Розділ «V. Полїтичні обставини в XVI в. — влученнє українських земель до Польщі»

Ся виключність олїґархії в. кн. Литовського була головною причиною її слабости. Не кажучи вже про народнї маси[1076], ся олїґархія не могла оперти ся на шляхту, не могла числити навіть на панство українських земель. Се українське панство, живши й досї своїм осібним, замкненим житєм, майже або й зовсїм не маючи приступу до центральної управи в. кн. Литовського, не мало вправдї охоти до прилучення їх земель до Польщі, але нїколи не виявило й охоти відорвати ся від Польщі та вернути ся до в. кн. Литовського. Українським маґнатам, правда, близший був олїґархічний устрій в. кн. Литовського, нїж шляхецька демократія польської Корони, але остаточно так богато вони не бояли ся втратити, як литовські олїґархи, й тому не мали чого так дуже спротивляти ся інкорпорації. Рядова ж шляхта західньої України — Волини й Підляша, з своїх місцевих і клясових інтересів навіть спеціально підперала унїю. На литовських соймах, як ми бачили, вона виступала з спеціальними петициями про унїю, а на Люблинськім соймі, по прилученню Волини й Підляша, разом з панами своїх земель аґітувала за інкорпорацією Берестейщини, Браславщини, Київщини. В листах литовських панів з Люблинського сойму читаємо гіркі жалї на таку зраду інтересам вел. кн. Литовського з боку Волинян (також і Підляшан). «Нема вже сумнїву що до Підляшан, що вони самі бажали того відірвання, та і по панах Волинянах бачу, що великого насильства над ними не стало ся — самі спішили ся до того, і тепер нема гірших прокурорів против Литви, як пани Волиняне», пише Нарушевич[1077]. Обвинувачення були неправдиві на стільки, що й Підляшане й Волиняне поступали супроти Литви вповнї лояльно — доки не були включені в склад Корони. А що не було з їх сторони внутрішнього, щирого нахилу до Литви — се певно; і розумієть ся, був то результат виключної, еґоістичної полїтики самих литовських верховодів.

---

Заходи Литви щоб вернути українські землі

---

Унїя Литви, відірваннє провінцій на Люблинськім соймі були довершені серед крайньої депресії литовської делєґації. Земля захитала ся під їх ногами. Їх давнїйший союзник і протектор — вел. князь ішов з повною безоглядністю й рішучістю против них. Литовська шляхта, посли, давнїйше такі послушні панам-раді, вийшли з свого послуху. Зашаховані «контумаційними» декретами польського сойму, пани-рада стратили в їх очах всякий престіж; їх полїтика була діскредитована, всї їх конституційні права і ґарантії розсипали ся в нїщо. Їx давнї послушні піддані з українських земель бунтували ся, відривали ся, ставали «прокурорами» (інстіґаторами) на них, і за їх помічю, — як Литві здавало ся, коронний сойм з королем укладали все нові й нові «декрети» на відірваннє старих литовських провінцій: за Волинею Київ, за Київом Браславщина, там далї Берестейщина, Кобрин, Пинськ, а там іще — дивись — сягнуть по Мозир і дальші заприпетські землї[1078]. І бідна, нещаслива Литва бояла ся вже й рушити ся і голову піднести, щоб не накликати нових бід.

Але хвиля депресії й замішання пройшла. Король прохолов з свого завзятя й готов був каяти ся перед Литвою з своєї сторонничости й запалу[1079]. Віджив старий авторитет литовських верховодів у власних кругах, над своєю суспільністю. А з тим повинна була прийти реакція тій депресії, мусїла відродити ся давнїйша енерґія литовських автономистів і литовської суспільности взагалї.

Головний актор люблинських актів Жиґимонт-Авґуст, очевидно, доживав свої останнї днї, й не було що чіпати його в тій аґонїї. За три роки, що дїлили люблинську унїю від смерти останнього потомка Ягайла (1/VI 1572) ми не бачимо з боку Литви нїяких серіозних виступів в дусї литовської державної ідеї[1080]. Смерть його розвязувала руки литовським полїтикам, давала можність думати про направу й приверненнє утраченого. При королївськім гробі пішло гасло між литовськими маґнатами — упоминати ся від Поляків «лїпшої унїї» і відібраних країв[1081]. Брак солїдарности, дезорґанїзація, яка показала ся на перших порах в Польщі, суперництво між Великопольщею й Малопольщею, замішання на конференціях — могли тільки піднести дух у литовських автономістів. При першій нагодї — на зїздї з польськими панами у Мстибові на початку грудня вони заявили, що іґнорують польські зїзди з їх ухвалами і скликають свій осібний зїзд. Заразом піднесли справу відірваних провінцій: рішення Люблинського сойму в сїй справі вони признавали неправними, формально неважними, вказували на орґанїчну звязь литовських земель з тими провінціями і т. и.[1082] Та треба признати, що вже в сїй деклярації, судячи по змісту її, поданому в головнім нашім джерелї[1083], Литовцї не показали потрібної рішучости. Вони нїби заявляли, нїби просили, самі очевидно ще не вияснивши собі, в якій формі виявити свою неґацію люблинських постанов і як далеко в нїй іти. Поруч з протестами в справі забрання провінцій, що було вповнї неправним і їх не обовязувало, вони підносили ріжні поправки до унїї, яку мусїли вважати обовязковою для себе, бо кінець кінцем її признали. Взагалї та неясність, яку вносили литовські полїтики у всї давнїйші свої відносини до Польщі, в унїонну справу, — те вічне ухиляннє від принціпіального ставлення річи, яке характеризує їх полїтику, повторяло се й тепер та ослабляло сильно значіннє й вагу їх постулятів[1084].

