TextBook Стративши терпеливість, польські стани зажадали від короля, аби казав литовським станам приїхати для переговорів і не вів з ними осібних нарад. Король обіцяв ужити своєї власти над Литвою, і литовські пани приїхали дїйсно, але з тим тільки, аби сказати, що не можуть роспочати конференцій, поки не покінчать своїх внутрішнїх справ. Знову прийшлось звертати ся до короля, і тільки 26 сїчня розпочали ся властиві конференції[993].
На запитаннє Ходкевича, як представляють собі Поляки спосіб ведення переговорів про унїю, коронні пани, устами краківського біскупа Паднєвского, жадали, аби в основу переговорів лягли, по давньому, старі привилеї унїї й акти варшавської конференції 1564 р. Але литовські пани рішучо тому спротивили ся; вони не хотїли вже нїчого чути й про Олександрів акт 1501 р. — даремно Поляки пригадували, що на Варшавськім соймі вони прийняли його в основу переговорів. Про давнїйші ж акти унїї литовські пани відзивали ся іронїчно, що Поляки їх «добре ховали в скринях і деинде», але вони лишили ся без реального значіння і «вивітрили ся». Вони казали, що хочуть укладати унїю з Поляками не на основі давнїх актів, а на «сердечній любови» й застерегали ся против втягання в сю справу короля і можливого натиску з того боку: «до унїї король й. м. нїчого не має, і нїхто не може про неї трактувати окрім нас, бо ми люде вільні, християнські»[994].
Початки переговорівПоляки признавали, розумієть ся, й самі, що давні привилеї не були реалїзовані. «Предки наші зле укладали унїю, казав той сам біскуп Паднєвский, — ми мали тільки акти, а не саму річ». Або як ще виразнїйше сказав потім оден з послів: «ми й предки наші мали тих шкір (пергаментів) і печаток досить, а все таки унїї не мали». Признавали вони й те, що унїя 1501 р. не була введена в житє; тим більше, очевидно, розуміли, що для станів в. кн. Литовського не має обовязкової сили варшавський рецес 1564 р. Але при тім усїм вони таки вважали для себе конче потрібним тримати ся тих унїонних актів, «як пяний хлоп плоту», кажучи словами воєводи белзького. Бо відступити від тих актів значило мовчки признати їх неважність, а з тим — стратити хоч ілюзоричний, але бодай формально правний ґрунт, і замість змушувати стани в. кн. Литовського до своїх вимог, прийшло ся б іти на компроміс з їх жаданнями, а того Поляки не хотїли. «Литва, казав біскуп Паднєвский, хоче нам показати, що вона хоче укладати унїю не з якого небудь обовязку, а з доброї волї, але нам треба показати таку ж витрівалість з якою стояли при старих актах наші предки. Як відступимо від варшавського рецесу, то тим буде уневажнена заява короля. І од старих актів я не хотїв би відступити, бо як би ми відступили від них, то з тим стратили б і претенсії на те, що покриває нашого та унїя — як Підляше, Волинь і т. и.»[995].
Литовські стани одначе нїяким чином не хотїли вдавати ся в наради над давнїми актами унїї, а жадали від польських панів нового проєкту унїї на письмі. Тож польські сенатори вкінцї постановили дати їм такий проєкт в дусї варшавського рецесу, з деякими уступками[996], і без відкликів до давнїйших актів. В польських кругах здогадували ся, що литовські стани тому не хочуть нїчого чути про Олександрів привилей, бо боять ся звязаної з іменем Олександра екзекуції, але се, здаєть ся, була чисто польська психольоґія.
Одначе посли коронні виступили рішучо против такого заміру сенаторів. Вони бажали стояти при давнїйших актах і варшавськім рецесї як актах обовязкових для Литви і «не вдавати ся в нїякі нові контракти». А як би литовські стани не хотїли вдавати ся в такі конференції, радили звернути ся до короля. Сей оклик, поданий краківськими послами, прийнятий був всею посольською палатою, а вкінцї й сенатом: сенатори відступили від свого проєкту й запропонували литовським станам, аби засїли разом з коронними й узяли ся до перегляду давнїйших актів унїї, «коли б їм що в них здавало ся противним братській любови»[997].
Литовські стани сього рішучо відмовили, заявивши, що звязані інструкціями своїх «братий». Для ілюстрації того становища, з якого вони не можуть зійти, прислали вони витяги з привилеїв в. князїв почавши від Казимира і до Жиґимонта-Авґуста, що забезпечали непорушність границь в. князївства, його чести й титулу. Кінець кінцем зажадали від коронних станів проєкта унїї pro finali, инакше давали розуміти, що не будуть довше чекати й відїдуть[998].
Спірні пунктиТака рішуча відповідь заклопотала коронні стани. Сенатори, щоб не дати Литві зірвати сойм, знову вернули ся до гадки дати їм проєкт унїї в дусї варшавського рецесу, без відкликів до давнїйших актів, але посли спротивили ся знову. Завязала ся полєміка між обома палатами, тим живійша, що й серед посольської палати не було одної гадки. На тім тільки сходились вони, щоб жадати від короля, аби змусив литовські стани до нарад[999]. Нарештї сенатори відступили ще раз від свого проєкту й рішено було закликати литовські стани, аби приступили до переговорів про унїю на підставі акту 1501 р. й варшавського рецесу. Ґенеральним речником вибрано краківського біскупа, і той на засїданню 11 лютого виголосив до литовських станів довгу промову, де знову пригадував, як на варшавськім соймі Радивил тряс початками Олександрового привилея, відкликуючи ся до нього. Далї боронив він значіння варшавських умов, здавав ся на давнїйші унїонні трактати — Ягайла й Витовта та пробував довести ріжними натяганнями, що уложена Ягайлом унїя не нарушала ся протягом цїлого XV в.[1000] Все се було пересипане солодкими фразами про братерство, любов і обопільну поміч[1001].
Гарна промова не рушила литовських панів. Радивил не без іронїї запримітив, що вони люде з холодних країв і до всього мусять бути холоднїйші. Biн зажадав, аби йому дано сю промову на письмі, а також і польський проєкт унїї. Польські сенатори передали литовським свій давнїйший начерк, змінений де в чім, під час конференцій з коронними послами, в більш претензійнім дусї[1002]. Три дні пізнїйше (15/II) литовські пани дали, також на письмі, свою відповідь і на промову Паднєвского і на проєкт унїї. Тут заявлялось, що литовські стани й їх предки unią nie tak nie sserocze rozumieli, як Поляки. Польський проєкт «зносить у нас володаря, його титул — в. князя литовського, нашу державу (rzecz-pospolitą), честь, всї свободи, уряди, нагороди й надання. А про се ми з вами анї письменно анї устно не хочемо трактувати, тим більше — ставити сї справи в непевність. Бо ми приїхали по братерство, братську любов до вас, а не на те, аби стратити свою державу й свого володаря — в. князя литовського, позбавивши його того велико-княжого титулу, і як би ми на се пристали, то поступили б против присяг і сумлїння свого»[1003].
Доповненнєм до сеї відповіди служила промова жмудського старости Ходкевича, виголошена при передаванню тої відповіди литовських станів. Вона містила історичну критику польських поглядів на унїю. Ходкевич вказував на суперечність в поступованню Поляків, що відкликують ся на акти Ягайла, де він відступив своєю властю литовські землї Коронї, а жадають потвердження таких монархічних актів від чинів в. князївства. Одиноким актом унїї, уложеним народом(!) литовським, був акт Городельский; иньші акти, уложені самим Ягайлом, не були правні, бо яко володарь виборний, а не дїдичний, він не мав права відступати Литовських земель Коронї. Тут, як бачимо, литовський речник анахронїстично перенїс на Ягайлові часи сучасні йому конституцийні погляди. Натомість зовсїм справедливо пригадував він Полякам, що против інкорпорації литовських земель до Польщі литовські стани протестували при кождій нагодї, і вона не була переведена через те в житє; що унія 1501 р. не була прийнята литовськими станами, і так само не має для них нїякого значіння варшавський рецес[1004].
Против польського проєкту унїї литовські пани подали свій, уложений в дусї виленської інструкції 1563 р.[1005] Головні точки його: спільна елєкція, але в в. князївстві король може роспоряджати ся тільки по «піднесенню» його в Вильнї на в. князївство. Спільні сойми тільки в справі заграничної полїтики й податків на спільну оборону, поза тим осібні сойми в обох державах, що можуть скликати ся з інїціативи самих станів. Уряди роздають ся тільки прирожденним обивателям в. князївства. Монета однородна, але осібна. Граничні справи нормують ся граничними судами; екзекуція не дотикає в. князївства. Держави й застави не можуть бути знесені анї королем, анї соймом, і всяка екзекуційна постанова значила-б розрив унїї[1006].
Сей проєкт, розумієть ся, не міг знайти співчутя серед Поляків. Коронні посли не хотїли нїяких переговорів з литовськими станами й жадали від разу посередництва короля, а як би ті не піддали ся натиску короля — то хотїли розірвати з ними зовсїм. Сенатори не бажали ставити ся так гостро, але нарештї уступили й разом з послами пішли до короля — просити його bywacz przy tych sprawach. Король просив їх попробувати ще наперед полагодити справу з литовськими станами по доброму самим[1007]. Польські пани тодї ще раз повторили, устами Паднєвского, свої дезідерати литовським станам і по кількох днях ще раз почули від них ту ж відповідь — що вони не признають ся до давнїх актів унїї. Тодї коронні стани удали ся до короля — просити, щоб він з свого боку зажадав від литовських станів, аби тримали ся старих актів. Король мав протягом кількох днїв конференції з литовськими панами, але прихилити їх до уступок йому не удало ся. Тим часом коронні стани далї наставали на нього, і він нарештї, по ріжних протяганнях, на жаданнє польських панів пообіцяв 26 лютого, що накаже литовським станам прибути на конференцію з польскими станами. Під секретом сенатори дали знати послам, що коли литовські стани прибудуть, король зажадає, аби вони засїли з коронними станами — сенатори з сенаторами, посли з послами.
Утеча литовських послівАле литовські пани рішучо заявили, що на конференцію з польськими станами не поїдуть. Так минув день. Другого дня Поляки чекали їх знову, коли король прислав звістку, що в ночи, під 1 марта, литовські стани нагло виїхали!
Литовські пани, очевидно, хотїли тим зірвати сойм, а заразом обминути конфлїкт з королем, що був зарисував ся виразно вже. Але така потайна втїкачка була заразом і сьвідоцтвом моральної слабости литовської опозиції. Обурені литовською опозицією, предвиджуючи, що литовські пани будуть мотивувати свій відїзд страхом пресії на них[1008] (і се не була б неправда!), — коронні стани постановили тепер іти проломом, тим більше що мали опору в королю. Дїйсно, розжалений на Литву за її «непристойний і бунтівничий» відїзд[1009], король ще тїснїйше пристає до коронних станів. Безпосередно по утечі він висловив свій жаль на Литву і готовість, не вважаючи на її відїзд, czynicz exequucią, unionis, та зажадав ради від сенату. Сенатори запропонували на сїй конференциї (1 марта): постановити рішеннє контумаційне, заочне; всї привилеї литовські, противні унїї скасувати; оголосити прилученнє Волини й Підляша до Корони та візвати їх сенаторів і послів до участи в соймі; взяти ся до приготовань до можливої війни з Литвою, й між иньшим постарати ся притягнути на свій бік Татар; на всїх непослушних оголосити кари, а всїм послушним обіцяти свободу від екзекуції[1010]. Король заявив свою згоду на се.
Се був безперечно оден з найважнїйших моментів в історії унїї, може найважнїйший по Кревськім актї 1385 р. Зачавши від контрактів з в. князем литовським про його землї й зійшовши пізнїйше на дорогу конституційну — на переговори з литовськими станами, польські полїтики тепер вертали ся знову назад до великого князя, жадаючи, аби він їм проти волї литовських станів «чинив екзекуцію унїї». Супроти рішучого відпору литовських сенаторів кинено в кут всї фрази про обопільний інтерес, про стародавню приязнь і братерство: Польща звернула ся до насильства й ладила ся війною змусити литовських панів, аби піддали ся добродїйствам унїї. Оправдувати се, бодай до певної міри, могла б хиба тільки та обставина, що литовські «потентати» самі душили у себе змагання до унїї серед литовської шляхти, отже Поляки мовляв уживали насильства на насильство. Але сього мотиву у польських речників не чуємо. Оголошена-ж на литовських делєґатів «контумація»[1011] була не більше як правною фікцією, бо не було анї умов для такого акту, анї покликаної для такого оречення правної інстанції. Правний термін мав по просту покрити повну безправність.
Та проголошуючи контумацію на литовських панів і послів, ладячи ся навіть до війни з Литвою та зносячи всї привилеї противні унїї, коронні стани вже не мали гадки переводити унїю так як бажали давнїйше — в значінню повної інкорпорації всїх земель в. кн. Литоського, відповідно до давнїх актів унії. Литовська опозиція не лишила ся без вражіння. Переконавши ся, як завзято тримають ся литовські пани деяких точок автономії (для них спеціально важних і користних) і який величезний вплив вони все ще мають на шляхту, коронні стани готові були на деякі уступки їм, або числили ся з можливістю неуспіху. На таке становище їх вказує та обставина, що разом з контумацією, як ми вже бачили, висунено справу українських земель.
Справа прилучення українських земель
Я підносив уже не раз, що з того часу як зявили ся перешкоди в переведенню в житє кревських умов, польська полїтика все вагала ся в альтернативі: доходити інкорпорацїї всїх земель в. кн. Литовського, а як се, може, не вдасть ся, — то забрати ті землї, на які Польща мала свої близші претенсії — Волинь, східне Поділє й т. п. Столїтна тяжка опозиція литовських автономистів не зробила польських полїтиків богато скромнїйшими на пунктї інкорпорацій в. кн. Литовського, і під час унїонних соймів 1560-х рр. більшість польських станів не хотїла мирити ся навіть на тїснїйшій унїї з в. кн. Литовським, з захованнєм деяких прикмет окремішности його, в родї осібних литовських урядів і т. и., а жадала повної інкорпорації. В тім вона бачила й розвязаннє претензій Корони на декотрі землї в. кн. Литовського. Ми бачили вже, як і на сїм Люблинськім соймі оден з проводирів польського сената біскуп Паднєвский підносив, що унїя покриває собою претензії Поляків до Волини, Підляша й иньших спірних земель, — як висловив ся він в дуже мягкій формі перед литовськими станами[1012]. І поки була надїя перевести інкорпорацію цїлого в. князївства, польської полїтики не підносили справи спірних земель. Тільки як відносини з литовськими cтанами загострили ся й пішло на перебій, Поляки стали виїздити з претензіями на сї землї, передовсїм на Волинь. Коли отже литовські стани розірвали переговори й коронні стани звернули ся до посередництва короля, виринуло питаннє — чи згадувати про Волинь? Воєвода лєнчицький Сєраковский, мабуть не перевівши своєї гадки в сенатї, просив маршалка посольської палати Чарнковского, щоб посли, переглядаючи деклярацію, зладжену сенаторами для короля, вложили до неї згадку про Волинь. В посольській палатї вийшла з того цїкава дебата. Одні казали, щоб Волини не згадувати, а жадати взагалї унїї, аби Литва не зрозуміла, що Полякам її властиво не треба, а треба тільки Волини. Иньші доводили: Волинь нам належить і без унїї, і ми хочемо мати її при Коронї, хоч би унїя й прийшла до кінця, — бо вони (литовські пани) хочуть там мати свої уряди (і до них, розумій, не допускати Поляків). Посли ухвалили згадати про Волинь, але сенатори спротивили ся тому, й Волинь тодї все таки не згадано[1013].
Епізод сей інтересний, бо показує, як сильно інтересували ся Поляки Волинею. Тільки надїя на полагодженнє унїї, то значить — інкорпорацію цїлого в. кн. Литовського, здержувала їх від виразного виступлення з претензіями до Волини. І от коли утеча литовських панів і послів відібрала надїю на переведеннє такої унїї за обопільною згодою, коронні стани, відсуваючи на другий плян переведеннє унїї, взяли ся зараз до прилучення Волини й Підляша[1014].
Близше слїдити за сформованнєм сього рішення не можемо, бо, на превеликий жаль, дневники замовчали наради коронних станів, які випередили їх конференцію з королем 1 марта, коли сформуловано се жаданнє. На сїм засїданню перший таки речник — прімас Уханьский, ставлячи постуляти, правдоподібно — вже перед тим прийняті сенатом, і пропонуючи поступати з литовськими станами в формі контумації, зажадав, аби соймовою конституцією також привернено Коронї Підляше й Волинь. Аби в тих землях скликано зараз соймики, які-б вислали послів на нинїшнїй сойм, а їх старости й діґнїтарі аби зложили присягу королю й Коронї. Против сього, розумієть ся, нїхто не обізвав ся. Навпаки, з голосів иньших сенаторів ще яснїйше виступало, що у них унїя з Литвою відходить на другий плян перед прилученнєм сих земель: говорили, що наперед треба постарати ся, аби в Польщі був добрий порядок, то він сам звабить до унїї литовські стани й т. и.
Прилученнє Волини і ПідляшаКороль супроти рішення сенаторів про Підляше й Волинь заявив на сїй конференції, що также переконаний в давнїх правах Корони на сї землї й певний, що їх легко можна буде прилучити[1015].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V. Полїтичні обставини в XVI в. — влученнє українських земель до Польщі“ на сторінці 7. Приємного читання.