Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

В книжцї Папроцкого виданій в 1599 р. знаходимо такі відомости про козаків: «Єсть місць кілька або островів широких на ріцї Днїпрі, більш уже в татарських, нїж подільських сторонах (що належать польському королеви). Там сливе за нашої памяти почали їздити люде рицарські, аби пробувати щастя з Татарами-поганами, а потім до них почали удавати ся такі люде, що в Польщі щось негарне вчинили або наброїли: там собі знайшли захист, і що далї то більше їх туди зїздило ся. Перше як їх було кілька сот, то здавало ся богато; а тепер уже і по кілька тисяч їх знайдеть ся. Одначе богато і молодиків бездоганних, хоч не богатих[868] їздить туди, щоб привчити ся до рицарського дїла, і з панят з Руси, Поділя, Польщі чимало заїздить між них, бо добре можна між ними вишколити ся в порядку і чуйности рицарській. Русаки звуть їх козаками запорозькими, від порогів, — а иньші звуть їх низовими козаками, бо низько, при кінцї ріки Днїпра мешкають. Мають на тих островах богато стрільби і стражу там тримають завсїди, коли йдуть на війну на Татар або Турків. Часами у всїм мають великий достаток у війську своїм, бо з усїх сторін до них привозять селяне, а вони платять їм чим ті схочуть — кіньми, волами, иньшим добутком, а також грошима. А хоч мешкають на ґрунтах татарських, Татари їх не можуть перемогти, навпаки — дари їм великі дають, щоб тільки з ними мати спокій. І з Москви, від в. кн. московського що року мають упоминки, а як би їм не дано, шкоди б великі чинили в його землї. Мають богато лосїв, серн, коней диких, звіру чорного, риби дуже богато особливої — її печену та печінки звірячі їдять часом замість хлїба. Скарбів нїяких не мають, а як кому хочуть щось подарувати, беруть на борг від котрогось найзаможнїйшого господаря між собою, а потім віддають, або складають, як їм дістанеть ся якась здобич, а потім виплативши те що військо завинило, решту пускають в рівний подїл, і кождий своїм шафує як схоче. На зиму розходять ся по селах подільських і волинських, чекаючи весни, а потім сходять ся знову на свій остров, а звідти йдуть до країв поганських або куди захочуть»[869].

Варто також навести де що з оповідання про козаків, що списав Ґамберіні з уст якогось козацького ватажка (capitano) коло р. 1584[870]: Одні козаки служать королеви і пробувають на островах, під властю гетьмана, стережучи границь від Татар, є їх 1500; иньші то зайди, в значній мірі шляхтичі з сусїднїх земель, що займають ся грабованнєм земель турецьких і татарських, і вертають ся потім до дому; постаравши ся, можна з таких зайд зібрати 14 до 15 тис. вибраного, добре узброєного війська, жадного більше слави, як користи, готового відважити ся на всяку небезпечність. Зброя їх — шаблї й кілька рушниць — з них вони нїколи не хиблять. Добрі вони до війни кінної і пішої, а звуть ся козаками, бо легкі як кози і живлять ся чим небуть в курінях з галузя, критих очеретом. Живугь з рибальства, ловецтва і здобичи татарської. Не їдять хлїба нїколи, а пють воду. Серед козаків служебних (реєстрових) є всякого народу: Поляки, Нїмцї, Французи, Ішпанцї, Італїйцї, ріжні утїкачі — провинники. Тут мають такий добрий захист, що нїяка людська рука їх не здобуде; при тім визначають ся незвичайною солїдарністю. Живуть на островах: як їх мало — то на однім малім, як намножить ся — переходять на більший. Дерева там багато, і вони так уміють себе оборонити засїками, що й зимою, як Днїпро замерзне, не боять ся нїякого ворога; для більшої певности вирубують наоколо лїд і з нього роблять рід валу. А лїтом ріки не можна перейти, та ще по обох боках тягнуть ся великі болота на богато миль, так що тих островів не тільки не можна здобути, але й знайти, хто не знає дороги. Козаки також добре дають собі раду на морі, мають усякі човни й їздять грабувати чорноморські побережа.