Що правда, їм і тяжко було виступати різко. На плечах їх висїла далї московська війна й разом з манїфестаціями против люблинських рішень їм приходило ся благати у Поляків помочи против Москви. Тому їх виступи виглядають так нерішучо. Видали розпорядженнє, щоб з відірваних провінцій податки і всякі виплати йшли по давньому до литовського скарбу[1085], але нїчого не зробили, щоб зреалїзувати сю постанову. На коновакційнім соймі поставили жаданнє, щоб відірвані 1569 р. провінції вернено їм ще перед елєкцією, але нїчого не зробили, щоб на сїм настати. Поновили се жаданнє на соймі елєкційнім, і знову скінчило ся на тім тільки, що польські сенатори відсунули сю справу, сказавши, що її не годить ся порушувати підчас безкоролївя, й литовські сенатори прийняли сю відповідь, не здобувши ся на нїяку енерґічнїйшу акцію, анї навіть на якусь сильнїйшу манїфестацію в сїй справі[1086]. Не скористали з нагоди, яку мали для того, щоб забезпечити окреміщність в. кн. Литовського й спільно з Поляками вибрали Генриха Вальоа[1087]. Гадка про відлученнє в. кн. Литовського від Польщі здавала ся литовським полїтикам неможливою, трохи не дикою. Московський цар Іван IV Страшний, що вважав ся досить бажаним кандидатом (бо сим вибором думали усунути полїтичне суперництво Московського царства з в. кн. Литовським), заговорив був про розірваннє унїї: що він лїпше б хотїв бути в. князем литовським тільки. Але на перше ж слово його в сїм напрямі литовські посли відповіли йому, що про відлученнє Литви від Польщі не може бути й мови[1088].

Слабість і безуспішність литовської опозиції

З другого боку, в справі привернення відлучених провінцій показало ся зовсїм ясно, що в самих відлучених від в. кн. Литовського землях нема до нього нїякого нахилу. Соймики, відбуті лїтом 1572 р. виявили се зовсїм виразно. Нїде голоса не чуємо за поворотом до в. князївства. Соймик Бельзької землї, постановивши ряд ухвал для охорони порядку, заразом зазначив свою повну солїдарність з иньшими коронними землями й потвердив спеціально свою звязь з Короною, а його ухвали були прийняті на соймиках волинськім і київськім. В конфедерації руських земель, проголошеній 31 липня, в Глинянах, мали взяти участь посли земель Белзької й Волинської, а ся конфедерація між иньшим проголошувала цїлість і нероздїльність земель польської Корони й грозила повстаннєм на всякого, хто хотїв би нарушити звязок руських земель з Короною[1089]. Се був голос головно шляхти, що в тїсній звязи з Польщею бачила запоруку своїх клясових шляхетських інтересів і тримала ся сеї звязи[1090]. Роспорядженнє литовських станів, щоб з забраних 1569 р. провінцій всякі доходи йшли до скарбу в. князївства, зістало ся, очевидно, без всякого результату. Коли по виборі Генриха, перед новим королем, в присутности волинських і иньших послів, литовські сенатори заложили протест, що не допустять до потвердження прав, доки не будуть звернені в. кн. Литовському відібрані землї, посли українських провінцій нїчим не підперли сього жадання й зістали ся солїдарними з иньшими коронними послами[1091]. В пізнїйших зїздах і конфедераціях в. кн. Литовського (по утечі Генриха) бачимо тільки одного-двох сенаторів з відібраних провінций — тих що з давнїйших часів займали уряди тих земель, будучи самі особисто тїснїйше звязані з самим вел. князївством, і нїкого з самих місцевих панів[1092]. Раз відлучені від вел. князївства, вони не показували нїякої охоти звязувати ся з ним, тим більше що сама Литва на кождім кроцї проявляла тільки слабість, нерішучість, більше нїчого.

