Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Вернувши ся до Переяслава, козаки не рішились тут чекати польського війська. Замкнути ся в містї з своїм великим табором, з великою масою коней не могли. Вважали за лїпше йти далї, в глубину Заднїпровя, сподїваючи ся, що Жолкєвский не посмів йти за ними туди, так як не пішов за Наливайком в глубину Уманьщини. З жінками й дїтьми, з усїм табором рушили вони на схід, на горішню Сулу, під Лубни, де недавно перед тим Олександр Вишневецький поставив замок і став садити місто, назвавши його своїм іменем Олександрів. Се був крайнїй етап тодїшньої оселої кольонїзації Заднїпровя, і кілька миль відти на півн.-схід була вже московська границя, а на пол.-схід розлягали ся ще зовсїм ялові, незалюднені степи. І хоч з козацького табору багато розбігло ся і далї розбігало ся що дня, як доносили Жолкєвскому, — все таки було ще в нїм коло шести тисяч козаків, в тім на дві тисячі раховано доброго війська, решта аби які; було коло 30 гармат і багато дрібнїйшої стрільби і всякого припасу до них; припасли також, стоючи під Переяславом, всякого запасу.

Жолкєвский рішив іти, нищити їх до останку. «Я переконаний що для вашої кор. милости і річи посполитої дуже важно, щоб се своєвільство було знищене, і хоч з великими зусиллями й трудностями для війська приходить ся йти через ті пустинї й тяжкі переправи, я таки йду за ними», писав він королеви в дорозї з Переяслава на Лубни, з-над Супою. «Прошу минї вірити, дуже завзяли ся сї своєвільники. Гидко й згадувати, до чого брало ся се своєвільство, в яких виразах згадувало маєстат вашої кор. милости, які там замисли — розбити Краків, славну столицю вашої кор. милости, винищити шляхетський стан. І то певно, що дуже воно змогло ся — в сам час зволив ти, ваша кор. милость, наказати тому злому запобігти»[670]. В поміч йому прийшло ще свіже військо з в. кн. Литовського, під проводом Огинского. Всього мав тепер Жолкєвский коло 5 тис. коней, а з ріжною службою його військо коли не перевисшало, то рівняло ся чисельно козацькому; але се було обтяжене табором, сїмями, і тільки в меньшій части складало ся з елєменту, який узброєннєм і вишколеннєм міг зрівняти ся з військом польським. Жолкєвский мав тепер повну перевагу над козацьким військом і всю увагу свою звернув на те, щоб не дати йому утїкти з його рук — анї завернути ся на полудне, на Низ, анї перейти за московську границю, в околицї Путивля, анї на Дін, до донських козаків. Для сього удав, що спиняє похід і хоче трактувати з козаками: став табором, післав до них листи від Ґульского, «давнього їх довіреного приятеля», і мовляв чекав від них відповіди — так мав завірити козаків його післанець. Але заразом вислав частину війська, понад тисячу коней, під проводом Струся і наказав йому перейшовши Сулу понизше Лубен, зайти козацькому війську з тилу і стримати його дальший похід в степи.

Інструкція ся була дана так секретно, що навіть самі вояки не знали, куди їх ведуть — думали що на Лубни. Тим часом в дорозї Струсь скрутив на полудне, під Горошином перейшов Сулу й скорим тропом забіг козаків, коли вони вже переходили за Сулу. Їх табор стояв над р. Солоницею, пів милї за Лубнами; решта війська їх тільки що переходила через Сулу, довгим мостом, що був під Лубнами. Їх чати, розставлені по дорозї до Переяслава, мали повідомити завчасу про зближеннє польського війська, і тодї мали вони знищити міст на Сулї — а сього власне бояв ся Жолкєвский. Вичекавши трохи, він рушив на Лубни, міркуючи так, щоб в однім часї з Струсем зявити ся на двох фронтах козацького війська. Для певности Струсь ще післанцем повідомив його, що він уже зайшов козаків. Жолкєвский під той час спішним маршем, покинувши табор, через ніч спішив під Лубни, перед собою піславши передовий полк з 500 коней, щоб захопити міст. Сей передовий полк захопив справдї козаків серед переходу і не дав їм зруйнувати мосту до решти: вони тільки запалили його, але огонь загашено і міст направлено. Слїдом показав ся й Жолкєвский. Козаки кинули ся під Лубни, против нього, але в тім побачили хмари пороху над військом, що наступало з тилу. Думали з початку, що Татари — сподївали ся може помочи від них. Потім побачили, що й то польське військо. Зрозуміли, що їх хитро зайшли в два огнї. Не знали, як бути — нарештї рішили зістати ся на місцї й окопати ся. Було се 26 мая н. с. Зачала ся славна, нещаслива облога козаків на Солоницї — останнїй акт траґедії.

