Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Уже в груднї 1593 р. вибралось козацьке військо на турецькі дунайські міста, пройшло через Волощину, напало на Джурджево й трапивши під час ярмарку, набрало там здобичи, попустошило околицю й вернуло ся щасливо; Турки й Волохи вибрали ся догоняти, але до Днїстра не нагнали, а за Днїстер перейти не відважились. Провідником сього походу польські джерела називають Григория Лободу, що перше виступає тут як козацький ватажок, а козацьке військо рахують на три тисячі[585]. Але був се поход здаєть ся — добровольский, бо військо запорожське до його не признавалось[586]. Воно рушило ся доперва на весну 1594 р., коли на Запороже прийшла цїсарська грамота, післана з Хлопіцьким і вислана ним туди на перед. Щоб показати свою службу цїсареви, як казали козаки, військо козацьке зараз же, в мартї того року, вибрало ся походом на Білгород, де громадили ся тодї турецькі війська до походу, погромило місто й побило багато Турків — півтретя тисячі вояків і вісїм тисяч простого люду[587] Потім, в маю, коли Хлопіцкий привіз цїсарську корогву й иньші клейноти, рішено було вчинити новий похід. Кримський хан тодї рушив з Криму на Угорщину, й рішено було погромити його на переправі через Днїпро (пригадуємо, що се був плян Хлопіцького, предложений цїсареви). З ним рушив гетьман Богдан Микошинський на 50 човнах з 1300 козаків. Але орда йшла дуже великою масою (було 80 тис. людей, як оповідав взятий «язик»), а переправи стерегли турецькі кораблї, так що козаки бити ся з ними бились, але не допустити переправи не здужали. В червнї приїхали посольства — московський посол з дарунками і порученнєм, щоб козаки помагали цїсареви, і цїсарський (Лясота) з грошима і порученнєм, щоб козаки йшли через Волощину на здогін за Татарами. Сума привезена Лясотою як дарунок (8 тис. дукатів) розчарувала козаків — вони сподївали ся більшого і хотїли формальної службової умови, з певною річною платнею. Плян походу в Туреччину їм теж не сподобав ся; вони казали, що на се треба й більше людей — а їх було на Запорожу 3 тис. тільки, і коней треба, а їх нема, і щоб дістати, треба часу; лїпше піти на Перекоп, або на турецькі міста Кілїю і Бабадаг, човнами. Як оповідає Лясота в своїй незмірно цїкавій записцї, ся опозиція виходила від старших і статочнїйших козаків, тим часом як «чернь» з початку була за згодою, а потім під впливом сеї старшини, стала також відмовляти ся. Нарештї рішено вислати до цїсаря послів з деякими трофеями, щоб умовити ся що до дальшої служби, а тим часом іти на Перекоп[588].

Завданнє — іти за Татарами на Молдаву й боронити їм переходу, не прийняте на себе Запорожем, на власну руку задумав сповнити Наливайко. Вже з весни він носив ся з гадкою іти походом на Татар і бажаючи злучити корисне з приємним, шукав фірми чи по просту сказавши — наємця для сеї кампанїї. З квітня маємо його лист до гетм. Замойского: він подає до відомости, що відпросив ся з служби кн. Острозького, прочувши про небезпеку, яка насуваєть ся від ворога св. хреста і всеї корони Польської, зібрав «немало товариства» й віддає його й себе до розпорядження гетьмана: просить інструкцій, куди на того неприятеля має звернутись і де з військом своїм має мати кватири[589]. Та гетьмани були взагалї до козацтва настроєні і скептично і неприхильно, і очевидно, не схотїли взяти й Наливайка в службу[590]. В маю-червнї він то, очевидно, переговорював вже з Комуловичом що до служби на Турків. Сї переговори теж не привели до нїчого, і тодї Наливайко з своїм військом, з півтретя тисячі люду сам пішов на Волощину, переймати Татар в їх походї на Угорщину, десь в серединї чи другій половинї червня. Військо його було, розумієть ся, занадто слабе, щоб заступити Татарам дорогу, але йому удало ся сильно їх шарпнути й забрати кілька тисяч коней (3-4 тис.), як оповідали його післанцї; з листу Наливайка до короля виходило б, що він погромив осади турецькі в околицї Прескан, на долїшнїм Днїстрї[591]. Прочувши, що Запорожцї не можуть за для браку коней рушити ся на Молдаву, Наливайко післав своїх післанцїв на Запороже, заохочуючи до згоди й спільних операцій. Лясота був свідком сього посольства. Він каже, що Запорожцї гнївали ся на Наливайка за те, що він під час волинської кампанії 1593 р. бив ся против них в війську Острозьких. Наливайко виправдував ся тепер перед Запорожцями, що він не міг инакше поступити, бо ся кампанія застала його в службі у кн. Острозького і він не міг від його відступити, але готов ставити ся на суд Запорожцїв: «коли чесне рицарство підозріває його далї в якійсь ворожнечі, то він сам особисто ставить ся в їх колї, зложить свою шаблю, буде виправдувати ся від усїх, і коли рицарське коло все таки признає його неправим, то він сам дасть свою голову відрубати його власною шаблею. Але він сподїєть ся, що його вияснення їх вдоволять і його вважатимуть на будуще своїм добрим приятелем і братом». На перепросини він заявляв охоту подїлити ся з Запорожцями своєю здобичею — дати їм 15-16 соток коней, захоплених від Татар[592]. Кінця сього епізоду Лясота не оповідає, але очевидно, що помиреннє наступило, бодай формальне, бо згодом починають ся деякі спільні операції Запорожцїв з Наливайківцями.

