Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Тут передано сей епізод на підставі того, що оповідало ся про нього в польській суспільности по гарячим слїдам подїї (се останнї роки хронїки). Передано чоловіком, який зовсїм не заявив себе прихильником козацької сторони, і на підставі оповідань людей, які очевидно теж не мали заміру кинути якусь тїнь на польське військо. Отже мусимо мати довірє до сього оповідання, хоч і треба припускати певні побільшення в представленню сеї різнї, а також — згідно з реляцією Жолкєвского — мусимо переложити се на після капітуляції: Жолкєвский (і Гайденштайн) кажуть, що ся різня стала ся при тім, як польські жовнїри розшукували між козаками свої річи по капітуляції. Жолкєвский тільки дуже зменьшує розміри її та промовчує, що притоку до неї подала його додаткова заява, зроблена вже по капітуляції: що польським шляхтичам з війська вільно буде також пізнавати в козацькім таборі своїх колишнїх підданих і забирати їх mаnu mіlitari собі в підданство назад. В пунктах капітуляції, поданих Жолкєвским і иньшими джерелами, сього жадання нема; його висунено підступно як останнїй удар вже по капітуляції. Супроти того, що козацьке військо мусїло містити в собі панських підданих дуже багато, се замість видачі провідників означало вже необмежене право арештувати скільки й кого хоч в козацькім війську (доведи потім панови в польському таборі, що ти не його підданий!). Козаки заявили, що на се пристати не можуть — тодї Жолкєвский цинїчно предложив в такім разї «боронитися» — після капітуляції, й дав позволеннє свому війську ударити на пів-безборонне військо козацьке. Армата козацька була вже видана, козацький табор стояв отвором, і ся остання атака перейшла, як вповнї правдоподібно оповідає Бєльский, в просту різню: польські вояки дали волю своїм мстивим почутям, які зібрали ся в них на козаків за сю тяжку кампанїю. Виднїйших козаків, взятих в неволю, Жолкєвский міг прилучити, для лїпшої репрезентації, до виданих ватажків; иньші заявляли охоту вступити до польського війська. Кремпський з частиною козаків відбив ся і пішов на Низ. Може було з ним війська і значно більше нїж оповідав Бєльский: його образок різнї може бути й побільшений оповідачами. За те моральний результат солоницької угоди: капітуляція козаків, їх обіцянка розійти ся й не збирати ся більше без королївського позволення, був уневажнений останньою некоректністю Жолкєвского і тою різнею, яка виникла з неї. Козаки й Поляки з під Солоницї розходили ся не примиреними, а ще більше розяреними останнїм епізодом ворогами.


РЕПРЕСІЇ НА КОЗАЧИНУ Й ЇЇ РЕАБІЛЇТАЦІЯ


Польські тріумфи, неповність польської побіди, пляни репресій, унїверсал про способи запобігати українському своєвілю, караннє ватажків, смерть Наливайка і лєґенда про неї

Отже сповнити своє завданнє — знищити українську своєволю, Жолкєвскому удало ся тільки по части. Частина війська уйшла — не з ласки польського гетьмана, а пробоєм. Крім Кремпського, що оружною рукою пробив собі дорогу, на Днїпрі стояло ще військо на човнах під проводом Підвисоцького, а з Запорожа «вигребли ся» вже були нові сили «на волость» 690). Жолкєвский не мав енерґії йти громити їх і обмежив ся тим, що поручив підстаростї черкаському оповістити їм про капітуляцію і наказати, щоб сї козаки занехали всяке вороже поступуваннє, инакше ударить на них з військом. Козаки, вчинивши раду, рішили просити згоди у Жолкєвского. Прислали з війська лист, де запевняли в послушности на будуще й просили пробачення всього минулого. Писали Низовцї і до ріжних своїх «приятелїв», просячи заступити ся за них і забезпечити їх від репресій[679]. «Хоч невдоволений був, мусїв Жолкєвский се затаїти, бо тяжко було йому покарати їх, особливо як би вони відступили на Низ Днїпра; військо було змучене трудами, недогодами, далекою дорогою; човнів під рукою не було; окрім того всього з соймових нарад міркував він, що війська його треба буде в иньшім місцї». (А до того, додамо, се військо було не заплачене й певно не схотїло б іти в новий похід в глухі далекі степи). «Тому відправив їх ласкаво», а сам з польським військом рушив в Галичину[680].

