Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

З другого боку козачина стала паном східньої України, і панському праву поруч неї ставало все тїснїйше. Київський епізод зробив незвичайно сильне вражиннє на шляхетські і правительственні сфери. Комісія згадує поруч київських якісь «убийства богуславські, корсунські і иньших багато, наїзди на доми шляхетські» [1483]. Королївська інструкція на соймики 1625 р. дає такий образ тої незносної ситуації (в части вже цитований нами): «Домашня своєволя бере гору і так завзяла ся, що і самим нам тяжка і з сильними сусїдами нас розсварює; забувши зовсїм віру і підданство, вони урядили собі удїльну державу. Наступають на житє і майно невинних людей. Україна вся в послушности їм. Шляхтич в домі своїм не вільний. По містах і місточках королївських вся управа, вся власть у козаків; захоплюють собі юрисдикцію, закони видають. Не згадуючи иньших ексцесів, того року напавши на Київ, вбили війта і з ним кількох иньших невинних урядників; иньшим казали платити непомірний окуп. Не оден шляхетський дом споневіренний, знечещений, скрівавленний власними підданими під титулом козацьким. Рік тому важили ся вони від свого власного імени укладати перемирє з султаном-калґою, трактати постановляти, приймати обовязки служби супротив нього. Сього року пересилали ся посольствами й дарунками з Москвою. Своєю волею рішають згоду і війну; нарушають уложені річею посполитою перемиря. Сього року, знехтувавши собі королївську заборону, три рази ходили на море, і хоч дістали значну відправу від турецької фльоти, одначе починили великі шкоди в далеких сторонах Турецької держави»[1484].

Союз козачини з Ордою став поважною перешкодою плянам про приборканнє козаків. З другого боку — не можна було далї тягнути з огляду на Туреччину. Заносило ся з дня на день близше на новий розрив і війну на півночи з Швецією — було небезпечно лишати полудневі границі в такій небезпецї, в можливости розриву з Туреччиною. І нарештї ся постава козачини у внутрішнїх відносинах, її виразна заява, що вона не вяжеть ся волею і трактатами Польщі, її повне і безоглядне панованнє на Українї! Hannibal ante portas шляхетської річипосполитої і шляхетського житя і права! Перше нїж рушити коронне військо на Шведів, треба було доконче постарати ся зробити кінець сїй «своєволї».

Конєцпольский, тодїшнїй шеф коронного війська, рік перед тим іменований великим гетьманом, рішив за всяку цїну розбити союз Орди з козаками. І се йому удало ся, лїтом 1625 р. Маємо про се досить побіжні звістки, але факт ясний. Шагін продав своїх союзників, і Конєцпольский міг взяти ся до козаків. В серпнї виплачено в Каменцї хану і калзї «упоминки» за два роки.[1485].

Крім сього золотого арґументу Конєцпольский запобігав в сїм напрямі впливів турецьких. Відповідаючи турецькому шефу пограничних земель і військ Мегмет-Дякови на його лист, де той докоряв за козацькі походи на море і хвалив ся останнїм погромом козаків, Конєцпольский старав ся забезпечити собі не тільки невтральність турецьку, але і вплив на Крим, щоб там козаки не знайшли якоїсь помочи. Він поручив свому післанцеви нагадати баші льояльність польського правительства супроти Порти — включно до арештування недавнього претендента на волоське господарство Константина Антоновича. Висловляв «невимовну утїху» свою з приводу розгрому козаків, пригадував соймові постанови на знищеннє своєволї козацької і толкував, що тільки непевна постава Турків не позволила йому досї взяти ся до знищення козачини. Повідомляв про свій замір іти на козацтво, «як тільки козаки з моря і Днїпра вернуть ся до домів своїх»[1486], і жадав прихильної невтральности турецької для сеї своєї кампанїї, грозячи, що инакше Польща з козаками помирить ся, а звернеть ся з ними на Туреччину. «Певний я», переказував Конєцпольский, що коли я зверну ся з військом туди, тутешнї границї і держава королївська будуть спокійні; бо инакше, хоч ми з козаками й поріжнили ся, легко б помирили ся з ними, як би почули щось вороже з сеї (турецької) сторони, а далї й до тїсного союзу у нас з ними прийшло. А і то нехай баша мудрим розумом своїм постарає, щоб козаки не мали нїякої користи від Татар їм приязних і союзних. Бо зовсїм певно, що ті розбійники (козаки), почувши про сильне військо королївське, не посміють йому глянути в очі, але або утїчуть до Московщини на Дін, або на Днїпрі в кочовищах своїх засядуть, і як би туди їм від приязних Татар якісь припаси стали приходити, то вони легко перезимували б там, задоволяючись навіть скупим прожитком, а на весну пішли б на Чорне море»[1487].