Тим часом гетьмани польські, погордивши козаками, приготовили собі страшенну компромітацію. Не знаючи, кудою Татари будуть іти на Угорщину і боячи ся безпотрібно мобілїзувати шляхту, щоб потім не стягнути на себе докорів, як би ся мобілїзація була зайвою, вони не приготовили нїчого против Татар. А в липню (1594) хан, як казали — діставши велику суму від господаря молдавського аби не йшов через Молдаву, — пішов вгорі Днїстром на Покутє, відти в Галичину, грабуючи, палячи, побиваючи людей. Перше нїж гетьмани стягнули свої війська і скликали сусїдню шляхту, Татари пройшли аж під Самбір, і аж тут стрівши ся з військом, зручно умкнули через гори на Угорщину. Сей татарській похід викликав з усїх боків страшенні нарікання й жалї на гетьманів дорікали за спустошення, дорікали за компромітацію: австрийське правительство заздалегідь просило не перепускати Татар через свої землї, й правительство польське рішучо обіцяло, що Татар через Польщу не перепустить, тим часом позволили їм пройти в Угорщину тудою, де їх не сподївали ся зовсїм, і се сильно погіршило шанси «наших християн», як казали в Польщі[593]. Се наповнило бажаннєм пімсти польські круги, Замойского спеціально; він стає горячим прихильником лїґи против Туреччини.

Язловецкий, вдавши ся під той час до Замойского з своїм пляном походу на Татар за папські гроші (Комуловича), дістає згоду гетьмана — хоч той і не покладав великих надїй на сей плян, вважаючи його занадто великим як на сили приватного чоловіка[594]. Надїї свої Язловецкий покладав головно на козаків; Комулович подавав надїї також на Волохів і Семигород, але се були пусті гадки. Хотїв іти в Крим, погромити татарські оселї, полишенї ордою. Але козаки відступили від нього на дорозї, й тодї Язловецький передумав — пішов на Білгород, бо се була лекша справа. Та тут і власні люде його почали кидати й тїкати, так що се шляхетське козакуваннє на нїчім скінчило ся — а з тим і папські та Комуловичові заходи на Українї[595].