З пізнїйшої характеристики козацького житя, поданою Якубом Собєским, що богато бував між козаками особливо в Хотинський війнї 1621 р., виймаю кілька подробиць про козацький устрій:

«Найвищу власть над військом має гетьман. Замість яких небудь відзнак носить він палицю з комишу. Виберають його без порядку, не подачею голосів, а тільки криками і киданнєм шапок на кандидата, і также часто капризом змінної черни позбавляєть ся він уряду. Але доки він на урядї, має власть над житєм і смертю кождого козака. На другім місцї по нїм що до поваги стоять чотири військові радники (consiliarii) звані асаули, і лєґат, що зветь ся наказним гетьманом (substitutus praefecti). Далї йдуть начальники обозу, гармати, полковники. Потім сотники і ґенеральний писар (publicus notarius), що записує їх платню і видатки, і пише листи до короля і панів, порадивши ся з монахами грецької віри. В містї Терехтемирові, в Київськім воєводстві, наданім їм за вірні заслуги річею посполитою, на память вдячности, — під завіданнєм гетьмана і осавулів переховують ся їх привилеї, армата ріжна, здобич принесена з зруйнованих турецьких городів, ріжний воєнний припас і королївські корогви, що посилають ся їм королями польськими з особливої ласки, на знак своєї зверхности, всякий раз як вони ідуть на службу річипосполитої[871].

«Коли трапляєть ся якось важна справа військова, гетьман скликає на збір всю чернь. Насамперед він кілька разів поклонивши ся перед громадою, надавши лицю свому вираз поважання і смиренности, виступає на призначене йому місце і знявши шапку, стає під розпущеним королївським прапором. Тільки він і чотири осаули стоять, а всї наоколо сидять, і так в промові повній чемности він викладає справу, яка прийшла під обраду. Потім збиває закиди, коли які небудь підносять ся против нього, або покірно просить у війська якоїсь ласки для себе. Тим способом одержує він нагороди, які дістає, і просить їх собі у громади. Коли вона відмовляє, він зносить всякий каприз її з незвичайним поважаннєм в голосї і в постанові. Поки говорить гетьман до них, слова його вислухують ся в повнім мовчанню. Потім висловляють свої гадки — викрикують їх то ті то сї»[872].

В малознаній і рідкій брошюрі Eques Polonus Старовольского (з 1628 р.) чимало цїкавих подробиць особливо з воєнного житя козацького. Хоч вони не мають такої безпосередної свіжости і місцями носять слїди певної схематизації, але безперечно мають в собі вповнї реальний підклад.

«Раннєю весною, коли сніги починають сходити з степів, кождий охочий до воєнної слави, спорядивши човна і припас, їде Днїпром до козацьких островів, а там їх вожд набирає військо з сих приходнїв: здатних каже писареви вписати в реєстр, а нездатних відправляє до дому, забравши принесені ним припаси. Прийнятих роздає під власть десятників (отаманів): їх вони слухають, доки не змінить ся їх зайнятє або становище. Гетьман вибираєть ся з поміж них і зістаєть ся на урядї, поки фортуна служить; як він розумний і знає своє дїло, то він до смерти все потверджуєть ся на своїм урядї полковниками, так як полковник сотниками, а сотники отаманами[873]. Не беруть в сїм участи, так само як і в деяких иньших нарадах, новики (новобранцї)[874] — аж до трох лїт; за сей час вони сповняють ролю слуг і коли що наброять, поносять від своїх отаманів тяжкі кари. Таких новиків отаман, окрім девяти старих вояків, має під собою тридцять, а инодї пятдесят, і ними розпоряджаєть ся як їх повний хазяїн, особливо в битвах: коли хто з них утїче з битви, то не сміє вернути ся — скарали б його смертю; хіба десь дома, як розійдуть ся на зиму, може їх перепросити. На зиму гетьман, вертаючи ся до дому, лишає на кождім острові по 500 людей — стерегти місця і гармати та всякий воєнний припас. Там в хижах сплетених з очерету, вкритих корою дерев, чекають вони повороту гетьмана і товаришів, і ті що кілька лїт зносили тут холод і голод, для загального добра зостаючи ся на сторожі, вважають ся славнїйшими від иньших.

«Зброя їх — рушниця і шабля; иньші мають короткий спис і стріли, але рідше. Зелїзної бронї або панциря не носить нїхто, навіть гетьман, так само не має иньшої одежі, або богатшого столу. Вбирають ся в грубу сорочку і керею, а живлять вяленою рибою та дичиною — мід або сир їдять, вертаючи ся до жінок: в таборі їх не може бути нїяка жінка, хіба візмуть яку зі здобичею.

