спровадивши до себе свого брата Шагіна, він почав з ним в Криму росправу з давнїми своїми ворогами, і сим викликав скарги й нарікання перед султанським двором. Супроти свого зверхника-султана брати також ставили ся дуже непокірно, не виконували його роспоряджень — між иньшим не хотїли зайняти ся будовою замків на долїшнїм Днїпрі, що їм султан поручав зробити разом з намісником Кафи, для отримання козацьких походїв на море. А на довершеннє всього прийшли до Царгороду вісти, що брати замишляють похід на саму Туреччину, хочуть взяти Адріанополь, щоб сягнути на трон султанський. Наслїдком сього султанське правительство рішило Махмет-ґерая вернути в давнїйше становище, а на ханство посадили назад Джанібек-ґерая, що був ханом перед тим[1418]. Але брати не мали заміру корити ся волї хана, і против Порти звернули ся за помічю до козаків, яких так недавно ще льояльно, як пристоїть султанським Васалям, поручали польському королеви знищити і чайки їм попалити[1419].

Се мусїло стати ся весною 1624 р., але приготовляло ся може й значно скорше. 12/V французький посол в Царгородї доносив про козацький похід на Кафу, що міг мати характер першої екскурсії в інтересах Махмет-ґерая. Правда, козаки оповідали пізнїйше королївським комісарам, що порозуміння у них не було, і в війську Шагіна потім вони опинили ся припадково. Казали, що занесла їх до Криму хвиля, коли вони з Донцями пішли на море, а се стало ся під час війни Махмет-ґерая з Турками. Тодї Шагін-ґерай закликав їх на службу, і вони бувши в бідї, немаючи де подїти ся, радо на службу ту вступили, служили вірно, і з того вийшла пізнїйша приязнь їх з Шагін-ґераєм: по війнї він з честю відправив їх на Запороже і з ними бранцїв християнських, які були в Криму [1420]. Але ми сеї побожної історії не потрібуємо брати дуже серіозно.

На лїто, коли турецька фльота під проводом капітан-баші (адмірала) Реджеб-баші рушила з Царгороду до Кафи, щоб скинути непослушних васалїв, козацька фльота, користаючи з сеї оказії, рушила під Царгород. Не вважаючи, що грізні поголоски про козацький похід, навіть в побільшених розмірах, завчасу ходили в Стамбулї, капітан-баша лишив столицю без всякої оборони, і козацькі чайки без всякої перешкоди зявили ся в Босфорі. Дня 9 липня н. ст. в досвіта вони приплили туди, в числї 70 до 80 чайок, на кождій по 50 чоловіка. Розкинувши ся по обох берегах протоки, почали собі преспокійно палити і грабувати тутешні оселї. Спалили Буюк-дере, Єнї-кіой на европейськім побережу, Стенїю на азійськім. Знищивши цїлий ряд роскішних віль і багатих осад, протягом шести годин, і забравши масу здобичи, коло 9-ої години відійшли собі на море. В Царгородї підняла ся страшенна трівога. Султан виїхав сам над море і заняв ся обороною. Вислано туди військо кінне і піше; за браком ґалєр позбирали які були човни, посадили на них всяку збиранину і вислали кілька сот таких човнів на козаків. Думали, що ті тїкатимуть. Але козаки, побачивши сю імпровізовану армаду, стали посеред протоки, розложивши півкругом свої чайки й спокійно чекали атаки. Противний вітр не давав їм можности піти самим против Турків. Турки здалека дали огня. Козаки не відповіли нї одним стрілом і не рухали ся з місця. Побачивши таку відвагу їх, Халїль-баша, що проводив сею імпровізованою фльотою, не насмілив ся ударити на козаків. Міркував, що як би атака не удала ся і козаки його погромили, могли б ударити на сам Стамбул. І козаки спокійно перестоявши собі до вечера перед очима стрівоженої «столицї світу», без перешкоди забрали ся з своєю здобичею до дому.

