Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Нарештї 11 квітня н. ст. Наливайку зроблено кінець. Його стято, а потім тїло на четверо розсічено і розвішено на показ[697]. Але зробивши таке сильне вражіннє на сучасну суспільність за життя, Наливайко й по смерти не переставав займати її, не по заслугам ставши немов втїленнєм української опозиції. Наливайками називають православних, і взагалї українсько-білоруську опозицію. У сучасного польського мемуариста Пшонки маємо оповіданнє, що Наливайко казав звати себе «царем Наливаєм[698]. В звязку з сим стоять очевидно й пізнїйші перекази про його смерть, записани Йончинським: Наливайка посадили на розпаленого коня, на голову наложили йому розпалену зелїзну корону, і так замучили[699]. Оповідання сї показують, що скоро по смерти — а може ще й за житя Наливайко виріс до розмірів бунтівника — претендента на корону, кандидата на українського короля.

Відгомін тої ж версії мабуть маємо в записцї сучасного українською мемуариста, що Наливайка «у Варша†кроль казалъ на мЂдянуй кобылЂ возити»[700]. У пізнїйших українських хронїстів замість коня зявляєть ся віл: Наливайка спалено на мідянім волї[701]. Нарештї автор «Історії Русїв», може під впливом клясичної традиції про Фаляріда, розвинув переказ старших українських хронїстів в новий образ: гетьман Наливайко по закінченню війни (по нечуваних побідах над польськими військами й уложенню трактатів та проголошенню повної амнистиї королем) їде з полковниками на сойм до Варшави, щоб повитати короля й запевнити його в своїй послушности. Але тут їх без суду і права арештують і по двох днях карають на смерть: вивівши на майдан та проголосивши гонителями на віру, «посадили живими в мідяного вола і повільним огнем розпалювали його кілька годин, поки було чути крик і стогін страдників, а потім їх тїла спалено в тім волї на попіл»[702]. Се фантастичне оповіданнє і такіж самі дальші історії — про відібраннє прав від українського народу, насланнє на українські краї польських війск, урядників, духовенства — що збирають в оден фокус всї традиції про утиски української людности Поляками — робили сильне вражіннє на українських читачів першої пол. XIX в.[703]

Безуспішність репресій, льояльний курс козацької полїтики, боротьба льояльних і своєвільних елєментів, полоусовцї і байбузовцї, усобиця на Запорожу, битва на Низу, запобіганнє польської помочи, обєднаннє козачини

Результати осягнені тим терором були вповнї ефемерні. Се найлїпше показують заяви самого правительства з другої пол. 1596 р., що навіть «на волости» козачина не була придушена. Ще не стято Наливайка, ще тягли ся справи конфіскацій у ріжних осіб, більше або меньше скомпромітованих повстаннєм[704], а вже приходило ся накликати українську адмінїстрацію до уважливости супроти «поголосок і погрозок» про нові своєвільні купи на Українї та супротив можливости нового козацького походу з Низу[705]. На шляхетських зїздах кінця того року також звертано увагу на «козацьке своєвільство», що тільки притаїло ся по деяких місцях»[706]. Статочнїйша частина козачини одначе сама відчула, що в останнїх своїх учинках перейшла границю можливого в сучасних обставинах і старала ся ослабити вражіннє пильним підчеркуваннєм своєї льояльности й користности державі пограничною службою. Тим більше що королївське розпорядженнє про недопусканнє нїякої комунїкації з Низом не лишало ся без наслїдків: рідних трудностей і перешкод в доставі припасів, в подорожах з Низу на волость і з волости на Низ, і в пожитю на волости козацьких родин. Козацька кореспонденція з 1596-1601 рр. (аж до реабілїтації) повна нарікань і запобігань тим нагінкам і перешкодам, і сим поясняєть ся горяче бажаннє статочнїйших елєментів помирити ся з правительством, і для того придобрити ся йому своєю льояльністю.

В тім льояльнім напрямі підтримували козачину й її «приятелї», які собі зробили спеціальність (і джерело заслуг перед правительством) в веденню «козацкої полїтики», і в своїх інтересах старали ся лєґалїзувати становище козачини. Так уже з липня 1596 р. маємо лист Якуба Претвича, давнього комісара по козацьким дїлам і «зичливого приятеля» козацького, як він підписав ся на сїм листї. Пише на Запороже, очевидно в відповідь на якийсь лист від старшого козацького Криштофа Нечковського і козаків, де ті сьому «приятелю» писали про сподїваний кримський похід на Угорщину, про якогось «Турчинка і дївчаток» зловлених для Претвича, і просили заступництва перед королем. Претвич сповіщає, що він засвідчив перед королем льояльність Запорожцїв — що вони участи в постанню не брали і тепер «заховують ся пристойно», і король їх уже «прийняв у свою ласку». Претвич радить для лїпшого вражіння як скорше прислати татарських вязнїв, якіб дали відомість про татарські пляни, вислати своїх депутатів до короля з прошеннєм ласки, написати также до гетьманів обох, коронного і польного (Замойского і Жолкєвского) і обіцяє постарати ся у короля: «я то вам вистараю ся у короля, що будете минї потім дякувати: помилує всїх вас яко людей рицарських». Просить того Турчинка і дївчаток для нього заховати: він їх запрезентує королевій (певно вже від себе, а не від козаків), а також, як що можна, добути, зо двох верблюдів мабуть для тоїж цїли[707]. Нема сумнїву, що старшина козацька йшла пильно за сими радами і не занедбувала нїчого, що могло б зарекомендовати козачину як найлїпше правительственним сферам і звільнити її від тих засудів і репресій, які нависли над козачиною від останнїх соймових ухвал. З серпня т. р. маємо унїверсал, чи паспорт від нового «гетьмана Ігната Василевича» і козацького війська знад Тавани до пограничних панів: вія оповіщає, що козачина висилає до короля своїх депутатів Каспера Підвисоцького і Гаврила Рожу з вязнем татарським, просить не відмовляти для них підвод, а заразом «сповняючи свою давну повинність супроти християнського народу», оповіщає про замір татарської Орди іти в землї коронні, — аби люде стерегли ся[708]. Результат сеї депутації до короля нам незвісний — можливо навіть, що вона й не доступила ще короля, бо все ж козаки були під баницією. Рік пізнїйше (1597) маємо новий унїверсал від того ж Василевича, де він оповіщає всю пограничну адмінїстрацію, що дня 14 червня Татарська орда знову зявила ся над Днїпром, для переходу, і дуже правдоподібно, що піде в землї коронні, отже нехай адмінїстрація остереже людність, не чекаючи нових вістей від козаків[709]

Козаки таким чином пильно підчеркували свою службу безпечности для річипосполитої. За свою боротьбу против Татар вони діставали платню з Москви — «казну від вел. кн. московського»[710], але заразом афішували її перед польськими кругами як заслугу перед Польщею. Ся сторожа козацька на полудневих границях, дїйсно, стала вже такою доконечною потребою річипосполитої, що без неї вона не могла обійти ся, і особливо в тім часї, коли вона зістала ся фактично без війська (бо жовнїри все ще страйкували через незаплачену платню), служба козацька була для неї особливо цїнна. Тому коли коронний гетьман Замойский в осени 1597 р., в відповідь на якісь козацькі посольства чи листи розмахнув ся був дуже суворим листом, все ще трактуючи козаків як осуджених соймом бунтівників, гетьман польний Жолкєвский, котрому Замойский сей лист переслав, рішучо спротивив ся такому трактованню[711]. По його гадцї нїяк не треба було дражнити козаків, бо їх служба може бути потрібна в якійсь пригодї, і він їм того листу не відіслав. Справдї, лїтом 1597 р. Татари в переходї шарпнули Поділє, а участь їх в угорській війнї грозила все новими й новими сюрпризами[712]. Отже козаки були потрібні.

Але тим часом як статочнїйша частина низової козачини старала ся простелити стежку для помирення з польським правительством, реабілїтації козацтва і привернення йому привілєґій statu ante bellum, елєменти більше радикально настроєні і меньше уважливі до відносин і поглядів правительственних неохоче зносили сю опортунїстичну полїтику й рвали ся звести рахунки з ріжними участниками кампанїї 1596 р. Ріжниця між двома напрямами, більше і меньше своєвільними, представленими в 1594-6 рр. Низовцями з одного боку, Наливайківцями з другого, прокинула ся тепер серед самої низової козачини. З початку се проявило ся, здаєть ся, в походах тих своєвільників на турецькі землї, на Білгород і його околицї[713] — опортунїсти, по їх словам, не хотїли зачіпати ся з Турком, щоб не робити трудностей Коронї[714]. Потім, лїтом 1598 р., прийшло до різних конфлїктів, звісних нам з цїнних реляцій тодїшнього гетьмана запорозького Тихона Байбузи[715], що стояв на чолї партії статочнїйших, як пристало репрезентанту поважного земянського роду[716]. По словам його, розрив став ся, коли козаки вибрали ся по слїдам Татар, що пустили ся знову на Угорщину, мабуть десь в першій половинї червня[717]

«Довідавши ся, пише Байбуза, що цар кримський рушив на Угорщину, ми свідомі того, що ми люде рицарські, і не хотячи лежати на однім місцї, рішили ся постарати ся, скільки буде змоги, заступити тому ворогу дорогу десь в тїснім місцї й погромити, для прислуги королеви й річипосполитій, і пристали на се всї одностайно, спеціально атамани. «Вигреблись» ми на волость, тримаючи ся міст королївських, ішли, не чинячи кривд і шкід, постановивши міцно між собою, щоб не чинило ся кривд. Але декотрі товариші, побачивши, що ми заховуємо ся скромно, а їм не позволяємо нїякого своєвільства, повтїкали з нашого війська і утїкши на Днїпро, прийшли на кіш, нами полишений, вибрали собі старшим Полоуса, позабирали й пограбили наші човна, наші «борошна», нашу казну, прислану нам від вел. князя. Починивши нам сї шкоди, пішли своїм полком на море і там взяли турецьке містечко. А ми, не мігши дігнати царя і війська його, вернули ся від Днїстра, пильнуючи того, щоб не нарушити покою річипосполитої і не ввести посла королївського в огиду у цїсаря турецького. Вернули ся на свої звичайні місця, а побачивши розграбленим все, що лишили ми на кошу своїм, обрушили ся ми на тих, що військо наше зраджують і видають під лицем неприятеля[718]. Скарали ми кількох бунтівників дїйсно найголовнїйших, що ще за давнїх часів людей підбунтовували йти на волость, а самі ховали ся. Иньші повтїкали, а повтїкавши злучили ся з Полоусом против нас»[719].

В сїй реляції не все одначе сказано. Похід «через королївські міста» наздогін Татар не був такий невинний. Козаки розмахнули ся на Волощину; ішли на Браслав і Немирів, але воєвода молдавський спільно з старостами українськими заступили їм дорогу своїми полками. Взагалї трівогу козачина викликала не малу; змобілїзовано військо, яке було на поготові. Не пробивши ся на Волощину, козаки скрутили Богом в долину і пішли к Днїстру на Ягорлик, щоб тут пройти в Волощину, але військо волоське відбило їх. Тодї вони потягли назад, але не на Запороже, а в Київщину. Одні кинули ся на волость Ружинських, правдоподібно зводячи рахунки з останньої кампанїї; але їх тут погромили. Є деякі звістки про напад на полїські краї, в. кн. Литовського (де господарив Полоус свого часу)[720]. В иньшім листї (до канївського підстарости) Байбуза складав се все на Полоуса «він як звик був на волости тих недавнїх часів з підхожим собі товариством — з сотниками чинити наїзди на поважні шляхетські доми, так і тепер, пригадавши то собі, не перестає розливати кров, і ми, неповинні люде, через них тепер в біду попали»; «що до виходу нашого, що став ся сього року, то вони то збунтували вигребати ся на волость і нас на волость вивели, а самі назад вернувши ся, борошно наше, казну нашу заслужену розшарпали», і т. д.[721] Але Полоус навпаки, просячи свобідного проходу на Низ для своїх партизанів, представляв головними своєвільниками Байбузовцїв — їх дїлом мовляв були своєвільства на волости й напад на маєтности кн. Ружинського[722]. Кінець кінцем Байбузовцї були може й не такі безгрішні в останнїх своєвільствах, і роздвоєннє, яке настало між козачиною, вийшло не з самих тільки полїтичних мотивів — ріжницї тактики супроти правительства, опортунїстичної у Байбузовцїв, нельояльної у Полоусовцїв. Але що обидві партиї, поріжнивши ся, стали на ріжнім становищу супроти правительства, се вповнї можливо і правдоподібно.

Між козаками вибухла формальна усобиця. Сором і пониженнє солоницької кампанїї, крівавий терор і нагінки власти, роздражненнє і упокореннє вирвали ся в братобійчій, немилосердній війнї, в якій козачина, подїливши ся, сама нищила себе, як звір що в безсилій злобі кусає своє власне тїло.

Байбузовцї, заставши на коші Полоусовцїв, счинили формальну битву з ними, і бувши в більшім числї (бо значна частина Полоусовців пішла на море) — погромили їх. Одних побили, а иньші повтїкали до Полоуса, як каже Байбуза. Кн. Ружинському оповідали козаки, що стала ся правдива битва, де полягло кількасот козаків, поляг в тім Мітла, що був в походї на волость, а иньшого ватажка Гедройца (правдоподібно Фльоріана Ґедройца, бувшого служебника владики Терлецького, участника волинських наїздів 1596 р.) — взято в неволю. Байбузовцї зістали ся на коші, Полоусовцї пішли на Низ Днїпра, під Бургунь, й відти вели партизанську війну против своїх противників. Коли Байбуза вислав з коша осаула Скалозуба з кінним віддїлом, з 120 козаків, на підїзд під Татар, щоб дістати від них язиків, Полоус напав на них вночи, несподївано, і побив; «між ними було кількадесять уцтивих шляхтичів, людей дїйсно значних, і вони всїх їх позабивали», скаржив ся Байбуза. Половив і позабивав їх післанцїв, сторожу, що стояла на перевозах; «товариство наше, що йшло з волости з борошном до нас, перепиняли, одних забивали, иньших вязнили і борошно відберали»[723]; захопили знову московську казну яка йшла до Сїчи — перейняли в дорозї й забрали. Заразом і ті і сї звертали ся до пограничної адмінїстрації й панів, силкуючи ся притягнути їх на свій бік і представляючи своїх противників бунтівниками, старали ся на них обернути урядові репресії, а собі забезпечити невтральність і свобідну комунїкацію. Маємо лист Байбузи до підстарости канївського з початків жовтня, де він накликає до репресій против Полоусовцїв; місяць пізнїйше — до гетьмана Жолкєвского, де Байбуза оправдуєть ся від обвинувачень, які на нього пускав Полоус, описує гріхи Полоуса[724] і просить ради й помочи на приборканнє Полоусовцїв: прислати до них якогось комісара на розслїдженнє кривд, инакше буде велике кровопролитє, «з чого й поганин буде тїшити ся». З руки Байбузи ж вийшли, очевидно, дуже характеристичні пункти, переслані, судячи з титулу, коронному гетьману, коло тогож часу (трохи пізнїйше може), де він просить не тільки комісаря «для вчинення справедливости з тою купою», але й визначення їм старшого з поміж заможних, оселих шляхтичів, і прислання «знаку милостивої ласки й. к. милости», корогви — «як ми мали перед тим корогву пок. короля Стефана, і тепер просимо», а для придобрення козаки дарують гетьманови дві гармати, а гетьмановій обіцяють «пару дївчат або хлопят (очевидно з невільників), або що її милость зволить сказати[725] З другого боку маємо, як я вже згадував, лист Полоуса до старостів і підстаростів українських, де він представляє бунтівниками Байбузовцїв та заповідає рішучу війну з ними[726]Нарештї кн. Ружинський пише про вісти привезені йому з Низу козаками: козаки (партиї Байбузівської очевидно) просять ради на те своєвільство, бажають аби король дав їй гетьмана від себе й позволив вивезти з Запорожа «гармату» — гармати й гаковницї, котрих є там за сто і більше, «бо кажуть що відколи гармата там за порогами настала, тодї більше своєвільства намножило ся»[727]. Козачина готова була втягати в свої усобицї правительство й відкривати йому дорогу до участи в свої відносини на Запорожу. Байбузовцї, очевидно, не сподївали ся дати собі ради з Полоусовцями, а Полоусовцї ще меньше, й вони готові були прийняти старшого від правительства, віддати під його власть свою армату, обмежити свою автономію, аби тільки з помічю правительства підбити противну партию. Правда, вони могли добре розуміти, що власть того урядового гетьмана буде доти реальна, доки вони самі того схочуть.

Але правительство, очевидно, за лїпше вважало в сю внутрішню війну не мішатись. «Нехай лїпше вони самі з собою погризуть ся, на будуще може буде лїпша служба від них королеви і річипосполитій», писав Ружинський, переказуючи сї запорозькі новини свому кореспонденту, старостї камінецькому, і очевидно, такого погляду тримав ся й Жолкєвский, якого Байбуза силкував ся втягнути у сї козацькі справи.

Молдавскі справи, правительство закликає козачину до участи в молдавскій кампанїї, козачина ставить умови, переговори і похід козаків, молдавська війна, перспектива ливонської війни й нові заклики до козачини, жадання козаків і реабілїтація на соймі 1601 р.

Кореспонденція уриваєть ся на тих листах, і ми не знаємо, як пішли далї сї відносини в серединї низової козачини. Роздїл одначе не потрівав довго: кровожадна радість шляхетських ворогів козачини мусїла скоро розвіяти ся. Незадовго, в подїях 1600 р. бачимо козачину знову як одностайну цїлість. Внутрішнїй роздїл мусїв вигладити ся іще скорше, судячи з того, що 1599 р. був уже виповнений козацькими походами на турецькі землї: був якийсь морський похід, що починив Туркам багато шкоди, ходили вони в поміч воєводї мунтяньскому Михайлу, що вийшов з послушности Туркам, а в осени 1599 р. зайняв Семигород, мабуть также не без козацької участи. На чолї козачини знайшов ся зручний провідник Самійло Кішка — герой найславнїйшої з козацьких дум, що оспівала його неволю у Турків і щасливу утечу з неї (незвісну нам з історичних джерел), але не заховала памяти про його полїтичні заслуги перед козачиною. Репрезентант статочнїйшої частини козачини, як і його попередник Байбуза — як і він представник української шляхетської козачини (з роду браславських Кошків або Кощичів, правдоподібно), вів умів в своїх руках задержати провід цїлої козачини і видержати її в полїтицї льояльности супроти правительства в рішучий момент, коли за сю недовгу льояльнїсть можна було вернути собі утрачені привілєґії козацького стану.

Воєвода Михайло зачепив чулу струну польського правительства, а особливо старого гетьмана Замойского, бо по своїх успіхах в Семигородї піднїс руку на польського васаля — молдавського господаря. На весну 1600 р. Михайло звернув ся на Молдаву, бажаючи й її прилучити до своїх володїнь. З становища польського, сформованнє такого сильнїйшого посереднього полїтичного тїла між Туреччинною й польськими землями могло вважити ся користним. Але молдавський господар Могила вважав ся васалем польським, посадженнє його на молдавськім господарстві гетьман Замойский вважав своєю великою заслугою, і польське правительство вперед рішило боронити Молдаву від претенсій Михайла. Наступає весною 1600 р. спішна мобілїзація сил для сеї кампанїї, а з тим різко міняють ся і відносини польського правительства до козачини: супроти браку готових сил для сеї кампанїї страшенно важно йому притягнути до участи в сїй війнї козаків, і як перед тим воно дуже холодно приймало всї залицяння козаків, так тепер починає їх з усїх боків бомбардувати закликами та заохотами до участи в сїй війнї. Але супроти сеї різкої зміни зміняє своє становище й козачина. Перед тим вона примилювала ся з усїх сил до правительства, тепер, чуючи собі цїну, не хоче за що небудь продавати свою службу. Вона ставить жаданнєм повну реабілїтацію й приверненнє та лєґалїзацію всїх прав і привілєґій козацьких, status ante bellum.

Першу звістку про сї переговори маємо в листї Жолкєвского. Спішно йдучи під Хотин, де замкнув ся Могила, розбитий військом Михайла, він висилає листи до Низовцїв, на Днїпро, і на Бог «ку Пробитому», намовляючи їх розірвати свої відносини з Михайлом та послужити королеви й річипосполитій против нього, бо він, удаючи, нїби то хоче воювати поган, в дїйсности проливає кров християнську[728]. Було се в останнїх днях мая. Гетьман Замойский, що так неласкаво прийняв козацькі залицяння два роки тому, вислав сам лист до запорозького війська, заохочуючи йти чим скорше на Молдаву, до Жолкєвского, що має для них і готовий «упоминок»[729]. Козаки одначе не спішили відзивати ся на сї запросини, не ласили ся й на той упоминок, тільки «трівали на своїх звичайних місцях за Порогами, не рушаючи ся нїкуди анї не ходячи по якихось добичах, тільки чекали ласки його кор. милости й річипосполитої, й будучи готові, чекали волї й наказу королївського». Діждали ся, аж сам король вислав до них лист з закликом до походу, і все таки обмежили ся тільки загальними фразами про готовість свою йти в похід, — але «під певними слушними й їм потрібними кондіціями»[730]. Правительству сим разом було спішно, а козакам не так дуже, і вони чекали аж температура прийде до потрібної висоти. В правительственних кругах згадали й Оришовского й звернули ся до його посередництва аби намовив козаків. В червнї висилає до них гетьман Замойский лист з Оришовским, вказуючи, яку то козаки мають дорогоцїнну нагоду придбати собі ласку королївську і річипосполитої, — аби тільки спішили до Молдави. Король теж прислав свого дворянина. Стан. Сєраковского з новим листом і з устними порученнями, кличучи козаків на війну. І сим разом козаки виступили з своїм ultimatum-ом. Маємо два листи їх писані одного дня, 1 липня, оден до короля від тодїшнього старшого Самійла Кішки з старшиною й військом, другий до Замойского — від війська просто[731]. В них військо висловляє свої умови, під якими готово йти на службу — в обох листах в виразах подібних, навіть до буквальности, просячи тільки гетьмана від себе просити за них перед королем. Ось сї умови:

По перше — буде скасована банїція, вложена невинно на козаків.

По друге — аби вільности, з котрих користали їх предки спокійно, шануючи надання покійного короля Стефана, були вернені і ласкаво конфірмовані.

По третє — аби були заборонені ті незносні кривди, які терплять козаки від державцїв королївських маєтностей, старостів українних і їх підстаростів в особах своїх і своїх товаришів — убийства і всякі нелюдськости без всякої причини й вини, а також в своїм майнї, що добули вони крівавим потом, не жалуючи житя, шаблею у неприятелїв св. хреста — бо й того не дають їм спокійно уживати.

На обіцянку «упоминку» заявляють гетьману, що трудно їм іти по нього так далеко, аж до Жолкєвского, бо вони не мають з чим вибратись — «обнажені в достатках своїх». Просять, аби їм той упоминок королївський прислано на місце, на Днїпро. Не вдоволяючи ся ним просять і короля і Замойского, щоб їм була визначена платня, як була призначена їх попередникам. Крім того просять собі «знаку — себто корогви його королївської милости, щоб під тим знаком могли ходити і бути знані як слуги його корол. милости».

З тими умовами вислали вони до короля своїх депутатів — Родкевича й Онопрія. Обіцяли одначе рушити ся в похід не чекаючи відповіди на свої умови — покладаючи ся на прихильне їх полагодженнє. Оришовский зістав ся з ними, щоб своїми наляганнями підтримати їх в сїм добрім замірі. Дня 16 липня вони рушили з Запорожа, «стараючи ся догодити волї й наказу його кор. милости». Маємо лист від Оришовского, Кішки і всього війська Запорозького писаний з Білобережа, «шість миль низше Черкас», дня 1/VIII, до Жолкєвского правдоподібно, в відповідь на нові його принаглювання. Тут дуже сильно описано ту незвичайну енерґію, яку вкладали Запорожцї в сей похід, бажаючи догодити королеви. «Ідучи водою вгору й маючи противні вітри, як прийшли до порогів, то ледво не на кождім тягнули морські човни берегом через скали по двіста по триста чоловіка, взявши ся за линви; декому добре падав і крівавий піт з чола — все то приймали на себе, аби тільки догодити волї й наказу його кор. мил. та здобути ласку пана свого (короля) і вашу. Від дати того листу в недїлю будемо певно в Каневі, там мусять зостати ся з тиждень, поки зійдуть ся всї з пограничних міст. Дальша дорога теж мусить забрати часу, яко людям пішим, хоч будуть поспішати і в день і в ночи, беручи підводи де можна; а з Канева до Камінця 50 миль!» Осібно ще від себе Оришовский засвідчав велику пильність і охоту, яку показує «старший, пан Самійло Кошка», щоб заслужити ласку королївську собі й війську[732]. Невважаючи на се козаки потім піднесли на нього скарги, що він не досить щирости показав, і навіть, як доносить польське джерело — підозріваючи в порозумінню з Михайлом, арештували його і вибрали на його місце гетьманом Гаврила Крутневича, а його хотїли дати на суд Замойского[733], але се мабудь був якийсь партийний вибух, який полагоджено і вернено пізнїйше булаву Кошцї.

В відповідь на посольство козацьке король прислав лист[734], де висловляв подяку козакам за їх готовість іти в похід. Обіцяв постарати ся полагодити їх бажання на найблизшім соймі і посилав їм охоронні листи. Казав, що розішле накази до пограничної адмінїстрації, аби не чинила нїяких кривд і прикростей козакам, їх жонам, дїтям і майну[735]. Потім козаки, прибувши в серединї вересня в Молдаву, вислали до короля нове посольство за порадою гетьмана Замойского, що від себе обіцяв перед королем «чинити старання за ними» й посвідчити їх службу. Їздили сим разом: Якуб Осовський, Ждан Серафинович, Петро Одинець. В листї писанім від імени нового старшого, Крутневича, і всього війська, козаки поновляють свої прошення в справі платнї, та просять дати нові листи до урядів українних (до скасовання банїції), аби не було їм кривд після походу[736]. Король і сим разом дав їм прихильну відповідь. Повторив, що з скасованнєм банїції і визначеннєм козакам платнї треба почекати до сойму, але він поручить гетьману виплатити їм в друге суму 6 тис. золотих (упоминок), а до старостів роспише мандати — щоб з козаками поводились уже не як з ворогами держави, а її служебниками. Обіцяв гетьману поручити, аби визначив когось «до судів їх» (щось в родї давнього уряду Бадовського — видко козаки того собі бажали, аби забезпечити ся від старостинських судїв). Взагалї запевняв, що скільки буде залежати від нього, то він усе зробить, а в усїм иньшім доложить старань о ich postanowieniu pewnym i gruntownym[737].