Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Зладили йому також rendez vous з Шагіном, що під той час приїздив на Запороже. Яхія одначе держав ся з сим союзником на тонкій делїкатности, і коли Шагін кликав його до себе, не поїхав, кажучи, що козаки його не пускають; підозрівав, що Шагін, зловивши його, може за добру заплату видати Туркам. І rendez vous у них відбуло ся на делїкатній дістанції, на двох боках Днїпра, і при Яхії козаки стояли з рушницями «в чотири круги». Одначе рішено було, що Шагін-ґерай з братом будуть Яхії помогати[1427].

По сїм Яхія післав по гроші для війська до Фльоренції, а українські благоприятелї його стали роздумувати, як би заручити ся помічю ще з Москви. Тим часом як козачина могла вабити ся перспективами богатої платнї, в київських митрополичих кругах ся власне сторона орґанїзація широкої православної коалїції, з участю московського царя, мала особливу принадність з огляду на той зелїзний католицький перстень, що з такого невблаганною безоглядністю тїснив що далї все тяжше православну стихію українську (і білоруську з нею). Ще перед появою Яхії на київських горізонтах в київських митрополичих кругах прийшли до рішення — шукати опертя в московськім правительстві в тім безвихіднім, як здавало ся, становищу, в якім православна єрархія, кажучи словами владичих листів цареви, — «в маленькім кутку тиснула ся на Українї, в землї Київській, під крилами христолюбивого воїнства запорозьких козаків»[1428].

Шуканнє московської опіки з причини (чи під покривкою) релїґійних утисків — мало свою давню традицію в в. кн. Литовськім, як знаємо. Такий маневр знищив був, на початках XVI в., у польсько-литовського правительства всякі апетити до якої небудь релїґійної пресії на своїх православних підданих трохи не на цїле столїтє [1429]. Тільки з упадком Московської держави з кінцем XVI в. воно насмілило ся знову. «Смутні часи» московські зняли були всякий страх з польсько-католицьких кругів. Але Москва підіймала ся з занепаду, і у польсько-литовських полїтиків починала приходити трівожна думка, що притиснені до останнього православні можуть знову шукати помочи в Москві, і та знову почне свої інтриґи на релїґійнім ґрунтї. В згадуванім листї Льва Сопіги до Кунцевича шеф литовської полїтики, вказуючи на неполїтичність унїатських нагінок на православних, пригадує давнї утрати, понесені через православну іреденту Польсько-литовською державою. «Новгород Великий, Псков, Стародуб, Чернигів, Козелськ і багато иньших замків відірвала від нас та унїя, і тепер та унїя богато причинила ся до відтручення народу московського від королевича» (Володислава) [1430]. А з новим зростом московської сили неминучо виникала гроза нової православної іреденти в московський бік з нутра земель білоруських і українських.

З становища православних владик і иньших ревнителїв національної і церковної ідеї, що від польсько-католицьких нагінок збігли ся в тім київськім «кутку», — шукати опіки і протекції, помочи і оборони в московських кругах було напрямом вповнї натуральним. Се було так само пограниче, що стояло в старій сфері московських династичних і полїтичних інтересів (порівняти розмови московських полїтиків поч. XVI в. про Київ як отчину московських царів)[1431]. Перед московською смутою, з київського «города» добрим оком можна було бачити московську границю. Вона відсунула ся за останнї лїта, але тепер, коли ся смута могла здавати ся припадковим, скороминущим епізодом, можна було сподївати ся нових проявів московської екстенсивної сили. Незалежно від них, з огляду на созвучність інтересів, українська людність, як ми бачили, і так не раз, іґноруючи полїтичні рубежі, орудувала силами обох «україн», польсько-литовської і московської. Пляни Дм. Вишневецького були найбільш блискучим проявом такої тактики, і українська козачина, від його часів почавши, не раз досить зручно вміла служити на обидві сторони, черпаючи засоби по черзї, або і заразом, з обох скарбів: московського і польсько-литовського, та грала ролю посереднього полїтичного фактора між обома державними орґанїзаціями. Останнї зносини козачини з московським правительством звісні нам зимою 1620 р. [1432].Поруч них відомі посилки ріжних духовних осіб в московську столицю за «милостинею» на ріжні побожні церковні цїли. Так 1622 р. посилав до царя плачливий лист Ісая Копинський, номінальний владика перемиський, просячи жертв для своїх монастирів, заснованих ним в Дубенщинї. Але крім писаної грамоти післані ним монахи мали устно сказати пограничним московським воєводам (путивльським), щоб вони написали цареви, чи позволить Ісаї з ченцями перейти за московську границю від польського гонения. «Да и всЂ де, государь, православные крестьяне и запорожскіе козаки, какъ имъ отъ Поляковъ утЂсненья будетъ, многія хотятъ Ђхать къ тебЂ государю», додавали від себе воєводи, на підставі того, що оповідали їм Ісаїні післанцї[1433].

