Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Військо козацьке досить добре споряджене і орґанїзоване. На Сїчи розложена козацька гармата; приїзд і виїзд послів салютують гарматними стрілами. Є й музика військова. Коли Лясота з козацькими послами виїздив з Сїчи, загреміли військові барабани й труби, залунали вистріли з гармат[812]. Рішеннє йти на війну з Татарами, прийняте військовою радою, було салютоване теж військовою музикою й стрільбою[813]. Під Київом ми бачили козацьке військо на човнах теж з музикою. В реєстрі 1601 р. бачимо військових сурмачів, трубачів і довбишів[814]. Мабуть був і скарб військовий, де в запасї були ріжні річи (Лясота дістає в дарунку шубу з куниць і шапку з чорних лисиць)[815]. Була своя флотиля, з самодїльних чайок і забраних від Турків кораблїв: Лясоту з послами відправили на турецькім «сандалї»[816]. Був кінський ремонт: не тільки лїтом, а й зимою перегодовували ся в степах козацькі табуни — Лясота каже, що місцем пробутку їх служив острів Хортиця[817].

Військо дїлить ся на полки, кождий з пятисот козаків; на чолї полку полковник[818]. Полк дїлить ся на сотнї, кождою командує сотник. Сотнї складають ся з десятків, з отаманами на чолї[819]. Порядку в війську пильнують «осаули», штабовцї гетьмана — вони скликають напр. козаків на раду, і Лясота прирівнює їх до «ляйтнантів»[820]. Досить докладну схему козацького війська на порозї XVII в. дає нам записка про виплату «жолду» Запорожцям на ливонську війну[821]. Тут вичислені: «гетьман», «обозний», «писар», чотири «полковники», вісїм «осаулів», 20 «сотників», 152 «десятники», 16 «прапорників, сурмачів, довбишів (bembenicze), трубачів», 1799 рядових («чорних пахоликів»), 12 пушкарів, 20 фурманів; всього 2032 люда. Значить: чотири полки по 500 чоловіка (приблизно) в кождім; полк складаєть ся з пяти сотень, сотня має неповний десяток курінїв або десятків, з десятниками або отаманами на чолї. Та се був рахунок офіціальний, а в дїйсности в полку і тодї бувало більше нїж по 500 душ — очевидцї рахували козаків в ливонській війнї на 4 тис.[822] а пізнїйше з розростом козачини, поруч офіціальних полків були ще так сказати надзвичайні полки, і в полках по кілька тисяч козаків — напр. в Хотинській битві рахуєть ся полків 11, в кождїм від 1600 до 4000 тис. козаків[823]. При кождім полку є корогва, сурмач, довбиш, трубач (яка ріжниця між трубачем і сурмачем, се неясно); вісїм осаулів були правдоподібно при гетьманї всї, як його адютанти і штабовцї. Гарматою завідує обозний, в ранзї полковника. Канцелярію веде писар. Цифри платнї дають понятє про відносини сих ранґів: гетьман має 120 зол. на чверть, полковники і обозний по 30, осаули по 26, сотники по 15, писар тільки 10, «десятники» по 9; пушкарі по 12, музиканти і прапорники по 8, козаки рядові по 7, фурмани по 3.

Як бачимо служба писаря цїнила ся дуже невисоко в порівнянню з воєнними урядами, хоч як важне було становище сього канцлєра війська. Він виготовляє й контрасіґнує всї важнїйші листи, що виходять від імени війська: «Иванъ Кречковичъ, писарь войсковый, именемъ всего войска», як читаємо на грамотї Косинського 1593 р.[824]. Переважно маємо листи писані польським властям і по польски, в звичайнім тодїшнїм епістолярнім стилю. Але є грамоти й листи українські[825]. Крім підписів вони стверджують ся військовою печатю[826]. Найдавнїйший досї описаний ориґінал, з печатю війська запорозького, маємо з р. 1603 (гетьмана Крутневича); печатка має відтиск на папері козака з написом наоколо: «Печать войска запорозкого»[827].

