Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Ідея Вишневецького — заложити постійну сильно укріплену твердиню на однім з Днїпрових островів, в 1550-х роках, не зістала ся без сильного впливу на їх еволюцію: вона викінчила процес творення того акрополя Днїпрового Низу, яким стає запорозький кіш, «Січа». Сей процес безперечно приготовляєть ся козацькими залогами на долїшнім Днїпрі ще з першої половини XVI в.[414]. З розростом козачини відчувала ся потреба такого сильнїйшого осередку. Тільки проба Вишневецькото з хортицьким замком навчила, що нема що покладати надїй на сильні мури й гармату супроти Турків і Татар, бо вони потраплять стягнути на се відповідні сили; треба шукати місця малоприступного, і козацька Сїч кочує низше, серед лябірінту днїпровських островів, затоків і проток.

Утвореннє такого осередку, безперечно, мало велике значіннє і вплив на дальшу консолїдацію і орґанїзацію козачини, і вже в 1580-х рр. запорозька козачина зветь ся инакше «сїчовою», по імени Сїчи[415]. Сїч значить уже встигла стати признаним осередком і репрезентацею низової козачини. Се не могло стати ся так від разу і розвій Сїчи супроти сього треба класти на переднї десятилїтя — семе і восьме, слїдом по заложенню Хортицького замку і дїяльности Вишневецького.

Дїяльнїсть ся мусїла мати також, як я вже зазначив то вище, важне значіннє і з того боку, що значно розширила полїтичний світогляд низової козачини. Вона відкрила перед нею широкі горізонти міжнародної полїтики: навчила дивити ся на себе як на фактор полїтичний міжнароднього значіння, а не якісь прості помічні кадри для пограничних старост і панів. Ми бачили, що інтереси оборони й спільної боротьби з Кримом уже перед тим виглажували тут межі кордонів і приводили до спільних походів, силами України литовсько-польської й московської, незалежно від офіціальної полїтики виленського чи московського двору. Литовсько-польське правительство своїми відпекуваннями від козаків, заявами, що козачина їй не підвластна, від неї не залежна і не солїдарна — повторюваними від середини XVI віка і далї неустанно, могло також тільки причинити ся до витворення в низовій козачинї почутя своєї самостійности, як незалежної, суверенної полїтичної сили — бодай в якихось неясних зародках. Широкі розмахи полїтичної акції Вишневецького і скромнїйша, але анальоґічна дїяльність пізнїйших ватажків — не могли не вплинути на витвореннє такого почутя. Кн. Ружинські накладають з Москвою, Зборовский в ролї козацького ватажка переговорює з Волощиною, носить ся з плянами участи в персидській війнї; пізнїйше козацька старшина пропонує козацьку поміч ханови, мабуть против Туреччини; в 1590-х роках Сїч продає свою поміч кождому з сусїднїх держав пїд умовою доброї нагороди, як вповнї незалежна полїтична сила.

Укладаючи з цїсарським правительством що до своєї служби, вона просить його порозуміти ся з правительством польським, але тільки на те щоб не було перешкод в переходї через землї коронні, щоб не чинено перешкод в комунікації[416]. Але йому й на мисль не приходить дозволити ся у того ж польського правительства для сеї служби постороннїй державі.

Зборовскому і його товаришам здавало ся дивним, що низова козачина «не дбає про короля свого пана анї про отчину, в якій родили ся, а всї надїї свої привязують до того місця, де живуть, кажучи прислівєм: поки жита, поти бита.» Але тут була не тільки цинїчна безпринціпність добичника, а й почутє своєї окремішности й незалежности від державних звязей чи з Польським чи з якимсь иньшим державним орґанїзмом. І се розуміли й такими очами на козаків дивили ся в самій шляхетській суспільности.[417]

Запороже таким чином значно випередило в своїй полїтичній еволюції козачину «городову», кажучи традиційним терміном — орґанїзацію її «на волости». Там вона ще була вповнї безправною, не признаною як орґанїзація, як суспільна верства, не орґанїзованою вповнї пригнетеною властю адмінїстрації й шляхти. Тим часом на Низу вона була вже сильно сконсолїдованою, а далї й орґанїзованою силою, перейнятою почутєм своєї окремішности й незалежности. Пізнїйша традиція, що вважала Запороже властивим осередком і головою козачини, й його рішення (а не рішення військової ради городових полків), авторитетними для всеї козачини, мала таким чином свій корінь і оправданнє в відносинах ще з середини XVI в. Запороже було огнищем козацької сили, солїдарности, орґанїзованости. Відси йшла екстензивна й орґанїзаційна енерґія козачиини «на волость», коли правительственні реформи дали їй першу лєґітімацію як правній орґанїзації й відкрили можність формувати ся в окрему, правно-признану суспільну верству.

