Розділ «V. Полїтичні обставини в XVI в. — влученнє українських земель до Польщі»

Відповідь, як бачимо, дуже рішуча, а додати треба, що супроти змагання польської шляхти доконче втягнути в унїонні пересправи безпосередно литовську шляхту, пани-рада особливий натиск клали на неприхильність до унїї як раз литовської шляхти. З польського боку се зовсїм виразно було зазначене в жаданню, поставленім на остатнїм соймі, аби на спільний сойм прибули посли від повітової литовської шляхти. Отже окрім спільної відповіди литовських станів, наведеної вище, відпоручники литовської шляхти осібно заявили королю prozbi у wolią swą w they tho rzeczy, в тімже дусї, що й відмова панів-ради, щоб розсїяти всякі надїї польської шляхти на поміч з боку шляхти литовської. Шляхта литовська не була ще на стільки сильна й полїтично дозріла, аби виломити ся з під впливу маґнатів і піти на зустріч покликам польскої шляхти, і вчинила волю своїх панів. Польським послам треба було ще потерпіти.

Немила ся відповідь литовських станів, як і взагалї справа унїї не була, видко, зовсїм трактована на найблизшім короннім соймі (на початку 1552 р.[879]) Так можна здогадувати ся майже певно з того, що король, як знаємо з дневнику і його листу до Мик. Радивила[880] тільки на соймі 1553 р. росповів свою подоріж на Литву й відповідь литовських панів. Не було з чим спішити ся, щоб похвалитись, зрештою увагу польської посольської палати на соймі 1552 р. захопила горяча справа церковного суду над єретиками.

За те на соймі 1553 р. унїя була предметом дуже живої діскусії. Оден з проводирів шляхецької опозиції краківський посол Єронїм Осолїньский, закидаючи від посольської палати королеви ріжні упущення, між иньшим закинув і те, що король досї не скликав спільного сойму, з литовськими й иньшими послами й сенаторами. В відповідь на се король оповів про свої переговори з станами в. кн. Литовського, в своїм представленню даючи можливо мягку форму їх рішучій відмові. Стани в. кн. Литовського, казав він, прихильно (!) прийняли його пропозиції[881] й ухвалили взяти участь в боротьбі Польщі з Турками (тут король повторив, як щось нове, ухвалу 1544 р.). «А що дотикає права, то з огляду що воно ріжнить ся від польського й инакшу має практику, трудно б прийшло злучатись, бо й вони не призвичаєні до вашого, й ви не пристали б на їх право; тому мусить зістатись так як бувало»[882].

Таке поясненнє не могло, розумієть ся, задоволити польських унїонистів, і другий проводир посольської палати Мик. Сєнїцкий, розтягаючи на унїю загальний оклик executio iurium, заявив, що помічю від Литви в справах оборони задоволити ся не можна. Має бути переведена унїя в значінню інкорпорації. А спільні сойми признає «статут» (тут розуміти треба мабуть акт 1501 р.) — отже вимовляти ся від них Литва не може.

Погляди поляків на унїю

Неясні взагалї вислови сього оратора звучать як відгомін перехованої для нас промови Осолїньского, держаної під час сього сойму в посольськім колї[883]. Застановляючись над справою оборони від Турків, Осолїньский доводив в сїй промові, що аби мати сильне військо (дешевим коштом, розумієть ся), треба перевести наперед унїю з Литвою. Він виступав против погляду, що унїї від Литви вимагати не можна, і уложеннє її залежить від доброї волї короля яко дїдичного володаря Литви[884]. Осолїньский доводив, що унїя уже єсть: землї в. кн. Литовського інкорпоровані Польщі ще за Ягайла й Витовта, за загальною згодою[885], і се було вкінцї потверджено за Олександра (1501 р.). Всї ті постанови унїї були in usu, і тільки за Жиґимонта Старого вийшли з уживання, тільки через те, що Жиґимонт, і тепер його син не хотїли зложити спільного сойму — тільки його й бракує для переведення унїї, і тому треба конче просити у короля такого сойму.