Козаки натомість господарили в Волощинї. Наливайко в своїм листї до короля так поясняє історію сього походу: «Не хотячи тратити час дармо і упускати нагоду пустошити неприятеля, пустили ся ми (Наливайко з своїми) під Кілїю і прийшовши під Тегиню пішли штурмом; здобувши місто за божою помічю, вирізали ми не малу частину поганцїв, а частину забрали живцем. Спаливши місто, пробували ми здобути замок, але не могли здобути, і тодї розпустили загони: обернули в нївець огнем пятьсот і кількадесять сїл, побили не мало поганцїв, забрали ясиру (невольника) 4000 Турків, Туркень, Татарів, Татарок. Але господар волоський дав 7000 людей своїх в поміч поганинови і нас гонив з своїми людьми аж до переправи, відгромив здобич на перевозї і побив декого з товаришів»[596]. Сей невдалий похід мав місце десь в вереснї (сентябрі)[597] на Українї оповідали, що в нїм мало згинути Наливайківцїв дуже багато — більше як півтори тисячі, і Наливайко задумав відомстити ся Волохам. Війшовши в порозуміннє з Запорожцями, разом з Лободою вибрав ся він у новий похід, десь в жовтнї (октябрі) 1594 р. «Ми відповіли йому на се (господареви), пише Наливайко в своїм листї, й прирікли то йому явно в його землї, й сповняючи свою обіцянку і рицарське слово, вийшовши звідти (з Волощини), зєднали своє військо з Лободою і пішли разом на Волощину; там з ласки божої, в трох місцях мавши з тим неприятелем битву, зазнав я великого щастя, в людях його починив йому такі утрати, що він уже не міг більше поправитись і кидаючи гармати, мусїв шукати собі ратунку у втїкачцї. А ми зі здобичею, яку тодї здобули у неприятеля й занесли до Бару, і там не дали коням старітись, а з огляду на листи від його цїсарської милости, а також панів воєводів семигородського, мунтянського і волоського — на жадавнє тих християнських володарів, поїхали на поміч до неприятельських земель, як годило ся людям рицарським»[598]. Польські історики оповідають про той великий козацький похід на Волощину більше; вони кажуть, що козаків було до 12 тис., під 40 більше меньше хоругвами, і між ними були дві цїсарські корогви, присланї Рудольфом. Перейшовши Днїстер під Сорокою, розбили господара, що пішов їм був на зустріч, так що він мусїв тїкати до Мунтян. Спалили Яси, попустошили цїлу країну і вийшли за границю, коли воєвода зібрав ся на них знову за помічю з Мунтян[599].

Мабуть не без впливу сього ефектовного погрому наступила переміна в ситуації: господар молдавський Арон розриває з Турками й переходить на сторону цїсаря, та укладає союз з воєводою мунтянським і семигородським против Турків. Козаки в сїй полїтичній комбінації брали дуже живу участь; сотник Демкович був спеціально висланий козаками на Молдаву, щоб узяти від господаря присягу на вірність цїсареви; з другого боку цїсар поручав господареви «порозумівати ся з козаками» в дальшій акції[600]. Польщу й Москву цїсар знову старав ся втягнути також в свою боротьбу з Турцією, але страх перед Турками в Польщі був занадто великий, і Замойский хоч носив ся з гадкою походу на Крим, мусїв обмежити ся оборонною тактикою[601]. Тільки Арон з козаками і з семигородською помічю розпочав кампанїю против Турків. Лобода з кінцем лютого 1595 р. пішов на Волощину, вже в ролї союзників Арона; Наливайко рушив туди ж кілька тижнів пізнїйше[602]. Козацькі сили рахували ся на 12 тис.[603]. Наливайко так описує сю кампанїю: «Стрівши ся з військом волоським під Тегинею й зложивши присягу, пішли ми на замок. Замку здобути не могли й звернули ся на Білгород, здобули там місто, кілька разів били ся з неприятелем, попалили дуже багато сїл коло Білгорода, але замку не здобули й обернули військо на Кілїю. Тут місто спалили, сїл також немало попалили на устях Дунаю, замок здобували дуже сильно, і були б таки й взяли, як би не оглядали ся на незгоду і зависть Волохів з Уграми (семигородськими), що скрізь нам була в великій перешкодї[604]. Побоюючись зради від них, ми завернулись до дому, і в долинї Ялпузї, шість миль від Кілїї святкували Великдень, звичаєм християнським. А відправивши там свято, приїхали щасливо в землю свою до Пикова»[605].