Лїтом 1624 р., під впливом тодїшнього загострення католицько-унїатських натисків на православних, з анальоґічними заявами висилає свого посла безпосередно до самого царя сам митрополит Йов. З того самого дня, коли писали ся його грамоти до царя (24/VIII. 1624), маємо лист самого ж митрополита до голови литовських протестантів Кришт. Радивила, і він добре ілюструє нам той психольоґічний стан, в якім робили сей знаменний крок київські духовні круги. Просячи помочи литовського маґната в найблизшій соймовій кампанїї, митрополит так характеризував гірке становище православних: «Так нас стиснули з усїх боків, що гірше зрадників і доказаних злочинцїв, гірш ніж від ворогів хреста і самих поган, терпить переслїдування від вавилонської, кровю пяної распустницї наш народ вірний, панам своїм зичливий, народ невинний, народ старинний християнський. Що день і година як віл обуха чекаємо ми, небожата, засуду Астерового, за оскарженнєм Гамановим, з нашими святинями, священиками, людом, рицарством, шляхтою». А козачина своїми своєвільними вибриками — морськими походами, вчиненими против волї навіть своєї старшини, каже далї митрополит, — ще загострює завзятє на православних владиків, бо підозрівають їх в союзї з козаками[1434]. Перед маґнатом, хоч і союзним, хотїло ся митрополитови очистити ся з сього підозріння.

Того самого дня митрополит писав листи до царя, йото батька патріарха і шефа московської дипльоматії дяка Ґрамотїна, рекомендуючи їм свого посла владику луцького Ісакія Борисковича. В листах до них він і Ісакій описували гірке становище православних в Польщі й Литві, благали царя памятати про сих своїх одновірцїв і не забувати своєю ласкою, та особливо просили допустити Ісакія до особистої авдіенції, яко «мужа во всЂмъ вЂрна и тайну царскую могуща сохранити»[1435] Допущений по сїй рекомендації, по довгих московських процедурах, до царя в сїчнї 1625 р., Борискович дня 14/I с.с. мав адіенцію перед боярами кн. Черкаским і дяком Ів. Ґрамотїним і їм переказав секретне порученнє дане йому митрополитом. На жаль, протоколу сеї авдіенції маємо тільки уривок [1436] і в нїм нема автентичного тексту митрополичої заяви. З відповідей бояр видко, що митрополит вказував на утиски православній вірі від Поляків, на перспективу польського походу на Україну; висловляв побоювання, що козаки своїми силами не спроможні будуть відборонити Україну від польського війська, тому просив царя прийняти Україну й військо козацьке під свою руку, пробачивши козакам їх давнїйші пустошення Московщини, та оборонити їх від Поляків. Бояре, роспитавши близше, переконали ся, що тут ще нема нїчого певного, рішеного, і так відповіли Борисковичу: «З листу (митрополита) і з твоїх слів видко, що у вас самих ся гадка не зміцнила ся й рішучої умови між нами нема, і про козаків кажеш, що їх не буде стільки, аби вони самі могли стати против Поляків, а в своїх оповіданнях пояснив ти, що військо козацьке на весну збираєть ся йти на Турків морем — отже тепер сього дїла царському величеству зачинати не можна, бо міцної постанови між вами нема, і козаки всї ідуть на море»[1437] Вини козаків «противъ царскаго величества и всего Россійскаго государства» пробачають ся, з тим, аби на будуще козаки «царскому величеству служили». «А як буде вам в будучности кривда в вірі від Поляків, а у вас против них буде міцна думка і постанова» — мав сказати на кінець дяк- «тодї дайте знати царському величеству і святїйшому патріархови, а вони про те поміркують, як би православну віру і церкви божі і вас всїх бачити свобідними від єретиків»[1438]. Митрополиту Йову поручено переказати ласку царську і патріарше благословеннє, та передати ікону в срібній ризї й пять сороків соболїв цїною в сто рублїв; так само досить богаті дарунки дано самому Борисковичу і протосінкелу Памві (мабуть Бериндї), що був з ним, і привіз патріарху чотири книги. Борискович, дякуючи за ласку, просив переказати царю і патріарху, що у них ся гадка міцна, всї вони царській ласцї раді й хочуть бути під царською рукою; будуть умовляти ся про се між собою, тільки боять ся, як що тим часом Поляки на них раптовно наступлять, то їм крім царської ласки нема де подїтись: всї вони тодї — митрополит, владики, і військо Запорозьке — звернуть ся до царської ласки і поїдуть на царське імя (піддавати муть ся цареви), то нехай цар їх пожалує, не каже відгоняти, бо їм крім царя нема куди подїти ся» [1439]Така була ся перша пропозиція переходу України під царську зверхність — інтересна як перша рекоґносціровка пізнїйше довершеного перевороту. Що в тих пропозиціях, як вони ставили ся московському правительству сим разом, ще дуже мало було конкретного, се мусїли розуміти в самих митрополичих кругах. Та перше нїж в иньших українських кругах ширити проєкт піддання під московську протекцію, переводити її в «міцну думку і постанову» української суспільности, треба було знати, чи взагалї склонне московське правительство зайняти ся близше українською справою, а тодї думати, що можна робити з тою московською інтервенцією, та на скільки можна рискувати за для неї. Такий підклад сеї справи виникає з поза козацьких прошень «жалованія» і монаших благань про «милостиню», що становлять властивий жизненний нерв сих зносин з Москою і по перших удатних результатах 1622-1625 рр. починають прибирати все більші розміри[1440]. Щоб вивідати добре московські гадки, треба було «задерти», зачепити на сїм ґрунтї московське правительство чимсь пікантнїйшим, нїж самі плачі митрополита і владиків. І таку добру нагоду подавала поява Яхії з його фантастичними плянами, несчисленними протекторами, таємничими союзами на заходї й сходї, і т. и.