Ся промова інтересна, бо показує, як довга застоя в справі унїї притемнила її в памяти польської шляхти, перервала її традицію, так що тепер шляхта її розпочинала ab ovo. При тім як одні зовсїм забули про «історичні права» Польщі й цїлу справу віддавали інїціативі короля, так знов иньші, як Осолїньский, з букви актів приходили до хибного виводу, що постанови тих актів були in usu цїлий час, аж до Жиґимонта Старого. Заходами найбільше загорілих унїонистів, як сей Осолїньский, відсьвіжувано в памяти суспільности давнїйші унїонні акти, й угольним каменем сеї історичної арґументациї стає акт 1501 р.: його Осолїньский ширив між послами для обзнайомлення з справою унїї. Пізнїйше важну прислугу унїонистам зробила хронїка Кромера (перше виданнє 1555, друге 1558 р.), де справі унїї дано дуже богато місця, обставлено її цитатами з актів і представлено як можна користнїйше для інкорпораційних змагань.

Завдяки тому всьому польські полїтики незадовго узброїлись тяжкою артілєрією історичних документів, а заразом й історичних рекрімінацій на Литвинів. З сього погляду цїкава одна анонїмна промова (може бути, тогож таки Осолїньского), де історія унїї, досить докладна[886], зведена на ряд закидів Литві не тільки в недодержанню унїї, але і в учинках против Поляків: Литвини намовили Казимира не потверджувати коронних прав, відірвали від Польщі Луцьк, Ломази й ин. міста, наводили Татар на Польщу, й т. и.[887] Такі обвинувачення через їх повторюваннє з часом мусїли дуже сильно впливати на аґресивність польських унїонистів супроти Литви.

Під час сойму 1553 р. се ще, як кажу, було тільки в початках. Як ті, против котрих арґументував Осолїньский — що складали цїлу справу унїї на ласку короля, так і сам король — не підозрівали нїяких прав силою тягнути Литву до унїї. На виводи Сєнїцкого король з роздражненнєм відповів, що він не береть ся відгадувати змісту його неясних вимог що до унїї (Сєнїцкий, як я зазначив, дїйсно говорив дуже неясно). Що міг він, король, зробити з станами вел. князя Литовського, то зробив, і більшого не підіймаєть ся. Спільного сойму скликати не може, бо не може станам вел. князївства наказати; а щоб згодились вони самі, того не сподїєть ся. Хиба що польські стани попробують самі через своїх послів намовити литовські стани до такого спільного сойму.

Сойми 1557-8 рр.

Супроти такої неохоти короля радикальнїйша частина послів вернула ся до проєкту 1548 р. — спинити все, поки король не виконає своїх обовязків. Але більшість посольської палати не прийняла сеї проґрами, і після того як меньшість (15 послів) під проводом Осолїньского зробила сецесію з сойму, більшість вела наради дальше в більш уміркованім тонї. З огляду на вияснення короля в справі спільного сойму посли при закінченню сойму тільки просили короля «пильно», аби найблизший сойм скликано до Парчова, а разом з тим сойм литовський до сусїднїх Войниць, аби їм лекше було переговорюватись. Король відмовив і того, кажучи, що не може кликати литовські стани під Войницї, бо в. князївство — «то теж держава наша, має свої свободи, права й вільности, ми на них їм присягали й їх ламати, боронь Боже, не годить ся». Сойм, заповів король, буде скликаний у Вильнї, а Поляки можуть вислати туди своїх послів, одного з поміж сенаторів, другого з поміж послів. Або нехай вишлють на Литву лист від сойму, запрошуючи до такого соймовання в Парчові й під Войницями, і тодї буде видко[888]. Посли на то пристали — так описував се сам король в листї до свого повірника Миколая Радивила[889].

Відповідно до того король скликав на другий рік коронний сойм до Люблина, але таке незвичайне, пограничне місце не подобало ся самим послам: мало хто з них приїхав, і сойм зійшов на нїчим[890]. На сойм 1555 р., скликаний відповідно до бажаня станів у Пйотркові, були, здаєть ся, закликані й стани в. кн. Литовського; але вони відповіли, що не можуть прибути через «пильні справи й потреби» (мали то бути напружені відносини з Москвою)[891]. Польські посли хотїли ввести в конституції соймові постанову, що найблизший сойм мусить бути зложений з участию Литви, і на нїм переведена унїя та соmmunіа consilia de соmmunibus malis, але конституція ся не була прийнята. Та король обіцяв, що за рік скличе сойм і на нього закличе литовські й пруські стани. Для заохоти литовських станів посольська палата обіцяла, що на сїм соймі вона ухвалить і поміч Литві на Москву[892].

Принада ся одначе не заохотила Литвинів. На сойм 1557 р. (в Варшаві) вони не прибули, правдоподібно вимовили ся, як потім і в 1558 р., інфлянтською справою. Була то усобиця ливонського маґістра з ризьким архіепископом; Жиґимонт-Авґуст хотїв вмішати ся до неї тому, бо архіепископ був його свояком, а до того ще й польського посла в Ливонїї вбито. Литва сею справою спеціально займала ся[893]. Зрештою близших відомостей про сойм 1557 р. не маємо; знаємо тільки, що в рецесї його було повторене жаданнє, щоб найблизший сойм відбув ся з участю станів вел. кн. Литовського[894]. Але литовські стани не прибули й на новий сойм — 1558 р. (в Пйотркові). Та судячи по перехованому дневнику його, і в польських кругах інтерес до унїї в сих роках відійшов на другий плян перед иньшими, внутрішнїми справами. Симптомом ослабленої енерґїї, а з тим — і ослаблених надїй на скоре переведеннє інкорпорації вел. кн. Литовського служить справа перевірення границї Корони з вел. кн. Литовським, піднята на соймі 1558 р… Згадуючи ріжні утрати, які понесла Польща на ріжних границях, посольські оратори згадували й «захоплене» в. кн. Литовським, покликуючись на «давнї хронїки». Вони користали при тім з хронїки Кромера й між тим захопленим згадували й Луцьк. Король і тут постарав ся прохолодити запал послів, пригадавши, що самими хронїками не можна нїчого довести, бо мабуть і Литва потрапить покликати ся на свої знов хронїки[895]. Замітка дїйсно твереза, та на жаль уже не повторена королем при «історичних» арґументах люблинського сойму 1569 р.

Як бачимо, король в сих роках все ще зіставав ся обєктивним глядачем польських інкорпораційних змагань і сам до них нїчим не хотїв прикладати ся. Покладаючи ся на се, стани в. кн. Литовського іґнорували всї заклики й заходи польських станів коло спільного сойму й «екзекуції унїї»; вони не хотїли купувати помочи Поляків якими небудь уступками в сїй справі і взагалї обминали всяку спільність з ними. Коли по остатнїм соймі (1558 р.) ливонські рицарі звернули ся до Жиґимонта-Авґуста, просячи його помочи против Москви та піддаючи ся під його протекцію, польські сенатори хотїли взяти участь в ливонській справі спільно з Литвою, а литовські пани недвозначно дали зрозуміти, що не потрібують в сїй справі Поляків. Наслїдком того Польща усунула ся від сеї справи, й Литва взяла ся ратувати Ливонїю сама (на виленськім соймі 1559 р.), а в Польщі гнївали ся на короля, що він у сїй справі, як і в иньших, був сторонничо-прихильним для Литви[896].

Ливонська справа

Ся участь в ливонській справі одначе мала фатальні наслїдки для в. кн. Литовського й справи унїї. Ливонська справа упала виключно на литовські плечи й показала ся незвичайно важкою. Прийшло ся боронити Ливонїю не тільки від Москви, але витримувати конкуренцію також з Данїєю й Швецією. Від початку 1560 р. вела ся війна з московським військом і вийшла ся незвичайно тяжкою. В. кн. Литовське крім шляхецьких походів мусїло тримати значні, як на той час, наємні війська, що вимагали значних податків від станів (серебщизни).