Нового короля Генриха, коли він зближав ся до границь Польці, литовські стани сповістили про свою кривду в справі відірваних провінцій і заявили, що внесуть сю справу на найблизшім соймі. Не знати, в якій формі сповнили б вони се, та тільки до соймовання не прийшло, бо вже в червнї 1573 р. кор. Генрих утїк з Польщі. Знову розпочинаєть ся безкоролївє, і сим разом литовські полїтики нїби показують замір поступати більш рішучо й пляново. Паралєльно з зїздами й конфедераціями польськими вони орґанїзують свої, ведуть самостійні зносини: актом конфедерації (в Вильнї 1 падолиста 1574 р.) пани литовські ухваляють проводити кандидатуру архикнязя Ернста австрійського і заразом — обовязують ся доходити як перед королем так і перед станами польськими відірваних від Литви провінцій[1093]. В виборі Баторія Литва не взяла участи і признавала його для себе необовязковим. Та коли з сього фрондовання прийшло ся зробити вивід — вибрати собі вел. князя незалежно від Польщі, стани в. князївства на таку відвагу не здобули ся. Почали просити Поляків, щоб для форми визначали нову елєкцію, щоб Баторій здержав ся з коронацією до такого нового формального вибору. Але сього не послухано, й Литві прийшло ся признати Баторія королем та вдоволити ся такими дрібницями, що лоскотали їх литовський автономізм (як осібна присяга Баторія литовським станам, осібне потвердженнє прав і привилеїв в. князївства, і т. и.), але вирікти ся всяких серіознїйших претенсій. В дезідератах предложених Баторієви литовськими станами бачимо ріжні другорядні подробицї литовської автономії, але про поверненнє забраних провінцій уже вони не згадали[1094].

Панованнє Баторія припечатало такий стан річей. Енерґічною обороною в. кн. Литовського від Москви він навчив Литву ще більше цїнити свою унїю з Польщею. З другого боку, ті уступки автономній амбіції Литвинів, які були їм зроблені (як заснованнє осїбного трибуналу для в. кн. Литовського, нова кодифікація Литовського Статуту в дусї автономности в. князївства) давали певне задоволеннє сим амбіціям. І Литва вдоволяєть ся сим, дає спільному державному житю затягати все тїснійше тї узли, які лучили її з житєм польським, і залишає свої претенсії. В безкоролївє по смерти Баторія серед відновленої фронди, яка мала зазначити полїтичну осібність вел. князївства Литовського, домаганнє привернення відірваних провінцій відізвало ся тільки для того, щоб зараз же завмерти: на елєкційнім соймі литовські пани згадали за Волинь, Підляше і т. и., але слїдом заявили, що вони се питаннє залишають, а ставлять домаганнє в справі Ливонії, і т. и.[1095]

Українські землі поза границями Польщі

Справа завмерла, і від сих часів в. кн. Литовське тратить для нас інтерес. По перше — бо воно невважаючи на свої фрондовання фактично все більше стає простою провінцією Польщі, з деякими тільки формальними прикметами автономії, але реально беручи з дуже слабо вираженою осібністю. По друге — тому що в нїм зістало ся дуже мало з української землї.

Люблинський сойм полишив за границями польської Корони дві українські окраїни — одну при в. кн. Литовськім, другу — в руках Москви.

В руках Москви від часів в. кн. Олександра зіставала ся цїла Чернигівщина, з виїмком тільки узького західнього, надднїпрянського поясу — округів Любеча й Остра (сї зістали ся при в. кн. Литовськім і зачисляли ся, як і стара Переяславщина, до Київщини та разом з нею перейшли в 1569 р. до Корони). Але й решту Чернигівщини вернула собі Польща на початках XVII в., під час московських замішань (Смутного времени). Перемирє 1618 р. полишило чернигівські землї за Польщею, а «вічною угодою» 1634/5 р. Москва «на віки» признала Сїверщину Польщі, й тут 1635 р. сформовано воєводство Чернігівське, зложене з двох повітів — Чернигівського й Новгородсїверського. Се нове воєводство почислено між землї коронні, по традиції, що вони давнїйше тягнули до Київа, тим часом як відібрана разом з ним земля Смоленська прилучена до в. кн. Литовського[1096].

Таким чином і ся частина української території увійшла в склад Польщі, хоч не на довго — на яких сорок лїт, бо з початком Хмельнищини Польща її стратила безповоротно. По за границями Польщі, при в. кн. Литовським лишило ся тільки північне пограниче України: берестейське Побуже (давня Берестейська земля в тїснїйшім значінню — без землї Дорогочинської) й Пинщина. Сї землї належали до Троцького воєводства, але 1566 р. утворено з них осібне Берестейське воєводство, зложене з повітів Берестейського й Пинського; сюди належав і Туров з своєю округою. При в. кв. Литовським вони зістали ся до кінця. Конституція 3 мая 1791 р., ухваливши знести осібність в. кн. Литовського, тим самим включила до Польщі й сю решту української землї, та, як відомо, її постанови реального значіння не мали. Але як і вся осібність в. кн. Литовського від Польщі, так і окремішність сих земель від Польщі стала чисто формальною від часу, коли знесено заставу, що загрожувала дорогу Полякам до тутешнїх держав і урядів, коли сими землями стало правити спільне правительство, спільний сойм, і de facto тутешнї відносини вповнї зближили ся до Польщі. Се сталось дуже скоро по 1569 р. й вповнї іґноруючи сю формальну границю, можна сказати, що перед великою українською революцією всї українські землї належали до Польщі. У всякім разї — стояли вони в сфері впливів її правительства, її права, її житя.

Хоч на короткий час, перед сею революцією удало ся Польщі осягнути всю мету — зібрати під своєю властю українські землї.