В сїчнї 1625 р. м. Йов виїхав з Київа в сторони козацькі до Корсуня, відти до Терехтемирова. При тім, очевидно, мав війти в близше порозуміннє з козацькою старшиною й заняти ся справою нового посольства до Москви в справі Яхії. Посольство се було вислане з Запорожа дня 2/I с. с. (зараз по виїздї Шагін-ґерая); воно складало ся з запорозького посольства під проводом Івана Гирі, і з післанця Яхії якогось Марка Федоровича Македонянина і козака Івашка Мартиновича. Митр. Йов від себе дав їм рекомендаційні листи до путивльского воєводи і автобіоґрафію Яхії, списану у нього, та поручав воєводї цїлу сю справу. «Прочитавши сю повість, писав він йому, зміркуєш ти, що благодатю божою наближаєть ся вже кінець нечестивого вавилонського Турецького царства, і коли ісповідники східнього православя прийдуть до згоди, то й зараз буде тому початок. Молимо того у всесильної правицї Христової, щоб розбивши тяжкі кайдани православних, дав церкві своїй і православному множеству єдиновірних Греків доступити бажаної, дорогої свободи. Просимо, щоб і ви з благочестивим царем вашим подали руку помочи єдиновірним братиям, аби й самі в день суду від вічної увільнили ся неволї»[1441]. Яхія в своїм листї до царя сповіщав, що на весну вибираєть ся походом, морським і сухопутним, з козаками, до Греції, а там чекають його Болгари, Серби, Албанцї й Греки, що присягнули вже Яхії як свому законному цареви — се мав посвідчити в Москві той Яхіїв посол «Марко Македонянин з землї Сербської». Сей Марко поясняв устно, що крім сих присяжників поміч Яхії обіцяв король іспанський: має дати йому 60 ґалєр з воєнного залогою, а князь фльорентийський прирік прислати 20 тис. рушниць, гармат, і всякої иньшої армати, і иньші землї обіцяли поміч людьми й грошима. Та Шагін -ґерай, як сподівають ся, пришле орди до 100 тис., і з тими всїма Яхія піде на весну на Царгород. У царя ж просить помочи людьми чи грошима — як цар зволить[1442].