Тим часом повстаннє Молдави і Валахії викликало великий турецький похід для приборкання непокірних підданцїв султанських. Турецьке військо спустошило Валахію і збирало ся на Семигород. Таж доля чекала Молдаву. Се викликало велику трівогу в Польщі: бояли ся, що війшовши в Молдаву Турки пройшли б і на Україну; тим більше що козаки подавали трівожні вісти й про Татар. Тим часом воєнні сили польські були слабкі. Прийшло ся гетьманам польським «зложити пиху з серця» й здати ся до козаків — дарма що на них тяжіли тепер ріжні провини і своєвільства. Скориставши з нагоди, що козацький полковник Сасько прислав з Браславщини вісти про Татар, Замойский післав до козаків лист, закликаючи до служби й помочи; писав, що мають тепер добру нагоду вернути собі ласку короля і сойму, утрачену їх своєвільствами, і поручав їм взяти на себе Татар. Але козаки о ласку не дбали, а жадали платнї і взагалї супроти того легковаження і неприхильности, яке показували їм досї гетьмани, не охотили ся до участи в їх плянах; польські хронїсти толкували, що й не довіряли вони Полякам — очевидно супроти тих суворих постанов, що на них тяжіли — і се також можливо. Замойский відписав, що перше нїж говорити про заплату, козаки мусять заслужити пробаченнє своїх вин, а тодї просити грошей і сукна. Тодї Сасько відповів, що на війну таки не підуть, і пішов з Браславщини на Днїпро 33. Наливайко вибрав ся походом на Угорщину, мовляв за якимсь листом від цїсаря. «Давши коням три тижнї випочити і не маючи дїла в державі вашої королївської милости — писав він королеви — а не звикши дармувати, пустились ми до землї цїсарської, за писаннєм від й. м. цїсаря християнського. Там не малий час ми служили — не за якісь гроші, тільки з самої нашої рицарської охоти, але зрозумівши, що Мамутеля веде з воєводою семигородским інтриґи против вашої кор. милости, посилає людей короля (ерцгерцоґа) Максиміляна семигородському воєводї в Волощину против пана канцлєра (Замойского), — я, будучи підданим вашим королївським, не стерпів того довше. Не прикладаючи свого серця до грошей і дарунків у тій державі (цїсарскій) і не даючи себе потягнути лакомству, я не загаяв ся довше там, але діставши певну вість, що пан гетьман (Замойский) пішов з військом на Волощину, зараз, не гаючи ся, з тих країв скоренько пішов на службу отчинї своїй — вважаючи скрізь за обовязок їй служити. Просто з гір дав я листом п. гетьманови знати про себе і довідував ся, чи не потрібує він мене в тім краю. Але п. гетьман відписав нам, що йде до землї Волоської не для війни, а для иньших справ»[606].

Так само, коли Запорожцї відмовивши своєї участи в походї офіціальнім, на власну руку пішли під Тегиню громити Турків, Замойский післав до них остереженнє, що їх там не потрібує, і жадає, аби зараз ішли собі на Низ, инакше буде з ними поступати як з ворогами. І ті пішли на Поділє[607].

Замойский хотїв ужити козаків на Татар, але не хотїв їх у Волощинї, де задумував тонку, більш дипльоматичну, нїж воєнну акцію. Він стояв на тім, що боронить границь річи посполитої, але не нарушує згоди з Турками. Осмілений повною безборонністю Волощини, він війшов в її границї, вислав відси останки семигородского війська і посадив на господарстві одного з волоських бояр Єремію Могилу, що пробував довгий час на Українї й одержав від польського правительства права горожанські й шляхетські. Він мав бути формальним васалем польським, коли б на се пристала Туреччина, а як нї — то фактичним польським підручником, буфером між Польщею й Туреччиною; сього Замойский рішив добити ся від Туреччини, щоб Молдава зістала ся васальною державою, а не була обернена в просту турецьку провінцію, як задумували тепер в Царгородї. Наслїдком опізнення хана, головні сили турецькі не вирушили на Молдаву, і Замойский в своїм укріпленім таборі міг поставити ся против кримської орди й невеликого помічного полку тегинського бея; замість рішучої битви прийшло до переговорів і уложення згоди з ханом і беєм; разом з тим Могила через екзарха Никифора війшов в порозуміннє з турецьким візиром: турецьке правительство годило ся признати Могилу господарем молдавським, своїм васалєм[608]. Плян Замойского був таким чином осягнений, відносини до Туреччини й Криму поладнані, Молдава в особі Могили перейшла під фактичний протекторат Польщі.

Значіннє переходу Молдави під зверхність Польщі для польсько-козацьких відносин. «Українське своєвільство», козацькі лежі, розрухи в Браславщинї й браславське народовластє 1594-5 рр. Козацькі контрибуції в Полїсю і на Волини, похід Наливайка на Білу Русь, походи Шаули і Лободи, участь козаків в релїґійній боротьбі на волини

Се вносило важні переміни в відносини до козачини. Досї воєнні операції козацькі, звернені против Татар і Турків, могли бути до певної міри навіть користні з становища польської полїтики; тепер в інтересах сеї полїтики треба було зробити кінець їх походам на Турків і Татар, щоб не псувати відносин, не викликати нападів на Україну; так само треба було лишити в спокою Молдаву, раз вона перейшла під польську протекцію. З другого боку поладнаннє відносин на полудневій границї більше можливости давало польському правительству звернути пильнійшу увагу на козачину, на «українне своєвільство». Як ми бачили, ще сойм 1593 р. поухваляв дуже грізні постанови, проголосивши козаків за «бунтівників і ворогів держави». Але сї ухвали зістали ся на папері, а козаки всї сї роки були повними хазяєвами на всїм українськім пограничу, від східнього Поділя до Днїпра. Розквартировували ся тут, де хотїли, збирали контрібуції й припаси на виживленнє і взагалї поводили ся як у якімсь окупованім краю, а місцеві урядники й пани мусїли тихо сидїти й корити ся, та запобігати ласки козацьких ватажків. От напр. які цїкаві відомости подає Як. Претвич з Барщини, де козаки розквартирували ся зимою 1594-5 р., між двома походами в Волощину:

«Третїй день, як вїхали вони до Бару — сам Лобода став в містї Польськім, з Хлопіцким; на Черемиськім містї поставили Наливайка з кількома сотнями коней; в Руськім містечку, що під замком, стало до двох тисяч людей. Вчора мали раду (koło) і на нїй постановили розставити добру сторожу, щоб нї оден чоловік не прибув і не вийшов з міста без їх відомости; кінну сторожу сильну мають розставити наоколо себе; навкруги до маєтностей наших мають росписати свої унїверсали, щоб ми їм туди посилали всякі запаси; а у того що зістав ся на замку як намістник старости допоминали ся реєстрів усяких доходів. Який там страх, як люде з своїх домів тїкають, куди можуть, того й описати не можу — і коли не буде ласки божої, а поради від короля і старання від вас (гетьмана), пограбують і зубожать нас усїх». До листу приписка: «за дві години по написанню прийшла до мене звістка, що ті розбійники скінчили списувати осади (для контрібуцій, очевидно) під Зиньковим, в двох милях від мене»[609].

Який переворот в тутешнї відносини вносила козачина, особливо характеристичні ілюстрації сього маємо з Браславщини. Вже з осени 1593 р. чуємо про великі клопоти, які браславський староста мав з міщанами, «з своєвільством і бунтами тих злих хлопів»[610]. Козачина, що розгосподарила ся в сих краях в тих роках, служила неустанним ферментом для дальшого опозиційного руху. Головно тут гостив Наливайко з своєю козачиною і між иньшим зводив рахунки з Калїновскими, як оповідає сам про се в листї до короля: «п. Калїновский моєму батьку, котрого я одного мав, без усякої причини ребра поломав, і таким чином батька мого зігнав зі світа, а я за сю велику кривду, від якої вже більшої мабуть і не може бути нїкому на світі, не будучи свідомим правних способів і не маючи коштів і накладів, потрібних для процесу, як чоловік бідний (chudy pachołek), признаюсь до того — постановив був над ним помстити ся способом «худопахольським»[611]. Здогадують ся, ще в осени (вереснї) 1594 р., по невдалім походї на Молдаву Наливайко знову прийшов у Браславщину, де пробував і перед сим походом. Козаки розложили ся тут і казали шляхтї давати їм «стацію і помірне, та по селах наших вибирали собі з стад коней — по кілька сот коней, як і тодї як ішли до Тегинї, також волів, яловиць цїлї череди».

Шляхта була з початком вересня зїхала ся до Браславу на сесію земського суду, але перервала сесію й розїхала ся, тому що Наливайко прислав якісь грізні листи. Потім довідавши ся, що Наливайко не має при собі багато війська — бо мовляв його сильно погромили в Волощинї, а багато козаків розійшло ся від нього до дому, задумала шляхта поставити ся. Зїхавши ся на депутатські вибори до Винницї, рішила їхати всїм разом, оружною рукою до Браславу, щоб там відбути сесію земського суду, а властиво — здобути собі місто, що опанували ворохобники міщане з козаками; козакам ухвалила відмовити стації — мовляв побоюєть ся, щоб за се потім на неї не впала кара — «абыхмы мы также помочниками Наливайку не былы поличоны». Міщан через своїх послів заспокоїла, щоб вони не дивували ся сьому походови, бо шляхта їде тільки на свою сесію браславську нїчого більше. Але коли шляхта з своїм походом прийшла під Браслав в ночи, на ночлїгу під Браславом напали на сей шляхетський табор браславські міщане з Наливайком і його козаками. «Війт браславський Роман Тишкович, з бурмистрами й лавниками і з усїм поспільством, маючи в поміч собі того безбожного чоловіка Наливайка з його дружиною, скоро по півночи напали на нас, побили, помордовали», декого забили на смерть, иньших покалїчили, пограбили, забрали коней, шати, наготовлені до суду документи й розпорошили шляхетський табор на чотири вітри[612]. Після сього погрому своєвільні браславські міщане стали повними панами міста; вони взяли замок, забрали армату, понищили ґродські й земські акти.

Таке народовластє браславське потягнуло ся мабуть до самої весни 1595 р., коли Наливайко з Лободою вибрали ся на Волощину; староста Струсь, здаєть ся, був собі вернув браславський замок, принаймнї судячи з одного сучасного листу Сопіги. Але з Волощини прийшов назад Наливайко і знову розложив ся «кошем» в Браславщинї й заволодїв замком. Аж лїтом рушило на Україну польське військо з гетьманами, і Жолкевский прислав з своїм ротмистром королївський мандат, де король поручав йому приборкати непослушне міщанство. Перед грозою воєнної експедиції браславська міщанська републїка капітулювала: віддала замок з гарматою й актами назад свому старостї і обіцяла нагородити всї шкоди[613].

З иньших місць маємо звістки звичайно тільки про контрібуції козацькі, які переходять часами в прості грабунки; соціально-полїтична сторона сього козацького господаровання пропадає. Так в київськім Полїсю господарить частина низової козачини під проводом Полоуса. Маємо пізнїйшу згадку козацьку про се, що Полоус, «відступивши від Лободи, пройшов горі Днїпром і там ходив з своїм полком, виберав стацію й чинив наїзди на шляхетські доми»[614]; в квітнї 1595 р. маємо його лист з Мозиря до Радивила, де він потїшав його, що хоч чинить шкоди, але по королївщинах, а не в Радивиловах маєтностях[615].

Ґрандіозні контрібуції роспочав Наливайко в осени 1595 р. вернувши ся з Угорщини. Насамперед пішов на Волинь і тут прийшов під Луцьк під час ярмарку і судової сесії, коли назїздило ся сюди шляхти і купцїв. Налякані обивателї не думали про оборону, виїхали з біскупом на чолї назустріч і змовили ся з ним на контрібуцію; але Наливайко не вдоволивши ся нею, пограбив таки передмістя і зараз рушив далї, як каже сучасник — «прочувши про гетьмана» (польське військо)[616]. Пройшов на Білорусь, напав на Слуцьк, здобув місто й замок, забрав гармату, казав заплатити міщанам величезний окуп (5 тис. кіп), і скоренько — перше нїж надтягнуло військо, зібране Радивилом, рушив далї на — Бобруйськ, Могилїв. Се місто здобули оружно, розташували ся в нїм, пограбили склепи, доми. Коли надтягнуло литовське військо, воно задумало спалити місто, щоб викурити відти козаків. Але Наливайко вийшовши з міста, засїв на сусїдній горі, і коли литовське військо ударило на нього, дав добру відправу, маючи велику артилєрію, і почав потім оборонною рукою відступати на Волинь. Литовське військо не відважило ся зачіпати козаків, бо йшли в великім порядку, і з усїх боків до них прибувало людей[617]. Се, як бачимо вже переходило в кампанію в більшім стилю. Але Наливайко в листї своїм, стільки разів цитованім і написанім власне в поворотї з під Могилева, представляв се невинною козацькою екскурсію «на королївський хлїб», на зимові лежі. «Щоб приспособити собі воєнні припаси, яких нам дуже бракувало, особливо пороху і стріл, пішли ми до Луцька, і звідти виїхали за три днї, мало що перепочивши, полагодивши тільки свої потреби; а хотячи по таких трудах дати коням спочинок на звичайнім козацькім шляху над Днїпром, поки не наспіє якась нагода до служби річи посполитій, пустили ся ми було краєм литовським, та ледви ми, як то кажуть, одною ногою вступили сюди, як уже пани литовські, без усякої причини від нас і без усякої вини, тільки за ту малість хлїба, що ми щось трохи зїли в їх маєтностях, або й не зїли, обуривши ся на нас, в Слуцьку місто й замок осадили гайдуками», і т. д. Оповівши в такім невиннім тонї всї дотеперішнї свої «служби річипосполитій», — бо такими службами він представляв всї походи минувших лїт, Наливайко віддавав себе й своє військо на услуги річипосполитої, просячи дати йому край між Богом і Днїстром на резіденцію і ті суми що йшли на упоминки кримському ханови, а Наливайко приборкає українне своєвільство і боронитиме державу від Москви й Татарів[618].

Поки Наливайко наїдав ся так гойво «хлїбом його кор. милости» на Білоруси, козачина запорозька живила ся, хоч і далеко скромнійше, близше, в Київськім Полїсю. Частина її з Лободою стала в Овручу, иньша, під проводом Шаули, пішла на Білу Русь. На писання ріжних панів, що наказували Лободї вернути ся на Низ і не посилати козаків в землї в кн. Литовського, Лобода відписував в стилю Наливайка, як чоловік невинно ображений: «Кождому звісно з вас, як нас кликали й ґлейти посилали — наказував п. гетьман коронний і вся річпосполита, щоб ми йшли на потребу Корони польської до Молдави, і ми, тримаючи ся наших давнїх звичаїв — не лїнюватись і не вимовлятись від послуг королеви й вам, були на те готові; а тепер ви, виводивши нас і вже непотрібуючи, в ті зимові, непогідні часи висилаєте нас з земель королївських! Чи є яка вина в тім наша, кождий з вас може зміркувати. А Бог зна, куди мали б ми й удати ся під такий час! Тому покірно і унижено просимо ваш. милости — не ображай ся на нас за се і не забороняй нам хлїба соли в сїм краю. Бо ми не противні власти королївський і вашим наказам і вміємо цїнити ласку вашу». На якісь згадки про дебоші Наливайка Лобода вирікав ся всякої солїдарности з ним: «Що до того своєвільного чоловіка Наливайка, що справдї забувши страх божий і легковажачи все на світї, зібравши такихже своєвільних людей собі під мисль, чинив шкоди й збитки в коронї польській, — то з ним не знаємо ся і знати ся нїколи не хочемо»[619].

В дїйсности, вчинки запорозьких козаків Лободи також мало відповідали льояльному тону його листу; вони брали участь в місцевих спорах і рахунках, чинили наїзди на ріжних панів. Тим же займав ся й Наливайко, прийшовши з кінцем сїчня 1596 р. на Волинь. Знаємо, що був то час бурливий — боротьба партиї національної, православної, з «зрадниками» — прихильниками унїї й католицтва. Були певні особисті відносини у козацьких ватажків до голови національної партії» кн. Острозького: Лобода підтримував здавна приязні відносини з кн. Константином, Наливайко служив у нього давнїйше, а брат його Дамян займав визначну позицію в сучаснім православнім культурно-національнім руху, як член острозького кружка. Як через сї відносини, так і з мотивів більш принціпіального характеру, козачина стає на сторонї православної партії й починає зводити рахунки з ріжними її противниками. Так козаки Лободи погромили маєтности одного з найбільш завзятих противників православних старости луцького Семашка й тримали його в облозї в його власнім замку[620]. Наливайко з бувшим слугою Кир. Терлецького кн. Фльоріаном Ґедройтем (Ґедройцом), що переїхав до кн. Острозького, спеціально зайняв ся Терлецьким. Користаючи мабуть з вказівок Ґедройтя, він напав на маєтність Яроша Терлецького, Кирилового брата, де було сховане й ріжне майно Кирила, що тодї саме — брав ся до Риму; пограбив тут майно, потім напав і пограбив иньшу — маєтність Яр. Терлецького Отовчичі. Далї розвідавши ся, що найважнїйшe майно владики Терлецького Ярош передав на схованнє в Пинськ міщанину Гр. Крупі, пограбив і сї депозити — «золото, серебро, клейноти, шати, убори церковні, гроші, грамоти, привилеї, ріжні акти, документи на великі суми грошей». Розграблено також маєтність владичу Будераж[621]. Наїзди сї Терлецькі толкували спеціальним завзятєм на владику за те, що він до Риму поїхав. Участником наїздів вони називають між иньшим і Дамяна Наливайка, а й самому кн. Константину Острозькому закидали, що він насилає тих козаків і переховує їх у себе[622]. Дамян в однім процесї виступає як справжний ватажок — провідиик Наливайківських козаків в наїздї на маєтности Семашка[623]. Про полки Острозького, з якими він їхав весною 1596 р. до Люблина, оповідали, покликуючи ся на самих слуг Острозького, що в тих полках трохи не половина Наливайкових козаків[624]. Все се дало привід сучасним ворогам православних закидати їм тїсний союз з Наливайківцями, називати «Наливайками», наливайківською сектою православних взагалї. А Наливайко в пізнїйшій традиції став оборонцем православія, як і Косинський[625], і в новійшій історіоґрафії звязують ся сї козацькі рухи 1595-6 рр. з сучасною релїґійною боротьбою, більше або меньше тїсно[626]. В дїйсности, ми бачили, сї козацькі рухи досить припадково тільки стріли ся з релїґійною боротьбою на Волини зимою 1595/6 рр., і принціпіальні релїґійно-національні мотиви в нїм властиво ще не грали нїякої замітної ролї.

Пасивність правительства, комісія на козаків, наказ до оружної кампанїї. Головні участники війни з польського і козацького боку, Лобода, Шаула, Сасько, Наливайко

Наливайкові вибрики з останньої зими 1595/6 р. на Волини й Білоруси могли вичерпати терпеливість навіть найбільш завзятих прихильників не вмішування Корони в козацькі справи. Досї правительство і гетьмани коронні, зайняті иньшими справами, держали ся сеї полїтики не мішання. Конст. Острозькому в конфлїктї з Косинським, Струсеви в браславських бунтах гетьмани радили по доброму доходити до згоди з козаками, і навіть під час останнього походу Наливайка в Білу Русь Замойский вважав потрібним тільки виправдувати ся від поголосок, що то він туди козаків послав, і в тім напрямі писав до Наливайка[627], так само до Лободи, аби «не чинив шкод в маєтностях королївських і шляхетських, а нї стояв у них[628]». На весну 1595 р. задумувано рушити на козаків військо[629], але поголоски про се скінчили ся нїчим — треба було думати про оборону границь від турецько-татарської грози, і Замойский, замість громити козаків, мусїв навіть кликати їх до помочи на Татар — і потім оправдував ся, що робив се через брак коронного війська[630]. Аж з кінцем 1595 р. полагоджено турецько-татарські відносини й волоську справу, як ми бачили, й правительство могло серіознїйше подумати про козаків, а останнї вчинки Наливайківцїв справдї не позволили довше з тим гаятись. Пограбленнє столичного міста Луцька, здобутє Слуцька, спаленнє Могилева й т. ин. — все се були річи, яких не можна було довше розглядати крізь пальцї. В в. кн. Литовськім по тім зимовім походї Наливайка гуло як в улию, тим більше що на місце Наливайка сунув туди Шаула, вибраний намість Лободи, скиненого з гетьманства[631]. Литовська шляхта збиралась і зброїлась, кликала до помочи коронне військо. Ще з кінцем лютого в Минську пописувано шляхетські «почти» на козаків, наймано вояків в числї 1500, щоб вигнати козаків з в. кн. Литовського; над сим же радили на ґенеральнім зїздї в Слонимі в мартї[632]. Волинські ексцеси — нагінки на владику луцького (що був тодї persona gratissima у короля), та ще й обставлювані спеціально-релїґійними мотивами, мусїли також в високій мірі гнївати короля. Чаша переповнилась.

На початок 1596 р. король був визначив «комісію» на козаків: кн. Януша Острозького, кн. Януша Заславського, старосту камінецького Ґульского й браславського Струся й ріжних иньших панів, які мали з людьми своїми йти заводити спокій на Українї, і в поміч їм гетьман коронний мав вислати частину війська. Але пани переважно відтягали ся від сеї комісії, не спішили ся з своїми людьми в поміч коронному війську[633]. Жолкєвский даремно чекав їх під Кремінцем. Тому в останнїх днях сїчня 1596 р., на перші вісти про козацькі своєвільства на Волини[634], король видав унїверсали до волинської й галицької шляхти: повідомляв її, що дав наказ гетьманам, аби рушили на козаків військо, а шляхту закликав, аби й вона йшла загальним походом разом з військом, бо вже той козацький рух заходить і в їх краї. Разом з тим гетьман польський Жолкєвский справдї дістав наказ рушити з військом на козаків. І так розпочала ся перша справжня війна, в більшим стилю, польської Корони з козаками.