Місце, де стали козаки, було високе, досить добре для оборони, з широким виглядом на всї боки[671]. В кілька рядів[672] поставлені були козацькі вози і наоколо обведені валами і лїнїєю шанцїв. Серед табору поставлені деревляні зруби, набиті землею, й на них гармати, для лїпшого обстрілювання. Запасу всякого було подостатку, а війська, здатного до бою, як розвідав ся Жолкєвский, прийшовши під Лубни, було все таки близько 6 тис.[673]; друге стільки було жінок та дїтей. Табор був добре укріплений і здобути його приступом було неможна. Кілька сміливих нападів польських на табор покінчили ся дуже гірко для напастників, і Жолкєвский залишив такі атаки. Натомість обступивши табор з трох боків (а з четвертого прилягали непролазні багна Сули), тримав він козаків в тїсній бльокадї, не даючи вигоняти коней і худобу на пашу, і через те худоба пропадала з голоду; а далї й від води козаків відтято. Вилазки їх відбивано, а коли наспіли гармати, обставлено ними табор і розпочато канонаду, яка чинила багато шкоди, забивала людей і худобу в таборі, і при горячій погодї сї трупи, гниючи, неможливо псували повітрє. До того, серед тяжкого, пригнобленого настрою виникали серед козачого війська непорозуміння, неоправдані підозріння, поголоски про зраду, доходило до крівавих бійок. Переговори ведені Жолкєвским з Лободою чи то посередно, чи через Струся, дали привід його ворогам Наливайківцям піднести обвинувачення в зрадї. Жолкєвский висловляєть ся так, як би се не обійшло ся без його інтриґи — без його провокаційної роботи[674], і посїяні ним semina привели до крівавого розруху. Бурлива рада закінчила ся смертю Лободи. Та Наливайкови не удало ся взяти булаву в свої руки. Вибрано Кремпського. Але партия Лободи не могла переболїти його убийства. Можна собі представити, як тяжко було в такій атмосфері підтримувати дух і відвагу в масах. Але козачина трималась, з тою елєментарною силою, яка дивує нас не раз в таких слабо орґанїзованих козацьких масах.

Жолкєвский переконав ся, що голодом йому табору не взяти, бо йому также дуже тяжко було діставати припаси для війська, і скорше б його власне військо пропало з голоду, як козаки в своїм таборі. Крім того військо польське було страшне змучене неустанною сторожою, вічним обовязком бути готовими на козацькі вилазки, і під кінець майже без перерви в день і в ночи польські вояки мусїли бути на конях.

Тим часом на Поднїпровю збирали ся нові дружини козацькі, під проводом Підвисоцького, що зостав ся був при човнах, а з Запорожа йшли нові полки козачини, на човнах, в поміч Лободї. Не можучи пробити ся до Лубен і розірвати бльокаду, Підвисоцький почав пустошити Поднїпровє, сподїваючи ся тим відтягнути сили Жолкєвского від облоги. Коли б до нього прибули ще Запорожцї, вони могли б дуже сильно загрозити польському війську з тилу. Се змушувало Жолкєвского шукати нових способів як скорше змусити обложених до капітуляції. Переговори йшли від самого приходу під Лубни: починались, розривались і знову відновлялись. Все розбивало ся, очевидно, на жаданню, щоб козачина видала своїх проводирів. Нарештї, по двох тижнях облоги, по двох днях канонади, упав дух в козацькому війську. Жолкєвский каже, що в кінець настрашили козаків приготовання до пішого штурму на табор: військо польське почало робити рухомі заслони на колесах, з дерева й лозини, так звані гуляй-городи, щоб під їх охороною йти на приступ. Козаки зачали переговори, сим разом податливійше нїж перед тим, і нарештї прийшло до угоди.

Гайденштайн пишучи на підставі реляцій Жолкєвского, каже, що в польськім війську багато людей було тої гадки, щоб «для постраху й прикладу» вирізати сих козаків до ноги. В реляції Жолкєвского до короля, яку маємо перед собою, він покликуєть ся на ухвалу своєї військової старшини й ротмистрів, що вважали рисковним і небезпечним доводити козаків до останньої крайности й одчаю, і наче виправдуєть ся з такої поблажливости — що обмежив ся давнїйшими змовами[675]. Розумієть ся, й казати не було чого, що Полякам в тих обставинах треба було вести до угоди, а не до бою на смерть і житє. Але мстивий, кровожерний настрій — порізати козаків, побродити в їх крови, очевидно тільки приховав ся на хвилю перед сею dura necessitas здержливости й розваги, щоб вибухнути зараз, коли зломано небезпеку, коли козачина в довірю до «благородного слова» шляхетського війська віддала себе в її власть.

Жолкєвский поставив такі умови, в дусї давнїйших переговорів: козаки видадуть головних проводирів повстання, яких їм вкажуть, віддадуть гармати і всякий припас, корогви і срібні труби, прислані цїсарем; вернуть невільників узятих з польського війська й річи забрані у польських вояків в Білій Церкві; вони розійдуть ся до дому і не будуть збирати ся без дозволу короля.

Сї умови були прийняті. Козаки згодили ся видати Наливайка, Шаулу і Шостака. Наливайко вже перед тим, передчуваючи кінець траґедії, кілька разів пробував вирвати ся з табору, а тепер з своїм полком почав боронити ся оружно — Наливайківцї не хотїли видати свого ватажка. Настав великий галас, зачули його в польськім таборі, поскакали на конях, ударили в труби й бубни на ґвалт, щоб не дати Наливайкови утїкти. Ледви не прийшло до імпровізованої атаки на козацький табор. Але кінець кінцем козаки приборкали Наливайка, вхопили його, коли він уже готов був перехопити ся через вал, і другого дня видали Жолкєвскому разом з иньшими провідниками: видали Шаулу і Шостака, потім їм вказано ще кількох і видано та чи силою забрано, так що кінець кінцем всього арештовано кільканадцять старшин[676]. Козаки видали також гармату — було там двадцять гармат ще добрих, иньших кільканадцять попсованих; віддали клейноти: корогви цїсаря Рудольфа, архикн. Максимілїана і кн. семигородського, срібні труби, булаву. Скарб козацький зате принїс розчарованнє польським жовнїрам, що сподївали ся богатої здобичи: вартість його оцїнено всього на 4 тис. золотих, були то головно річи турецькі, з останнїх походїв.

Та тут, по капітуляції відограла ся огидна сцена кровожадної пімсти над безборонним, скапітульованим неприятелем. В урядовій реляції Жолкєвского вона представлена можливо невинно. При відбиранню від козаків річей, забраних ними в Білій Церкві від жовнірів, каже він, «стало ся немале замішаннє» (tumult). «Жовнїри, особливо угорська піхота, а також українська, розярені на козаків, не тільки забирали від них свої річи, але стали видерати і їх власні, і побили їх кількадесять — стримати тих розярених людей[677] не можна було нїяким чином, хоч я з панами ротмистрами запобігав тому всїми силами й заходами», каже Жолкєвский[678].