Два тижнї пізнїйше приїхала знову їх фльота під Царгород, ще в більших розмірах — було чайок що найменьше 150, і мали ззаду резерви, як оповідають царгородські свідки. М. Йов мабуть про сю другу експедицію оповідає, що козаки, маючи 102 чайки, на Днїпровім устю стріли турецьку фльоту з 25 великими ґалєрами і до 300 меньших човнів, т. зв. ушкалів, що мають 25 до 50 людей на собі; була то, очевидно, фльота капітана-баші; кілька днїв били ся Турки з козаками, силкуючи ся не пропустити, але козаки відгромили їх і пішли на Царгород. Дальше оповідають кореспонденти царгородські. Козаки простояли при берегах Босфору три днї, мов насміхаючи ся з безсилости падішаха. Спалили Фарос, кілька сїл. Грозили нападом на арсенал, і се наповнило страхом цїлий Стамбул. Місто стерегли неустанні чати. Нарештї нарядили дві ґалєри і коло 20 човнів та вислали їх на море, стерегти козацького нападу. Козаки постоявши там, відплили собі з великою здобичею.

Стрівожений диван післав спішних післанцїв до капітана-баші, щоб кинувши кримські оправи спішно вертав ся до Царгороду; тим більше, що кілька козаків, зловлених під час сього нападу, сказали, що вони роблять се в союзї і порозумінню з ханом: се наробило великої трівоги в Царгородї. Козацькі напади таким чином, крім власного добичництва, зробили також діверсію для своїх союзників-Ґераїв. Може бути, що й мали таку цїль[1421]. Захоченї сими успіхами, 16/VIII н. с. козаки вибрали ся в третю експедицію на Царгород. Стільки великих експедицій в оден сезон, се була річ нечувана. Сим разом було теж коло 150 чайок. Але противні вітри затримали їх під Очаковим, більше як місяць; козаки спожили тут багато припасу і кількадесять чайок через те вернули ся назад, але сто з лишком пішло таки; тільки про сей похід нїчого не знаємо близше[1422].

Иньша частина козаків тим часом помагала Ґераям в Криму, де місія капітана-баші скінчила ся також, повним фіаско. Прибувши в Кафу, він вислав до Махмета і Шагіна листи, сповіщаючи про іменованнє нового хана, і жадав, щоб вони уступили з своїх урядів, але ті не послухали. По кількох тижнях дрібної війни Реджеб-баша, послухавши Джанїбек-ґерая, з військом і гарматою пустив ся в глубину края на непокірних братів. Але на третїй день походу вони побачили перед собою далеко більше військо Махмет-ґерая; був при нїм також козацький полк (800 козаків, як кажуть турецькі джерела). Турки щоб вийти цїло, рішили капітулювати і зрікти ся своєї місії. Джанїбек-ґерай, зачувши се, пустив ся тїкати, поки цїлий, до Кафи. Махметові Татари, побачивши се, напали на турецьке військо і погромили. Татари й козаки взяли слїдом Кафу. Реджеб-баша, утїкши на кораблї, не бачив иньшого виходу, щоб полагодити се все, як на свою руку потвердити на ханстві Махмета. Так і вчинив з ним. Махмет звернув гармату і бранцїв, і Реджеб вернув ся як не пишний[1423].

