TextBook Сказаниє каже, ще Сьвятополк по Любецькій битві подав ся до свого тестя і союзника — Болеслава польського, а Ярослав просто «сЂде в Кые†на столЂ отни». Але в одній з верзій Найдавнїйшої лїтописи[19] Сьвятополк тїкає насамперед до Печенїгів, і в лїтописних компіляціях ми дїйсно маємо під найблизшим роком (1018 р.) звістку, що Печенїги приходили під Київ, уже за пановання в нїм Ярослава, але цїлоденна битва закінчилась побідою Ярослава[20]. Хоч ся цїлоденна подробиця дуже пригадує битву 1034 р., але відкинути сю звістку з легким серцем не можна, і вона в звязку із згадкою про втїкачку Сьвятополка до Печенїгів насуває гадку, що Сьвятополк наперед спробував ще побороти ся з Ярославом за помочию Печенїгів, і аж по сїй новій невдачі подав ся до Болеслава. Є деякі натяки також і на те, що Ярославу з Київом не пішло так дуже гладко[21]. В усякім разї Київ, певно, мусїв оплатити контрібуцією богату заплату, котрою віддячив Ярослав Новгородцям (по новгородській лїтописи сїльські вояки дістали від нього по гривнї — півфунта срібла, а старші — старости, і міська мілїція — по 20 грив.).
Ярослав у КиївіОпанувавши Київ, Ярослав очевидно надїяв ся удержатись при нїм, бо зараз зайняв ся його реставрацією після пожежі. На місцї церкви сьв. Софії, що згоріла при його входї, розпочав він будову нової[22]. Против Сьвятополкового союзника Болеслава, до котрого удав ся Сьвятополк, Ярослав увійшов в союз з нїмецьким цїсарем: змовивши ся з цїсарем, чи на його заклик, ходив він 1017 р. походом на Болеслава (десь при кінцї лїта чи на початку осени); але особливої енерґії в тім не показав: похід скінчив ся на тім, що Ярослав узяв тільки якесь польське місто[23]. Слїдом одначе Болеслав уложив згоду з цїсарем (жовтень 1017р.) і звернув ся проти Ярослава. Ми бачили, що він ще за житя Володимира розпочав був війну з Русию; тепер піддержуючи свого зятя, він надїявсь, очевидно, на територіальні здобутки для себе. Лїтом 1018 р. він рушив разом з Сьвятополком на Русь; окрім польського війська Болеслав з Сьвятополком мали при собі наємні ватаги Нїмцїв (300 мужа) і Угрів (500), а Сьвятополк знову взяв до помочи Печенїзьку орду: вона мала, видко, напасти на Київщину з полудня, тим часом як польське військо йшло від Волини (Тітмар рахує сю Печенїзьку орду на 1000 мужа, але се виглядає трохи за мало)[24].
Другий похід ЯрославаЯрослав, очевидно, сподївав ся сього походу і стрів його недалеко руської границї, над Бугом під м. Волинем; по словам Сказания окрім військ з полудневих своїх волостей він мав Новгородцїв і варязький полк. Знову ворожі війська стоять по обох боках ріки й докучають одно одному глузуваннями — тільки сей раз в переказї провокують Болеславових вояків Ярославові люде, і битва, що стала ся тут, під Волинем (22/VII), була дуже нещаслива для Ярослава[25]: прихильне для нього Сказаниє оповідає, що він мусїв тїкати куди видко і тільки з чотирма вояками прибіг у Новгород, та хотїв звідти тїкати за море. Але сучасник Тітмар нїчого не згадує за таку крайню ситуацію, навпаки — у нього Ярослав слїдом веде далї боротьбу з Сьвятополком: нїм союзне військо опанувало Київ, Ярослав уже розпочав наново війну і здобув якесь Сьвятополкове місто. Коли згадка Сказания не просте лєґендарне побільшеннє, то може вказувати тільки на оден короткий момент — безпосередно по волинській війнї.
В кождім разї задержати успіхів союзників Ярослав не здолав. Міста, що лежали на дорозї союзників, себ то волинські та деревські, без дальшої боротьби піддавали ся Сьвятополку. Тільки в Київі була мабуть залога Ярослава, і його пробовано боронити. З поручення Сьвятополка Київ непокоїли частими нападами Печенїги; знову він сильно погорів; вкінцї супроти головного війська союзників боронитись не міг і піддав ся. 14/VIII Сьвятополк з Болеславом увійшли до міста, де їх стріли з великою парадою (Тітмар каже спеціально за парадну стрічу митрополита). В руки побідникам попала велика здобич; родина Ярослава теж попала в неволю; натомість Сьвятополкову жінку він вислав завчасу, очевидно — як заставницю, в свої дальші волости. До Ярослава (в сїй справі б то) вислано посольства, вислано також від Сьвятополка і Болеслава посольство в Нїмечину й Візантию. Помічні війська Сьвятополк слїдом відіслав, «тїшучи ся, що тубильцї вертались і показували себе вірними йому».
Болеслав по короткім побутї теж забрав ся до дому, щедро обдарований зятем, з великою здобичею і великим числом руських невільників. Важнїйше було, що Сьвятополк відступив йому західнє руське пограниче — в якій великости, лїтопись не каже, обмежуючи ся загальним і дуже неозначеним терміном Червенських городів («грады ЧервЂньскыя зая собЂ»). Судячи по пізнїйшим походам Ярослава (на Берестє, — «къ Берестью»), виходить, що Болеслав забрав Забуже — землї на лївім боцї Буга; забрав мабуть і теперішню Галичину. Вже десь на початку падолиста Болеслав мусїв бути дома, і побут його в Київі ледви трівав більше як місяць[26].
Але тріумф Сьвятополка був дуже короткий. По словам Сказания, Новгородцї дали Ярославу спроможність найняти нові ватаги Варягів, зібравши у себе контрибуцію, і ще тієїж зими — 1018/9 р. Ярослав з великим військом рушив на Сьвятополка. Се захопило Сьвятополка, видко, неприготованим; принаймнї Сказаниє не памятає якоїсь визначної битви: «придЂ Ярославъ на Святополка и побЂди и, и бЂже Святополкъ въ ПеченЂгы». Київщина знову перейшла в руки Ярослава. Згодом сьвятополк з'явивсь знову з печенїзькими ордами — десь не скорше, судячи по хронольоґії
Сказания, як на весну 1019 р.; він ішов зі східних степів, від Сули. Ярослав стрів його з великим військом над Альтою — «покрыша поле Летьское (альтське) обои от множьства вой». Стала ся тяжка битва — мали бити ся, від сьвіту зачавши, цїлий день, трома наворотами, і вкінцї побідив Ярослав, «Святоподкъ же давъ плещи побЂже». Він утїк на захід, на Берестє, невідомо куди, і після того зійшов зі сцени. Кінець його невідомий: на нього, мовляв, напала манія переслїдування, він перебіг Лядську землю, звідти прибіг в пустиню «межю Чахы и Ляхы» і тут «испроверже животъ свой злый» (с. 64), зіставивши по собі вище згаданий знак — тяжкий сморід, що йшов з його могили, на страх всїм полїтичним убійникам.
Взагалї боротьба Ярослава з Сьвятополком зробила сильне вражіннє на сучасників і була предметом ріжних поетичних і лєґендарних оброблень. В духовних сферах, завдяки канонїзації Бориса і Глїба, ся боротьба придбала побожний характер і прикрашена подробицями релїґійної лєґенди: Ярослав виступає местником за братів і кличе до Бога на Альтї, аби пімстив ся над Сьвятополком як над Каіном, положив на нього «трясеніє» і Бог услухує його; в битві на Альтї «мнози вЂрніи видяху ангелы помагающа Ярославу»; Сьвятополка по альтській битві покарав гнїв божий ріжними чудесними способами[27]. З другого боку війна Ярослава і Сьвятополка прикрашена була ріжними епічними подробицями в дружинних кругах; ми бачили вже по части сї оповідання, звязані з головними битвами й походами Ярослава і переховані в Сказанию, в пареміях служби Борису і Глїбу, в лїтописи київській і новгородській: він посилає до свого приятеля в Сьвятополковім таборі спитати, що йому робити, бо меду зварено мало, а дружини богато, а той відповідає, що коли меду мало, а дружини богато, то треба в вечері дати, і Ярослав порозумів, що йому треба в вечері напасти на Сьвятополка, і в ночи перевіз ся за Днїпро, і т. и.; про відносини Ярослава до Новгородцїв; про жарти, якими дражнили себе вороги перед битвами; про воєнні штуки Ярослава. Деякі з сих оповідань мають новгородський кольорит, деякі могли зложитись і в Київі після побіди Ярослава. Опись битви на Альтї має виразні слїди поетичного оброблення: «Пішли против себе і вкрили поле Летське множеством війська. Був пяток тодї, сходило сонце, і на ту хвилю наспів Сьвятополк з Печенїгами. І зійшли ся оба війська, і стала ся сїча лиха, якої ще не було на Руси. За руки хапали ся й рубали ся, і кров текла долинами. Три рази сходили ся і смерк запав серед битви. І був великий грім і гук, дощ великий і блиск блискавиць, і як блискала блискавиця — блискала зброя в їх руках»[28].
ЛєгендиВ польській хронїцї т. зв. Ґаля (з початку XII в.) похід Болеслава також прикрашений епічними й анекдотичними подробицями, нпр.: непорадний Ярослав не приготував ся зовсїм до війни, вість про неї він дістав, коли ловив рибу, і зараз пустив ся тікати; Болеслав воює з причини особистої образи, що за нього Ярослав не віддав сестри; вїздячи в Київ, він ударяє мечем в Золоті ворота (котрих тодї ще не було), і т. и. Остання подробиця — рубаннє Золотих воріт, спільна оповіданням про походи на Київ двох Болеславів — Хороброго і Сьміливого, 1069 р., як поетична подробиця повторяєть ся в ріжних лєґендах (нпр. в лєґендї про Боняка[29]), в лєґендах про Царгород і т. и.) і має дуже малу реальну вартість, невважаючи на свою популярність[30]. Та дарма, образ Болеслава, що сїче мечем золотї київські ворота й вивозить потім з Київа несчисленні скарби до Польщі, лишив ся улюбленим образом польської історії, аж до нинїшнїх часїв, як провозвістник пізнїйшої окупації Руси Польщею (походи на Київ обох Болеславів дїйсно потім послужили історичними мотивами в актї прилучення Київа до Польщі 1569 р.).
Нарештї, завдяки участи варязьких полків у сїй війнї, маємо вже й чисто поетичну репродукцію сїєї війни — в скандинавській сазї про Еймунда[31]. Ся саґа перехована в кодексї з кінця XIV в., але по складу свому значно давнїйша, описує геройські вчинки ярла Еймунда, що мав бути вождем Варягів, нанятих Ярославом для війни з Сьвятополком в числї 600 мужа; Ярослав має три кампанії з Сьвятополком і бере гору все завдяки Еймундови, його радам і премудрим штучкам (досить наївним, своєю дорогою), а в останнїй війнї Еймунд крадькома, ріжними штуками забиває Сьвятополка (Еймунд з товаришами роблять засїдку в лїсї й штучно нагинають шнурами одно дерево, на се місце потім приходить Сьвятополк з військом і стає табором на ніч; в ночи Варяги привязали його шатро до того нагнутого дерева, потім на даний знак підрубали шнури, що тримали дерево, воно випростувавши ся, здерло шатро, і Еймунд в тій хвилї напав на Сьвятополка й убив його). При тім одначе саґа, здаєть ся, мішає війни Ярослава з Сьвятополком з війною його з Брячиславом полоцьким, а самого Сьвятополка з Брячиславом і Болеславом (тому він зветь ся в нїй Буріслейфом, князем Кенуґарда)[32]. Зовсїм лєґендарна навить в більших подробицях, ся саґа дає нам одначе цїкавий і вірний образ відносин тих варязьких кондотєрів до їх руських патронів: їх торги за платню, використуваннє кождої тяжшої хвилї, щоб полишити умови найму, й бажання руського князя позбути ся сих прикрих і захланних наємників.
Війни Ярослава
Знищивши Сьвятополка, Ярослав став володарем більшої частини батьківської держави. До нього належала цїла полуднева її частина, українсько-руська, разом з Туровом і Пинськом, але з виїмком західньої окраїни, загарбаної Болеславом, та східньої тмутороканської волости, де сидїв його брат Мстислав. За те належали до Ярослава ще волзькі волости — Ростов і Суздаль, на півночи — його власний Новгород, а може ще й Смоленськ (невідомо коли прилучений до київського комплєксу земель). До збирання решти земель Київської держави, що були ще в руках иньших братів, Ярослав не видно, аби забирав ся зараз; здаєть ся, головно інтересувала його забрана Поляками окраїна, бо він кількома наворотами, коли мав вільні руки, забирав ся її вернути[33]. Але йому в тім перебивали конфлїкти з свояками.
Перший такий конфлїкт по лїтописи став ся між Ярославом і його братаничом Брячиславом кн. полоцьким (сином Ізяслава, що вмер 1001 р.). Під 1021 р. лїтописи оповідають, що Брячислав напав на Новгород і забравши багато невільників і здобичи, подав ся назад до Полоцька. Але Ярослав наспів з Київа, незвичайно швидко (за сїм день!), нагнав Брячислава в дорозї і відібрав забране. Сю коротку звістку доповнює записка одної з пізнїйших компіляцій, що Ярослав по тім помирив ся з Брячиславом, відступивши йому Усвяч і Витебськ. Правдоподібно, се були міста полоцькі ж таки, відібрані від Полоцька Новгородцями або останнїми часами або ще давнїйше. Вернувши їх, Ярослав помирив ся вповнї з Брячиславом, і той був його вірним союзником до кінця. Дійсно, про нього більш нїчого потім не чути[34].
МстиславВажнїйший конфлїкт вийшов у Ярослава з Мстиславом тмутороканським. Мав він иньший характер. Коли Брячислав дошукав ся, по всякій імовірности, відібраних полоцьких волостей, Мстислав, очевидно, позавидував тієї позиції, яку собі здобув на Руси Ярослав. Се був князь відважний, воєвничий, лицар-вояк, що пригадував свого дїда — Сьвятослава, не як Ярослав. Лїтопись переховала нам його портрет і характеристику — честь, що випадала мало кому з наших князїв. Характеристика — перейнята може з якої піснї про Мстислава, очевидно була зладжена в дружинних кругах, що переховали вдячну память про Мстислава, як про свого героя: «він був кріпкий тїлом, з лиця червоний, з великими очима; був хоробрий в боях, ласкавий, і дуже любив дружину, а майна не жалував, не забороняв нікому їсти й пити»[35]. Далека Тмуторокань, відрізана від решти Руси печенїзькими ордами, окружена чужими, переважно малокультурними, і воєвничими народами, була дуже відповідною ареною для такого воєвничого лицаря. Під 1022 р. лїтопись оповідає епізод з його тмутороканських подвигів: Мстислав пішов походом на Касогів (кубанських Черкесів); коли війська зійшли ся, касозький «князь» Редедя запропонував Мстиславу заступити загальну битву своїм поєдинком — боротьбою: хто подолїє, той забере майно і землю свого противника. Мстислав прийняв сю пропозицию, і хоч Редедя був «великъ и силенъ», Мстислав ударив ним о землю в поєдинку і зарізав його перед касозькими полками, а на память сього поставив церкву в Тмуторокани. Розумієть ся, сей «подвиг» Мстислава лише оден з багатьох анальоґічних, що сотворили його славу; лїтопись переказала його тому, що ся подія була осьпівана славним Бояном в його піснях (як про се виразно говорить автор Слова о полку Ігоревім[36].
Такому князю трудно було зістати ся пасивним сьвідком заходів Ярослава коло збираня земель, і він простягнув і собі руку по батьківську спадщину. 1023/4 р., коли Ярослав пробував у своїх новгородських волостях, де були розрухи з причини неврожаю, Мстислав рушив на Київ з своїми полками і помічними ватагами Хозарів і Касогів. Але Київ зістав ся вірним Ярославу: Мстислава «не прияша Кыяне». Він не став його підбивати силоміць і задовольнив ся тим, що підбив собі заднїпрянські землї й осїв ся в Чернигові. На другий рік (1024) прибув з Новгорода Ярослав, знову з своїми звичайними помічниками в тяжких обставинах — з ватагою Варягів під проводом ватажка Гакона. Мстислав стрінув його з військом, де головну масу становили Сїверяне. Війська зійшли ся під Листвином, коло Чернигова[37]. Мстислав, пустивши в бій своїх Сїверян і зберігши під кінець дружину, завдяки сїй штуцї переміг Ярославове військо. Ярослав мусїв тїкати разом з Гаконом, як каже лїтописне оповіданнє — аж у Новгород, очевидно — щоб збирати нове військо для боротьби.
Листвинська битваОповіданнє про Листвинську битву було теж предметом якоїсь піснї, зладженої, безперечно, в дружинних кругах або бодай з дружинного становища; звідти поетичні подробицї лїтописного оповідання, завдяки її ж, певно, задержалась відомість про сю битву. Лїтопись переказує з неї характеристичну анакдоту, на доказ незвичайної любови свого героя Мстислава до дружини: Мстислав поставив в центрі свого війська сїверянські полки, і на них упав головний натиск Ярославових Варягів: «й трудиша ся Варязи сЂкуще СЂверъ, и по семь наступи Мьстиславъ с дружиною своєю и нача сЂчи Варягы». Коли по побідї Мстислав оглядав рано боєвище, побачив, що головно полягли його Сїверяне і Ярославові Варяги, й утїшений сказав: як не тїшитись! тут лежить Сїверянин, а тут Варяг, а власна дружина цїла! Ся подробиця, така дика при нашій ідеї держави і така симпатична, тогочасній дружинї, незвичайно виразно характеризує князя-дружинника, для котрого вся вага, всї шанси й інтереси полягають в дружинї[38].
Після сеї битви, полудневі, українсько-руські волости перейшли фактично в руки Мстислава; одначе сей авантурник мав стільки розваги, що вибрав компроміс замість дальшої боротьби з Ярославом для оборони здобутого. Він лишив ся в Чернигові й послав Ярославу пропозицію — подїлити батьківські землї Днїпром: правий бік, з Київом, Мстислав відступав Ярославу як старшому брату, а собі брав лївобічні волости. Ярослав одначе не хотїв здавати ся на ласку брата, правдоподібно — не уважаючи певним набуте з такої ласки. Він, що правда, вислав після сього до Київа своїх намістників, але сам збирав далї війська в Новгородї. Аж по роцї (1026) прийшов він з великим військом до Київа, пактувати з Мстиславом як рівний з рівним. Коло Городка під Київом (на лївім боцї Днїпра — звичайне невтральне місце для князївських дипльоматичннх з'їздів і переговорів) брати з'їхали ся й уложили угоду на тім, що проєктував був Мстислав: лївобічну Україну взяв собі Мстислав, правобічну Ярослав; чи подїлили і північні землї, не знати, але нема нїяких слїдів, щоб Мстислав і звідти взяв собі пайку. Компроміс сей дїйсно завів згоду між Ярославом і Мстиславом: «начаста жити мирно и вь братолюбьи, и преста усобица и мятежь; и бысть тишина, велика в земли Руской»[39].
На сїм союзї двох головних володарів східньої Европи остала ся її полїтична система в дальших десяти лїтах, аж до смерти Мстислава. Відносини їх, дїйсно, уложили ся о стільки щиро по сїй угодї, що вони собі обопільно помагали в сферах інтересів того чи другого. В пізнїйшім збірнику під 1029 р. маємо звістку, котрій не можна нїчого закинути що до правдоподібности, що Ярослав того року ходив походом на Ясів (Осетинів) «й взять ихъ»[40]. Сей похід міг мати значіннє тільки для Мстислава, і Ярослав, очевидно, ходив на Кавказ, помагаючи Мстиславу. З другого боку Мстислав помагав Ярославу в його головнім плянї — вернути собі західнї землї, забрані Поляками.
Приверненнє західних земельЯк я вже згадував, сї забрані Поляками західнї землї від початку не давали спокою Ярославу. Покінчивши справу з Брячиславом, 1022 р., ще за житя Болеслава Хороброго, Ярослав вибрав ся був походом на Польщу («приде кь Берестью»), але не відомо, чи осягнув тим які результати. Боротьба з Мстиславом потім відвернула його увагу. Тим часом обставини в Польщі змінили ся: Болеслав умер (1025), передавши свій стіл синови Мєшку, але між синами його розпочала ся боротьба, зовсїм як на Руси по смерти Володимира. Оден з Болеславичів — Отон (а може й ще котрі) перебував якийсь час на Руси, шукаючи, мабуть, тут помочи[41]. На Мєшка з усїх боків підняли ся вороги, і в кінцї він упав в сїй боротьбі († 1034). Все се улекшило Ярославу його пляни привернення західніх земель. По всякій імовірности він виступав по сторонї Мєшкових братів, що з другого боку мали зa собою Нїмеччину; пригадаймо, що вже раз Ярослав був союзником нїмецького цїсаря проти Польщі. З рештою зістаєть ся невідомим, до якої міри Ярослав брав участь в самих польських справах, по за заходами коло прилучення утрачених земель, але слова нашої лїтописи (одинокого джерела в сїй справі), що 1031 р. Ярослав з братом повоювали «Лядьскую землю», натякають, що його походи не обмежали ся самими спірними землями[42].
1030 р. Ярослав ходив походом сам, злегка і на сей раз відобрав частину утраченого: «узяв Белз», каже лїтопись. На другий рік (1031) Ярослав вибрав ся новим походом, вже разом із Мстиславом, з великим військом («собраста воя многы»); на сей раз не тільки удалось вернути втрати («заяста грады Червенъскыя опять»), але при тій нагодї брати ще, як сказано, «повоювали» Польщу і забрали богато здобичи та невільників, і потім тим подїлити ся, отже й Мстислав мав користь з сього походу[43].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „I. Ярослав“ на сторінці 2. Приємного читання.