Московські полїтики не зістали ся індіферентні для таких широких і привабних — дарма що фантастичних плянів. Посли Яхії були представлені цареви, хоч incognito: Яхієві післанцї допущені були до царської руки при авдіенції запорозьких послів, після них, але без Яхії, то значить імення їх не були проголошені, як проголошували ся звичайно. Яхії вислано дарунки богаті (особливо як на тодїшнї роки, досить тїсні для московського державного скарбу). Але активно вмішати ся в сї Яхіїні й козацькі пляни московське правительство не рішило ся — бояло ся розриву з Польщею. Цар побажав «царевичу Олександру» всякого добра, щоб він свого батьківського царства доступив, але помагати йому цар не може, бо «царевич» в Литовській землї, у запорозьких Черкас, підданих польського короля, а польський король цареви неприятель, і не позволив би війська післати через свою землю, і навіть, будучи тепер в союзї з султаном, починив би ще якісь трудности царевичу; тому й грамоти царевичу цар не посилає, тільки устно шле йому привіт. Така була відповідь, дана послам Яхії дня 10/IV c. с.[1443]. Вона заразом казала катеґорично, що і в козацьку справу взагалї московське правительство в сїй хвилї не відважить ся мішати ся, щоб не привести до розриву з Польщею.


ПЕРЕД КАМПАНЇЄЮ 1625 Р.


Зміни гетьманів, пляни походу на Туреччину, королївський дворянин на Запорожу, козацьке посольство на сойм, додатки митрополита, київські розрухи, сойм 1625 р., королївський ультіматум і козацька відправа, походи на море, морська баталїя під Кара-Керманом, битви під Очаковим

Широкі полїтичні перспективи, які почали були відкривати ся перед козачиною в 1624 р., підіймаючи дух і відвагу козацьких мас, мусїли заразом викликати великий рух серед них і боротьбу з напрямами більш уміркованими, статочнїйшими, більш склонними оглядати ся на заднї. Сильно мусїло кипіти між козачиною того року, зимою 1624/5, і дуже б інтересно було нам приглянути ся внутрішнїм козацьким відносинам — далеко інтереснїйше ніж напр. відносинам польського правительства до козацтва. Та на превеликий жаль і з сього часу не маємо документів, які б глубше вводили нас в козацьке житє і відносини, і тільки часті зміни старшини свідчать нам про сильну броротьбу внутрішнїх течій між козачиною поруч того розмаху екстензивної козацької енерґії, який виявляєть ся в тодїшніх походах. Морські походи козацькі 1624 р., як запевняє Йов Борецький Кр. Радивила, стали ся против волї старшини — ходили то новики (tyrones)[1444]. Се можливо; митрополит може се писав не для полїтики тільки. І в звязку з сим може стояти й зміна гетьмана: в осени гетьманом на Запорожу був Каленик Андрієвич («Каленикъ Андреевъ» в московських записках, які своїм обовязком вважають переробляти українські ймення на щиро московське копито); правдоподібно се звісний уже нам «гетьман Каленик» з Смоленської війни 1610 р.[1445] А в серпневім морськім походї ватажком був ще Грицько Чорний, пізнїйший гетьман з королївської руки (постаточнїв видно потім)[1446]. Rаленика Андрієвича бачимо на гетьманстві від жовтня до сїчня 1625 р.[1447], потім не маємо звісток про гетьмана, аж з місяця червня маємо лист гетьманський, даний на Запорожу — був гетьманом знов Дорошенко [1448]. Потім на перший плян виступає Пирський, «що був у них гетьманом на Запорожу», і Марко Жмайло, що виступає на чолї козацького війська в момент осїнньої війни, щоб по капітуляції дати знова місце Дорошенку. Сї зміни і цїла ся боротьба не мали одначе особливо напруженого характеру, судячи з того, що всї сї особи — бувші й будучі гетьмани, від Олифера Голуба почавши, а Жмайлом і Дорошенком скінчивши — всї виступають на чолї козацького війська в війнї його з Конєцпольским, як видатнїйші старшини [1449]. Отже партії так би сказати опортунїстична і радикальна — не стояли в якімсь різкім противенстві протав себе, і зміни осіб мабуть були проявом скорше трудних, складних обставин, нїж різкої непримиреної боротьби двох полїтичних течій.