Але Махмет і Шагін розуміли, що така вимушена згода нїчого не значить, і Порта не подарує їм такого сміливого бунту. Тому відгромивши Турків, Шагін, що в сїй історії являєть ся головним актором, хотїв забезпечити собі й на будуще поміч з України. Крім безпосереднїх зносин з козаками він звернув ся також і до польського правительства, не стільки, очевидно, бажаючи від неї активної помочи, скільки того, щоб вона не ставила перешкод козакам в їх новім союзї з Кримом. Маємо цїкавий лист Шагіна до кор. Жиґимонта з серпня тогож року (19/VIII. 1624)[1424] Він в дуже іділїчнім тонї згадує давні добрі часи, коли Ґераї приятелювали з Ягайловичами: «Були ми собі братами і приятелями, ми вам, а ви нам також помагали завсїди, війська наші за предків наших ходили спільно і разом, люде наші до вас, а ваші до нас приїзжали, і нїхто не питав, куди або звідки йдемо; найменьшій дитинї або вдові убогій не було шкоди». Аж Османи поріжнили тих приятелїв, напускаючи одних на других. Тепер Османи стали спільним ворогом Криму і Польщі, і Шагін заохочує короля до спільної боротьби з сим ворогом. Просить помочи на Турків, пороху, і олова (бо сї припаси звичайно купували ся від Турків, а тепер вони можуть перервати їх довіз), а найважнїйше — пустити до нього козаків. Кілька разів він се прошеннє про козаків повторяє. В останнїй війнї він, по його словам, мав тільки 300 козаків, а вони зробили йому велику прислугу. «Козаків днїпрових ваших... в товариство прийшло триста козаків. — Дай Боже довге здоровє сим трьом стам козаків, що до помочи і в товариство прийшли, і справуючи ся там, як бажало собі серце наше нас заступали». «Дайте нам днїпрових козаків, а ми з ними легко собі дамо справу з Турками». «Кажіть днїпровим козакам, аби до нас прийшли — прагнемо їх мати не тому, щоб мало у нас було війська: маємо його, Богу дякувати, досить, але що у Османів немало яничарів з рушницями, то і нам треба на рушницї рушничного війська». Шагін просить прислати тисячу козаків зимою, а друге військо — по Великоднї; тільки аби козаки не займали татарських стад, що Татари хочуть на зиму вигнати за Днїпро — бо козаки «до добичі жадні». А Шагін обіцяє за те затримати кримських і ногайських Татарів, «що й курки не буде взято з земель ваших». Хоче привернути старі границї з Литовсько-польською державою: по Днїпро, Овечу Воду, ріку «Бузук» і до Дону; що за Днїпром і за тими ріками — нехай буде королеве. Шагін обіцяє королеви віддати Білгород, Тегиню, Кілїю, вивести Білгородську орду на кримську сторону.

В сих пропозиціях по за східнїми гіперболами і похвалками була вповнї реальна основа: Шагін і Польща мали спільного ворога в мірзї Кантемірі, начальнику Білгородської орди. Він головно непокоїв своїми нападами коронні землї (того року одначе йому не щастило, і Конєцпольский двічи погромив його, з початком року коло Скали, і лїтом під Мартиновим, коло Галича)[1425]. Він же був запеклим і небезпечним ворогом Шагіна, бо безпосередно підлягав Портї. Зимою 1624/5 р. Шагін необережно вибрав ся був на нього походом, але Кантемір сильно погромив його.

Польське правительство опинило ся в досить трудній позиції. Не відважало ся нарушити згоди з Туреччиною, даючи поміч Шагінови, і не рішало ся відкинути його пропозицій. Тому до часу старало ся затримати ся в прихильній нейтральности. Натомість з козаками Шагін, ідучи походом на Кантеміра, по дорозї на Запорожу уложив формальну згоду, в Карайтебенї, дня 24/XII:

«Я Шагін-ґерай, цар кримський, даємо сей наш присяжний лист козакам Запорозьким: пану гетьману, осаулам, атаманам і всьому війську, освідчаємо сим листом нашим і присягами, що від мене і від людей наших держави Кримської нїяка кривда і шкода дїяти ся не буде, а як би хто мав учинити якусь шкоду своєвільно, я їх з жонами, дїтьми й свояками, суд учинивши, маю десятьох за одного видати. І від них (козаків) тогож вимагаю, аби так робило ся. Поки від них не буде якоїсь шкоди, — я поки жив, від нас не має бути, на то присягаю Аллахови і пророкови нашому Магометови — аби я від його полку був відлучений, як би инакше поступив. Поки не буде від них, не буде від нас нїякої злости — на те даємо лист широкий присяжний п. гетьману, осаулом і всьому війську, аби ви всьому тому вірили, і на те даємо той лист наш широкий присяжний Богу і Пророкови. Якби неприятель якийсь зявив ся у пана гетьмана, осавулів, атаманів і всього війська запорозького, я Шагін-ґерай, як тільки мене оповістять, з усїми беями й мурзами маю їм помогати. А як би зявив ся неприятель у мене, мають вони, за оповіщеннєм від мене, помогати минї згідно з присяжними листами» .

Так звучав сей перший нам звісний трактат козачини з Ордою, попередник пізнїйших трактатів, що таку важну ролю відограли в історії нашого народу.