Обіцянка реформи в 1568 р., грамота 1572 р. Про уряд старшого і судї козацького, вербунок Язловецького, його розміри, початки козацького імунїтету

З кінцем 1568 року, наслїдком турецьких скарг на шкоди й своєвільства козаків українських[418], в. князь видає лист до козаків. Вперше се звертаєть ся правительство до них безпосередно і спеціально як певного тїла, а не до провінціальної адмінїстрації, як зверхників козаків, як і всїх иньших.

Лист адресований «подданимъ нашимъ, козакамъ тымъ, которыє зъ замковъ и местъ украиныхъ зъЂхавши, на Низу перемешкиваютъ». В. князь вказує їм, що їх «лупезства» «приводять в небезпечність границї від неприятеля». Новий султан поставив умовою дальшої згоди, щоб піданним турецьким і ординським не було шкод, як досї. «Вся Україна й дальші від України повіти добре чують, яку шкоду і полон терплять через лихих і своєвільних людей, через котрих чинять ся сї наїзди неприятельських військ». Такі ж наїзди й пустошення грозять і далї, коли не зроблений буде кінець тим зачіпкам. В. князь наказує козакам рішучо, аби вони вийшли з степів, з Низу, з усїх уходів до замків і міст українських і не виходили більше своєвільно, не сміли «шкоди й лупезства» чинити чабанам турецьким і Татарам кримським. За те обіцює їм службу й плату при замках. «Ведже при замцехъ нашихъ знайдет ся вамъ служба наша, за которую жаловане каждый зъ васъ отъ насъ одержить, кеды тоє сваволности поперестанете». Инакше в. князь грозив «каранєм срокгим»[419].

Можемо собі представити, що між козачиною, згромадженою на Низу і в сусїднїх з степом містах, не забракло охочих до того «жалованя» і просто цїкавих побачити, яку службу видумають їм, і які шанси дасть їм ся служба. Король дав гетьману коронному Юрию Язловецкому, одному з колишнїх героїв подільського козаковання (інїціатору нещасливого походу на Очаків 1528 р.) «злеценьє и порученьє» вибрати зпоміж сих козаків на державну службу «певный почетъ,» що мав діставати річну платню з скарбу, й вчинити «постановеньє межи козаки низовыми», себто — уставити певні норми й порядки козацького житя. І Язловецкий вчинив се.

На превеликий жаль, тексту сього «постановлення» у нас немає. Маємо тільки принагідну згадку в королївськім листї, що потверджує дальші орґанїзаційні роспорядження тогож Язловецкого[420]. «Тому що козаки, читаємо в сїм листї, скаржили ся на великі кривди й утиски від воєвод, старост українних і иныпихъ урядів, його вельможність (Язловецкий) вилучив їх з власти й присуду всяких урядів і взяв їх під свою гетьманську власть. А запобігаючи тому, щоб наслїдком сього не було якихось своєвільств від козаків, і щоб кождому була вчинена без проволїкання справедливість, коли б козак кому щось завинив, він поставив старшим і судею над усїми козаками низовими шляхетного Яна Бадовского. Сей кождому, хто мав би якесь дїло до козаків, має справедливість чинити над ними, коли вони прийдуть з Низу до замків і міст наших». Повідомляючи про се короля, гетьман просив потвердити на сїм урядї того Бадовского, «що від довшого часу постійно служив там на Українї господареви вірно й сумлїнно». Просив показати Бадовскому свою ласку, давши ріжні права і привілєґії (звільнити його доми в Білій Церкві від присуду замкового і міського, від податків і повинностей всяких, дати йому право свобідного шинковання). Важнїйше було, що Бадовский сам і його юрисдикція над козаками мав бути вийнятий також з присуду всяких иньших урядів: скарги на нього заносити і відкликати ся від його суду можна було тільки до гетьмана і короля. Инакше Бадовский «безъ таковоє волности» не міг би сповняти своїх завдань: «для переказы отъ воєводъ, старостъ украинныхъ и урадовъ» «намъ господару въ томъ служити бы не могъ».

Король сповнив бажання гетьмана, і грамотою своєю з 5. VI. 1572 р., з якої черпаємо всї отсї наші відомости, потвердив розпорядження Язловецького, затвердив Бадовского на його урядї й признав за ним ті широкі права й імунїтети: «маєтъ Янъ Бадовский», читаємо в сїй королївській грамотї, «не отступуючи ни въ чомъ постановеня пана воєводы руского (гетьмана), зо всихъ козаковъ низовыхъ кождому справедливость неодвлочную водлугъ права посполитого чинити и въ томъ слушне и пристойне справовати, не будучи повиненъ съ того уряду судейского и зъ домовъ бЂлоцерковскихъ передъ воєводами, старостами и врадами нашими и ни передъ кимъ иншимъ (окромЂ кгвалту и речей крвавыхъ) усправедливяти, толко перед нами господаремъ, або передъ паномъ воєводою рускимъ и по немъ будучими гетманами иншими до своєго живота»[421].

Тільки всього довідуємо ся про сю реформу. Схиблена і невдала була вона з становища тих цїлей, для яких призначала ся — приборкання козачини й заведення спокою на полудневій границї, так само як і всї пізнїйші реформи. Але так само як і пізнїйші, мала вона величезне значіннє для орґанїзації козачини, для сформовання козацтва як осібної півпривілєґіованної суспільної верстви, яка згодом здобуває собі провідну ролю в відносинах східно-українських. З сього погляду ся перша звісна нам реформа має дуже важне значіннє, бо в сїм напрямі привілєґіовання козачини — виключення її з суспільно-полїтичної схеми корони і наділення імунїтетами, пішла від разу дуже сміло і різко, і через те варта особливої нашої уваги.

Брак фактичних відомостей про її переведеннє приходить ся заступити можливо докладною аналїзою того, що дає про се згадана грамота 1572 р. Насамперед вона стверджує, що плян короля, підданий може тимже таки Язловецким — набрати з козаків «певный почотъ» на королївську службу й королївське удержаннє, був Язловецким сповнений. Він «межи козаки низовыми певный почетъ тыхъ козаковъ ку службе нашой, которымъ юргелтъ[422] зъ скарбу нашого ити маєтъ, обралъ». Близшихъ подробиць про сей королївський козацький полк грамота не дає, але ми знаходимо їх в рахунках коронного скарбу. З 1575 і 1576 років, отже перед пізнїйшим Баториєвим набором, значить ся тут полк «низових козаків» на королївській службі, в числї 300 люда, з платою на «квартал» (3 місяцї) по 2 ½ зол., окрім сукна[423]. Се очевидно й був той «почот», набраний Язловецким; цифра 300 козаків не покажеть ся нам неправдоподібно малою, коли згадаємо, що пізнїйший Баториєвий набор дав тільки пятисотний козацький полк.

Сї скарбові записки, потверджуючи слова королївської грамоти, дають нам докладне понятє про розміри козацького набору, переведеного Жиґимонтом-Авґустом, чи близше кажучи — Язловецким. Отже, на королївську службу і королївське удержаннє було взято розмірно невелику частину козацьких контінґентїв — всього кілька процентів (в походї 1576 р. Богдана Ружинського на Аслан-городок напр. хан рахував 3000 козаків).[424] Правительство Жиґимонта-Авґуста з своїм набором 1570 р. зостало ся далеко позаду проєктів 1520-х рр., коли проєктовано взяти козаків на державну службу «тисячу або дві». Правда, що тодї скінчило ся тільки проєктами, а тепер все таки взято якусь частину козаків на службу дїйсно; але супроти зросту козацької сили й чисельности почот 1570-х рр. був величиною зовсїм незначно-малою.