Зима 1624/5 р. пройшла у козачини в укладанню широких воєнних плянів на будучий рік. Похід Шагін-ґерая на Кантеміра, на Дунай, роспочатий з поч. 1625 р., мав служити прелюдією. Шагін вів з собою претендента на молдавське воєводство, нїби Єреміїного сина, щоб посадити його з своєї руки[1450]. Потім мав наступити похід Яхії на Туреччину. Яхія заохочував іти зараз зимою, для того щоб ріки перейти по леду до моря, а на весну іти морем і Дунаєм через Волоську і Мунтянську землю до своїх людей, що піддали ся йому. Взяв він собі в службу 18 тис. козаків, а окрім того, з власної охоти, як волонтери чи що, записали ся з ним іти козаки з городів: «з Переяслава, Канева, й иньших міст». Але козаки мабуть на обіцянку плати не здали ся, й похід відложено аж прийдуть до Яхії гроші з Фльоренції: написав він по них до герцоґа тосканського, і мав той йому прислати 60 тис. золотих. А тим часом вислано звісне нам посольство до московського царя, щоб заручити ся його помічю як не воєнною то грошевою. Обіцяли також іти в похід з Яхією козаки донські. А на Запорожі стояло тодї, зимою, 6 тис. війська[1451].

Нові полїтичні комбинації попробувала козацька старшина використати для того також, щоб ослабити напруженнє, яке вже від довшого часу грозило привести до гострого конфлїкту з польським правительством. Союз з Шагін-ґераєм козачини і його заходи коло союзу з правительством польським, не відкинені польською стороною, і поновлені Шагіном знову під час зимового побуту на Запорожу[1452], подавали козацькій старшинї деяку надїю на полагодженнє своїх відносин до правительства. Les аіmіs de nos amis sont nos amis; нераз цитований нами; київський лист з огляду на пропозиції Шагіна висловляв надїю, що й до комісії на козаків тепер не прийде[1453]. Козачина могла сподївати ся, що кримська комбинація, даючи певний созвучний зміст полїтицї козацькій і правительственній, ослабить напруженнє, і се дало козакам привід звернути ся з меморіалом до скликаного тодї сойму.

Вже потім як вислано було се козацьке посольство, прибув якийсь королївський дворянин, з бувшим писарем військовим Вовком з якимись інструкціями. Без сумнїву, стояли вони в звязку з тими кримсько-турецьким авантюрами, але змісту їх не знаємо. Правда, козацькі посли до Москви, що стріли ся в дорозї з сим посольством, казали з слів Вовка, що сї посли везли на Запороже «королївський наказ всїм козакам — на весну йти на Турецького (султана) землю воювати», «морем і сухопутю»[1454]. Але такої інструкції не могли вони мати; хиба може польське правительство, з приводу пропозицій Шагіна, давало якийсь натяк козакам, що їх поміч Шагіну не була б противна намірам правительства, а козаки з того зробили далеко дальший вивід — що можна й на Турка йти в таким разї.

Інструкція козацька на сойм нам звісна. Послами їхали Яцко Острянин[1455], Іляш Федорович і Дацко Гордїєнко. Їм поручало ся просити, «аби є. корол. милость з милостивоє ласки своєє, маючы на памяти заслуги войска своєго Запорозкого, за тыє шкоди, што тепер за смиреньємъ ордъ поносимо и поносити мусимо, чымъ знаменитымъ войско з скарбу своєго королевского контентовати што рокъ ухвалити рачылъ; чымъ бы уконтентовани охотни до далшихъ поволностей и рыцерскихъ дЂльностей серца не тратили, и овшем завше ставити ся охотне могли». По друге — «просити о причину, абы вЂру нашу рускую, ведлугъ старыхъ прав и волностей нашыхъ, и нашыхъ духовныхъ старшыхъ — митрополита Йова Борецкого и владыковъ пры послушенст†и благословенстве церкви всходнеє въ покою заховати и листом своимъ ствердити и добрами церковными осмотрети велети рачилъ; а унитомъ, которыє братю нашу мучатъ, больше мучыти и церквей преслЂдовати з милостивоє ласки заказати и з церквей уступати розказати рачылъ». Нарештї третє — аби король зволив потвердити недавно перед тим вибраного на спорожнену архимандрію печерську Захарію Копистенського, «человЂка в животе чернеческомъ и в писме божомъ добре учоного»[1456]. До послів соймових (а так само мабуть і до сенаторів прихильних) висланий був з послами лист, де військо, повідомляючи про своє посольство, від себе ще просило їх підтримати військові домагання в обох справах — збільшенню козацької плати і заспокоєнню релїґійної справи[1457].

Як я вже згадував, правдоподібно отсе власне «змиренє» з Кримською ордою, згадане во главі угла петицій, було й притокою до сього посольства — до нового зондовання відносини з польським правительством. До сього долучено церковні справи вже потім. М. Йов в листї своїм з Корсуня, 12/I. 1625 с. с., оповідає, що він розминув ся з сим посольством, і не знаючи, чи козаки згадали що про церковні справи, посилав за кільканадцять миль завертати послів, і завернувши «штомъ на прудце розумЂлъ, оным написавши» та додавши кілька блянків з своїм іменем, про потребу, вислав їх далї[1458]. Інструкція в вище наведеній формі вийшла вже мабуть з рук митрополита. На сойм, скликаний на початок 1625 р., перед тим в православних кругах не покладано нїяких надїй, не роблено нїяких важнїйших приготовань для заходів на нім (м. Йов зве його в згаданім листї «отчаянним от христолюбивих», а з одного листу з жовтня 1624 р., з духовних київських кругів, довідуємо ся, що всякі заходи на сїй сесії рішено занехати «так приватне, як и сеймовне», «бо тож и скучило ся великоє презорство ихъ»[1459]. Тому висилка козацької депутації була фактом досить несподїваним (що виник мабуть під моментальним вражіннєм подїй на Запорожу в останнїх днях 1624 р.). А ми завдяки сїй обставинї дістаємо характеристичний для тих відносин образок, — як сміло і свобідно роспоряджаєть ся митр. Йов між козачиною — завертає післанцїв, на власну руку без військового рішення дає їм інструкції на сойм. Дуже інтересні сї близькі відносини й великі впливи митрополита між тою козачиною, яку в зносинах своїх з більш офіціальними кругами він за лїпше вважав описувати як щось дуже далеке від себе.

Сойм був дїйсно безнадїйний. Крім загальної ситуації, настрій для православних був зіпсований ще вістями, які наспіли про козацьку розправу з унїатами в Київі, вчинену саме в перших днях сїчня. Я вже наводив звістку запорозьких післанцїв про те, як жалив ся м. Йов козакам на ворожі православним вчинки, допущені тодїшнїм війтом київським Федором Ходикою. «В пилипівку писав від себе київський митрополит Йов Борецький на Запороже до гетьмана і війська, що Поляки хотїли в Київі віру християнську ламати і церкви попечатали, замислом і покликом київського війта Федора Ходики та міщанина київського Созона. І гетьман запорозький для того прислав до Київа двох полковників Якима Чагринця та Антона Лазоренка, й велїв їм зібрати ся в київській околицї з тутешнїми козаками та йти до Київа для охорони християнської віри»[1460]. На закиди пізнїйшої комісії за київські вчинки козаки не згадуючи про участь митрополита в сїй справі, виправдували ся, що бачучи, які кривди дїють ся православним за унїю на Білій Руси, на Волини, і в Галичинї, пильнували, аби щось подібного не почало ся і у них, в східнїй Українї. «Коли ми побачили, що за приводом того попа (Юзефовича, убитого в тих розрухах) війт тут зараз коло нас у Київі церкви печатає, доходи відбирає здавна приналежні до парафії, обидні слова, противні добрій славі важить ся підносити на нашого митрополита київського і на нас самих, — то не тільки ми, а й чоловік найгіршої кондиції не витримав би»[1461]. Иньша заява, зложена по горячим слїдам, хоч і без всякого звязку з сею справою — і тим цїннїйша ще, пригадує нам ще одну обставину, яка трівожно настроювала київські круги й насторожувала їх на всяку чутку про замисли на православну церкву, на всякий симптом якихось наступлень на неї. Саме під пилипів день умер архимандрит печерський Єлисей Плетенецький, і в православних кругах бояли ся яких небудь атентатів на опорожнену позицію — найважнїйшу твердиню православної України. Пішла поголоска, що король, поминаючи вибраного на архимандрію Зах. Копистенського, дав її кн. Юрію Чорторийському, і йде вже військо, аби силоміць йото посадити на архимандрії[1462] Серед таких трівожних обставин прийшли на Запороже вісти про небезпечні для православних заходи в Київі. Чи дїйсно митрополит просто і безпосередно удав ся до гетьмана, чи тільки з його іменем передавали ся отсї трівожні поголоски, се тяжко вгадати; могло бути і одно і друге. В кождім разї запорозьке військо прийняло справу до серця і до Київа прибув великий віддїл запорозького війська — «рыцерство с посродку себе килка тисячей войска до Києва прислали».