«Гадина» — як називав Жолкєвский українське своєвілє — була тільки придушена, але не задавлена. Се не перешкодило обставити можливо тріумфально результати кампанії. Солоницькій побідї надавано імпозантні розміри й приборканнє українських своєвільників святковано як тріумф не знати над яким ворогом. Депутати з війська повезли до короля вязнїв-провідників повстання, гармати й клейноти, видані козаками (між сими клейнотами особливо пікантні були в руках бунтівників ті цїсарські корогви, з орлами цїсарськими — гетьман Замойский доконче хотїв їх показати папському нунцієви, що займав ся аґітацією за антітурецькою лїґою, в інтересах Австрії). На чолї депутації їхав Струсь, що мав держати до короля промову, рекомендуючи заслуги війська в сїй кампанії[681]. На веснянім соймі 1597 р. речник шляхетської палати величав короля з нагоди сеї побіди — «загашення огня козацького своєвільства, що своїм полумєм почало дуже розширяти ся в отчинї і далеко заходити пожаром»[682]. І само правительство ударяло в туж тріумфальну ноту, підносячи заслуги війська і Жолкєвского, що він «против лотровству козацкому (которихъ се до килкунадцати тисечей людей своволных народов розмаитых з великимъ небезпеченствомъ и пострахом панствъ нашихъ украинныхъ згромадило было) з малою частью войска нашого мужне и сердечне ставилъ и в погоню за ними идучы од Белоє Церкви о таборы тыхъ людей своволных и о стрелбу ихъ густую сам з голою бронею своєю, чинячы доброє серце войску нашому с тымъ козацтвом стирал се», — «которыхъ не перестаючи конати, для милости насъ, пана своєго, и отчызны своєє, важыл се проводити малыє войска наши за Днепръ и тамъ аж у Александрова, килкадесять миль за Днепром, при самой границы татарской (!) на Шоломицы тотамъ козацтво, людей своволных, в ремесле рыцерскомъ добре вышвечоных и одважных, догонивши, кгды ихъ вколо обогналъ, а не давши се имъ роспострети, всЂ фортели ихъ воєнныє справою, делностю а чулостю своєю.. до земледеня и стрвоженя привелъ, оные за божою помочъю розгромилъ, побилъ и звитежилъ, а старшихъ ихъ живо споймавши (sic), з дЂлы и зо всЂмъ нарядомъ воєннымъ до насъ з великою славою своєю и вдячностью нашою королевскою привелъ и отдалъ, панства наши украинныє волныє и безпечныє од нихъ учынилъ и успокоилъ»[683].

В дїйсности одначе проґрама повного задавлення української своєволї і винищення своєвільної козачини, поручена Жолкєвскому правительством і ним самим поставлена, — не була сповнена. Се признав сам Жолкєвский. Повідомляючи короля з табору під Солоницею про капітуляцію головного козацького війська й висловляючи заразом сподїваннє, що иньші козацькі сили також «поправлять ся, або властиво заявлять свою покору»[684], він не подає надїї, щоб навіть по всїх допущених формах терору[685] козачина утихла; тому накликає до пильної уваги, щоб вона не віджила — «аби знову не зібрали ся до купи». Як один з способів против того в листах писаних в походї, під час весняного сойму, він підносив виданнє сурових, репресивних постанов на козачину[686]. Сойм, сповняючи сї бажання, проголосив козаків за perduelles et hostes patriae, потвердив конфіскату козацьких маєтностей, гетьману поручив «винищити тих своєвільників до останку» (ad internecionem), a на будуще поновив постанови з сойму 1590 р. про гострий нагляд урядників і дїдичів над своїми підданими, недопусканнє виходу на Низ і т. и.[687] Се відкривало широку можливість репресій на всїх участників козацької своєволї чи в тім підозріваних, всїм охочим до таких репресій, і в першій лїнїї самому Жолкєвскому. Та його енерґія й сили його війська були вичерпані солоницькою кампанїєю й він не вважав можливим взяти ся сам до дальшого нищення своєвільства, а полишав се місцевій адмінїстрації й самій шляхтї. Не змігши сповнити соймового поручення — винищити своєвільну козачину ad internecionem, мусїв вдоволити ся крівавим терором над одною частю, формальною покорою другої части тих своєвільних козацьких куп, а дальше задержаннє спокою на Українї поставив як дезідерат дальшої полїтики правительства. «В теперішнїх обставинах», писав він в згаданій реляції — «поки тут не заспокоїть ся, треба, щоб для постраху було розложене військо (zolnierz); а і то теж річ не меньше потрібна, аби ваша кор. милость зволив наказати панам старостам і державцям земель королївських, щоб запобігали початкам (своєволї), чи самі особисто, чи через своїх заступників, та не давали злу зростати». Для лїпшого вражіння вважав потрібним покарати взятих провідників повстання «як вона того заслужили,» — «аби иньші на будуще, научені їх прикладом, не брали ся до скликання таких куп»[688].

Сї погляди гетьмана були прийняті правительством до відомости — тай були настільки загальні й елєментарні, що без сумнїву подїляли ся всею шляхетською суспільністю й адмінїстрацією українською. Всякому було очевидно, що розложеннє в східнїй Українї реґулярного війська могло мати найбільше реального значіння для запобігання новим вибухам козацької своєволї. В своїй давнїйшій реляції з-під Білої Церкви Жолкєвский в дуже сильних виразах малював грізну українську ситуацію. «Вся Україна зкозачіла, повно зрадників і шпигунів (козацьких), справдї треба взяти ся до рішучих способів коло тої України[689] — бо хоч би тепер, як сподївали ся, удало ся запобігти (повстанню), то як не забезпечити якоюсь суровою соймовою ухвалою і розложеннєм війська до якогось часу — гадина знову оживе». Але як би то польське правительство могло завсїди розпоряджати до волї воєнними силами! В даний момент про се не було й мови! Не кажучи вже, що подїї на західнїй границї, пересуваннє татарських і турецьких військ коло границь Польщі змушувало держати військо в сусїдстві угорської границі — крім того військо зовсїм вийшло з рук Жолкєвского по скінченню кампанїї. Платня й так залягала — не було заплачено три квартали, так що мабуть тільки надїя на богату козацьку здобич задержала військо в послуху до кінця кампанїї; але з кінцем її все мусїло урвати ся[690]. Сойм 1596 р., давши порученнє винищити козачину ad internecionem, не ухвалив одначе нїяких кредитів на військо. Зоставало ся сподївати ся чогось від нового сойму, а тим часом жовнірські роти почали звичаєм своїм господарити в королївщинах і маєтностях західнїх, а гетьмани мусїли перед усїм зайняти ся справою заплати. Та і новий сойм (весною 1597 р.) кредитів на се не ухвалив, справа затягла ся на довго, і ще лїтом 1597 р. не була полагоджена[691].