При тім виявило ся, що задержати Ливонїю в виключнім володїнню Литви не удасть ся. Коли супроти повного упадку й розбитя Ливонїї стани ливонські рішили секуляризувати рицарську державу й піддати ся Жиґимонту-Авґусту, вони вимовили собі, що прилучають ся разом до Литви й Польщі, а на випадок розірвання унїї можуть піддати ся якійсь иньшій державі. Для литовських автономистів таке застереженнє було в високій мірі не миле, бо творило певний завязок реальної унїї між Литвою й Польщею, але щоб не упустити Ливонїї в московські руки, литовські стани на се мусїли згодити ся. Мали надію тільки на те ще, що Поляки може самі перехилять справу на їх бік. В прелїмінарнім актї, уложенім на виленськім соймі 1561 р. з ливонськими відпоручниками, було застережено, що як би Польща не згодила ся прийняти Ливонїю в свою оборону, Ливонїя прилучаєть ся до самої Литви[897]. Але польські сенатори згодили ся зараз на прилученнє Ливонїї в тій формі; тільки шляхта робила ріжні трудности, жадаючи сповнення своїх давнїйших домагань, та ображена тим, що в ливонській справі першу ролю грала Литва. Кінець кінцем прилученнє Ливонїї і до Литви і до Польщі стало ся довершеним фактом.

Але се не богато полекшило тягар війни, що тяжів далї на в. кн. Литовськім, бо Поляки якоїсь значнїйшої участи в війнї не взяли. Тим часом прилученнє Ливонїї потягнуло за собою, в 1562 р., московський похід на землї в. кн. Литовського, а зимою 1562/3 рр. рушив сам царь, і в лютім 1563 р. московське військо взяло Полоцьк. Се був тяжкий удар, тяжший навіть може як утрата Смоленська, бо се була стародавня провінція Литовської держави, далеко тїснїйше звязана з усїм полїтичним і економічним її житєм, і ся катастрофа мусїла зробити сильне вражіннє в литовських кругах.

Литовське боярство, для котрого не минула даремно піввікова участь в парляментарнім житю, починає, під впливом сих полїтичних подїй, рішучо виломлювати ся з під проводу й впливу панів-рад. Тяжкі тягарі, часті походи й великі «серебщизни», що спадали на плечі боярства, озлобляють його против полїтики відокремлення від Польщі, веденої панами-радою. Тїснїйше сполученнє з Польщею, переведеннє унїї по мисли Поляків обіцювало литовському боярству дїяльнїйшу участь Поляків в війнах, що тяжіли на Литві. Заразом, як підносили унїонисти, обіцювала унїя литовському боярству ріжні иньші спеціальні вигоди: розширеннє шляхецьких свобід, увільненнє шляхти з під переваги маґнатів і т. и.

І от з театру війни, під безпосереднїм вражіннєм її тяготи, по раз перший підносить ся сей постулят литовської шляхти: з табору під Витебськом, в вереснї 1562 р., висилає литовська шляхта, против волї литовських маґнатів, петицію до в. князя й короля, просячи, «аби доконав унїї з Польщею». Польське шляхецтво, що від кільканадцяти лїт простягало руки до литовської шляхти, аби вона помогла йому в імя спільних клясових інтересів в переведенню унїї й иньших шляхецьких постулятів, на рештї дочекала ся відповіди — литовська шляхта простягнула й собі руку до нього, до шляхецьких благодатей Польщі.

---

Вистул Литовської шляхти

---

На жаль, нам все ще не звісні близше обставини, серед яких вийшла петиція литовського боярства про унїю. Тим часом важне значіннє сього факта, його вплив на дальший перехід унїонних переговорів надає сим обставинам значний інтерес. Знаємо, що петиція вислана була з під Витебська, де стояло литовське військо, скликане лїтом 1562 р. наслїдком нападу московського війська на околицї Витебська й Орші. Перше нїж зібрало ся литовське військо, московські війська уже вернули ся, й литовська шляхта, попустошивши пограничні землї московські, звернула ся до в. князя через послів з прошеннєм — пустити їх до дому[898]. Разом із сим, очевидно, була переслана й петиція в справі унїї. Вона має дату 13 вересня 1562 р. й була зложена «nа seimie» — на вічу литовського боярства, зібраного в війську.

Стилїзация сеї петиції чи властиво постанов того віча, переданих послам до предложення королю[899], показує, що се був формальний «бунт» шляхти против литовських маґнатів, які до тепер в своїх руках держали полїтику в. князївства і в своїм впливі тримали в. князя: шляхта рішучо не хотїла більше йти з ними.