Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Він, каже, знав вперед такий кінець, на підставі зносин, які мав з королем і ріжними впливовими католиками. «Оскільки з початків можемо судити про кінець сойму, схизматики нїчого не дістануть. Се вже вони почали дорозумівати і кілька разів випустили крик розпуки і гнїву, і казали се не тільки моїм священикам, але і минї самому сказав се Древинський: «Бачимо, що нїчого ми не осягнемо проти вас, поки сей король живий, але під час безкоролївя ми всїми силами піднїмемо ся на вас». Ми посміяли ся з сього, бож справдї тільки сміяти ся з сього. Королеви Бог дасть довге житє; зросте й наших число; не забракне і ласки престолу апостольського, що своїми впливами подвигне проводирів нашої держави; і те що від Бога — поміч його свята».

Натиск православних розбивав ся, якими бачили, на пунктї інтересів соціальних, клясових: солїдарні між собою в реліїґійно-національних справах союзники — шляхта і козачина — стрічали ся на сїм соціальнім ґрунтї як ворожі сторони.

І все таки всечеснїйші отцї сміяли ся завчасно, забуваючи французьке прислівє «найлїпше смієть ся той хто смієть ся останнїй».

---

ПОЛЇТИЧНІ ГОРІЗОНТИ КОЗАЧИНИ 1624/5. ШАГІН, ЯХІЯ І ПЕРЕГОВОРИ З МОСКВОЮ

---

Польсько-українське напруженнє, зміни на гетьманстві, морський похід, убийство Кунцевича, сойм 1624 р. козаки в кримських усобицях, турецький похід на Крим і козацька експедиція під Царгород, війна в Кримі, козаки в війську ґераїв, заходи шагін-ґерая коло союзу з Польщею, союзний трактат його з козаками

Досить легко йшло з ухвалами на козаків на соймі; далеко тяжше пішло проводити ті хитроумні ухвали в житє.

Висланнє ультиматуму, здаєть ся, рішено було кінець кінцем злучити з висилкою комісарів, щоб сї, відповідно до постави козаків, чи трактували чи «поступали з ними суворо», як делїкатно висловляла ся тайна інструкція[1399]. Для сього комісари повинні були привести з собою готове військо, і для того в комісію визначено найбогатих, найсильнїйших маґнатів.

Але минали місяцї, а та комісія все не могла нїяк зібрати ся «по части для морового повітря, по части для неустанних трівог і частих інкурсій татарських — через них анї комісари не могли зїхати ся, анї п. гетьман не міг посунути війська в ту сторону» [1400]. А король коли може й пробував зробити якийсь вплив на козачину через своїх послів або що[1401], то се не могло зробити нїякого вражіння по попереднїм.

Настрій козачини одначе дуже грізним не був. І погрози на соймі — зробити повстаннє за несповненнє своїх домагань, хоч прийняті були досить серіозно[1402], такими серіозними не були. І се давало досить несолїдне свідоцтво козацьким заявам і погрозам. Але статочнїйша частина козачини, очевидно, далї старанно уникала конфлїкту з річею посполитою і звертала козацьку енерґію в сторону найменьше небезпечну з сього становища, і сподївання якоїсь козацько-польської війни в оборонї віри, під впливом духовенства, не справдили ся поки що.

Може бути, мала тут своє значіннє і зміна гетьмана. Фіаско козацьких домагань на соймі позбавило булави Олифера Голуба. Але його місце заступив репрезентант тої ж «статочної» полїтики, Михайло Дорошенко (дїд гетьмана Петра). Чоловік безперечно дуже здібний, вожд і полїтик, авторитетний у своїх, він був поважаний і в польських кругах і мав тут репутацію чоловіка прихильного річипосполитій («Дорошенко, полковник доброї репутації у молодцїв, за свою відвагу, і королеви й річипосполитій завсїди зичливий», як рекомендував його в своїм дневнику Хотинської війни Як. Собєский)[1403]. Він, безперечно, не був прихильником конфлїкту і своїми впливами міг тільки лагодити напружені відносини, в яких козачина стояла з правительством, особливо від останнього сойму[1404]. Подавав і правительству якісь надїї в сїм напрямі[1405] Але напруження се, розумієть ся, не могло переломити, і сам Дорошенко не міг робити собі якихось ілюзій в сїм напрямі.

На весну 1623 р. козаки, як заповідали торік, вибрали ся походом на Чорне море. Похід був не великий. Турецька фльота тодї стояла в Кафі, зайнята інтронїзацією на ханстві Махмет-ґерая. Козацькі чайки зявили ся недалеко безборонного Царгороду, нагнавши великого страху. На спіх почали зброїти ґалєри на них, набираючи ріжну наволоч, яка зайняла ся грабованнєм передмість замість експедиції на козаків. Поки вони вибрали ся на море, козаків і слїд згинув [1406]. Ледво вернувши ся з сеї експедиції, козаки під кінець лїта вибрали ся знову на море. «Лишивши одну здобич, пішли по другу». Сим разом турецькій фльотї удало ся зловити трохи козаків: вона привезла в Царгород кілька живих бранцїв і кільканадцять козацьких голов та презентувала їх новому султанови, а той казав положити сї голови перед собою в ряд перед народом, і се дуже сподобало ся Туркам[1407]. Збаразькому писали, що було в сїм походї 30 чайок. Подробиць з рештою не маємо. Між сими двома морськими походами Дорошенко, що виїздив на Запороже — здаєть ся подаючи надїї на якесь успокоєннє своєволї, вибрав ся походом да Перекоп. Мало се характер віддячення Ордї за поход на Україну, вчинений під весну. Козаки забрали велику здобич, масу худоби[1408].