Тодї в Київі почала ся росправа з прихильниками і опікунами унїї. Убито Івана Юзефовича, священика церкви св. Василя (теп. Трох Святителїв). Як бачили ми, при слїдстві названо його привідцею війтівських роспоряджень; ставши унїатом і діставши від митрополита Рутского церкву св. Василя, що стояла на софійських ґрунтах, він випросив собі потім у короля грамоту на воскресенську церкву на Подолї, де був священиком давнїйше, як був іще православним. Міщане одначе не хотїли йому дати сеї церкви. Мабуть се й була та церква, запечатана війтом, на підставі королївського, чи митрополичого (Рутского) рішення, що наробила халепи. Її розпечатано. Ходику зловлено і відрубано йому голову; так само Юзефовичу. Якихось жовнїрів, що показали ся на Печерську, запідозрено, що се якісь соглядатаї від королївського кандидата, на архимандрію і арештовано. Намісника воєводського знезажено. «ОтколЂ была великая тривога не только межи людомъ посполитым, але теж и межи шляхтою уросла»[1463].

Сей київський інцидент, що став ся саме на початку соймової сесії (київські подїї стали ся «після Водохрищ», а сойм роспочав ся 10/I с. с.), не міг не заквасити ще більше настрій двірських і правительственних кругів, так дражливих до всяких мішань в церковні відносини. «Отчаянний» сойм пройшов без усяких позитивних результатів для церковно-національної справи — крім затвердження королем на печерській архимандрії Копистенського, виданого під час сього сойму (дня 7/II)[1464]. По словам православного «Сінопсиса», посольська палата зайнята своєю боротьбою з королем, сама просила «послів грецької віри», аби релїґійну справу відложили до дальшого сойму, і так вона була відложена [1465]. Під кінець сойму (1/III н. с.) мало у короля авдіенцію козацьке посольство[1466]. Зміст пеговорів не знаний, але депутація по новім прояві козацької своєволї в Київі не могла нїчого приємного почути [1467]. Могли то бути тільки повторення наказів, щоб козаки залишили своєвільство, вийшли з волости, занехали походів на море, роспустили військо — тодї буде мова про плату, а инакше коронне військо наступить на них як на ворогів. Козачина, стільки раз чувши про се все, і сим разом, розумієть ся, не мала охоти слухати ся тих наказів.

Але її широкі пляни тим часом упадали. Першою неприємністю було, що Шагін-ґераїв похід на Кантеміра і Волощину, що мав роспочати ряд тих операцій против Туреччини, скінчив ся повним фіаско: Кантемір погромив Шагіна і розбав на пірє цід Бабадаґом. Потім — гроші до Яхії все не приходили з Фльоренції тай не приходили, і з Москви посли його вернули ся без всякого реальнїйшого успіху. Кінець кінцем замість проєктованого ґрандіозного походу на Царгород зійшло все на морську експедицію, тільки може в дещо побільшених розмірах: царгородські джерела кажуть про 300-380 козацьких чайок, що вказувало б на дуже велике військо, 15-20 тис. (так рахує його й французький посол — 20 тис.)[1468] На вість про сей похід на море королївський дворянин, звісний нам Пачановский, висланий був на Запороже з наказами, щоб козаки стримали ся з усякими походами против Турків, але дістав різку і високо характеристичну відповідь: козаки знають, що король з цїсарем турецьким через свого посла уложив згоду — але не козаки [1469]. Звісний нам митрополичий повірник піп Филип оповідає, що Пачановский крім того передав королївський ультиматум: щоб козаки перевели самі виписку, инакше — як вони виписки не переведуть і походів не занедбають, то коронне військо піде на них. Каже, що сей ультиматум зробив сильне вражіннє на козаків («козаки почувши злякались»); казали Пачановскому, що пішлють до короля своїх старших з чолобитєм, але той заявив, що се до нїчого не приведе — король свого рішення не перемінить[1470] Але з козацької відповіди, даної Пачановскому, а звісної нам з польських правительственних сфер, видно навпаки, що козаки зовсїм не показали охоти йти за бажаннями польського правительства. Хотїли поступати на власну руку, не оглядаючи ся на бажання польського правительства, коли воно перестало сповняти свій обовязок — платити платню.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 65. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи