З иньших місць маємо звістки звичайно тільки про контрібуції козацькі, які переходять часами в прості грабунки; соціально-полїтична сторона сього козацького господаровання пропадає. Так в київськім Полїсю господарить частина низової козачини під проводом Полоуса. Маємо пізнїйшу згадку козацьку про се, що Полоус, «відступивши від Лободи, пройшов горі Днїпром і там ходив з своїм полком, виберав стацію й чинив наїзди на шляхетські доми»[614]; в квітнї 1595 р. маємо його лист з Мозиря до Радивила, де він потїшав його, що хоч чинить шкоди, але по королївщинах, а не в Радивиловах маєтностях[615].
Ґрандіозні контрібуції роспочав Наливайко в осени 1595 р. вернувши ся з Угорщини. Насамперед пішов на Волинь і тут прийшов під Луцьк під час ярмарку і судової сесії, коли назїздило ся сюди шляхти і купцїв. Налякані обивателї не думали про оборону, виїхали з біскупом на чолї назустріч і змовили ся з ним на контрібуцію; але Наливайко не вдоволивши ся нею, пограбив таки передмістя і зараз рушив далї, як каже сучасник — «прочувши про гетьмана» (польське військо)[616]. Пройшов на Білорусь, напав на Слуцьк, здобув місто й замок, забрав гармату, казав заплатити міщанам величезний окуп (5 тис. кіп), і скоренько — перше нїж надтягнуло військо, зібране Радивилом, рушив далї на — Бобруйськ, Могилїв. Се місто здобули оружно, розташували ся в нїм, пограбили склепи, доми. Коли надтягнуло литовське військо, воно задумало спалити місто, щоб викурити відти козаків. Але Наливайко вийшовши з міста, засїв на сусїдній горі, і коли литовське військо ударило на нього, дав добру відправу, маючи велику артилєрію, і почав потім оборонною рукою відступати на Волинь. Литовське військо не відважило ся зачіпати козаків, бо йшли в великім порядку, і з усїх боків до них прибувало людей[617]. Се, як бачимо вже переходило в кампанію в більшім стилю. Але Наливайко в листї своїм, стільки разів цитованім і написанім власне в поворотї з під Могилева, представляв се невинною козацькою екскурсію «на королївський хлїб», на зимові лежі. «Щоб приспособити собі воєнні припаси, яких нам дуже бракувало, особливо пороху і стріл, пішли ми до Луцька, і звідти виїхали за три днї, мало що перепочивши, полагодивши тільки свої потреби; а хотячи по таких трудах дати коням спочинок на звичайнім козацькім шляху над Днїпром, поки не наспіє якась нагода до служби річи посполитій, пустили ся ми було краєм литовським, та ледви ми, як то кажуть, одною ногою вступили сюди, як уже пани литовські, без усякої причини від нас і без усякої вини, тільки за ту малість хлїба, що ми щось трохи зїли в їх маєтностях, або й не зїли, обуривши ся на нас, в Слуцьку місто й замок осадили гайдуками», і т. д. Оповівши в такім невиннім тонї всї дотеперішнї свої «служби річипосполитій», — бо такими службами він представляв всї походи минувших лїт, Наливайко віддавав себе й своє військо на услуги річипосполитої, просячи дати йому край між Богом і Днїстром на резіденцію і ті суми що йшли на упоминки кримському ханови, а Наливайко приборкає українне своєвільство і боронитиме державу від Москви й Татарів[618].
Поки Наливайко наїдав ся так гойво «хлїбом його кор. милости» на Білоруси, козачина запорозька живила ся, хоч і далеко скромнійше, близше, в Київськім Полїсю. Частина її з Лободою стала в Овручу, иньша, під проводом Шаули, пішла на Білу Русь. На писання ріжних панів, що наказували Лободї вернути ся на Низ і не посилати козаків в землї в кн. Литовського, Лобода відписував в стилю Наливайка, як чоловік невинно ображений: «Кождому звісно з вас, як нас кликали й ґлейти посилали — наказував п. гетьман коронний і вся річпосполита, щоб ми йшли на потребу Корони польської до Молдави, і ми, тримаючи ся наших давнїх звичаїв — не лїнюватись і не вимовлятись від послуг королеви й вам, були на те готові; а тепер ви, виводивши нас і вже непотрібуючи, в ті зимові, непогідні часи висилаєте нас з земель королївських! Чи є яка вина в тім наша, кождий з вас може зміркувати. А Бог зна, куди мали б ми й удати ся під такий час! Тому покірно і унижено просимо ваш. милости — не ображай ся на нас за се і не забороняй нам хлїба соли в сїм краю. Бо ми не противні власти королївський і вашим наказам і вміємо цїнити ласку вашу». На якісь згадки про дебоші Наливайка Лобода вирікав ся всякої солїдарности з ним: «Що до того своєвільного чоловіка Наливайка, що справдї забувши страх божий і легковажачи все на світї, зібравши такихже своєвільних людей собі під мисль, чинив шкоди й збитки в коронї польській, — то з ним не знаємо ся і знати ся нїколи не хочемо»[619].
В дїйсности, вчинки запорозьких козаків Лободи також мало відповідали льояльному тону його листу; вони брали участь в місцевих спорах і рахунках, чинили наїзди на ріжних панів. Тим же займав ся й Наливайко, прийшовши з кінцем сїчня 1596 р. на Волинь. Знаємо, що був то час бурливий — боротьба партиї національної, православної, з «зрадниками» — прихильниками унїї й католицтва. Були певні особисті відносини у козацьких ватажків до голови національної партії» кн. Острозького: Лобода підтримував здавна приязні відносини з кн. Константином, Наливайко служив у нього давнїйше, а брат його Дамян займав визначну позицію в сучаснім православнім культурно-національнім руху, як член острозького кружка. Як через сї відносини, так і з мотивів більш принціпіального характеру, козачина стає на сторонї православної партії й починає зводити рахунки з ріжними її противниками. Так козаки Лободи погромили маєтности одного з найбільш завзятих противників православних старости луцького Семашка й тримали його в облозї в його власнім замку[620]. Наливайко з бувшим слугою Кир. Терлецького кн. Фльоріаном Ґедройтем (Ґедройцом), що переїхав до кн. Острозького, спеціально зайняв ся Терлецьким. Користаючи мабуть з вказівок Ґедройтя, він напав на маєтність Яроша Терлецького, Кирилового брата, де було сховане й ріжне майно Кирила, що тодї саме — брав ся до Риму; пограбив тут майно, потім напав і пограбив иньшу — маєтність Яр. Терлецького Отовчичі. Далї розвідавши ся, що найважнїйшe майно владики Терлецького Ярош передав на схованнє в Пинськ міщанину Гр. Крупі, пограбив і сї депозити — «золото, серебро, клейноти, шати, убори церковні, гроші, грамоти, привилеї, ріжні акти, документи на великі суми грошей». Розграблено також маєтність владичу Будераж[621]. Наїзди сї Терлецькі толкували спеціальним завзятєм на владику за те, що він до Риму поїхав. Участником наїздів вони називають між иньшим і Дамяна Наливайка, а й самому кн. Константину Острозькому закидали, що він насилає тих козаків і переховує їх у себе[622]. Дамян в однім процесї виступає як справжний ватажок — провідиик Наливайківських козаків в наїздї на маєтности Семашка[623]. Про полки Острозького, з якими він їхав весною 1596 р. до Люблина, оповідали, покликуючи ся на самих слуг Острозького, що в тих полках трохи не половина Наливайкових козаків[624]. Все се дало привід сучасним ворогам православних закидати їм тїсний союз з Наливайківцями, називати «Наливайками», наливайківською сектою православних взагалї. А Наливайко в пізнїйшій традиції став оборонцем православія, як і Косинський[625], і в новійшій історіоґрафії звязують ся сї козацькі рухи 1595-6 рр. з сучасною релїґійною боротьбою, більше або меньше тїсно[626]. В дїйсности, ми бачили, сї козацькі рухи досить припадково тільки стріли ся з релїґійною боротьбою на Волини зимою 1595/6 рр., і принціпіальні релїґійно-національні мотиви в нїм властиво ще не грали нїякої замітної ролї.
Пасивність правительства, комісія на козаків, наказ до оружної кампанїї. Головні участники війни з польського і козацького боку, Лобода, Шаула, Сасько, Наливайко
Наливайкові вибрики з останньої зими 1595/6 р. на Волини й Білоруси могли вичерпати терпеливість навіть найбільш завзятих прихильників не вмішування Корони в козацькі справи. Досї правительство і гетьмани коронні, зайняті иньшими справами, держали ся сеї полїтики не мішання. Конст. Острозькому в конфлїктї з Косинським, Струсеви в браславських бунтах гетьмани радили по доброму доходити до згоди з козаками, і навіть під час останнього походу Наливайка в Білу Русь Замойский вважав потрібним тільки виправдувати ся від поголосок, що то він туди козаків послав, і в тім напрямі писав до Наливайка[627], так само до Лободи, аби «не чинив шкод в маєтностях королївських і шляхетських, а нї стояв у них[628]». На весну 1595 р. задумувано рушити на козаків військо[629], але поголоски про се скінчили ся нїчим — треба було думати про оборону границь від турецько-татарської грози, і Замойский, замість громити козаків, мусїв навіть кликати їх до помочи на Татар — і потім оправдував ся, що робив се через брак коронного війська[630]. Аж з кінцем 1595 р. полагоджено турецько-татарські відносини й волоську справу, як ми бачили, й правительство могло серіознїйше подумати про козаків, а останнї вчинки Наливайківцїв справдї не позволили довше з тим гаятись. Пограбленнє столичного міста Луцька, здобутє Слуцька, спаленнє Могилева й т. ин. — все се були річи, яких не можна було довше розглядати крізь пальцї. В в. кн. Литовськім по тім зимовім походї Наливайка гуло як в улию, тим більше що на місце Наливайка сунув туди Шаула, вибраний намість Лободи, скиненого з гетьманства[631]. Литовська шляхта збиралась і зброїлась, кликала до помочи коронне військо. Ще з кінцем лютого в Минську пописувано шляхетські «почти» на козаків, наймано вояків в числї 1500, щоб вигнати козаків з в. кн. Литовського; над сим же радили на ґенеральнім зїздї в Слонимі в мартї[632]. Волинські ексцеси — нагінки на владику луцького (що був тодї persona gratissima у короля), та ще й обставлювані спеціально-релїґійними мотивами, мусїли також в високій мірі гнївати короля. Чаша переповнилась.
На початок 1596 р. король був визначив «комісію» на козаків: кн. Януша Острозького, кн. Януша Заславського, старосту камінецького Ґульского й браславського Струся й ріжних иньших панів, які мали з людьми своїми йти заводити спокій на Українї, і в поміч їм гетьман коронний мав вислати частину війська. Але пани переважно відтягали ся від сеї комісії, не спішили ся з своїми людьми в поміч коронному війську[633]. Жолкєвский даремно чекав їх під Кремінцем. Тому в останнїх днях сїчня 1596 р., на перші вісти про козацькі своєвільства на Волини[634], король видав унїверсали до волинської й галицької шляхти: повідомляв її, що дав наказ гетьманам, аби рушили на козаків військо, а шляхту закликав, аби й вона йшла загальним походом разом з військом, бо вже той козацький рух заходить і в їх краї. Разом з тим гетьман польський Жолкєвский справдї дістав наказ рушити з військом на козаків. І так розпочала ся перша справжня війна, в більшим стилю, польської Корони з козаками.
З польського боку її головним дїячем виступив власне Станїслав Жолкєвский, довголїтнїй помічник і повірник Замойского в ролї гетьмана польного, близшого начальника пограничної сторожі. Війна з козаками 1596 р.. поручена йому, була першою кампанїєю, яку він вів самостійно, й він вложив в неї всю свою енерґію — весь запал вояка і весь хист свій як стратеґа. Поруч його визначну ролю відограв кн. Кирик Ружинський, недавнїй ватажок козацький: він виступив тепер завзятим і немилосердним ворогом козачини, так що навіть Жолкєвский не похваляв його нелюдських екзекуцій і оправдував тільки тим, «бо козаки йому доїли до живого»[635]. Правдоподібно, вони дали ся в знаки кольонїзаційним плянам Ружинського в полудневій Київщинї, де він саме тодї закладав велику лятифундію на Поросю (волость Паволоцька), і на сїм пунктї розбила ся давнїйша приязнь з козаками не одного з пограничних панів, що тепер взяли горячу участь в кампанїї на знищеннє козачини. З пограничних старост визначну участь в нїй брав браславський староста Струсь, що мав тепер можність зірвати свій гнїв на козаках за клопоти, які мав від них в Браславщинї. Житомирський староста Семен Дениско Матвієвський вписав своє імя в історію кампанїї, наложивши головою в необережнім штурмі на козацький табор на Солоницї. Богдан Огинський, підкоморий троцький, проводив військом з в. кн. Литовського.
З козацького боку як проводирі справжньої козачини — «Низовцїв» виступають Лобода, Шаула, Сасько, Шостак, Кремпський.
Лобода Григорий зістаєть ся центральною фіґурою весь час аж до своєї смерти в солоницькім таборі. Він був репрезентантом статочнїйшої частини козачини, тої української сказати б буржуазії, що віддавала ся «козацтву». У нього були якісь близші відносини до київських земян, до київських монастирів, де потім розшукували його майно; за свого гетьманства купує він у Олизара Волчковича село Сошники в київськім Полїсю; українські маґнати як Конст. Острозький пильнують добрих відносин з ним і респектують його (pan Loboda hetman zaporoski, як називав його по за очі старий князь); роман у нього теж в шляхетських кругах (хоч і не дуже високих): залюбив ся в паннї Оборскій і змусив її опікунів видати за нього[636]. На перший плян він виступає по смерти Косинського (перед тим про його нема звісток). Під його проводом козаки при кінцї 1593 р. ходили походом на Дунай, і він тодї був старшим (гетьманом) на Запорожу[637]. Поруч його зявляють ся часами иньші старші, в залежности від боротьби козацьких партий і напрямів полїтики (Микошинський лїтом 1594 р., Полоус весною 1595 р., потім Шаула). Але весь час аж до смерти — чи то як формальний старшина всього «низового» війська, «гетьман» як він себе титулує, чи як оден з ватажків його — Лобода стоїть на чолї козацького житя сих часів, і власне справжнього, більш орґанїзованого козацтва, і так дивили ся на нього в офіціальних кругах — «Лобода мав впливи серед більшої части, і то старших Низовцїв, Наливайко переважно серед ріжних утїкачів, що вчинивши якийсь злочин, або покинувши своїх панів, тїкали до козаків, шукаючи захисту — у них він своєю відвагою й злочинами здобув велику славу й повагу»[638].
Шаула репрезентував туж козацьку верству що й Лобода. Се був земянсько-міщанський київський рід. Одна лїнія Шаулів виступає в тім часї в київськім Полїсю, як земяне, власники с. Колодяжного; але були Шаули в Черкасах міщане, мабуть близші свояки гетьмана, бо у них (Вас. Шаула міщанина черкаського) шукали Шаулиного майна по погромі. Сам він держав якісь печерські ґрунти, під застав ста кіп литовських, які позичив монастиреви[639]. Гетьманом запорозького козацтва він виступає в початках 1596 р., коли з козацькими полками живив ся хлїбом козацьким на Білоруси[640]. В битві під Гострим Камінем його сильно покалїчено — руку урвало,[641] і головний провід переходить до Лободи: його вибрано на ново гетьманом в Переяславі[642]. Але Шаула вилїчив ся і при солоницькій капитуляції був виданий на смерть Полякам. Саська Федоровича знаємо з лїта 1594 р. як одного з сотників на Запорожу — він був висланий тодї в посольстві до цїсаря, разом з Лясотою, а рік пізнїйше виступає як полковник козацького війська розкватерованого в Браславщинї[643]. Здаєть ся, був се дуже давнїй козак: в Винницї в реєстрі 1552 р. фіґурує в рядї господарів домів «Сашко Федорович козак», і дуже можливо, що се таки наш Сасько. В кампанїї 1596 р. вів виступає в віддїлї Лободи, і наложив головою в битві під Гострим Камінем. Разом з ним згадуєть ся в Білоцерківській кампанії Шостак, як оден з визначних старшин[644]; при капітуляції він був виданий разом з Наливайком і Шаулою.
Наливайко весь час аж до останньої кампанії держить ся осторонь, і як низове військо старанно підчеркує свою несолїдарність з ним, так і в правительственних кругах відріжняють Наливайковцїв від пів-лєґального низового козацького війська. «Лобода був провідником давнїх, правдивих Низовцїв, Наливайко мав під собою самих злочинцїв і втїкачів, відти обопільна неприязнь і суперництво між Лободою й Наливайком», пише Гайденштайн[645]. З записок Лясоти знаємо, що на Запорожу кривим оком дивили ся на Наливайка ще від початку, і його перепросини, очевидно, не вигладили вповнї сеї неприязни[646]. Перед останньою ж кампанїєю Запорожцї вирікали ся всякої солїдарности з ним, як ми бачили. Тільки гроза від польського війська змусила Запорожцїв злучити ся з Наливайківцями, чи властиво — прийняти їх до себе; але часта внутрішня боротьба між обома ґрупами козачини, очевидно, йшла далї в козацькім таборі, прорвалась в дикім повстанню й судї над Лободою, — поки нарештї капітуляція не зрівняла всїх, віддавши однаково і статочних проводирів запорозьких і наливайківських ватажків під катівську сокіру польської Корони. А в пізнїйшій традиції фіґура Наливайка, завдяки вражінню, який зробили його пустошення, походи, контрібуції і нарештї — його довгий арешт в Варшаві й оповита лєґендою смерть, — виросла навіть на центральну постать. Лобода сходить в козацькій традиції на полковника гетьмана Наливайка, або й зовсїм пропадає. Наливайко, який безперечно дуже хотїв вибити ся на гетьманську позицію за житя (він таки і титулує себе «запорозьким гетьманом», і правдоподібно се було одною з причин ворожнечі, що він не піддаючи ся зверхности запорозькій, хотїв грати ролю провідника якоїсь иньшої, самостійної козачини) допяв свого принаймнї хоч у сїй традиції.
В своїм листї-справозданню, висланім до короля на початку 1596 р., Наливайко рекомендує себе як давнього й досвідченого вояка — він «з молодих лїт, за багатьох козацьких гетьманів промишляв в неприятельських землях хлїбом козацьким», аж поки конфлїкт з козачиною Константина Острозького, у якого тодї був у службі Наливайко, поріжнив його з козаками; він поясняв се, що був звязаний з князем «словом рицарським» і не міг його тодї покинути. З Острогом і Острозькими була звязана вся їх сїмя, як ми вже знаємо. Родина їх була з Поділя; кажуть, що батько Северина був кушнїром. Се може бути, хоч зачіпка Северина з Калїновским могла б вказувати на чоловіка «лїпшої кондиції»[647]. «Пан Калїновский мому батьку, що був у мене оден, без всякої причини полатав ребра, і тим батька мого світа позбавив», писав потім Наливайко королеви, поясняючи свій пізнїйший напад на маєтности Калїновского. Потім сїмя осїла ся в Острогу. Оден з Наливайкових братів Дамян, як знаємо, вийшов на визначного дїяча Острозького кружка[648]. Северин свою причастність українській лїтературі задокументував тільки славянськими лїтерами свого підпису на однім з листів[649] але мав репутацію чоловіка дуже здібного мабуть не даремно. До того був дуже гарний з себе. «Була то особа красна, чоловік до того не аби який, як би був на добре обернув те що йому Бог дав; до того прегарний пушкар», згадує Бєльский на закінченню свого оповідання про кампанїю 1596 року, вінчану манїфестаційною екзекуцією над Наливайком[650]
КАМПАНЇЯ 1596 РОКУ
Похід Жолкєвского, погоня за Наливайком, Наливайко під Браславом, переговори Жолкєвского з низовцями і обєднаннє козачини, Ружинський і битви під Білою Церквою, битва під Гострим Каменем
Жолкєвский способив ся до походу на козаків уже з сїчня, з огляду на визначену комісію, в якій мало взяти участь і коронне військо. Збірним місцем він визначив для неї Кремінець і старав ся намовити сусїднїх маґнатів і достойників до участи в операції, але всї вони показували дуже мало охоти до того, й мало на них було надїї.
Діставши кінець кінцем наказ розпочати боротьбу з козаками власними силами, Жолкєвский, невважаючи на дуже тяжку пору року і невеселий стан свого війська, з завзятєм кинув ся сповняти вложене на нього порученнє[651]. Була половина лютого, коли псували ся дороги, топили ся снїги. Військо було ще дуже знищене по молдавськім походї; лишило ся його всього 3 тисячі, а і з того багато було покалїчених, не знаряджених; а при тім платня не була заплачена[652]. Невважаючи на се все, Жолкєвский рішив ся взяти швидкістю, наглим натиском, щоб скористати з розірвання сил козачини і не дати їй зібрати ся до купи. Лобода тодї з Овруччини, може зачувши про збори комісії, рушив на полудне, під Білу Церкву. Шавула з запорозькою гарматою стояв на Білоруси, в Пропойску. Наливайко був в полудневій Волини, але прочувши про рухи Жолкєвского, став відступати й собі — на схід, а потім на полудне, в Браславшину[653].
Тодї Жолкєвский рішив захопити Наливайка на дорозї й узявши 10 рот, з ними кинув ся на переріз. Гонив за ними день і ніч на схід, над Случ, і мало не застукав Наливайка під Лабунем: казав, що тільки тому Наливайко встиг уступитись, що оден з ротмистрів польських, Плоский, остеріг Наливайка (потім сей Плоский з другим, ротмістром Чолганским перейшли до Наливайка, тому що їм не заплачено було)[654]. Але з иньших відомостей виходило б, що Наливайко не був остережений, і не знав, що польське військо настигає його. З під Лабуня він пішов просто на полудне, на Остропіль, потім на Пиків, користаючи з того, що польське військо спинило ся на спочинок під Острополем. Роти Жолкєвского йшли за ним по пятах, уриваючи й побиваючи, де захопили кого. Сей «початок траґедії», як зве її оден сучасний кореспондент, мав місце в перших днях марта н. с. В Мацієвичах запопали Поляки дві сотнї козаків, ті боронили ся сильно, але Поляки запалили хату, звідки вони боронились, і побили; в Чорняві Наливайко поставив був на чатах козаків і не зняв — їх теж погромили[655]. Всього не мав він при собі більше як тисячу козаків, як казали очевидцї, і тому не відважав ся поставити ся против Жолкєвского, але як каже сучасник, — «хоч відступав спішно, але в великім порядку, ішов табором і в таборі мав до 20 гармат і чимало гаківниць, мав подостатку пороху, а до кождої гармати казав приковати пушкаря[656]. Але серед козаків його було велике незадоволеннє, що за тими спішними маршами потратили багато людей, коней, йшли без запасів, голодні, й багато з їх війська тїкало.
Наливайко покладав надїї на своїх давнїх союзників і приятелїв в Браславщинї. Але тепер, перед очима коронного війська сї союзники не відважали ся тримати ся з козаками. В Пикові Наливайка не пустили до міста; він рішив ся йти спішним маршом далї до Браслава, і вислав туди перед собою лист з під Пикова, пригадуючи стару приязнь і союз. Заразом післав післанця й до Отруся, старости браславського, просячи його, щоб був посередником перед Жолкєвским; обіцяв роспустити своїх козаків і видати гармати, забрані і на замках. Жолкєвский відповів, що не хоче крови його й його товаришів і коли він козаків роспустить, а гармати і цїсарську корогву віддасть, — буде просити за нього перед королем, аби йому даровано житє. Але в Наливайковім таборі справи не вважали програною, і разом з тим вели ся переговори з Запорожцями Лободи, що стояли під Білою Церквою, про злуку обох військ[657].
Тим часом погоня йшла далї. Під Пиковим роти Жолкєвского ледве не здогонили Наливайка: він відійшов тільки дві годинї перед приходом їх, і пішов на Прилуку, в напрямі на Браслав. Жолкєвский, побоюючись, аби справдї браславські міщане не прилучили ся до Наливайка, покидав вози й все меньше потрібне, й гонив, щоб не допустити його до Браслава. За Прилукою він був догонив Наливайка й ударив на нього, але Наливайко боронив ся сильно, відстрелюючи ся гарматою, а коли ніч перервала битву, пішов далї на полудне. В однім місцї йому удало ся затримати Жолкєвского, знищивши переправу на багнистій річцї, і поки робили гати, виграв знову певну дістанцію. Гармати, для облекшення, він затопив в ріцї: кулї й порох закопав в землю. Нарештї, не дістаючи нїяких вістей з Браслава на свій лист, він стратив надїю, й звернув на схід, за р. Соб, в дикий, майже не рушаний іще степ. Туди Жолкєвский за ним іти вже не міг і розложив свої роти в Браславщинї на спочинок, узяв ся до екзекуцій над старими союзниками Наливайка; війта браславського й якогось иньшого «бунтівника» скарано смертю «для прикладу»[658]. А Наливайко тим часом пересидївши в уманських лїсах, — годуючись конями, яких різали на мясо, — відси пройшов під Корсунь, і тут поправившись, пішов на злуку з Низовцями[659]. Переговори, ведені ним з Низовцями ще під час маршу на Браслав і потім з тих степових становищ, закінчили ся угодою й злукою обох військ.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 24. Приємного читання.
TextBook