Неофіціальне джерело наше — хронїка Бєльского оповідає сей епізод не так невинно: Козаки видали Наливайка, згодили ся видати армату, хоругви, всю зброю, зложити присягу на будуще, аби тільки їх живими пущено на волю, але гетьман не хотїв їм пообіцяти того, що з поміж них пани не будуть ще виберати своїх підданих, як би котрийсь кого пізнав. Тодї козаки відступили від угоди й сказали, що в такім разї будуть боронити ся поки живі. Гетьман на се сказав їм: боронїть ся! Тодї наші зараз прискочили до них, так що вони не могли анї упорядкувати ся, анї до стрільби взятись. І так їх рубали немилосердно, що на милю або й більш труп лежав на трупі. Бо було їх усїх в таборі, разом з черню, жінками й дїтьми на десять тисяч, а не втїкло більше як півтори тисячі, під проводом Кремпського. Частину зловлено, і з них деяких гетьман пустив, привівши до присяги, а иньші вступили до рот (польських). Взято було 24 гармати й иньшої стрільба чимало; забрано теж всї корогви, між якими були деякі цїсарські.

Тут передано сей епізод на підставі того, що оповідало ся про нього в польській суспільности по гарячим слїдам подїї (се останнї роки хронїки). Передано чоловіком, який зовсїм не заявив себе прихильником козацької сторони, і на підставі оповідань людей, які очевидно теж не мали заміру кинути якусь тїнь на польське військо. Отже мусимо мати довірє до сього оповідання, хоч і треба припускати певні побільшення в представленню сеї різнї, а також — згідно з реляцією Жолкєвского — мусимо переложити се на після капітуляції: Жолкєвский (і Гайденштайн) кажуть, що ся різня стала ся при тім, як польські жовнїри розшукували між козаками свої річи по капітуляції. Жолкєвский тільки дуже зменьшує розміри її та промовчує, що притоку до неї подала його додаткова заява, зроблена вже по капітуляції: що польським шляхтичам з війська вільно буде також пізнавати в козацькім таборі своїх колишнїх підданих і забирати їх mаnu mіlitari собі в підданство назад. В пунктах капітуляції, поданих Жолкєвским і иньшими джерелами, сього жадання нема; його висунено підступно як останнїй удар вже по капітуляції. Супроти того, що козацьке військо мусїло містити в собі панських підданих дуже багато, се замість видачі провідників означало вже необмежене право арештувати скільки й кого хоч в козацькім війську (доведи потім панови в польському таборі, що ти не його підданий!). Козаки заявили, що на се пристати не можуть — тодї Жолкєвский цинїчно предложив в такім разї «боронитися» — після капітуляції, й дав позволеннє свому війську ударити на пів-безборонне військо козацьке. Армата козацька була вже видана, козацький табор стояв отвором, і ся остання атака перейшла, як вповнї правдоподібно оповідає Бєльский, в просту різню: польські вояки дали волю своїм мстивим почутям, які зібрали ся в них на козаків за сю тяжку кампанїю. Виднїйших козаків, взятих в неволю, Жолкєвский міг прилучити, для лїпшої репрезентації, до виданих ватажків; иньші заявляли охоту вступити до польського війська. Кремпський з частиною козаків відбив ся і пішов на Низ. Може було з ним війська і значно більше нїж оповідав Бєльский: його образок різнї може бути й побільшений оповідачами. За те моральний результат солоницької угоди: капітуляція козаків, їх обіцянка розійти ся й не збирати ся більше без королївського позволення, був уневажнений останньою некоректністю Жолкєвского і тою різнею, яка виникла з неї. Козаки й Поляки з під Солоницї розходили ся не примиреними, а ще більше розяреними останнїм епізодом ворогами.

---

РЕПРЕСІЇ НА КОЗАЧИНУ Й ЇЇ РЕАБІЛЇТАЦІЯ

---

Польські тріумфи, неповність польської побіди, пляни репресій, унїверсал про способи запобігати українському своєвілю, караннє ватажків, смерть Наливайка і лєґенда про неї

Отже сповнити своє завданнє — знищити українську своєволю, Жолкєвскому удало ся тільки по части. Частина війська уйшла — не з ласки польського гетьмана, а пробоєм. Крім Кремпського, що оружною рукою пробив собі дорогу, на Днїпрі стояло ще військо на човнах під проводом Підвисоцького, а з Запорожа «вигребли ся» вже були нові сили «на волость» 690). Жолкєвский не мав енерґії йти громити їх і обмежив ся тим, що поручив підстаростї черкаському оповістити їм про капітуляцію і наказати, щоб сї козаки занехали всяке вороже поступуваннє, инакше ударить на них з військом. Козаки, вчинивши раду, рішили просити згоди у Жолкєвского. Прислали з війська лист, де запевняли в послушности на будуще й просили пробачення всього минулого. Писали Низовцї і до ріжних своїх «приятелїв», просячи заступити ся за них і забезпечити їх від репресій[679]. «Хоч невдоволений був, мусїв Жолкєвский се затаїти, бо тяжко було йому покарати їх, особливо як би вони відступили на Низ Днїпра; військо було змучене трудами, недогодами, далекою дорогою; човнів під рукою не було; окрім того всього з соймових нарад міркував він, що війська його треба буде в иньшім місцї». (А до того, додамо, се військо було не заплачене й певно не схотїло б іти в новий похід в глухі далекі степи). «Тому відправив їх ласкаво», а сам з польським військом рушив в Галичину[680].

«Гадина» — як називав Жолкєвский українське своєвілє — була тільки придушена, але не задавлена. Се не перешкодило обставити можливо тріумфально результати кампанії. Солоницькій побідї надавано імпозантні розміри й приборканнє українських своєвільників святковано як тріумф не знати над яким ворогом. Депутати з війська повезли до короля вязнїв-провідників повстання, гармати й клейноти, видані козаками (між сими клейнотами особливо пікантні були в руках бунтівників ті цїсарські корогви, з орлами цїсарськими — гетьман Замойский доконче хотїв їх показати папському нунцієви, що займав ся аґітацією за антітурецькою лїґою, в інтересах Австрії). На чолї депутації їхав Струсь, що мав держати до короля промову, рекомендуючи заслуги війська в сїй кампанії[681]. На веснянім соймі 1597 р. речник шляхетської палати величав короля з нагоди сеї побіди — «загашення огня козацького своєвільства, що своїм полумєм почало дуже розширяти ся в отчинї і далеко заходити пожаром»[682]. І само правительство ударяло в туж тріумфальну ноту, підносячи заслуги війська і Жолкєвского, що він «против лотровству козацкому (которихъ се до килкунадцати тисечей людей своволных народов розмаитых з великимъ небезпеченствомъ и пострахом панствъ нашихъ украинныхъ згромадило было) з малою частью войска нашого мужне и сердечне ставилъ и в погоню за ними идучы од Белоє Церкви о таборы тыхъ людей своволных и о стрелбу ихъ густую сам з голою бронею своєю, чинячы доброє серце войску нашому с тымъ козацтвом стирал се», — «которыхъ не перестаючи конати, для милости насъ, пана своєго, и отчызны своєє, важыл се проводити малыє войска наши за Днепръ и тамъ аж у Александрова, килкадесять миль за Днепром, при самой границы татарской (!) на Шоломицы тотамъ козацтво, людей своволных, в ремесле рыцерскомъ добре вышвечоных и одважных, догонивши, кгды ихъ вколо обогналъ, а не давши се имъ роспострети, всЂ фортели ихъ воєнныє справою, делностю а чулостю своєю.. до земледеня и стрвоженя привелъ, оные за божою помочъю розгромилъ, побилъ и звитежилъ, а старшихъ ихъ живо споймавши (sic), з дЂлы и зо всЂмъ нарядомъ воєннымъ до насъ з великою славою своєю и вдячностью нашою королевскою привелъ и отдалъ, панства наши украинныє волныє и безпечныє од нихъ учынилъ и успокоилъ»[683].

В дїйсности одначе проґрама повного задавлення української своєволї і винищення своєвільної козачини, поручена Жолкєвскому правительством і ним самим поставлена, — не була сповнена. Се признав сам Жолкєвский. Повідомляючи короля з табору під Солоницею про капітуляцію головного козацького війська й висловляючи заразом сподїваннє, що иньші козацькі сили також «поправлять ся, або властиво заявлять свою покору»[684], він не подає надїї, щоб навіть по всїх допущених формах терору[685] козачина утихла; тому накликає до пильної уваги, щоб вона не віджила — «аби знову не зібрали ся до купи». Як один з способів против того в листах писаних в походї, під час весняного сойму, він підносив виданнє сурових, репресивних постанов на козачину[686]. Сойм, сповняючи сї бажання, проголосив козаків за perduelles et hostes patriae, потвердив конфіскату козацьких маєтностей, гетьману поручив «винищити тих своєвільників до останку» (ad internecionem), a на будуще поновив постанови з сойму 1590 р. про гострий нагляд урядників і дїдичів над своїми підданими, недопусканнє виходу на Низ і т. и.[687] Се відкривало широку можливість репресій на всїх участників козацької своєволї чи в тім підозріваних, всїм охочим до таких репресій, і в першій лїнїї самому Жолкєвскому. Та його енерґія й сили його війська були вичерпані солоницькою кампанїєю й він не вважав можливим взяти ся сам до дальшого нищення своєвільства, а полишав се місцевій адмінїстрації й самій шляхтї. Не змігши сповнити соймового поручення — винищити своєвільну козачину ad internecionem, мусїв вдоволити ся крівавим терором над одною частю, формальною покорою другої части тих своєвільних козацьких куп, а дальше задержаннє спокою на Українї поставив як дезідерат дальшої полїтики правительства. «В теперішнїх обставинах», писав він в згаданій реляції — «поки тут не заспокоїть ся, треба, щоб для постраху було розложене військо (zolnierz); а і то теж річ не меньше потрібна, аби ваша кор. милость зволив наказати панам старостам і державцям земель королївських, щоб запобігали початкам (своєволї), чи самі особисто, чи через своїх заступників, та не давали злу зростати». Для лїпшого вражіння вважав потрібним покарати взятих провідників повстання «як вона того заслужили,» — «аби иньші на будуще, научені їх прикладом, не брали ся до скликання таких куп»[688].

Сї погляди гетьмана були прийняті правительством до відомости — тай були настільки загальні й елєментарні, що без сумнїву подїляли ся всею шляхетською суспільністю й адмінїстрацією українською. Всякому було очевидно, що розложеннє в східнїй Українї реґулярного війська могло мати найбільше реального значіння для запобігання новим вибухам козацької своєволї. В своїй давнїйшій реляції з-під Білої Церкви Жолкєвский в дуже сильних виразах малював грізну українську ситуацію. «Вся Україна зкозачіла, повно зрадників і шпигунів (козацьких), справдї треба взяти ся до рішучих способів коло тої України[689] — бо хоч би тепер, як сподївали ся, удало ся запобігти (повстанню), то як не забезпечити якоюсь суровою соймовою ухвалою і розложеннєм війська до якогось часу — гадина знову оживе». Але як би то польське правительство могло завсїди розпоряджати до волї воєнними силами! В даний момент про се не було й мови! Не кажучи вже, що подїї на західнїй границї, пересуваннє татарських і турецьких військ коло границь Польщі змушувало держати військо в сусїдстві угорської границі — крім того військо зовсїм вийшло з рук Жолкєвского по скінченню кампанїї. Платня й так залягала — не було заплачено три квартали, так що мабуть тільки надїя на богату козацьку здобич задержала військо в послуху до кінця кампанїї; але з кінцем її все мусїло урвати ся[690]. Сойм 1596 р., давши порученнє винищити козачину ad internecionem, не ухвалив одначе нїяких кредитів на військо. Зоставало ся сподївати ся чогось від нового сойму, а тим часом жовнірські роти почали звичаєм своїм господарити в королївщинах і маєтностях західнїх, а гетьмани мусїли перед усїм зайняти ся справою заплати. Та і новий сойм (весною 1597 р.) кредитів на се не ухвалив, справа затягла ся на довго, і ще лїтом 1597 р. не була полагоджена[691].

Лекше було сповнити иньші ради й жадання гетьмана. 1 вересня 1596 р. король видав унїверсал до всїх достойників, старост і державцїв, урядів і урядників і до всїх обивателїв — шляхти й міщан воєводств Київського, Волинського і Браславського, де розвивав репресійні постанови попереднього сойму супроти козацької своєволї, мотивуючи відомостями, які приходили до нього з України: «же съ того недавно розъгроменого войска людей своволныхъ козацкого некоторыє своволники єще при замкахъ, местехъ и местечкахъ нашихъ такъ и по селахъ нашихъ господарскихъ и шляхетъскихъ туляютъ се и безъ службы бавечи се знову зась до таковоєжъ купы збирати се поголоски о собе и погрозки пущаютъ.» Щоб запобігти тому, король наказує не допускати до збирання своєвільних куп і розганяти їх: аби «таковыхъ и зъ наймнейшоє купы, хоть бы ихъ до одного пять або шесть человека безъ службы прилучило се, росполошивали и поскромляли.» Одних каже арештувати і вязнити при замках, а тих «гультяїв», «лозныхъ», «безъ службы будучихъ», які б вчинали якісь «зброднї» — «своєволне жили, моръды, кгвалты, бои, розбои, погрозки чинили» — ловити й карати смертю. Людей неоселих, що не служать, і не можуть виказати ся добрими свідоцтвами, тїкають на Україну «зъ горы», зрадивши своїх панів, або «виволані» (судомъ засуджені на утрату чести й прав) — таких «гамовати и поскромляти», в Дикі поля й «на Запороги» ходити їм і всяким таким людям не позволяти. Запорожцїв з Запорожа на Україну, «где бы ся выгребать хотели» — не пускати, ставити ся против них конно й збройно, як против неприятелїв, та не позволяти їм приставати до берегу (розуміють ся, очевидно, козацькі походи вгору Днїпром на човнах)[692].

Як бачимо, унїверсал брав ся до української своєволї дуже гостро. Як би його справдї було перевести в житє, то козачину і всяке своєвільство справдї задавлено б. Та розумієть ся, такий наказ видати було без порівняння лекше, нїж виповнити. Слїдити за дрібними навіть купами, по 5-6 душ, в тих слабозалюднених околицях України, та розганяти їх; мати на поготові конні й оружні сили, щоб на кождім місцї і в кождій хвилї противстати з ними козакам, коли вони схочуть «вигребти ся» з Запорожа, — все се нелегко було в тих обставинах чинити навіть добре орґанїзованій державній машинї, а не то що шляхетській анархії України. І кінець кінцем сей унїверсал міг дати привід до ріжних причіпок і нагінок. на козачину, хто мав на неї гнїв, дати причини наприкряти ся їй, але не запобігти новому наростанню своєволї. І в дїйсности з усїх тих способів «запобігання українській своєволї» вказуваних Жолкєвським оден тільки був здїйснений на правду — суворе покараннє виданих чи наловлених провідників повстання. Се ж було найлекше!..

Особливо потерпів Наливайко. Иньших ватажків, привезених з під Солоницї, скарано на смерть незадовго[693]. Наливайка ж протримали в вязницї сливе рік, раз у раз беручи на допити й тортури, щоб довідати ся про його замисли, зносини з сусїднїми державами, пограблені річи й т. и.; безперечно, в ватажку української своєволї бачили фіґуру важнїйшу, нїж він був в дїйсности, й сподївали ся витягнути відомости про якісь далекосяглі полїтичні пляни[694]. Се проволїканнє викликало в польський суспільности підозріння й невдоволення: навіть люде високопоставлені підозрівали, що у Наливайка єсть якісь високі «промотори», і тягнуть справу умисно, щоб уратувати йому житє[695]. Се було причиною, що на сойм 1597 від деяких воєводств прийшло спеціальне домаганнє, аби Наливайка скарано[696].