«Воюють на морі й на суші. На море не всї йдуть, а тільки відважні та здатні зносити його запах. Човни мають такі, що беруть тридцять люда або трохи більше, і щоб не потонули, наоколо човна привязують ся снопи трави (очерету). На відкрите море одначе вони не пускають ся, але їдуть берегом в право і пустошать краї Бесарабські й Тракийські, на скільки можуть пішо пройти від кораблїв за одну ніч. Дальше пускають ся, коли їдуть на лїво, пустошити Крим, бо знають, що Татари не мають такої відваги супроти них. Коли натраплять на турецькі ґалєри, вважають завсїди за лїпше згинути, нїж безсоромно тїкати або піддати ся, через те й не будучи рівні силами вони не ухиляють ся від битви і часто побіджають, попавши в розпучливе положеннє. А здобувши побіду часом на турецьких ґалєрах, під турецькими корогвами їдуть в Азію, в Трапезунт і кого захоплять, беруть в неволю. Але се бувало ранїйше, тепер же Турок майже всї свої кораблї обернувши на сторожу моря, богато перепинив їх нападів, а то вони були взяли звичай нападати, палити и грабувати навіть найблизші околицї Царгороду[875] тепер можуть поживитися ся тільки якимсь воєнним фортелем або штукою. На степи ж татарські, Ногайські або Перекопські виберають ся пішо. Як надибають кінські табуни, раптом стають кінними і або нападають на перестрашеного ворога, або вертають в свої сторони і Днїпрові укріплення — коли ворог грізний. Колиж знайдуть тільки худобу або вівцї, то повязавши їх за хвости й роги, ставлять їх замість укріплення, як їх нажене грізний ворог, і відбивають ся від нього наче зза валів. А коли їдуть походом в иньші краї, то кождий має віз запряжений одним конем і везуть на них мосяжні гармати, а кождий окрім рушницї і припасу мусить мати ще сокіру, косу, заступ, шнури і все иньше потрібне для того, щоб сипати вали або позвязувати вози, коли приходить ся йти цїлим військом оружною рукою (бючи ся з ворогом в дорозї). Вони називають таке розложеннє возів табором; з переду і з заду ставлять гармати, самі з рушницями прикривають боки, а коли велика небезпека наспіє, ховають ся за вози і звідти боронять ся не мов зза укріплення. Коли ж і сього замало, то зараз наповняють вози землею і роблять з них міцнїйший вал. Такий спосіб козацької війни. Їх табор злучений з польською кіннотою має величезну вагу, як переконали ся ми тому сїм лїт, в війнї з Турками[876] Самих козаків не більше 15 тис., але з новиками виходить військо сороктисячне, і в нїй мають староримську дісціплїну, спокій в таборі, тверезість, послушність, в секретних річах додержують пильну тайність, а провинників карають спартанським звичаєм, чи суворістю. Державі служать за наказом самого короля, без грошей і платнї несуть службу і поміч у війнї; тільки по скінченню війни король звичайно дарує їм значнїйшу суму, а визначнїйших з поміж них надїляє селами і маєтностями, а пани своїх підданих козаків — свободою з підданства й відповідними дарунками[877]. Всї на війну одначе не йдуть, а кому накаже коронний гетьман: иньші почасти йдуть на море, по части в степи на Татар; иньші зістають ся стерегти Поділє та свої острови».

Нарештї, для повноти образу, додаю кілька виїмків з помічень Бопляна над козацьким житєм, зроблених ними уже в 1630 і 1640-х рр.

«Вони грецької віри, а звуть її на своїй мові руською. Дуже шанують днї свят і пости, що займають вісїм або девять місяцїв в роцї, і під час їх не їдять мяса; вони так завзято тримають ся сеї формальности тому, бо переконані, що спасеннє їх залежить від того, аби вважати на мясо. Зате я не знаю иньшого народу подібного в неповздержности в питю, бо не встигнуть вони вийти з похміля, як уже починають те саме. Одначе се буває тільки при вільнім часї, бо підчас війни, або коли вони забирають ся до якоїсь експедиції, вони тверезі зовсїм. І нїчого простацького в них нема крім одежі. Вони дотепні і проникливі, вибагливі і щедрі, не жадні до великого ботацтва, а страшенно цїнять свою свободу: без неї не можуть жити, і за для неї підіймають вони повстання, счиняючи бунти против місцевих маґнатів, коли бачуть, що ті починають її обмежати. Через те рідко минає 7-8 лїт без того, щоб вони не задумували повстання, або не повставали против них. При тім се люде невірні, хитрі, так що покладати ся на них не можна[878]. Вони дуже міцні тїлом, легко зносять жар і холод, голод і згагу. На війнї витрівалі, відважні, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цїнять свого житя. В чім проявляють вони найбільше зручности і умілости — се бити ся табором, заслонивши ся возами: вони дуже добре стріляють з рушниць, своєї звичайної зброї, і боронять позиції. Незлі вони також на морі, але на конї не найлїпші. Трапляло ся минї бачити, що двістї польських кавалеристів змушувало тїкати 2000 найлїпшого козацького війська. Можна сказати, що під ослоною табору 100 козаків не боять ся 1000 Поляків, і так само 1000 Татар, і як би й на конї вони були такіж сильні як пішо, то, думаю, їх не можна було б побороти. На зріст гарні, проворні, сильні; люблять гарно убирати ся: се видно по них, як вони обловлять ся здобичею в сусїднїх сторонах, бо без того вбирають ся вони досить скромно. З природи мають добре здоровє і навіть мало підлягають сїй пошести цїлої Польщі, званій рlіса[879]. Від хороби вмирають дуже рідко, хиба в дуже великій старости. Здебільшого кінчають житє на ложі слави, вбиті на війнї[880].

«Наміряючи ся йти на море, роблять се без дозволу короля, а беруть на се дозвіл у гетьмана (свого). Потім збирають раду і вибирають отамана для начальства в сїм походї, і при тім виповняють тіж церемонїї, як при виборі гетьмана[881] але отаман вибераєть ся тільки на час походу. Потім удають ся в свою «військову скарбницю[882], своє збірне місце, і там будують чайки[883]. Вони мають коло 60 стіп довгости, 10-12 стіп широкости і 12 стіп глубини. Чайка не має кіля (керми), а основою його служить човен вербовий або липовий, коло 45 стіп довжини і на їм набивають ся борти (боки) з дощок 10-12 стіп довжини, одні на другі, як будують річні барки, поки не дійдуть до висоти 12 стіп, а довжини 60 стіп, а ширина прибуває відповідно до того як підіймаєть ся висота. Обвідка з очерету, груба як бочілка, окружає весь корабль від краю до краю; вязки, міцно привязані вужівками липовими або черешневими, щільно притикають одна до другої. Середину виробляють як наші теслї звичайно роблять, з перегорожами і поперечними брусками, потім смолять. Мають дві керми, з кождого кінця, тому що при великій довжинї корабля вони багато тратили б часу на обертаннє, коли треба, тїкаючи, завернути ся назад. З кождого боку дають звичайно 10-12 весел, і їдуть скорше як турецькі ґалєри веслами. Мають і щоглу й на ній вішають вітрило, досить лихо зроблене, але уживають його тільки в добру погоду, а під сильний вітер лїпше люблять веслувати. Помосту сї чайки не мають, але як і повно наливають ся водою, то очерет, привязаний наоколо всього човна, не дає йому потонути. В бочцї, довжини 10 стіп і в промірі (діаметрі) 4 стіп, добре звязаній обручами, мають сухарі, і дістають їх через дїру. Мають также варене пшоно і розпущене з водою тїсто: вони їдять його мішаючи з пшоном, і воно служить їм і за їжу і за питє. Смак має квасний, а звуть вони його саламахою, себто чудова їжа; але минї смак її не здавав ся особливим і я тільки за браком чогось лїпшого їв її в моїх подорожах. Тверезости пильнують гостро, і як трапить ся між ними якийсь пяниця, отаман каже його зараз викинути; нїкому не можна мати з собою горілки, бо в походах вони дуже цїнять тверезість.

«Рішивши йти походом на Татар, щоб віддячити ся за кривди і руїну вчинену ними, вони виберають осїннїй час. Висилають в такім разї на Запороже річи потрібні для війни й походу і для будови кораблїв, взагалї все що вважають потрібним. Потім ідуть в степи 5 або 6 тис., все добрі козаки, добре оружні; приходять на Запороже і будують чайки. Шістдесять їх беруть ся до будови одної чайки і виготовляють її більше меньше за два тижнї, бо вони майстри на всї руки. Таким чином за два або три тижнї вони виготовляють 80-100 чайок, вище сказаного фасону. В кожду чайку сїдає 50-70 чоловіка, кождий з двома рушницями й шаблею, а на бортах корабля 4-6 гарматок, і потрібні припаси для поживи. Козаки вбрані в сорочки, штани (другі на переміну), лихенькі свитки й шапки. Кождий має шість фунтів пороху, олову подостатку; крім того кулї для гарматок. На кождім кораблї квадрант. Так виглядає лїтючий полк козацький, що годен напасти на найвизначнїйші міста Анатолїї.

«Так зібравши ся їдуть вони Днїпром. Отаман має свій значок на щоглї і пливе звичайно на передї. Човни їдуть так дїйсно, що сливе оден другого торкаєть ся. Турки звичайно знають про похід і тримають кілька ґалєр на устю Днїпра, щоб не дати їм вийти. Але козаки перехитруючи їх виходять темної ночи перед новим місяцем, ховаючи ся в очеретах, що ростуть в Днїпрі на 3-4 льє[884]. Ґалєри не важать ся заходити туди, бо там не раз мали свій кінець; тому вдоволяють ся тим, що чекають їх в проходї, і хоч тут козаки їх все застають неприготованими, але все таки так скоро пройти, аби їх не побачили, козацькі чайки не можуть. Тодї йде алярм по всїх краях, аж до Царгороду. (Треба знати, що виходять тільки по св. Іванї, щоб вернути ся найпізнїйше з початком серпня). Султан розсилає гонцїв по побережах Анатолїї, Болгарії, Румелїї, остерігаючи людність, аби стерегла ся, бо козаки на морі. Але се до нїчого, бо вони виберають настільки відповідний час і пору, що за 36 або 40 годин вони вже в Анатолїї. Приїхавши, лишають в кождім кораблї тільки двох чоловік і двох хлопцїв для сторожі, а самі, кождий з рушницею в руках, нападають на міста, здобувають, грабують і палять, інодї заходять на льє від берега, але зараз вертають ся і з своєю здобичю сїдають на кораблї. Їдуть на иньше місце, попробувати ще там щастя: коли трапить ся що, нападають, як нї — вертають з добичею до дому. Як нагодить ся їм стрінути кілька турецьких ґалєр або иньших кораблїв, вони женуть за ними, нападають і здобувають. А роблять се так. Їх чайки підіймають ся над водою всього лише на 2 ½ стопи, тому вони зобачать ґалєру чи иньший корабель перше нїж та їх помітить. Тодї вони спускають щоглу своєї чайки і завваживши, напрям вітра, пильнують, щоб мати під вечер сонце з тилу. За годину перед заходом вони починають сильно грести до корабля чи ґалєри, аби підійти на 1 льє, щоб не стратити її з виду, і так тримають ся до півночи. Тодї дають сіґнал, і гребуть сильно сильно до кораблїв, а половина людей приготовляють ся до битви, то значить, щоб приставши до кораблїв, кинути ся в середину їх. Неприятель здивований, побачивши, що його обпало 80-100 човнів, наповняючи кораблї людьми й здобуваючи їх від разу. Здобувши, грабують, що можуть знайти з грошей і дрібного товару, який не псуєть ся від води, також гармати, і все що на їх гадку може їм придати ся, а корабель з людьми топлять. Так поступають козаки. Колиб вони вміли правити кораблем або ґалєрою, вони забирали б і їх, але вони сих способів не знають[885].

«Тепер треба вертати ся. Сторожу на устю Днїпра тим часом подвоєно, щоб звести з козаками рахунок. Але вони сміють ся з неї, хоч тепер ще слабші, бо дана ними битва не може обійти ся без того, щоб вони таки не стратили богато й своїх, і море щоб не потопило кількох човнів: не можуть всї бути такі добрі, щоб кождий витримав. Вони ідуть в затоку, що лежить в 3-4 льє на схід за Очаковим, а від неї йде низька ложбина від моря до Днїпра, на яку три льє; вода в нїй підіймаєть ся часом на півстопи на яку чверть льє від моря. Тут козаки, по двіста і триста тягнуть оден човен на собі; так перетягають оден за другим і за два-три днї дістають до Днїпра з усею своєю здобичею. Так обминають вони стрічу з ґалєрами, що стережуть устє під Очаковим. Кінець кінцем вертають ся до своєї Скарбницї і дїлять добичу.

«Вони мають ще иньшу дорогу — вертають ся лиманом донським[886]: проходять через протоку між Керчею і Таманею і йдуть лиманом до р. Міусу, потім нею доки можуть іти човни, потім від її верхівя до верхівя Волчої води[887] (тут тільки одно льє), а Вовчою водою в Самару, що паде в Днїпро одно льє низше Кодака. Але вони рідко йдуть сею дорогою, бо сюдою дуже далеко на Запороже. Инодї йдуть вони сею дорогою і на море, коли на устю Днїпра великі сили загорожують їм вихід, а їх нема більше як 20-25 чайок.

«Коли ґалєри стрітять козаків на морі в день, вони розпочинають сильну стрільбу з гармат і розгоняють їх як шпаків. Одні тонуть, иньші, кому удало ся вихопити ся, збентежені тїкають куди можуть. Але раз завязавши битву з ґалєрами, вони тримають ся, не рушаючи ся з своїх лавок. Весла привязані вузжівкою. Одні стріляють, і по кождім вистрілї товариші подають їм иньші, набиті рушницї, для нового вистрілу; так стріляють безперестанку і стріляють добре. Ручний бій ґалєра може счинити тільки з одною чайкою. Але її гармати чинять великі шкоди, так що в такій стрічі гине добрих дві третини козаків. Рідко коли вертають ся вони з половиною війська. За те приносять богату здобич: шпанські реали, арабські цехини, коври, золотоглави, бавовняні і шовкові матерії й иньші цїнні товари. От з чого живуть козаки; такий їх дохід. Повернувши ся вони не мають иньшого занятя окрім піячення та ріжних авантур з приятелями[888].

«Гетьмана свого вибирають так. Збирають ся старі полковники й старі козаки, що мають мїж ними повагу і дають голоси на того, кого вважають найбільше здатним до того. Хто дістав більшість голосів, той вибраний. Коли ж вибраний не приймає уряду добровільно, вимовляючи ся, що він нездібний або не гідний, недосвідний або старий, — се не помагає нїчого: йому відповідають тільки, що він справдї не варт такої чести, і зараз вбивають його на місцї як зрадника — хоч самі власне поступають з ним по зрадницьки (пригадайте сказане про їх характери і звичайне лукавство)[889]. Як же вибраний козак приймає гетьманський уряд, він дякує радї за зроблену йому честь; хоч він не гідний і не здатний до такого уряду, одначе обіцяє, що буде силкувати ся своїми стараннями і пильністю зробити себе гідним служити їм всїм взагалї й кождому зокрема, і житє його готове буде завсїди на услуги його братам (так звуть вони один другого між собою). На сю промову плещуть йому й кричать: vivat, vivat, а потім кождий підходить до нього, в порядку своїх ранґ, віддає поклін, а гетьман подає йому руку — як то прийнято у них при здоровканню.

«Так вибирають вони вожда — буває се часто в пустім степу. Називають його на своїй мові гетьманом, слухають ся його, власть його необмежена; він може стинати й на палю сажати непослушних. Поступає суворо, але не рішає нїчого без воєнної ради, званої у них ruds (рада). Але й гетьмана може спіткати біда. Він мусить бути незвичайно обережним на війнї, щоб не стало ся якогось нещастя, і в усякій оказії і трудних обставинах мас показати себе проворним і пильним, бо як покажеть ся в чимсь плохим, вбивають його як зрадника, і зараз вибирають на його місце иньшого, тим же способом як я описав. Отже проводити і командувати у них — уряд тяжкий і при неудачі кінчить ся гірко. За сїмнадцять лїт, що я прослужив в тих сторонах, всї хто був на сїм урядї, скінчили нещасливо»[890].

Такі сї оповідання про козацьке житє кінця XVI і перших десятилїть XVII в. З уст чужих і навіть ворожих одною спільною нотою, як ми бачили, проходить здивованнє і поважаннє до воєнних лицарських прикмет сього воєнного українства.