Сї козацькі походи не принесли особливого клопоту правительству. Турецьке правительство прийняло поясненнє польських послів, що сї походи були викликані татарським набігом[1409], і тільки на далї ставило жаданнє, щоб козацьких нападів не було. Вони не перешкодили ратифікації трактатів, навпаки — змушували Турків бажати спокою з Польщею, щоб не було більше тих козацьких наїздів. Натомість останнїй напад Татар виклакав в Польщі певні жалї за розрив з козаками, що тепер не вважали потрібним вислугувати ся Польщі.

В пізнїйших козацьких відповідях на обвинувачення польського правительства (по погромі 1625 р.) старшина згадувала, що вона арештувала проводирів весняною походу на море[1410] і відіслала їх до київського ґроду — хотїла, мовляв, запобігати морським походам, але як потім правительство не стало платити умовлених грошей, — «мусїли вони самі за себе промишляти». За своєвільні походи на море правительство вважало вказаним укарати козацьке військо не заплативши йому грошей. Нагода для скарбу приємна, але тактика сумнївної вартости. Напруженнє тільки збільшало ся, і козачина тим меньше вважала себе звязаною.

«Військо козацьке все страшенно хвилюєть ся», доносив Ю. Збаразький під осїнь; «хочуть іти на волость, кажуть, що мають утиски в вірі; хочуть Дорошенка скинути, а Олифера знову мати гетьманом»[1411].

Осїнь принесла подїю, яка ще більше загострила се напруженнє. 12/XI в Витебську розярена юрба вбила унїатського владику Кунцевича, найбільше воєвничого репрезентанта унїї, що своєю гострою безоглядною боротьбою з православєм — забираннєм церков, арештованнєм духовних, всякими адмінїстраційними репресіями викликав незвичайне обуреннє в своїй епархії і взагалї вважав ся найтяжшим гнобителем православної віри, так що викликав гіркі докори навіть такого вірного протектора унїї як литовський канцлєр Лев Сопіга. Прихильні люде давно вже остерігали владику, що се може скінчити ся зле для нього, але він свідомо легковажив остереження, навіть бажав собі такої «мученичої смерти», бувши людиною взагалї екзальтованою і фанатично відданою католицькій ідеї. Арештованнє ним одного православного священика в Витебську згаданого дня (12/XI) викликало уличне збіговище і толпа кинула ся на владичу палату, і в сїм нападї убито самого владику[1412] Така нечувана пригода дала привод королеви вилити фіал ярости на православних. Вислана ним на місце судова комісія позасуджувала на смерть десятки людей; відобрано право самоуправи у м. Витебська, заборонено на будуще звонити по міських церквах, і т. и. І по иньших містах унїатська сторона скористала з сеї нагоди до нового натиску на православних. Рутский роспочав новий процес з виленським братцтвом, обвинувативши його між иньшим і в тім, що унїверсали перетримуваного брацтвом Смотрицького привели до убийства Кунцевича. Смотрицький вважав за лїпше забрати ся не тільки з Вильна, а взагалї з держави і виїхав в подоріже на Схід — а звідти вернув ся вже унїатом. М. Йов, характеризуючи півроку пізнїйше становище православних, називав сей час особливо тяжким, «коли всї змовили ся були зовсїм винищити православний рід» [1413]. Навіть в Київі унїатська партія насмілила ся була до якихось аґресивних виступів: запорозькі післанцї згадували, що митрополит Йов скаржив ся козакам на ламаннє віри християнської, печатаннє церков і т. и.[1414]

Сойм, визначений на лютий 1624 р., пройшов серед такого глухого напруження. Не чути нїчого про козацькі петиції, депутації, анї про якісь спеціальні заходи православних. Не рушало сих справ спеціально і правительство[1415]. Обі сторони стояли против себе непримирено, не знаходячи нїяких мостів, щоб піти одна до другої.

Поновлено попередню ухвалу що до вислання комісарів; видано суворі кари на тих, хтоб давав якусь поміч козакам або купував від них здобич. Рішено сповнити торішнї ухвали що до розложення війська на Українї, для приборкання своєволї. Вказано державцям українських староств, «почавши від Бару аж до московських границь», що їх абсентеізм причиняєть ся до зросту козацької своєволї, і заохочено їх, щоб з доходів своїх поставили трохи війська для скріплення державних сил, які будуть виведені на Україну[1416]. Справа релїґійна, порушена на ново шляхетськими екзорбітанціями, була відложена з усїми ними до дальшого сойму [1417].

Увага козачини була по части відтягнена від сих справ тими цїкавими комплїкаціями, які починали виникати з поворотом на ханство нашого давнього знайомого Махмет-ґерая. Діставши ся назад на ханство, і спровадивши до себе свого брата Шагіна, він почав з ним в Криму росправу з давнїми своїми ворогами, і сим викликав скарги й нарікання перед султанським двором. Супроти свого зверхника-султана брати також ставили ся дуже непокірно, не виконували його роспоряджень — між иньшим не хотїли зайняти ся будовою замків на долїшнїм Днїпрі, що їм султан поручав зробити разом з намісником Кафи, для отримання козацьких походїв на море. А на довершеннє всього прийшли до Царгороду вісти, що брати замишляють похід на саму Туреччину, хочуть взяти Адріанополь, щоб сягнути на трон султанський. Наслїдком сього султанське правительство рішило Махмет-ґерая вернути в давнїйше становище, а на ханство посадили назад Джанібек-ґерая, що був ханом перед тим[1418]. Але брати не мали заміру корити ся волї хана, і против Порти звернули ся за помічю до козаків, яких так недавно ще льояльно, як пристоїть султанським Васалям, поручали польському королеви знищити і чайки їм попалити[1419].

Се мусїло стати ся весною 1624 р., але приготовляло ся може й значно скорше. 12/V французький посол в Царгородї доносив про козацький похід на Кафу, що міг мати характер першої екскурсії в інтересах Махмет-ґерая. Правда, козаки оповідали пізнїйше королївським комісарам, що порозуміння у них не було, і в війську Шагіна потім вони опинили ся припадково. Казали, що занесла їх до Криму хвиля, коли вони з Донцями пішли на море, а се стало ся під час війни Махмет-ґерая з Турками. Тодї Шагін-ґерай закликав їх на службу, і вони бувши в бідї, немаючи де подїти ся, радо на службу ту вступили, служили вірно, і з того вийшла пізнїйша приязнь їх з Шагін-ґераєм: по війнї він з честю відправив їх на Запороже і з ними бранцїв християнських, які були в Криму [1420]. Але ми сеї побожної історії не потрібуємо брати дуже серіозно.

На лїто, коли турецька фльота під проводом капітан-баші (адмірала) Реджеб-баші рушила з Царгороду до Кафи, щоб скинути непослушних васалїв, козацька фльота, користаючи з сеї оказії, рушила під Царгород. Не вважаючи, що грізні поголоски про козацький похід, навіть в побільшених розмірах, завчасу ходили в Стамбулї, капітан-баша лишив столицю без всякої оборони, і козацькі чайки без всякої перешкоди зявили ся в Босфорі. Дня 9 липня н. ст. в досвіта вони приплили туди, в числї 70 до 80 чайок, на кождій по 50 чоловіка. Розкинувши ся по обох берегах протоки, почали собі преспокійно палити і грабувати тутешні оселї. Спалили Буюк-дере, Єнї-кіой на европейськім побережу, Стенїю на азійськім. Знищивши цїлий ряд роскішних віль і багатих осад, протягом шести годин, і забравши масу здобичи, коло 9-ої години відійшли собі на море. В Царгородї підняла ся страшенна трівога. Султан виїхав сам над море і заняв ся обороною. Вислано туди військо кінне і піше; за браком ґалєр позбирали які були човни, посадили на них всяку збиранину і вислали кілька сот таких човнів на козаків. Думали, що ті тїкатимуть. Але козаки, побачивши сю імпровізовану армаду, стали посеред протоки, розложивши півкругом свої чайки й спокійно чекали атаки. Противний вітр не давав їм можности піти самим против Турків. Турки здалека дали огня. Козаки не відповіли нї одним стрілом і не рухали ся з місця. Побачивши таку відвагу їх, Халїль-баша, що проводив сею імпровізованою фльотою, не насмілив ся ударити на козаків. Міркував, що як би атака не удала ся і козаки його погромили, могли б ударити на сам Стамбул. І козаки спокійно перестоявши собі до вечера перед очима стрівоженої «столицї світу», без перешкоди забрали ся з своєю здобичею до дому.

Два тижнї пізнїйше приїхала знову їх фльота під Царгород, ще в більших розмірах — було чайок що найменьше 150, і мали ззаду резерви, як оповідають царгородські свідки. М. Йов мабуть про сю другу експедицію оповідає, що козаки, маючи 102 чайки, на Днїпровім устю стріли турецьку фльоту з 25 великими ґалєрами і до 300 меньших човнів, т. зв. ушкалів, що мають 25 до 50 людей на собі; була то, очевидно, фльота капітана-баші; кілька днїв били ся Турки з козаками, силкуючи ся не пропустити, але козаки відгромили їх і пішли на Царгород. Дальше оповідають кореспонденти царгородські. Козаки простояли при берегах Босфору три днї, мов насміхаючи ся з безсилости падішаха. Спалили Фарос, кілька сїл. Грозили нападом на арсенал, і се наповнило страхом цїлий Стамбул. Місто стерегли неустанні чати. Нарештї нарядили дві ґалєри і коло 20 човнів та вислали їх на море, стерегти козацького нападу. Козаки постоявши там, відплили собі з великою здобичею.