Олександр Яхія, приїзд його в Київ і на Запороже, плян походу на Туреччину й київські надїї на Москву, зносини з Москвою в 1620 роках, посольство митр. Йова, плян піддання України під московську зверхність, здержливість Москви, посольство яхії до царя, відповідь московського правительства

Сей союзний трактат з Ордою, як здавало ся, давав нову опорну підставу козацькій полїтицї — становищу козачини супротив Польщі. Правда, незабаром виявила ся хиткість і непевність сього союзу перед польсько-козацьким конфлїктом: сим грішили всї козацькі союзи з Ордою. Але поки що не можна було його оцїнити відповідно з сього становища, і ся нова комбінація відкривала тим часом козачинї нові і радісні перспективи. В козацьких кругах чуло ся незвичайне повисшеннє енерґії й інїціативи. «Сам Христос вЂдаєт, яким духом войско запорозкоє што часу в силу збираєт ся, а як не слихано было досЂлЂ так много чолнов морских готовят и готовити збирают ся, иж и сами старинныє дивуют ся, на што бы тую силу тыхъ лЂтъ повернути хочет, єднож видно, же всЂ ку Чорному мору берут ся; толко бы Бог голову им даровал, мужа по серцу своєму, певне бы снадне и врага креста Христова и христіанского покусити ся важили»! пише київський кореспондент в жовтнї 1624 р. І от в сей момент поруч такого цїкавого союзу з Кримом перед очима козачини відкривали ся ще нові і ширші полїтичні краєвиди.

Їх принїс з собою голосний авантюрист, претендент на турецького султана Олександр Яхія, загостивши під час тих переговорів з Шагіном на Запороже.

Се була цїкава і загадкова фіґура. Про себе оповідав він, що був сином пок. султана Магомета III (1566-1603), внуком султ. Мурада. Мати його була не більше не меньше як з цїсарського роду Комненів; вона Грекиня, потайки тримала ся християнської віри. Яхія жив з початку з батьком в Мал. Азії; коли умер Мурад і Магомет поїхав в Царгород зайняти трон султанський (1595), мати Яхії, замість аби тішити ся блискучими перспективами, які відкривали ся перед нею, мовляв скористала з сеї нагоди, щоб викрасти ся з гарему і втїкши з сином в Македонію, вернула ся до батьківської віри і охрестила сина Яхію на православне, з іменем Олександра. Коли йому скінчило ся 15 лїт, в р. 1604, вислала вона його на двір цїсаря Рудольфа, і від тодї зачинаєть ся безконечна одісея сього авантюриста. Тиняв ся він по ріжних сторонах, представляючи ся законним спадкоємцем султанського престола і шукаючи опіки у ріжних ворогів Туреччини, брав участь в ріжних замислах, против — турецьких заходах та старав ся причепити ся до якоїсь полїтичної комбінації, якаб дала йому можність виплисти на верх і зробити карєру. В Віднї здибав ся він в т. зв. Лїсовчиками, наємними вояками з земель польських, що на службі цїсаря Фердинанда волочили ся по ріжних сторонах середноевропейських, і вони нарадили йому звернути ся до Запорожцїв.

Оден з Лїсовчиків кн. Масальський взяв ся бути посередником і зачав від митр. Йова Борецького. Оповів йому фантастичну історію сього «Олександра Отомануса», наслїдника царства грецького і турецького, якого мовляв чекає увесь християнський світ Туреччини, «множество много воинства православвыхъ Болгаръ, Сербовъ, Албанитовъ и Грековъ», що присягли йому як законному цареви, і ждуть його з військом 130 тис. До комплєкту православного світу ще треба було України й Московщини, щоб з ними розвалити магометанську Порту і на її місцї заснувати велике царство православне.

Не знати, на скільки м. Йов увірив у то все, і в ту можливість розвалити Порту, але пляни Яхії — орґанїзувати якусь коалїцію против Туреччини з помічю козаків, Московщини, Криму і ріжних володарів европейських здавали ся йому дуже відповідними для даного часу. Він прийняв до себе Яхію і той від 21/X 1624 року пробував з тиждень у митрополичім монастирі св. Михайла[1426]. Потім митрополит повіз його до козаків і стрівши в дорозї свого довіреного чоловіка попа Филипа, що вертав з Запорожа, вислав його з Яхією до Крилова, а звідти з козаками поїхав Яхія на Запороже. Тут розвинув він свої пляни перед козачиною, яка заявила свою готовність помогати в його замірах здобувати царгородський трон. Рішено було, що козаків піде з ним на війну 18 тисяч, а він їм платити ме — кінним по 6 єфимків на місяць, а пішим по 4, а крім того на військо дасть 30 зол. польських.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 64. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи