Розділ «I. Ярослав»

Перейдемо до заграничної полїтики. Про русько-польські відносини говорив я вище. В певнім звязку з ними стояли зносини з Нїмеччиною. Ми бачили вже, що ще під час своєї боротьби з Сьвятополком Ярослав уложив був против Болеслава союз з імп. Генрихом. Потім у 30-х рр. в своїй боротьбі з Мєшком Ярослав знову виступає поруч Нїмцїв, дуже можливо — що й за порозуміннєм з ними. По третє бачимо його в спільній полїтицї з Нїмеччиною, коли вони разом підтримують Казимира.

Зносини з Західною Европою

На жаль, наші звістки про зносини Ярослава з Нїмеччиною зовсїм припадкові і бідні, хоч позволяють догадувати ся, що зносини сї були досить живі. Так маємо звістку (пізнїйшу, але авторитетну) про руських послів у Генриха III при кінцї 1040 р. (30/XI)[61]. Хронїка Лямберта оповідає, що 1043 р. знову було у Генриха III посольство від «руського короля», з пляном оженити Генриха з донькою того руського короля, але з сього пляну нїчого не вийшло (Генрих вибрав уже собі иньшу жінку), і вони з жалем (tristes) мусїли вертати, обдаровані замість принесених дарунків[62]. Але не встигши оженити самого Генриха, руська династія навязала десь в серединї та в другій половинї XI в. цїлий ряд иньших шлюбних звязків з Нїмеччиною — про се ми маємо принагідні звістки, без докладнїйших пояснень. Так Сьвятослав Ярославич мав бути оженений із сестрою єпископа трірського Бурхарта[63]. Котрийсь иньший з руських князїв — rех Ruzorum, мав доньку саксонського маркґрафа Отона з Орляґмунда, і вона по смерти чоловіка вернула ся в Нїмеччину, вийшла тут за сина баварського герцоґа Отона з Нордгайма — Конона, а свою доньку від сього руського князя видала за «одного з тірінґських вельмож Гунтрама»[64]. Третїй — знов не звістний нам на імя rех Ruziae мав бути оженений з Одою, донькою Леопольда ґрафа штадського; вона теж пережила свого чоловіка поховала його гроші, а сама з сином Warteslau вернула ся в Саксонїю, й тут вийшла знову замуж; сей Вартеслав вернув ся потім на Русь і правив батьківськими землями, побравши назад заховані гроші[65]. Хто були сї анонїмні князї, оженені з Нїмками, не можна сказати на певно, і всякі здогади будуть тут зайві — могли се бути молодші Ярославичі[66] із старших не можна думати тільки про Всеволода, бо його вдову бачимо в Київі й пізнїйше. Недавно опублїковані «молитви Ґертруди» з мінятюрами XI в. дають досить правдоподібну, хоч і не вповні певну вказівку, що Ізяслав був оженений з якоють нїмецькою княжною, Ґертрудою на імя[67]. У всякім разї зістають ся досить певні звістки про три шлюбні звязки руських князїв з другої половини XI в. з нїмецькими династиями.

Дуже живі зносини бачимо за часів Ярослава між Русию і скандинавськими краями. Варязькі дружини невідмінно виступають у всїх важнїйших походах Ярослава, почавши від його бунту проти батька до походу на Византію 1043 р. Незалежно від служби, удавали ся на Русь скандинавські династи в прикрих хвилях — нпр. оповідаєть ся про Оляфа св., норвежського короля, що він перебував у Ярослава, коли його вигнали з Норвеґії, й т. и. Взагалї в скандинавських саґах маємо богато звісток про подорожі та побут Скандинавів на Руси з тих часів. Безперечно, під сьвіжою памятю сього варязького натовпу за Ярослава сформувала ся і варязька теорія початку Руси.

В звязку з сими живими зносинами стоять і скандинавські звістки про шлюбні звязки з руською династією. Так Ярослав мав за жінку Інґіґерду, доньку шведського короля Оляфа; звичайно припускають, що се була Ярославова жінка Ірина, що се було її друге, християнське імя (Ірина — Інґіґерда, імена однаково починають ся)[68]. Славний авантурник Гарадьд Сьміливий (Hardraade), норвежський принц, що потім був і норвежським королем, оженив ся з донькою Ярослава, котру скандинавські джерела звуть Єлисаветою. Саґа про нього оповідає, що коли Гаральд, посватав її, Ярослав не відмовив, але сказав, що такий принц; без держави і без великих грошей, як він, перше мусить чимсь прославити ся, аби шлюб сей не здавав ся нерівним, і Гаральд пустив ся в сьвіт, добувати слави, і потім дїйсно Ярослав видав за нього доньку[69].

Аби покінчити з західньою Европою, перейдемо ті спорадичні звістки, які маємо ми про зносини Руської держави й її династії з иньшими західнїми краями сього часу.

Ярославова донька Анна була за мужом за французьким королем Генрихом. Сей факт, що він так далеко шукав собі жінки, звичайно поясняють прикрим досьвідом, який дізнав його батько від папських кар, оженивши ся з своячкою. Але Русь тодї стояла в таких тїсних зносинах з заходом, що можна обійти ся без такого специяльного пояснення. Анна була другою жінкою Генриха; шлюб з нею став ся 1049 чи 1050 р. Переживши чоловіка († 1060), Анна якийсь час жила в монастирі, потім вийшла замуж знову за ґрафа де-Крепі, а по смерти його вернула ся знову до сина — короля Філїпа. Як за житя Генриха, так і по його смерти брала деяку участь в справах, і її підписи стрічаємо на документах разом з підписами Генриха та Філїпа; на однім з документів маємо мабуть її власноручну підпись — кирилицею (Ана ръина — очевидно regina). Останнїй документ з її підписом маємо з 1075 р., і потім нема про неї нїяких згадок[70].

Угорські джерела кажуть, що батько короля Андрія, свояк св. Стефана, Володислав Лисий мав жінку з Руси (uxorem de Ruthenia dicitur accepisse), і його сини Андрій і Лєвєнта, втїкши з Угорщини в часї смерти Стефана († 1038), якийсь час перебували на Руси: з початку удали ся до Чехів, потім до свого свояка польського в. князя Мечислава, звідти на Волинь (ad regem Lodomeriae), та той їх не прийняв, і вони були пішли «до Куманів» (!), але дізнавши тут лиха, подали ся «на Русь» (ad Rusciam), і тут перебували, доки угорська старшина не покликала Андрія на королївство (1046 р.). Чи під час свого побуту на Руси, чи вже ставши королем, — Андрій теж оженив ся з донькою «руського князя», близше невідомого[71].

Русько-візантийські відносини

Для русько-візантийських відносин маємо також тільки уривкові відомости, з котрих годї довідатись щось докладнїйше.

Від часів Володимирового шлюбу не маємо нїякої звістки: чи натяку, щоб добрі, союзні відносини між обома державами мали порватись чи попсувати ся за його житя; теж було і по смерти Володимира; візантийські хронїсти, оповідаючи про похід 1043 р., досить виразно говорять, що за Володимира і пізнїйше до сього походу не було розмиря з Русию[72]. Руські купцї далї перебували в Царгородї більшими ватагами, як згадує Скілїца, руські полки далї постійно служили в візангийськім війську, фіґуруючи в ріжних кампанїях, а крім того Візантия користала при нагодї із спеціальної помочи руських князїв. Скілїца оповідає, що в війнї Візантиї з кримськими Хозарами 1016 р., коли знищено сї останки Хозарської держави, Грекам помагав «брат Володимира Σφέγγoς»[73] Судячи по докладній датї (початок 1016 р.), се було вже по смерти Володимира; чи був то дїйсно якийсь Володимирів свояк, не знати (певно, що не брат, але звістки Скілїци про руську династию взагалї недокладні). Саме імя сього Володимирового брата досить близько нагадує Сьвятополка, і в тім нема нїчого неможливого, що він міг тодї дїйсно помагати Візантиї (се ж було ще перед початком його боротьби з Ярославом). Потім ми маємо у Тітмара звістку про якесь посольство з Київа до Візантиї в осени 1018 р. Тітмар се оповідає про Болеслава, що він з Київа «послав до сусїдньої Грециї послів, обіцюючи імператору все добре, коли він схоче бути йому приятелем, а нї — то буде йому сильним ворогом»[74]; але правдоподібно, се було посольство не так Болеслава як Сьвятополка, може викликане якимись, нам незвістними зносинами з Візангиєю Ярослава. Далї в 20-х роках (1023-4) маємо звістку у тогож Скілїци про якогось руського ватажка, котрого він зве: «Хρυσόχειρ (Золоторукий), свояк небіжчика Володимира». Сей ватажок з 800 мужа прийшов був до Царгорода, нїби хотячи вступити в візантийську службу, але коли імператор казав йому наперед розброїтись, він не схотїв і поплив далї; побив візантийську сторожу в Дарданелях, що не давала йому вийти на берег, і дістав ся до Лємна, але тут візантийські ґенерали підступом вирізали його полк[75].

Сї уривкові звістки у всякім разї цїкаві, бо показують, як живі були зносини між Русию й Візантиєю в першій половинї XI в. Серед сих відносин наступив конфлїкт 1043 р. Причини його не зовсїм ясні. Ми маємо про сю війну оповідання трох сучасників: Пселя, Аталїоти і Скілїци; вони згадують і про мотиви сеї війни, але від тих згадок сї мотиви не стають нам ясними. Псель каже, що Русинів, давнїх ворогів Греків, здержував тільки страх перед імп. Василем, і по його смерти (1025) вони задумали відновити свої напади на Візантию, але його наступники показались досить сильними і для них страшними, аж нездарне правлїннє імп. Михаіла Пафлаґонянина заохотило їх до війни; нїм вони одначе зібрали ся до війни, на престолї засїв уже Константин Мономах, і вони лише, аби не пропали ті приготовання, розпочали з ним війну. Розумієть ся, се тільки нездалі мірковання. Важнїйше оповіданнє Скілїци, що причиною була якась бійка в Царгородї з руськими купцями, де одного купця забито. Се само по собі дуже правдоподібна річ і могла бути безпосереднїм поводом війни, але судячи по великим заходам до походу і по неохотї Ярослава до згоди, тяжко припустити, що похід мав на метї тільки сатисфакцію за убитого купця. Найправдоподібнїйшим здаєть ся минї, що Ярослав хотів сильно настрашити Візантию і вимогти особливі привилеї для руської торговлї, подібно як ми бачили се в 1-ій половинї Х в.[76].

Зібрані були руські полки і прибрані варязькі. Скілїца, очевидно побільшуючи, рахує всього руського війська аж на 100 тис.; правдоподібнїйше число знаходимо у Аталїоти — 400 човнїв, значить коло 20 тисяч мужа. Безперечно в усякім разї, що похід був сильний. Головний провід Ярослав віддав сину Володимиру, а властиву управу мав Вишата, оден з визначнїйших київських бояр. Військо посаджено на кораблї, і руська фльота рушила просто на Царгород. Руське джерело каже, що інїціаторами такого сьміливого руху на самий Царгород були Варяги, тим часом як Русь радила Володимиру вийти на берег близше, коло Дунаю, значить — пустошити придунайські землї.

Як то бувало звичайно з руськими походами, і сей вибрав ся зовсїм несподївано та захопив Візантию неприготованою. Потайки прокрали ся руські кораблї в царгородську протоку й стали в сусїдстві Царгорода, а імператор не мав під рукою нїякої фльоти, Він посилав до Руси, взиваючи їх до згоди й обіцюючи сатисфакцію, але Русини не хотїли згоди й зажадали на глум неможливої контрибуції: в однім джерелї — до 1000 статерів на човно, в другому ще по більше — по 3 лїтри (фунти) золота на вояка. Імператор мусїв ладити ся до війни; зібравши що міг кораблїв, він виїхав сам з ескадрою і стрів руську фльоту недалеко Боспорської протоки; та стояла спокійно в портї, чекаючи нападу. Щоб зачепити її, імператор вислав кілька трієр з «штучним огнем». Сей огонь наробив такої шкоди руським кораблям, що вони після сього не відважили ся стати до бою з грецькою ескадрою, подали ся назад, але дуже нещасливо — спіткала їх буря, дуже богато кораблїв пропало, а тим часом над берег насьпіло сухопутне грецьке військо і звідси почало нищити Русь. Скілїца каже, що нарахували 15 тис. трупів на побережу. Після сеї невдачі Русь помандрувада до дому морем і суходолом, бо кораблїв зістало ся за мало в порівнянню з військом. За кораблями наздогін пішла грецька ескадра з 24 кораблїв; вона напала на руську фльоту, але та перемогла і грецьку ескадру знищено зовсїм; після сього руські кораблї з Володимиром вернули ся, видно, до дому щасливо. Натомість гірка доля спіткала сухопутне військо. Руська лїтопись рахує його на 6000; проводу взяв Вишата: лїтопись каже, що нїхто з бояр не хотїв узяти проводу над ними, видко — становище їх було дуже небезпечне, тодї пішов Вишата, не хотячи лишити його без проводу: «аще живъ буду, то с ними, аще ли погибну — с дружиною». Дїйсно, се військо перестрів недалеко Варни намістник подунайської области Катакальон Вест і роспудив їх. Богато невільників (по Скілїцї 800), разом з Вишатою відіслано до Царгорода, і богато з них ослїплено по тодїшнїй візантийській моді.

Так закінчив ся сей останнїй руський похід на Царгород. По словам лїтописи, русько-візантийські відносини упорядкувались три роки після походу — «миру бывшу», але на жаль про умови й обставини сїєї згоди не знаємо нїчого окрім того, що руських невільників пущено на Русь. Кілька років пізнїйше (не пізнїйше 1052 р.) сї відносини зміцнені були шлюбом: за Всеволода Ярославича висватано візантийську царівну[77]. Мусїла то бута якась дївчина з родини Константина Мономаха, і по його імени старший її син названий був Мономахом, але близших подробиць про неї нїяких не маємо.

---

Внутрішні справи Ярослава

---

У внутрішнїй полїтицї, як бачили ми, полїтична система Руської держави далї операла ся на династичній основі, тепер відсьвіженій, бо на місце родини Володимировичів по всїх землях, окрім Полоцька, посаджено синів Ярослава. Дружинна верства, де сильні домішки чужі, варязькі, значно ще невтралїзовали льокальні елєменти, далї розтекала ся по цїлій Руській державі, вяжучи її сьвідомістю своєї одности. Як далї, київське право і законодавство впливало на право і практику цїлого простору держави, відмінюючи місцеве звичайове право, а змагання коло дальшого розширення нової релїґії та візантийської культури зміцняли заложені Володимиром культурні звязки. Взагалї «єдиновластство» Ярослава, що в однїх землях зайняло в сумі коло двадцати лїт, а в иньших ще далеко більше, було дальшим, дуже сильним поступом в еволюції внутрішнїх звязків, внутрішньої одности земель Руської держави, заложеної Володимиром. Воно і не принесло, не додало до них нїчого нового, розвивало тільки попереднє, служило, як я вже сказав, дальшим продовженнєм Володимирового князювання, а положеннє наше тепер о стільки лїпше, що з Ярославових часів знаємо ми про внутрішню полїтику правительства далеко більше й певнїйше, як з Володимирових.

Про законодатну дїяльність Володимира, ми, пригадаймо, маємо властиво тільки оповіданнє про уставленнє і знесеннє кари смерти за убийства, та непевну церковну уставу. З Ярославом справа стоїть инакше; маємо не лише кілька зовсїм певних його законів і розпоряджень, але ще його особа займає спеціальне, виїмкове місце в традиції нашого давнього законодавства, покриваючи собою давнїйші і пізнїйші стадиї його розвою. Руський правний кодекс «Правда руська» від дуже давнього часу — напевно від XIII в., без ріжницї давнїйших і новійших частин уважаєть ся «уставом», або «судом» Ярослава (Судъ Ярославль Володимирица», як надписаний він у кодексі Кормчої XIII в.), і в традиції звязуєть ся з переходом Ярослава з Новгорода до Київа: відсилаючи новгородське військо до дому, Ярослав передав їм «Правду», поручаючи їм тримати ся сих законів: «по сей грамотЂ ходите, яко списахъ вамь, такоже держите»[78]. Се розумієть ся, льокальна новгородська традиція, але погляд на Руську Правду як на закони Ярослава ледви чи можна уважати спеціально новгородським. Тут до певної міри мусїло вплинути становище Ярослава як патріярха нової княжої династії і останнього «єдиновластьця» Руської держави, подібно як практика «за великого князя Витовта» була протягом віків виходною точкою для реґляментації всяких відносин в. кн. Литовського. Але окрім того мусимо прийняти, що Ярослав таки дїйсно зазначив себе в сфері нормовання державних відносин і звичайового права чимсь особливим. Воно й зрозуміло, бо Ярослав має уже до роботи з більше уставленими державними відносинами нїж його батько.

Не запускаючи ся в річеву аналїзу (на се буде місце далї)[79], я зазначу тільки, що всї редакції Руської Правди, які маємо, не були офіціальними кодифікаціями, а приватними, більше або меньше повними збірками правних норм. Найстарша редакція (перші 17 параґрафів коротшої Руської Правди, по загально прийнятому подїлу) може належати не пізнїйше як першій половинї Ярославового правлїння: право, в нїй скодифіковане, може бути навіть старше від Ярослава. Друга редакція, чи так звана Руська Правда Ярославичів, зладжена десь в перших роках по смерти Ярослава, містить право часів Ярослава, з деякими змінами його синів — місцями зазначеними, місцями, бути може, не зазначеними. Ми таким чином не маємо кодексу, де б було представлене в чистім видї право Ярослава, завсїди одначе, на підставі сих двох редакцій можна виробити собі певне понятє про право часів Ярослава (головно право карне). Тяжко тільки вказати, що внесено було в се право законодавством чи практикою Ярослава. Ми майже не маємо вказівок в сїм напрямі, знаємо властиво тільки про заведеннє ним кари смерти, знесеної його синами[80]. Маємо ще «урок Ярославль» вирникам: таксу, що нормує натуралїї, які має право побирати судовий урядник-вирник, і час, протягом котрого він може вимагати виживлення від місцевої людности[81]. В декотрих кодексах іменем Ярослава надписуєть ся й иньша, спеціальна такса: поплат осьменникам (міській полїції) при мощенню мостів у Новгородї; дїйсно, в тім нема нїчого неможливого, що й ся такса належить Ярославу[82]. Правдоподібно і більше анальоґічно таке мусїло вже істнувати за часів Ярослава, а мали вони на меті, очевидно, оборону громади від надужить княжої дружини, — факт дуже характерний.

Крім сих вповнї автентичних документів Ярославової законодатної дїяльности маємо ще оден дуже інтересний, але вже зовсїм непевний, кажу про т. зв. Церковну уставу Ярослава. Вона має предметом церковний суд, головно в справах моральности і супружих відносинах вірних взагалї; відома вона тільки в пізнїх рукописях (найстарша XV в.) і нема про неї ранїйших згадок. Що в теперішнїм видї вона не може належати до часів Ярослава, в тім не може бути найменьшої непевности; чи була вона простим фальсифікатом, чи опираєть ся на якійсь традиції про Ярославову уставу, чи нарештї мала в основі дїйсно якусь Ярославову хартію, пізнїйше розширену і змодіфіковану, се все ще питання невияснені, бо й сама устава далї близше не аналїзована.

Розвій християнства

В розвою християнства і звязаної з ним візантійської христіянської культури наша лїтопись констатує великий поступ за часів Ярослава, завдяки його заходам; а писала ся вона тодї, коли память про князюваннє Ярослава була ще сьвіжа на Руси. «За Ярослава віра христіянська почала плодитись і ширити ся», каже лїтопись[83], і зазначає два моменти, що вплинули на її дальший розвій. Оден — се початок монашого житя: «почали множити ся чорноризцї, і почали істнувати монастирі». То був і в Візантії час особливого розвою монашества, коли воно в очах суспільности являлось, щоб так сказати, нормальною формою христіянського житя, тим часом як сьвітське житє уважалось тільки нездарною імітацією правдивого христіянського жития. Тож розповсюдненнє й на Руси монашества, на тодїшній погляд, мало бути невідмінною умовою доброго розвою христіянства. По словам лїтописи, Ярослав мав особливе замилованнє до монахів («излиха бЂ любяче черноризьци»), і за його часів почали засновувати ся монастирі; се потверджує й Іларіон в своїм образї христіянського жития на Руси («монастыреве на горахъ сташа»), і Нестор (в Житиї Теодосия), але докдаднїйших відомостей про сї монастирі не маємо, окрім монастирів св. Георгія і св. Ірини, поставлених в Київі, в сусїдстві митрополїї, в честь христіянських патронів Ярослава і його жінки. Монастирі сї одначе не мали важного значіння. За те на останнї роки Ярослава припадають початки (тодї ще не показні) славного пізнїйше київського Печерського монастиря.

Монастирі. Освіта

Другий момент, зазначений лїтописею, се заходи Ярослава коло розповсюднення книжної осьвіти і книжности. По її словам, Ярослав «книгамъ придежа», читав книжки днями й ночами, і заходив ся коло помноження книжок: він зберав «писцїв», по теперішньому — лїтератів, і поручав їм перекладати книги з грецького на славянське і попросту списувати (Русь богато черпала з готового запасу полуднево-славянських перекладів). Велику, по тодїшньому, бібльотеку спорядив Ярослав при збудованій ним Софійській катедрі («многы книгы списавь положы вь церкви св. Софьи»). Поруч з тим Ярослав міг далї вести заходи Володимира коло розповсюднення книжної осьвіти. Досить авторитетна звістка лїтописних компіляцій[84] оповідає під 1030 р., що Ярослав, приїхавши в Новгород, зібрав з поміж дїтей старост і сьвящеників триста душ і звелїв їх учити «книгам»; лишаючи на боцї подану тут цифру зібраних дїтей, що до самого факту ледви чи можуть бути які непевности. Розумієть ся, подібні заходи мусїли мати місце й по иньших краях. Лїтописець високо цїнить сї заходи Ярослава коло книжности й осьвіти. Він порівнює дїяльність його з дїяльністю батька і Володимиру признає заслугу початків — христіанїзації Руси, а довершення її — Ярославу: «як то буває, що оден з'оре землю, другі засіють, а иньші пожнуть і їдять богаті овочі, так і тут: батько Ярослава з'орав і зробив землю мягкою — просьвітивши хрестом, а Ярослав, Володимирів син засіяв книжними словами серця вірних, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки»[85].