Королївський лист до комісарів виданий був 20 липня н. ст.[1488]. Правдоподібно, справа з Шагіном була вже тодї наладжена, і треба було подумати головно про те, щоб зібрати поважні сили для оружного приборкання козачини. Король в загальних виразах згадував про прикрости, які мала річпосполита від козачини, нагадував соймову постанову 1623 р., що визначила комісію на козаків, але не була сповнена «через неустанні майже напади татарські», і в таких же загальних виразах поручав комісарам привести козачину до порядку, якими буде можна способами. «Аби вся своєвільна чернь була виписана, піддані своїм панам видані, всїм покривдженим людям усїх станів була вчинена справедливість, а злочинства були покарані. Козаки на будуще аби пробували на певних кочовищах (sic), визначених їм річеюпосполитою і гетьманами лїтом і зимою, готові, як слїд, до служби королеви і річипосполитій, в визначенім їм числї, списані в реєстрі, під управою старших, поданих і визначених королем. Юрисдикції нїякої аби не присвояли собі в містах і маєтностях королївських, духовних і шляхетських, а жили під правом зверхности кождого місця. В духовні справи аби не вдавали ся, не брали в свою опіку людей, що під покровом духовних справ ведуть полїтичні інтриги з заграничними державами та присвоюють собі титули владичі без волї і подання королївського. Аби не приймали до себе утїкачів заграничних, що удають себе фальшиво за царевичів та господаричів, і видали того Ісаю (sic), явного обманця, що тепер у них пробуває і називає себе сином цїсаря турецького». Привівши козачину до такого порядку, поручало ся взяти її на державну плату, але при тім не означало ся в сїй інструкції анї великости реєстру анї плати, — се полишало ся, очевидно, зробити приміняючи ся до фактичних обставин.

До участи в переведенню сеї справи король покликав довгий ряд українських маґнатів і панів (близько тридцять), що мали своїми приватними «почтами» уможливити гетьману сповненнє сього трудного завдання. Як звичайно, так і сим разом богато з них поспішило ся ріжними способами вимовитись. Наш знайомий кн. Юрий Збаразький, в відповідь на зазив сповіщаючи гетьмана, що він з братом вишлють своїх людей в похід, щедрою рукою розсипав знову скептичні замітки про раціональність сеї комісії і взагалї переговорів з козаками:

«Я певний, що козаки зроблять одно з двох: або не вийдуть з Запорожа, довідавши ся, що ваша милость рушив з військом, а знаючи давно, що їх чекає. І тим своїм, що зістали ся в глубших українських містах, скажуть або сказали тїкати на Запороже. Против вашої милости вони тепер не підуть і перебудуть зиму хоч би в найгіршій бідї, сподїваючи ся, що військо польське буде розпущене або на зимові кватири розіслане, а тодї вони матимуть обставини лїпші і наручнїйші. Або пришлють кількадесять козаків, заявлять, що піддають ся волї короля і річи посполитої й готові сповнити у всїм накази комісії — військо, мовляв, само не могло ставити ся для своїх недостатків, і тому що не було готове до походу, але переказує через них свою покору і се має такуж вагу, як би всї вони були присутні. Скільки в тім буде щирости, знаю, що в. м. легко оцїниш, але щож тут будеш робити, питаю, по прінціпу комісії? Поставити їм умови — вони все приймуть дуже радо, бо ж піддають ся: хоч би кровю ті умови писали — все вони удадуть на час, звичаєм своєї натури, аби тільки викрутити ся від сього походу і утїкти від небезпечности. Побити присланих і тим вдоволити ся — значило б попсувати всю справу — се і не в характері ваш. милости, та й не могло б бути експіацією тих бід, які від них неустанно грозять, анї не вгамовало б їх. І по тім би комісари давнїм звичаєм поїхали до дому, погрозивши їм в листї, а справа ще б більше погіршила ся». «А тут не словами й не трактатами, як ваша мил. добре знаєш сам, треба заспокоювати і від турецької війни убезпечати ся, а зброєю вчинити справедливість за давнїйші і теперішнї непослушности», повторяє свою звичайну пісню наш вельможний землячок. «Zemsty tak potrzebney y spawiedliwej nad temi ludzmi»! прагне його шляхетське серце. Він певний, що й Конєцпольский прагне того самого[1489], тільки думає, що нинїшня комісія не доведе до того, і даремно тягнуть панські почти, тратять панські гроші на сей похід. «Як би козаки ставили ся купою, або де небудь заскочити їх, як будуть іти на Україну, — не зле б то», міркує він, але мелянхолїйно додає: «Але я певний, що вони тепер з Запорожа не покажуть ся, бо і сама неудача їх на морі не допустить їх до зухвальства: не сподїватимуть ся успіху і не посміють напасти на в. милость, ужиють собі слов вовчих і постави та чекатимуть, аж військо буде розпущене». І боячи ся, що комісія, не скупавши в крови козачину тільки роздражнить її на участників експедиції, благає він Конєцпольского мати в своїй опіцї його українські маєтности і в тій справі посилає до Конєцпольского кн. Четвертинського для устних переговорів і просить мати до нього всяке довірє, як до самого Збаразького. «Хоч він грецької віри, але вдача у нього не козацька, знаю, що рад би він їх всїх бачити в однїй ложцї утоплених»[1490], рекомендує його і себе український маґнат[1491]

---

КАМПАНЇЯ 1625 Р.

---

Похід Конєцпольского, неприготованість козачини, переговори під Каневом, переговори під Криловим, склад війська польського і козацького

Коронне військо з своїх становищ на Поділю рушило ся на Україну в серединї вересня н. ст. Було його коло 8 тисяч[1492]. Ішло на Поросє, на Паволоч — туди прибув дня 25/IX сам гетьман, відправивши ріжні посольства. Відти поволї посунув Поросєм, повз Білу -Церкву, чекаючи комісарських полків, що оден по другім прибували до нього. До козаків вислав перед себе Хмєлєцкого, звісного пограничника, запитуючи їх, де хочуть зійти ся з ним для переведення комісії, вислухання волї короля і порозуміння що до порядку в війську. Не діставши нїякої відповіди, останнього вересня з над Раставицї вислав другого післанця, дорікаючи за таку зневагу і запевняючи, що іде не з злими умислами, але з любовю й повагою до запорозького війська — «бо сам носячи шаблю при боцї, вмію шанувати людей рицарських». Хиба як би не схотїли слухати ся короля і річипосполитої, — грозив він — мусїв би «хоч і з жалем сповнити свій обовязок»[1493].

Козачина була захоплена сим походом і посольствами зовсїм неприготована. Під сам похід Конєцпольского військо козацьке вибрало ся в морський похід, третїй зряду, а старшина козацька, тодї вже як Конєцпольский зближав ся до Днїпра, була ще на Запорожу з головним військом — річ в попереднїх комісіях не бувала. Правдоподїбно, козачина покладала ся на свій союз з Шагіном, і тим мабуть поясняєть ся таке довге гаяннє часу на Запорожу, що старшина всякими способами силкувала ся розірвати союз Шагіна з Польщею й відогріти його союз з козачиною. Все се одначе закрите перед нами, як і та внутрішня боротьба, внутрішнї зміни, що мусїли йти поруч із тим всїм, і на чоло козачини виставили гетьманом і вождем нового чоловика, Марка Жмайла, що й проводив козачиною у сїй війнї.

Дня 11/X коронне військо підійшло під Канїв. В містї було коло 3-х тисяч козаків. Вони вислали до Конєцпольского своїх послїв, сповіщаючи, що гетьман їх Жмайло ще на Запорожу, і вони не знають, як їм буть, і просять, аби військо не наступало на них, а дало їм порадити ся. Конєцпольский вислав до них упоминальний лист, писаний від імени комісарів, де вони, вичисливши козацькі гріхи і загрозивши за непослушність оружною розправою, промовляли до «людей рицарських, честних, що заслужили собі добру славу в чужих краях кровю своєю; заспокоювали їх, що не буде їм нїчого злого, нї в правах, нї в маєтках, нї в вірі[1494]. Очевидно, по Українї пішли поголоски, що польське військо іде на знищеннє православної віри[1495], і сї підозріння комісари особливо вважали потрібним розбити. Але їх намови не помогли.

Рада козацька, вчинена в Каневі, скінчила ся таки тим, що козаки не піддали ся, а вийшли з міста, щоб іти до головного війська. Конєцпольский тодї, «бачучи грубу уперту» непокорність тих людей післав на них передове військо, 10 хоругов, під проводом Оджівольского. Козацьке військо ішло скоро, Поляки догонили його вже під Мошнами, і ударили на козаків. Але козаки бороли ся сильно, не вважаючи на страти в людях («не мало їх під шаблю пішло», доносив про сю битву королеви Конєцпольский). Оджівольского прийшло ся скріпляти підмогами з головного війська, але козаки все таки оборонною рукою, в порядку, відступали перед ним табором, не даючи розбити. Так дійшли до Черкас, де стояла козацька залога з 2000 війська. Вона прилучила ся до канївського полку і разом з ним стала відступати до козацького війська, що стояло над Масловим Ставом, а тепер, з наближеннєм польського війська, стало відступати під Крилів.

Головне польське військо підходило вже під Черкаси, а гетьман Жмайло з арматою доперва надходив. Се була дуже не корисна ситуація. Козаки, очевидно, вперед були переконані, що прийдеть ся з Поляками битись, а не миритись. Городове військо, що стояло над Масловим Ставом, не вважаючи себе в силах прийняти битву з головним польським військом, відступало, щоб зійти ся з Запорожцями, а при тім силкувало ся затримати Конєцпольского пересилками[1496]. Вислало під Черкаси післанця, повідомляючи Конєцпольского, що Жмайло вже рушив з Запорожа; два двї пізнїйше — нових послів, просячи, щоб польське військо не наступало на них, поки прийде Жмайло з арматою, і так повторяли ся посольства що кілька день. Маємо оден з сих листів, з дня 18/X, пересланий через згадане посольство (Івана Манастирського і Григорія Трощана з товаришами). Писаний він від «Яреми Михайловича присланого з Запорожа», іменем «всього товариства що на устю Тясмина»; стилїзований дуже покірно, навіть унижено, просить гетьмана «зволити трохи почекати, поки старший з Запорожа прибуде, і з ним могли б ми постановити гаразд про все, щоб вдоволити волю і наказ королївський і вас, наших милостивих панів» — «бо ми без старшого нїчого, нїякого порядку не можемо зачати робити». Благає також, аби військо польське не чинило насильств сїмям козацьким — «жонам, дїтям і убозтву нашому, яке десь зістало»[1497]. Конєцпольский з комісарами відповіли на се новими запевненнями, що козакам нема що бояти ся якогось лиха від них, коли схочуть бути послушними королеви. Але військо польське пустошило козацькі сторони, для «спасительного страху», мабуть не без волї комісії — «городи і міста зруйнували, вибрали і попалили», як оповідав в Москві піп Филип[1498].

Комісари рішили чекати для переговорів Жмайла, і тільки поволї присували ся до козацкого табору, що стояв за Криловим над р. Цибульником, на старім городищу, «де і тепер ще є останки турецького мечету», як записує сучасна записка[1499]. Се теп. ур. Табурище, де ще недавно було видко слїди палїсаду. Польське військо приступило під кінець так близько до козаків, що з польського табору видко було добре обоз козацький.