Військо козацьке в своїх листах, грамотах титулує себе звичайно «військом запорозьким», залюбки теж зве себе «рицарством запорозьким», або «рицарством війська запорозького»[828], а в грамотї Микошинського 1594 р., переданім нам в нїмецькім перекладї Лясотою, зветься воно «вільним військом запорозьким»[829]. Ся остання титулятура без сумнїву добре передає погляд козаків на себе, зазначений вище — як на самостійну полїтичну силу, що сама виключно собою роспоряджає і нї від кого не залежить[830]. Вони продають свою службу сусїднїм володарям, як польському королеви так і иньшим, але коли в своїх листах звуть себе «нижайшими слугами» короля, цїсаря, чи кого иньшого, то се з їх боку тільки етикетальна формула — й на такі етикетальні ґречности, що нїчого не коштують і до нїчого не обовязують, козачина була дуже щедра. Але коли в 1620 роках польське правительство занадто доїло їй пригадками, щоб не нарушала своїми походами згоди з Турками, військо козацьке дало кінець кінцем таку відповідь: «Знаємо, що король помирив ся з цїсарем турецьким — але не ми!»[831].

Себе між собою козаки титилують товаришами (термін прийнятий і в польськім війську) — напр. в листї 1597 р. гетьман Василевич просить польску адмінїстрацію показати довірє «товаришам нашим К. Підвисоцькому і Г. Рожі»[832]. Уживана й назва «товариства» для означення певної части, або цїлого війська — Байбуза напр. скаржив ся за погромленнє «товариства нашого»[833]. З польської сторони в ґречних зносинах титулують їх «молодцями», або «панами молодцями» (panowie mołojcy)[834].

Вибраний військом старшина титулуєть ся «гетьманом» або «старшим». Гетьман — титул не офіціальний: се слово уживаєть ся широко в сучасній українській і польскій суспільности в значінню головного начальника, і такий титул прикладаєть ся до іменованих правительством і виборних шефів козачини: гетьманами титулуєть ся і Оришовский, і брати Ружинські, і козацькі ватажки з власної інїціативи і виборні вожди козаків 1590-х рр.[835]. І самі шефи козацькі титулують себе гетьманами, навіть в офіціальних листах, навіть в зносинах з польськими властями — напр. Полоус підписуєть ся в своїм листї до кн. Радивила: Phiedor Polous hetman woyska zaporożkiego y wszystko rycerstwo[836]; Шаула в листї до кн. Ружинських: Mathwiey Sawla Hethman i wsze RyczersthwoZaporowskie;[837] Василєвич в своїм унїверсалї до української шляхти: Ihnath Wasilowicz Hetman ze wszitkim woiskiem zaporowskim; Байбуза в листї до канївського підстарости: Tychon Baybuza Hetman wssitkiego woyska Zaporoskiego[838] Микошинський в повновласти послам до цїсаря теж титулує себе гетьманом[839] Не беру в рахубу Наливайка, що в своїм листї до коронного гетьмана і короля титулує себе гетманом[840]— але й Кішка в листї до короля 1600 р. титулує себе так само[841] Але король в відповіди називає його тільки старшим (Starszemu i rycerstwu woyska zaporożkiego)[842], і сим скромнїйшим титулом часто титулують себе козацькі вожди і самі, напр. Лобода в листї з поч. 1596 р. — Hrehory Loboda starszy nad woyskiem zaporożskim y wszystko Rycerstwo Zaporoskie, і тойже Байбуза в листї до гетьмана польного[843] «Старшим» називає козацького начальника і конституція 1601 р. Отже се quasi — офіціальний титул.

Старший вибирається військом, і сим правом вибирати свого шефа військо дуже дорожить. Тільки крайнїм опортунїзмом, бажаннєм за кожду цїну дістати поміч від правительства і нею побити противну партию подиктоване було прошеннє Байбузовцїв в їх боротьбі з Полоусовцями, щоб правительство дало їм старшого від себе. Коли правительство, сповняючи соймову постанову, хотїло в комісіях 1617-9 рр. добити ся, щоб військо приймало старшого, іменованого королем чи гетьманом, військо противилося тому дуже завзято. В деклярації 1617 р. вони стоять при тім що старший їх має бути вибраний «нами самими, нїким иньшим», тільки затверджений правительством[844]. А хоч при переговорах 1619 р. не вважали можливим так боронити сього принціпу, обминаючи конфлїкту з правительством, одначе в дїйсности не вважали можливим приймати накинених їм старших, і на практицї в війську міг роспоряджати тільки такий старший, якого військо хотїло.

Справи військові сей виборний старший порядкує без огляду на офіціальних шефів козачини: в переговорах з козаками 1594 р., в їх нарадах нїде нема згадки про те, що козаки рахували ся з гадками чи з самим тільки істнованнєм таких шефів; для них вони, як я вже сказав, були тільки посередниками в зносинах з польським правительством — та й то тільки часом, коли такого посередництва було треба. Натомісць невідмінним участником всяких справ являєть ся саме військо, через свою раду. Сей принціп зазначує й звичайна формула гетьманських листів, де поруч самого гетьмана згадується звичайно й військова старшина й військо («з усїм військом запорозьким»). Як взірець особливо докладної формули послужить вам лист гетьм. Кішки з 1600 р., де на закінченню фіґурує: «Самійло Кішка гетьман, полковники, сотники і все рицарство вашої кор. мил. війська запорозького»[845].

Оповіданнє Лясоти досить докладно знайомить нас з практикою козацького народоправства[846]. Справи обмірковуються або в тїснїйшій радї старшини — прибічній радї гетьмана, або на радї загальній. ту і другу Лясота зве «колом» — може бути, що вона так звала ся дїйсно, по анальоґії «кола рицарського» у польського жовнїрства, але се рівнозначне і з «військовим кругом» донських козаків, і відповідає реальному виглядови ради, що мала форму круга, в центрі якого стояла старшина. Всї вайжнїйші справи дають ся на рішеннє загальній військовій радї. Звичайно скликає її гетьман, збираючи через своїх осаулів все військо, яке є на місцї. Але вона збираєть ся часом і з власної інїціативи. Коли виникають труднїйші питання під час наради, рада для докладнїйшого обмірковання делєґує або делєґатів з поміж себе або старшину — тїснїйшу раду, яка результати своїх нарад предкладає загальній радї. Загальна рада розбиваєть ся таким чином на дві ради — тїснїйшу й ширшу раду демосу, що жде докладу тїснїйшої ради[847]. Буває одначе й так, що рада загальна рішає справу, не ждучи докладу тїснїйшої ради, й накидає своє рішеннє їй. Взагалї на радї демос поводиться супроти старшини вповнї свобідно й безцеремонно, і ся похопність війська зараз радити над усїм загальною радою, піддаючи ся легко самогіпнозу юрби — була слабкою стороною козацької орґанїзації; вона одначе з часом ослабла трохи. Ultima ratio — гетьман зрікається проводу, то значить ставить питаннє про довірє. Рішенець обявляєть ся криком і киданнєм шапок. Докладнїйшого раховання голосів, або констатовання більшости нема — се міркуєть ся на око. «Як вибирається гетьман без порядку[848], не подачею голосів, а самим криком і киданнєм шапок на кандидата, так і позбавляєть ся власти часто капризом черни», каже пізнїйший Собєский[849]. В принціпі рішеннє, очевидно, має бути одноголосним, і більшість силкується прихилити до своїх гадок незгідних з ними, навіть погрозами й терором. Форм представительства нема. Взагалї своєю примітивністю й хаотичністю військова рада сильно пригадує старе українське віче[850].

Між старшиною і між тою верхнєю верствою козачини, що була її офиціальним і неофіціальним штабом, і в сїм часї було ще чимало ріжних шляхетських осіб. Байбуза, нарікаючи на Полоусові своєвільства, що він побив козацький віддїл з 120 чоловіка, висланий під проводом осаула Скалозуба на татарські перевози, згадує, що при тім погинуло «уцтивих шляхтичів, дїйсно значних, до кількадесять чоловіка»[851]. Не кажучи про ріжні шляхетські одиницї скомпромітовані в козацьких рухах 1590-х років[852], бачимо ми на чолї козацтва родовитих шляхтичів українських, як Байбуза, Кішка. І двадцять лїт пізнїйше між козацькими делєґатами при переговорах з польськими комісарами стрічаємо цїлий ряд шляхетських імен, українських і польських[853]. В делєґації, правда, могли вони вибирати ся з огляду на їх завданнє — переговорювати ся з польськими панами; але нема сумнїву, що шляхетського елєменту в верхнїй верстві козацькій було таки досить.

Оповідання сучасників про козацьке військо і козацький побут: Лясоти, Папроцкого, Ґамберіні, Якуба Собєского, Старовольского, Бопляна — загальна характеристика, морські походи, вибори гетьмана і гетьманська власть, репутація козацької відваги. Козацький аскетизм, теорія про впливи західнїх монашо-рицарських брацтв на орґанїзацію Сїчи

Подану вище загальну схему козацького устрою, витягнену з наших джерел, оживимо кількома образками з оповідань Лясоти й иньших джерел.

«На Базавлуку, пише Лясота[854], мали козаки тодї свій табор. Кілька поважнїйших вислано, щоб привитати нас іменем усього товариства, а як ми приїхали, дано багато вистрілів в гармат. Коли ми вийшли на беріг, нас провели зараз у «коло». Тому що кілька день перед тим гетьман Богдан Микошинський на 50 човнах, і в них 1300 люда, вибрався на море, то ми в «колї» заявили, що ми дуже тїшимося, заставши тут рицарське товариство в добрім здоровю, але що пана гетьмана нема на місцї, і військо не все в зборі, то ми сим разом не хотїли б приступити до предмету нашого посольства, а волїли б відложити се до щасливого повороту гетьмана і иньших. Вони се прийняли з вдоволеннєм, і ми пішли в наші хижі — що вони звуть «коші», — зроблені з очерету й накриті кінськими шкурами від дощу.»

«20 червня мали ми «авдіенцію» і передали «колу» нам поручене. Потім вони попросили нас відійти і прочитавши публично переданий нами лист, зажадали, аби кождий з присутних висловив свою гадку. Коли ж на перше й друге жаданнє гетьмана всї мовчали, тодї, як у них звичай при важнїйших справах — роздїлили ся вони й утворили два «кола» — в однім старшини[855], в другім прості люде, те що вони звуть «чернь»[856]. Після довгих нарад чернь нарештї своїм звичайним криком рішила йти в службу його цїс. величеству і на знак того кидала вгору шапки. Прибігли зараз до другого «кола», старшинського, і грозили ся йому, що коли хто буде тому противити ся, то вони тих покидають у воду й утоплять[857]. Але старшина зараз згодила ся, бо не могла противити ся черни: вона розяривши ся стає завзятою, ґвалтовною, упертою, й не терпить противного слова. Старшини бажали тільки, щоб їм дали поміркувати з нами про кондиції, і вибравши 20 депутатів, закликано нас наново в «коло». Депутати серед великого «кола» утворили мале «коло», посїдавши на землї, і по довгій нарадї покликали нас до себе, і ми сїли серед них. Тодї вони заявили нам, що вони всї готові служити його цїс. велич. і жертвувати для нього своїм житєм. Против того щоб їм іти на Волощину, перейти за Дунай і впасти в Туреччину, вони не мали б нїчого, але є тут багато трудностей, які стримують їх і стають на перешкодї. По перше — вони не мають коней, анї для себе, анї до гармат, відбігши їх: Татари останньої зими в сїм поворотів забрали й погнали у них більш як дві тисячі коней, так що у них не зостало ся і цїлих чотирох сот. Далї — з такою малою купкою — трома тисячами люду, вони не відважили ся б іти на Волощину, бо не дуже вірять «господареви», а Волохи по природї своїй народ несталий і зрадливий, і вони їх невірність добре знають. По третє — при такий малій нагородї і непевности вони не можуть обовязатися до служби так як ми того бажали і пустити ся в таку далеку путь. Вони жадали, щоб я пошукав способів дістати коней — чи не схотїв би я вистарати їм кілька сот коней у воєводи браславського — для них і для гармат. Казали, що вони не мають звичаю служити на непевне і йти в похід; якби я іменем його цїс. вел. уложив з ними угоду, скільки їм буде на квартал на одного коня[858], то вони б з свого боку доложили старань щось зробити». Коли Лясота запевняв їх, що служба їх не лишить ся без нагороди й заохочував таки йти в визначений їм похід — «вони свідчили ся Богом, що вони мають таку охоту послужити п. цїс. вел., — але я чув уже від них про ті трудности й важні причини, які сим разом не позволяють пускати ся в таку далеку путь. Щоб одначе його цїс. вел. посвідчити свій послух і прихильність, вони зараз готові послати своїх послів і дати їм повновласть уложити умову що до їх удержання[859], а за той час самі пошукають собі коней, та й зараз не дармуватимуть, а покажуть й. цїс. вел. свою службу на морі», і коли се буде в людських селах і погода послужить, вони нападуть на Кілїю і Бабу — два визначні турецькі міста на Дунаю, або зруйнують Перекоп — головне місто кримських Татар, що лежить в 16 милях від них простою дорогою, а морем трохи далї». На се одначе Лясота відповів намовами, аби козаки таки йшли зараз на Волощину, як того собі бажав цїсар, і з походу вислали до нього послів. Коли «ясавули» (начальники, яких можна прирівняти до lieutenants (намістників) обійшли велике «коло» і подали се до відомости всїм, чернь знову пішла на бік і вчинила осібне «коло» і на нарадї прийняла се, новим загальним криком[860] і киданнєм шапок. Коли ми після сього виходили з «кола», військо казало бити в барабани й труби і дало десять вистрілів з гармат, а в ночи пущено кілька ракет».

«Але також самого вечера деякі неспокійні голови разом з богатшими козаками[861] — як ловцї звірини або хазяєва кораблїв або «човнів»,[862] звернули ся до простого народу і ходячи від куріня до куріня представляли їм далекість і небезпечність дороги і радили добре роздумати ся на тим, що роблять, аби потім самі не каяли ся: прислана нагорода мала й лиха і з нею не можливо пускати ся в таку далеку дорогу і в нїй утримувати ся (бо між ними є багато бідних товаришів) — що вони почнуть з такими грошима і що перше почнуть купувати — хлїб на прожиток чи коня? його цїс. вел.може завести їх в далекі сторони, а коли їх уже не буде йому потрібно — відправити з чим небудь, тим більше що вони не мають від нього нїчого певного — нїякої письменної, печатями ствердженої умови. Такими й иньшими подібними словами простий нарід був дуже рострівожений і коли другого дня, себто 21 червня, раннїм ранком, вони зійшлися знову в «коло», вони вже говорили зовсїм инакше: що на такі непевні річи вони нїяк не можуть і не хочуть пускати ся, до того ще й не знають, чи є дїйсно гроші чи нї, і хто їм платитиме, бо до них не прийшло нїякої грамоти від й. цїс. вел. і на обіцяну в будущім нагороду чи дарунки нема нїякої письменної забезпеки. І вислали до нас, до нашого помешкання кількох, щоб оповістити нас про се все». Лясота на се відповів, що гроші може зараз передати, скоро тільки вони приймуть пропозицію, і показав свою інструкцію з цїсарською печаткою. «Вони з сею відповідю вернули ся в «коло», але воно зіставало ся при своїм. Тодї гетьман з кількома найвизначнїйшими людьми — між ними й Лобода, що був гетьманом перед ним, і при нїм зруйновано Білгород, — почали просити й умовляти, аби добре роздумали, що роблять, та не відпихали предложену їм цїсарську ласку й пропозицію, яку повинні вважати за велику честь для себе: вони осмішать себе зовсїм, коли не візьмуть участи в такій похвальній «імпрезї» проти відвічного ворога християнського імени і не приймуть пропозиції, зробленої їм ласкаво таким високим потентатом. Коли ж вони й далї трималися свого рішення, — гетьман розгнївав ся й скинув ся перед «колом» з своєї власти — зложив гетьманство, кажучи, що коли вони так мало вважають на свою честь, славу і добре імя, то він не хоче більше бути їх гетьманом, і на сїм «коло» розійшло ся».

«По обідї ясаули скликали знову товариство[863] в «коло» — часом навіть уживаючи до сього й київ, і тодї вони насамперед почали просити Микошинського, аби знову прийняв гетьманство, і він се вчинив. Потім було богато говорено про Хлопіцкого[864] досить дивних річей, між иньшим — що він своєю фальшивою заявою увів у помилку не тільки його цїс. вел., але їх і нас. Деякі отверто говорили, что його треба б кинути в воду, — тим навели на нього не конче добрий настрій»[865].

«23 червня рано зібрали ся вони в «коло» і прислали до нас, до нашого помешкання кількох депутатів і поясняли нам, що ми не повинні сього розуміти так, нїби вони не хочуть послужити його цїс. вел., але ми самі знаємо, що вони не мають коней — якби не се, вони б себе показали. На се я заявив бажаннє уложити умови, на яких би ми прийшли до порозуміння, й предложити «колу».

«З сим вони пішли знову до товариства, переказали мої гадки, і з тим вони розійшли ся. Я уложив умови, і вони те саме зробили з свого боку — на письмі уложили, на яких умовах вони вступили б у службу й. цїс. вел. Так що коли я пополуднї прийшов у коло, вони не хотїли чекати, аж я передам їм мої умови, але зараз прислали кількох з поміж себе, жадаючи відповіди на свої умови, подані на письмі».

Козаки в своїх умовах, представивши, які послуги вони вже зробили цїсареви (такий характер надають вони сим разом своїм останнїм походам на Турків і Татар), зістають ся при своїм, що в Волощину вони підуть не инакше, як діставши катеґоричне приреченнє що до платнї, і для того бажають вислати своїх послів до цїсаря, а тим часом вчинять похід на Крим. Лясота, побачивши, що нїчого більше таки не добєть ся, мусїв кінець кінцем згодити ся на се, й як нагороду за походи, вчинені мовляв для цїсаря — передав їм привезені гроші.

«24 червня в відкритім «колї», серед котрого застромлені були й повівали цїсарські корогви, передав я їм сї сїм тис. дукатів золотом. Вони зараз розстелили кілька татарських «кобеняків»[866] або плащів, які вони звичайно носять, висипали на них гроші й поручили кільком старшинам їх порахувати. Я по сїм вернув ся до свого куріня, а вони ще зоставали ся разом довший час. В дальших днях вони дуже пильно сходили ся в «коло» і нарештї урадили вислати Хлопіцкого не до його цїс. вел., а до в. князя московського, а на його місце вибрали й вирядили Саська Федоровича і Ничипора, аби вони разом зо мною їхали до його цїс. вел. і з ним уложили угоду що до їх служби й заплати». Повновласть козацьким послам виглядала так: «Я Богдан Микошинський, гетьман запорозький, з усїм рицарством вільного війська Запорозького сим посвідчаємо, що ми сих наших послів: Саська Федоровича і Ничипора, нашого війська сотників за нашим відомом і згодою в нашім рицарськім колї вирядили, даючи їм повну силу і власть з його цїс. величеством, нашим ласкавим паном, умовити ся в наших справах і просимо покірно їм у всїм виріти, як і нам, всьому війську, а сим листом нашим під нашим рицарським словом заявляємо, що ми рішучу постанову, яку згадані наші посли з його цїс. вел. зроблять і учинять, у всїм приймемо і додержимо без усякого противлення. На посвідченнє і лїпшу твердість дали ми послам нашим сю грамоту, скріпивши її військовою печатю і підписом власноручним писаря нашого Льва Вороновича. Дано в Базавлуку на Чортомлицькім рукаві Днїпровім, 3 липня 1594 р.»[867].

Побутові риси, розсипані в сих повіданнях Лясоти доповнимо иньшими.