Та зводячи до зовсїм незначних розмірів, з огляду на вічний брак гроша в короннім скарбі, число козаків взятих на державну службу, правительство не обмежувало своїх заходів сим малим контінґентом, а хотїло разом з тим уняти в нові порядки «всїх козаків низових». Вчинене Язловецким «постановене» мало дотикати всеї козачини. В тім і вага реформи 1570 р. Сам факт, що кілька сот козаків взято на королївську службу ще не мав би великої ваги; знаємо, що кілька років перед тим козаків Вишневецького брано на службу до Ливонїї, і се не мало нїякого особливого значіння. Але реформа Язловецкого, беручи малу частку козаків на службу, орґанїзувала заразом усю козачину, заводила нові порядки для всїх козаків. Ян Бадовский був поставлений «старшимъ й судьєю надъ всими козаки низовими», мав над усїми ними мати власть і юрисдикцію, чинити суд в усїх скаргах на них. Мотиви ясні: опираючи ся на сили і авторитет коронного гетьмана, свого безпосереднього зверхника, і розпоряджаючи полком королївських козаків, сей «старший» козацький мав держати в руках всю козачину й стримувати її від усїх вибриків. Але разом з підданнєм під його власть і суд козаки звільняли ся від усяких иньших властей і судів — «зъ владзы и присуду всякихъ врядовъ» — воєводи, старост українних, урядів міських і т. д.

Се було початком козацького імунїтету — першою підставою сформовання козацької верстви як суспільної кляси. Хоч королївська грамота не каже виразно, що сей імунїтет має служити всій козачинї (з тексту виходило б навпаки, що він каже тільки про тих королївських козаків), але очевидно, сама льоґіка фактів вимагала того, що коли вся козачина піддана під власть і суд «старшого», то вся вона, як і козаки королївські, тим самим виймала ся з власти й юрисдикції иньших урядів. Чи хотїло сього правительство чи нї, чи мало воно на увазї такий вислїд реформи, иньша справа, але річ очевидна, що власне в такім напрямі, дуже наручнім і вигіднім для козачини, мусїла піти мисль козацька й такі виводи зробила з нової реформи. Хто займав ся козацтвом, хто вважав себе козаком — тим самим уже мав бути, по духу нової реформи, свобідним від всякої иньшої власти окрім свого козацкого старшого, а принаймнї — міг сам уважати себе свобідним, покликуючи ся на «вольности», признані козакам реформою Язловецкого. Козацтво таким чином ставало привілєґіованою верствою, бути козаком — мало значний суспільно-економічний інтерес. Пізнїйші на скільки лїт розпорядження Батория в тім же дусї підтримали такі претензії козачини на «вольности», але в сумі вони тільки потверджували й розвивали те, що вповнї виразно проголосила вже реформа Язловецкого. Тим варта вона нашої уваги, хоч пізнїйші розпорядження Батория, ставши епохою в історії козацькій в пізнїйшій традиції, закрили сю ранїйшу реформу 1570 р.

Безплодність реформи що до приборкання козаків, Богдан Ружинський і його похід на Аслан-городок, походи на Волощину, похід Свєрчовского, Підкова і Шах, иньші зачіпки з татарами й турками в 1570-х роках, татарський похід і турецький ультіматум

Своєї безпосередньої мети — приборкати козаків, завести спокій в степах і зробити кінець зачіпкам з Турками й Татарами, реформа Язловецкого не осягнула, розумієть ся, — бо й не могла осягнути. Перехід на королївську службу і королївське удержаннє горстки козаків не міг мати з сього боку нїякого значіння. Погранична партизанська війна з Татарами та Турками була незвичайно оживлена в тім часї, і затримати козачину при самій оборонї, дефензиві, не було нїякої можливости. Був се час, коли по словам черкаського старости Вишневецького (в відповідь на докір, що він не сповістив про якийсь татарський напад під Черкаси), характеристичним в своїм гіперболїзмі — «не новина Татарам і по кілька раз на тиждень бувати під українним замком, і як би про такі малі трівоги завсїди і за кожним разом давати знати, то й післанців би забракло» . Поруч полку королївських козаків під проводом Бадовского, далї збирали собі козацькі ватаги ріжні пограничні пани й козацькі ватажки та промишляли «козацьким хлїбом», як характеристично називав козацькі походи й грабунки пізнїйший Наливайко. Власне в тих роках, коли Язловецкий з Бадовским старали ся орґанїзувати козаків, виступає в ролї козацького ватажка земляк Вишневецького і наступник в його полїтицї кн. Богдан Ружинський. Репрезентант одного з другорядних княжих родин північної Волини, він в зменьшених розмірах повторяє карієру свого голосного земляка[425]. Папроцкий, в своїм панеґірику воєнним заслугам пограничних українських панів (Panosza tho iest wysławienie panow i paniàt ziem Ruskich i Podolskich z męstwa, z obyczaiow y z inszych spraw poczciwych), виданім в р. 1575, згадує про нього як ватажка козацького, пограничного рицаря — «Богдан кн. Рожинський, гетьман низових козаків, з своєю ротою», «покинувши світові розкоші» (які йому, як малому князьцеви однаково не дуже усміхали ся), «стоїть як мужнїй лев, піднїсши руку праву, щоб звести з поганами бесїду кріваву». Іґноруючи заходи польського правительства коло задержання добрих відносин з Кримом, він при кінцї 1575 р., коли Татари вибрали ся в Західню Україну, пішов з козаками на татарські улуси й страшенно їх спустошив, велику радість вчинивши тим суспільности на Українї й Польщі, яка витала в сїм пімсту за спустошеннє Зах. України[426] З припадкової звістки московської реляції довідуємо ся, що Ружинський стояв у зносинах з московським правительством: десь зимою 1575/6 р. цар прислав козакам Ружинського дарунки, обіцював їм поміч і запаси, з тим щоб на другий рік, на весну вони йшли в середину Криму, на Козлов, і Ружинський з козаками обіцяли то вчинити[427]. На весну 1576 р. Ружинський з козаками дїйсно вибрав ся — тільки не під Козлов, а на татарські замки на долїшнїм Днїпрі. Мусїв бути то значнїйший похід — ходили козаки днїпровські, браславські й винницькі; хан рахує їх на три тисячі. Мав він значіннє діверсії, і для того й був аранжований московським правительством: Татари були вибрали ся в московські землї, але вість про козацький напад змусила їх вернути ся; ще й по дорозї козаки їх добре шарпнули. Але козацький напад на днїпровські замки скінчив ся траґічно. Козаки приступили під Аслан-городок, стали добувати, заложили міну під його укріплення, але міна вибухла так нещасливо, що вдарила на козаків, і сам Ружинський згинув при тім вибуху — викликавши «рясні сльози тамошнїх країв»[428]. Хан, настрашений сими козацькими походами, наказав вивезти з Аслан-городка всю зброю і покинути його, й виписав свої жалї до нового короля, Ст. Батория. Але суспільність жалувала, як бачимо, не ханських клопотів, а «мізерної смерти» козака-пограничника, не спочуваючи боязкій, услужній полїтицї свого правительства супроти Криму.

З другого боку турецьке правительство дражнило ся мішаннєм пограничних панів і козаків в молдавські справи. З серединою XVI в. Молдава (Волощина) робить ся ареною неустанних авантур. Трон молдавський турецьке правительство до волї дає ріжним авантурникам, що оден перед другим обіцяли йому вищий харач, давали більші дарунки; висаджуючи оден одного, сї претенденти шукали опертя у ріжних сусїднїх володарів, звертали ся по поміч до польсько-українських маґнатів і козаків. Дмитро Вишневецький закінчив свою полїтичну і житєву карієру, вмішавши ся в боротьбу Гераклїда і Томші (1563). Потім польсько-українські пани й саме правительство польське спомагало господаря Олександра Лопушана і його сина Богдана, що піддав ся під протекцію Польщі й підтримував тїсні приятельські відносини з маґнатами сусїдньої України. Богдана зсадив з господарства, задарувавши турецьке правительство, претендент Івоня, що називав себе потомком воєводи Стефана (1572). Польське правительство пробувало підтримати Богдана й поручило се подільському воєводї Мєлецкому, але похід його в Волощину не мав успіху[429]. Але й Івоня скоро знайшов контрпрецендента в особі брата господаря Валахії і мусїв оружною рукою боронити себе від Турків (1574). Він почав тодї вербувати собі військо на Українї. Кілька подільських шляхтичів, або ротмістрів місцевого війська — Сверчовский, Козловський, Осмольский, Копицкий, Яницький, Соколовский, Стужиньский й ин.[430] радо відозвали ся на се й зачали збирати охочих до походу. Звербовано було двісті козаків, стільки ж «Браславян» — мабуть всякої «збираної дружини» (шляхти, міщан і козаків), і стільки ж «Барян» — з Барського староства[431]. Головним проводирем був отой Сверчовский, що завдяки тому, з покрученим іменем, в видї Свирговського, попав в пізнїйшій традиції в реєстр козацьких гетьманів і став героєм фабрикованих в XIX в. псевдо-історичних пісень[432]. Коли вірить сучасному автору історії сеї війни, сї козаки й польські вояки доказували чуда відваги, але кінець кінцем свою кампанїю з Турками Івоня таки програв, згинув сам в турецьких руках проводирі його українських полків також попали в турецьку неволю. Та се не відстрашило иньших іти слїдами Івонї й його помічників з України.

Зараз на Українї, між козачиною навіть, як кажуть, знайшов ся чоловік, що назвав себе братом Івонї і виступив претендентом на молдавський трон. Звали його Іваном Підковою — мовляв за силу, що підкови руками ламав. З початку він пробував також знайти поміч у українських панів — у кн. Конст. Острозького, київського воєводи, і у барського старости Творовского-Бучацкого. Але вони в сю авантуру вмішати ся не схотїли, й тодї сей Підкова — з сього поводу пізнїйшою традицією також включений в реєстр козацьких гетьманів, став вербувати собі військо між козаками. Його помічником в тім був барський шляхтич і жовнїр Стан. Копицкий, що теж «двадцять лїт жив між козаками і був люблений ними», і якийсь Волошин Чапа, що оселив ся був в Браславщинї. Копицкий, пустивши в рух грошенята, що був заслужив на жовнїрський службі, з Чапою зібрали козацький полк з 330 чоловіка, як оповідає сучасник — «людей правдиво одборних». Старшиною («гетьманом») над ними був Шах. З ним Підкова в 1577 р. пішов на Волощину, але господар Петрило виступив з далеко більшими силами, і Підкова мусїв вернути ся на Україну, подумати про значнїйші сили. Він зимував у Немирові. Господар звернув ся з скаргами до короля, просячи зловити претендента, але прислане до Немирова військо, стрівши ся з оружним опором Підкови, не рішило ся брати його силою. Поки йшла далї кореспонденція в сїй справі, наполоханий Підкова рішив не гаяти ся з своєю справою і знїсши ся з Шахом став ладити ся до нового походу. Шах лишив на Низу 400 козаків, а з 600 злучив ся на Пробитім шляху з Підковою й пішли на Волощину. Господар виступив против, але битва сим разом скінчила ся для нього нещасливо: сучасники оповідали, що між козаками був характерник, що замовив турецькі гармати. Господар утїк, а козаки з тріумфом ввели Підкову в молдавську столицю Яси, 291/XI. 1577. Тріумф одначе був занадто скороминущий. Правда, господаря, коли він пішов на Яси, виганяти Підкову, козаки ще раз розбили; але його підтримували Турки, ладив йому поміч Баторий. Підкова з кінцем року рішив забрати ся з здобичею, поки цїлий, на Запороже. Але звабив його на дорозї воєвода браславський, кн. Збаразький, що мав від короля наказ доконче Підкову зловити: запросивши до себе Шаха запевнив через його Підкову, що йому нїчого не буде, і Підкова на те здав ся. А Баторий, діставши до рук, казав його всадити до вязницї, й потім Підкову стято, на жаданнє господаря і турецького султана[433]

Але не встигли ще відрубати голову Підкові, як козаки вели вже иньшого претендента, що називав ся Олександром, братом Підкови (під весну 1578 р.). Козаків сим разом зібрало ся більше: султану доносили, що було їх більше як дві тисячі, піших і конних, що вони приступили під Яси, пустошачи Волощину, і султан наказував королеви, аби доконче відшукав сього претендента, що з Волощини знову пішов на Україну. Баторий сповнив се жаданнє, і при новім походї, семигородські полки його брата погромили претендента, він сам впав в руки ворогів, був відданий Туркам, що вбили його на палю, і чимало козаків, «чоло їх», як писав Баторий ханови — загинуло і попало в неволю[434]. Та не вважаючи на се, вже в червнї тогож року (1578) козаки йшли вже знову на Молдаву, ведучи нового претендента, що називав ся Петром, сином того що йно вбитого Олександра. Вони спалили пограничне молдавське місто Сороку і впали в Молдаву. Баторию для ратовання своєї репутації приходилось запевняти, що се вже не його козаки, а московські. Він поручив польському війську рушити в поміч господареви, але сим разом той сам собі дав раду, погромивши і зловивши претендента[435].