Польське військо було в повнім зборі — останнї комісарські полки пришли під Черкасами. Головнїйші участники комісії були такі:

Том. Замойский воєвода київський (привів 300 людей і 5 гармат). Ян Данилович воєвода руський (550 людей), Гаврило Гойський каштелян київський з братом і сином (200), Матвій Лєсньовский каштелян белзький, Мартин Казановский каштелян галицький; далї: Стан. Потоцкий підкоморий подільський, Стефан Немирич підкоморий київський, Якуб Собєский староста красноставський, Олександр Балабан теребовельський, Адам Калїновский браславський, кн. Вишневецький, кн. Заславський, Єлец, Стрибиль, — Поляки й Українцї майже через половину — те що в московських вістях називаєть ся «Ляхи і Поляки»[1500] (Поляки — спольщена Русь). Всього комісари привели війська коло 8 тис. Отже цїле польське військо мусїло мати 17 до 18 тис. вояків, а з службою можна його рахувати повиш 30 тис. Сю останню цифру подають нам українські звістки[1501]Козацьке військо рахують вони всього на 20 тис., а старшими звуть «полковників Дорошенка, Жмайла. Олифера і Пирського»[1502]. Поляки-очевидцї рахують козацького війська до 30 тисяч[1503]. Виходить, що військо козацьке було навіть чисельно або рівне з польським військом, або й слабше, а польське військо було лїпше й уоружене і споряджене. Се одно вже ставило козаків в дуже некористні умови. Правдоподібно, козацьке військо, що було на морі, не все встигло вернути ся з походу, і крім того не було часу зробити повної мобілїзації козацьких кадрів на Українї, і тим поясняєть ся таке розмірно невелике число козаків.

Деклярація комісарів, відповідь козацька в справах полїтичних і релїґійно-національних, modus vivendi козацької деклярації, проголошеннє війни

Дня 25/X н. с. сповістив нарештї гетьман Жмайло польську комісію і гетьмана про свій приїзд до війська, і другого дня комісари вислали для переговорів з козацьким військом двох своїх членів-Українцїв Немирича і Стрибиля, передавши через них свою деклярацію.

Деклярація ся починала ся з пригадки, яких ласк і щедрот дізнавало козацьке військо за свої заслуги. «Не будучи по більшій части людьми шляхетського стану, вони не тільки особистою свободою, але і в маєткових правах своїх були зрівняні з тим першим станом держави. Цїлий світ дивив ся й дивував ся, як довго попускано їх вибрикам і часто пробачувано їм те, за що публичне право карало б навіть людей найвельможнїйших, найстариннїйших родів». Далї вичисляли ся всї звісні вже нам грім і прогрішення козацькі: походи на море, самостійні дипльоматичні кроки, мішання в церковну справу, нарушення панського права, юрисдикції міської й королївської (спеціальний натиск положено на останнїй київський інцідент). Кінець кінцем ставили ся жадання: Військо видасть провідників морських походів і инших ексцесів, попалить човни при комісарських делєґатах і на будуще нїхто з них не ходити ме на море анї Днїпром анї Доном. Поставить послів, що ходили до Москви, для вислухання їх свідчень, видасть кореспонденцію «з московським князем» і «царика Яхію». Зменьшить військо козацьке «до числа давнїйше означеного річею посполитою», виключить всїх понад те число і спише решту на реєстр з докладним означеннєм їх осад — а мешкати і користати вони з своїх прав могти-муть тільки по містах королївських, «бо маєтности шляхетські й духовні підлягати тому анї не мають анї не можуть». Повернуть ґрунти захоплені козаками в королївщинах, без надань старостинських. Чинити-муть справедливість в усяких скаргах до них. Зносини з заграничними державами занехають, на вірну службу присягнуть, на волости війська тримати не будуть, а на Низу будуть держати певне означене число козаків і стільки лише човнів, скільки треба для довозу припасів. В такім разї річпосполита буде виплачувати козакам щорічну платню уставлену під Хотино.

Се було в головнім не що иньше як повтореннє гадок королївської деклярації, даної по Хотинській війнї — приверненнє козачини в відносини, які були їй визначені перед Хотинською війною.

Одержавши комісарську деклярацію, козацька старшина признала її умови «тяжкими», і передала на раду. Рада ся трівала другого дня з рана до полудня і признала умови неможливими. Відповідь була дана на письмі в тонї ґречнім, але гіднім[1504].