Лекше було сповнити иньші ради й жадання гетьмана. 1 вересня 1596 р. король видав унїверсал до всїх достойників, старост і державцїв, урядів і урядників і до всїх обивателїв — шляхти й міщан воєводств Київського, Волинського і Браславського, де розвивав репресійні постанови попереднього сойму супроти козацької своєволї, мотивуючи відомостями, які приходили до нього з України: «же съ того недавно розъгроменого войска людей своволныхъ козацкого некоторыє своволники єще при замкахъ, местехъ и местечкахъ нашихъ такъ и по селахъ нашихъ господарскихъ и шляхетъскихъ туляютъ се и безъ службы бавечи се знову зась до таковоєжъ купы збирати се поголоски о собе и погрозки пущаютъ.» Щоб запобігти тому, король наказує не допускати до збирання своєвільних куп і розганяти їх: аби «таковыхъ и зъ наймнейшоє купы, хоть бы ихъ до одного пять або шесть человека безъ службы прилучило се, росполошивали и поскромляли.» Одних каже арештувати і вязнити при замках, а тих «гультяїв», «лозныхъ», «безъ службы будучихъ», які б вчинали якісь «зброднї» — «своєволне жили, моръды, кгвалты, бои, розбои, погрозки чинили» — ловити й карати смертю. Людей неоселих, що не служать, і не можуть виказати ся добрими свідоцтвами, тїкають на Україну «зъ горы», зрадивши своїх панів, або «виволані» (судомъ засуджені на утрату чести й прав) — таких «гамовати и поскромляти», в Дикі поля й «на Запороги» ходити їм і всяким таким людям не позволяти. Запорожцїв з Запорожа на Україну, «где бы ся выгребать хотели» — не пускати, ставити ся против них конно й збройно, як против неприятелїв, та не позволяти їм приставати до берегу (розуміють ся, очевидно, козацькі походи вгору Днїпром на човнах)[692].

Як бачимо, унїверсал брав ся до української своєволї дуже гостро. Як би його справдї було перевести в житє, то козачину і всяке своєвільство справдї задавлено б. Та розумієть ся, такий наказ видати було без порівняння лекше, нїж виповнити. Слїдити за дрібними навіть купами, по 5-6 душ, в тих слабозалюднених околицях України, та розганяти їх; мати на поготові конні й оружні сили, щоб на кождім місцї і в кождій хвилї противстати з ними козакам, коли вони схочуть «вигребти ся» з Запорожа, — все се нелегко було в тих обставинах чинити навіть добре орґанїзованій державній машинї, а не то що шляхетській анархії України. І кінець кінцем сей унїверсал міг дати привід до ріжних причіпок і нагінок. на козачину, хто мав на неї гнїв, дати причини наприкряти ся їй, але не запобігти новому наростанню своєволї. І в дїйсности з усїх тих способів «запобігання українській своєволї» вказуваних Жолкєвським оден тільки був здїйснений на правду — суворе покараннє виданих чи наловлених провідників повстання. Се ж було найлекше!..

Особливо потерпів Наливайко. Иньших ватажків, привезених з під Солоницї, скарано на смерть незадовго[693]. Наливайка ж протримали в вязницї сливе рік, раз у раз беручи на допити й тортури, щоб довідати ся про його замисли, зносини з сусїднїми державами, пограблені річи й т. и.; безперечно, в ватажку української своєволї бачили фіґуру важнїйшу, нїж він був в дїйсности, й сподївали ся витягнути відомости про якісь далекосяглі полїтичні пляни[694]. Се проволїканнє викликало в польський суспільности підозріння й невдоволення: навіть люде високопоставлені підозрівали, що у Наливайка єсть якісь високі «промотори», і тягнуть справу умисно, щоб уратувати йому житє[695]. Се було причиною, що на сойм 1597 від деяких воєводств прийшло спеціальне домаганнє, аби Наливайка скарано[696].

Нарештї 11 квітня н. ст. Наливайку зроблено кінець. Його стято, а потім тїло на четверо розсічено і розвішено на показ[697]. Але зробивши таке сильне вражіннє на сучасну суспільність за життя, Наливайко й по смерти не переставав займати її, не по заслугам ставши немов втїленнєм української опозиції. Наливайками називають православних, і взагалї українсько-білоруську опозицію. У сучасного польського мемуариста Пшонки маємо оповіданнє, що Наливайко казав звати себе «царем Наливаєм[698]. В звязку з сим стоять очевидно й пізнїйші перекази про його смерть, записани Йончинським: Наливайка посадили на розпаленого коня, на голову наложили йому розпалену зелїзну корону, і так замучили[699]. Оповідання сї показують, що скоро по смерти — а може ще й за житя Наливайко виріс до розмірів бунтівника — претендента на корону, кандидата на українського короля.

Відгомін тої ж версії мабуть маємо в записцї сучасного українською мемуариста, що Наливайка «у Варша†кроль казалъ на мЂдянуй кобылЂ возити»[700]. У пізнїйших українських хронїстів замість коня зявляєть ся віл: Наливайка спалено на мідянім волї[701]. Нарештї автор «Історії Русїв», може під впливом клясичної традиції про Фаляріда, розвинув переказ старших українських хронїстів в новий образ: гетьман Наливайко по закінченню війни (по нечуваних побідах над польськими військами й уложенню трактатів та проголошенню повної амнистиї королем) їде з полковниками на сойм до Варшави, щоб повитати короля й запевнити його в своїй послушности. Але тут їх без суду і права арештують і по двох днях карають на смерть: вивівши на майдан та проголосивши гонителями на віру, «посадили живими в мідяного вола і повільним огнем розпалювали його кілька годин, поки було чути крик і стогін страдників, а потім їх тїла спалено в тім волї на попіл»[702]. Се фантастичне оповіданнє і такіж самі дальші історії — про відібраннє прав від українського народу, насланнє на українські краї польських війск, урядників, духовенства — що збирають в оден фокус всї традиції про утиски української людности Поляками — робили сильне вражіннє на українських читачів першої пол. XIX в.[703]

Безуспішність репресій, льояльний курс козацької полїтики, боротьба льояльних і своєвільних елєментів, полоусовцї і байбузовцї, усобиця на Запорожу, битва на Низу, запобіганнє польської помочи, обєднаннє козачини

Результати осягнені тим терором були вповнї ефемерні. Се найлїпше показують заяви самого правительства з другої пол. 1596 р., що навіть «на волости» козачина не була придушена. Ще не стято Наливайка, ще тягли ся справи конфіскацій у ріжних осіб, більше або меньше скомпромітованих повстаннєм[704], а вже приходило ся накликати українську адмінїстрацію до уважливости супроти «поголосок і погрозок» про нові своєвільні купи на Українї та супротив можливости нового козацького походу з Низу[705]. На шляхетських зїздах кінця того року також звертано увагу на «козацьке своєвільство», що тільки притаїло ся по деяких місцях»[706]. Статочнїйша частина козачини одначе сама відчула, що в останнїх своїх учинках перейшла границю можливого в сучасних обставинах і старала ся ослабити вражіннє пильним підчеркуваннєм своєї льояльности й користности державі пограничною службою. Тим більше що королївське розпорядженнє про недопусканнє нїякої комунїкації з Низом не лишало ся без наслїдків: рідних трудностей і перешкод в доставі припасів, в подорожах з Низу на волость і з волости на Низ, і в пожитю на волости козацьких родин. Козацька кореспонденція з 1596-1601 рр. (аж до реабілїтації) повна нарікань і запобігань тим нагінкам і перешкодам, і сим поясняєть ся горяче бажаннє статочнїйших елєментів помирити ся з правительством, і для того придобрити ся йому своєю льояльністю.

В тім льояльнім напрямі підтримували козачину й її «приятелї», які собі зробили спеціальність (і джерело заслуг перед правительством) в веденню «козацкої полїтики», і в своїх інтересах старали ся лєґалїзувати становище козачини. Так уже з липня 1596 р. маємо лист Якуба Претвича, давнього комісара по козацьким дїлам і «зичливого приятеля» козацького, як він підписав ся на сїм листї. Пише на Запороже, очевидно в відповідь на якийсь лист від старшого козацького Криштофа Нечковського і козаків, де ті сьому «приятелю» писали про сподїваний кримський похід на Угорщину, про якогось «Турчинка і дївчаток» зловлених для Претвича, і просили заступництва перед королем. Претвич сповіщає, що він засвідчив перед королем льояльність Запорожцїв — що вони участи в постанню не брали і тепер «заховують ся пристойно», і король їх уже «прийняв у свою ласку». Претвич радить для лїпшого вражіння як скорше прислати татарських вязнїв, якіб дали відомість про татарські пляни, вислати своїх депутатів до короля з прошеннєм ласки, написати также до гетьманів обох, коронного і польного (Замойского і Жолкєвского) і обіцяє постарати ся у короля: «я то вам вистараю ся у короля, що будете минї потім дякувати: помилує всїх вас яко людей рицарських». Просить того Турчинка і дївчаток для нього заховати: він їх запрезентує королевій (певно вже від себе, а не від козаків), а також, як що можна, добути, зо двох верблюдів мабуть для тоїж цїли[707]. Нема сумнїву, що старшина козацька йшла пильно за сими радами і не занедбувала нїчого, що могло б зарекомендовати козачину як найлїпше правительственним сферам і звільнити її від тих засудів і репресій, які нависли над козачиною від останнїх соймових ухвал. З серпня т. р. маємо унїверсал, чи паспорт від нового «гетьмана Ігната Василевича» і козацького війська знад Тавани до пограничних панів: вія оповіщає, що козачина висилає до короля своїх депутатів Каспера Підвисоцького і Гаврила Рожу з вязнем татарським, просить не відмовляти для них підвод, а заразом «сповняючи свою давну повинність супроти християнського народу», оповіщає про замір татарської Орди іти в землї коронні, — аби люде стерегли ся[708]. Результат сеї депутації до короля нам незвісний — можливо навіть, що вона й не доступила ще короля, бо все ж козаки були під баницією. Рік пізнїйше (1597) маємо новий унїверсал від того ж Василевича, де він оповіщає всю пограничну адмінїстрацію, що дня 14 червня Татарська орда знову зявила ся над Днїпром, для переходу, і дуже правдоподібно, що піде в землї коронні, отже нехай адмінїстрація остереже людність, не чекаючи нових вістей від козаків[709]

Козаки таким чином пильно підчеркували свою службу безпечности для річипосполитої. За свою боротьбу против Татар вони діставали платню з Москви — «казну від вел. кн. московського»[710], але заразом афішували її перед польськими кругами як заслугу перед Польщею. Ся сторожа козацька на полудневих границях, дїйсно, стала вже такою доконечною потребою річипосполитої, що без неї вона не могла обійти ся, і особливо в тім часї, коли вона зістала ся фактично без війська (бо жовнїри все ще страйкували через незаплачену платню), служба козацька була для неї особливо цїнна. Тому коли коронний гетьман Замойский в осени 1597 р., в відповідь на якісь козацькі посольства чи листи розмахнув ся був дуже суворим листом, все ще трактуючи козаків як осуджених соймом бунтівників, гетьман польний Жолкєвский, котрому Замойский сей лист переслав, рішучо спротивив ся такому трактованню[711]. По його гадцї нїяк не треба було дражнити козаків, бо їх служба може бути потрібна в якійсь пригодї, і він їм того листу не відіслав. Справдї, лїтом 1597 р. Татари в переходї шарпнули Поділє, а участь їх в угорській війнї грозила все новими й новими сюрпризами[712]. Отже козаки були потрібні.

Але тим часом як статочнїйша частина низової козачини старала ся простелити стежку для помирення з польським правительством, реабілїтації козацтва і привернення йому привілєґій statu ante bellum, елєменти більше радикально настроєні і меньше уважливі до відносин і поглядів правительственних неохоче зносили сю опортунїстичну полїтику й рвали ся звести рахунки з ріжними участниками кампанїї 1596 р. Ріжниця між двома напрямами, більше і меньше своєвільними, представленими в 1594-6 рр. Низовцями з одного боку, Наливайківцями з другого, прокинула ся тепер серед самої низової козачини. З початку се проявило ся, здаєть ся, в походах тих своєвільників на турецькі землї, на Білгород і його околицї[713] — опортунїсти, по їх словам, не хотїли зачіпати ся з Турком, щоб не робити трудностей Коронї[714]. Потім, лїтом 1598 р., прийшло до різних конфлїктів, звісних нам з цїнних реляцій тодїшнього гетьмана запорозького Тихона Байбузи[715], що стояв на чолї партії статочнїйших, як пристало репрезентанту поважного земянського роду[716]. По словам його, розрив став ся, коли козаки вибрали ся по слїдам Татар, що пустили ся знову на Угорщину, мабуть десь в першій половинї червня[717]

«Довідавши ся, пише Байбуза, що цар кримський рушив на Угорщину, ми свідомі того, що ми люде рицарські, і не хотячи лежати на однім місцї, рішили ся постарати ся, скільки буде змоги, заступити тому ворогу дорогу десь в тїснім місцї й погромити, для прислуги королеви й річипосполитій, і пристали на се всї одностайно, спеціально атамани. «Вигреблись» ми на волость, тримаючи ся міст королївських, ішли, не чинячи кривд і шкід, постановивши міцно між собою, щоб не чинило ся кривд. Але декотрі товариші, побачивши, що ми заховуємо ся скромно, а їм не позволяємо нїякого своєвільства, повтїкали з нашого війська і утїкши на Днїпро, прийшли на кіш, нами полишений, вибрали собі старшим Полоуса, позабирали й пограбили наші човна, наші «борошна», нашу казну, прислану нам від вел. князя. Починивши нам сї шкоди, пішли своїм полком на море і там взяли турецьке містечко. А ми, не мігши дігнати царя і війська його, вернули ся від Днїстра, пильнуючи того, щоб не нарушити покою річипосполитої і не ввести посла королївського в огиду у цїсаря турецького. Вернули ся на свої звичайні місця, а побачивши розграбленим все, що лишили ми на кошу своїм, обрушили ся ми на тих, що військо наше зраджують і видають під лицем неприятеля[718]. Скарали ми кількох бунтівників дїйсно найголовнїйших, що ще за давнїх часів людей підбунтовували йти на волость, а самі ховали ся. Иньші повтїкали, а повтїкавши злучили ся з Полоусом против нас»[719].

В сїй реляції не все одначе сказано. Похід «через королївські міста» наздогін Татар не був такий невинний. Козаки розмахнули ся на Волощину; ішли на Браслав і Немирів, але воєвода молдавський спільно з старостами українськими заступили їм дорогу своїми полками. Взагалї трівогу козачина викликала не малу; змобілїзовано військо, яке було на поготові. Не пробивши ся на Волощину, козаки скрутили Богом в долину і пішли к Днїстру на Ягорлик, щоб тут пройти в Волощину, але військо волоське відбило їх. Тодї вони потягли назад, але не на Запороже, а в Київщину. Одні кинули ся на волость Ружинських, правдоподібно зводячи рахунки з останньої кампанїї; але їх тут погромили. Є деякі звістки про напад на полїські краї, в. кн. Литовського (де господарив Полоус свого часу)[720]. В иньшім листї (до канївського підстарости) Байбуза складав се все на Полоуса «він як звик був на волости тих недавнїх часів з підхожим собі товариством — з сотниками чинити наїзди на поважні шляхетські доми, так і тепер, пригадавши то собі, не перестає розливати кров, і ми, неповинні люде, через них тепер в біду попали»; «що до виходу нашого, що став ся сього року, то вони то збунтували вигребати ся на волость і нас на волость вивели, а самі назад вернувши ся, борошно наше, казну нашу заслужену розшарпали», і т. д.[721] Але Полоус навпаки, просячи свобідного проходу на Низ для своїх партизанів, представляв головними своєвільниками Байбузовцїв — їх дїлом мовляв були своєвільства на волости й напад на маєтности кн. Ружинського[722]. Кінець кінцем Байбузовцї були може й не такі безгрішні в останнїх своєвільствах, і роздвоєннє, яке настало між козачиною, вийшло не з самих тільки полїтичних мотивів — ріжницї тактики супроти правительства, опортунїстичної у Байбузовцїв, нельояльної у Полоусовцїв. Але що обидві партиї, поріжнивши ся, стали на ріжнім становищу супроти правительства, се вповнї можливо і правдоподібно.

Між козаками вибухла формальна усобиця. Сором і пониженнє солоницької кампанїї, крівавий терор і нагінки власти, роздражненнє і упокореннє вирвали ся в братобійчій, немилосердній війнї, в якій козачина, подїливши ся, сама нищила себе, як звір що в безсилій злобі кусає своє власне тїло.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 26. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи