Розділ «III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — від середини XV віка до початків XVI-го»

Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні
Пляни галицьких панів. Умова їх з Свитригайлом

Переведеннє в житє сього зрівняння, зреформованнє українських земель в дусї польської шляхетської свободи, оборона здобутих прав, поставлена метою конфедерації 1436 р. — були тільки одною стороною в змаганнях шляхотського союза. Другою був, щоб так сказати — шляхотський імперіалїзм. Галицька Русь була першою стацією в походї польської шляхти на українські землї; тут утворили ся перші кадри нової польської маґнатерії, й сї успіхи тільки розпалили її охоту до дальших здобутків. Поділє було здобуте галицькими панами, против наказу, хоч і не против волї польського правительства. Се удало ся, й завистне око галицьких панів звертаєть ся до иньшої сусїдньої землї, на котру заявило претензії польське правительство, але не відважило ся зреалїзувати — до Волини.

Претензії на Волинь були піднесені зараз по смерти Витовта, а як я вище підносив, грамота Ягайла Лучанам 1432 р. будить підозріння, що польське правительство й потім мало гадку забрати Волинь. Але мотив обережности супроти унїї взяв гору, й польське правительство відложило сю справу до лїпших часів. Се не задоволило русько-польських конквістадорів, і обставини, в яких опинив ся Свитригайло в 1436 р., давали їм охоту використати їх для окупації Волини. Правда, у Свитригайла, як казав Посільґе, були ще й незалежно від того приятелї між українсько-польським панством. Але що переговори галицьких панів з Свитригайлом стали ся не на ґрунтї якихось особистих симпатий, а власне таких окупаційних апетитів, в тім трудно мати які небудь непевности, маючи перед очима умову галицької шляхти з Свитригайлом.

На жаль, нїяких подробиць сих цїкавих переговорів ми не маємо — саму тільки умову[527]. З неї бачимо, що по своїй невдалій візитї до Кракова Свитригайло розпочав переговори з галицькими панами, і між ними в перших днях вересня (1436) прийшло до такої умови:

Між Свитригайлом й панами з Галицької Руси й Поділя уставляєть ся союз против усїх ворогів, аж до повнолїтности короля. Свитригайло має панам помагати «вірними радами й помічю», а вони йому. Свитригайло віддає Полякам Луцьк з повітами[528], а галицькі пани мають на сєрадзькім зїздї вистарати ся йому від короля заплату за Луцьк иньшими маєтностями. Наколи ж би на тім зїздї не вдало ся виторгувати нїчого для Свитригайла, в такім разї відпоручники Свитригайла й панів самі мають щось постановити в справі тої заплати йому. По смерти Свитригайла всї його володїння мають перейти до Корони, і в сїм напрямі мав він обовязати своїх намістників. Що до Київщини, бояре Свитригайла, які були при нїм, тут же зложили таку грамоту: обіцяли бути помічними й прихильними королеви й панам його, а спеціально панам з Руси, і по смерти Свитригайла тримати ся тільки короля[529]. Можливо, що теж було зроблене й для Браславщини, тільки сеї грамоти ми не маємо.

Значіннє сеї умови ясне: за відступленнє Польщі Волини галицькі пани забезпечали Свитригайлу володїннє иньшими землями — Київщиною, Браславщиною, Сїверщиною, й обіцяли йому за себе й за короля поміч против Жиґимонта. Инакше сказавши — Свитригайло ставив їм жаданнє, аби змусили короля розірвати союз з Жиґимонтом. Се, очевидно, було його головне жаданнє, а наскільки щиро при тім заміряв він передати Луцьк Полякам, се вже иньша справа. Правда, полки галицькі й мазовецькі (се очевидна вказівка на участь в сїй справі також панів бельзьких), прилучивши ся до війська Свитригайла, були впущені ним в Луцьку землю. Але се ще щирости Свитригайлового заміру не доводить: в тій хвилї для Свитригайлового престіжа ся польська залога була дуже користна, а більшого не питаймо.

Справдї, здаєть ся, се панське військо — властиво вість про його прихід зробила Свитригайлови дїйсну прислугу. Підчас його подорожі в Польщу Жиґимонт задумав зробити з Свитригайлом кінець. Правдоподібно, сим хотїв він запобігти можливому компромісу з Свитригайлом. Як довідуємо ся з Свитригайлового листу до вел. маґістра, вислав Жиґимонт разом два війська на Свитригайлові волости: одно на Луцьк, друге на Київ. Перше, прийшовши під Луцьк, пішло на приступ, хотячи спалити місто, але Свитригайлова залога їх відбила. Потім прийшла звістка, що Свитригайло «уложив союз з королем» — не знати, чи значило се звістку про ту Свитригайлову угоду з панами, чи про вислане ними військо, — скорше може остатнє. Тодї Жиґимонтові вояки кинули облогу й пустили ся швиденько назад. До Київа же встиг надтягнути Юрша, тодїшнїй київський воєвода, що був з Свитригайлом у Львові. Получивши ся з Татарами, що прийшли в поміч, він задав битву Жиґимонтовому війську, побив його сильно, і тим ся кампанїя скінчила ся. Дїяло ся се в середнїх днях вересня[530].

Вагання польського правительства

Тим часом галицьким панам на сєрадськім зїздї, видко, не вдало ся перевести своїх плянів. Длуґош каже, що дебати над сею справою були дуже завзяті. Галицькі пани вказували на те, що се справа вже зроблена й не може бути змінена: Свитригайло уже передав луцький замок відпоручникам панів — старостї руському Шамотульському й Яну з Сєнна старостї олеському. Дїйсно, в актах Свитригайлових і його союзників сї пани звуть ся навіть луцькими старостами, то оден то другий, хоч в дїйсности Луцька земля зіставала ся в володїнню Свитригайла, й ті пани були властиво тільки комісарами галицької шляхти. Але з противного боку вказувано на обовязки прийняті на себе супроти Жиґимонта, на його рішучу опозицію всяким компромісам з Свитригайлом і домагання, аби Луцьк передано йому, Жиґимонтови, відповідно до трактату 1432 р.

Очевидно, серед польських панів були два напрями. Один змагав до як найскоршого прилучення українських земель до Польщі. Другий за лїпше вважав пильнувати унїї й сею дорогою зближати по волї інкорпорацію цїлого вел. князївства Литовського. Зрештою такі два напрями були взагалї в польській полїтицї, від самого початку майже, й часом перехрещували ся з собою. Перевагу в Сєрадзи взяв, очевидно, другий погляд, хоч ми й не знаємо близше постанов сього зїзда. Длуґош каже, що з Сєрадзи вислано послів до Жиґимонта, аби конче помирити його з Свитригайлом і намовити його на те, аби згодив ся, щоб Свитригайлу дати якусь винагороду в коронних землях[531]. Се все оповіджене дуже коротко й не ясно; очевидно тільки, що правительство не хотїло розривати з Жиґимонтом, як бажав собі Свитригайло й галицькі пани. Але як воно хотїло обернути компроміс з Свитригайлом і справу його земель, се не ясно.

Супроти рішучої опозиції Жиґимонта, вислані з сєрадзького зїзду польські посли вкінцї вирікли ся зовсїм Свитригайла й задоволили ся тільки скріпленнєм унїї: Жиґимонт потвердив ще раз акт 1432 р., додавши нові ґарантії на те, що по його смерти всї землї перейдуть до короля, з виїмком Троцької волости його сина. Натомість польські посли обовязали ся перервати всякі відносини між Свитригайлом і Польщею. Всї Поляки, які були в Луцькій землї або взагалї в службі Свитригайла, мали бути відкликані й виведені звідти до 25 сїчня, й потім нїкому не вільно буде чи з Польщі чи з Мазовша іти до Свитригайла, везти до нього припаси, зброю й т.и., під страхом кари[532].

Таким чином польське правительство вповнї вирікало ся Свитригайла, хоч і не обіцяло Жиґимонтови активної помочи против нього. Се була, щоб так сказати, офіціальна польська полїтика. Але в дїйсности ті обіцянки не були сповнені: відносини галицької шляхти з Свитригайлом не були розірвані. Одного з її комісарів Яна з Сєнна бачимо ми при боцї Свитригайла в лютім 1438 р., з титулом луцького старости; в актї конфедерації галицької шляхти з жовтня 1438 р. на чолї її стоїть Шамотульський ґенеральний староста руський, з титулом луцького старости. Сама конфедерація, завязана «для загального добра земель руських і подільських», хоч в актї говорить тільки про збираннє й шафованнє королївськими доходами, могла в дїйсности стояти в звязку з окупаційними плянами шляхти: не дурно ж вона манїфестувала ся титулом луцького старости для Шамотульського. В звязку з сим могла стояти й нова подорож Свитригайла в Галичину з кінцем року: звідти, з Перемишля висилав він свого аґента до Прусії[533].

Жиґимонт тим часом, як оповідає Длуґош, майже на кождий зїзд польських станів присилав свої скарги й нарікання на те, що умову про передачу йому Луцька не додержано: держать Луцьк далї в імени Корони згадані старости — Шамотульский і Сєненьский. Длуґош додає, що значна частина польських сенаторів не могла рішити ся на передачу Луцька, і тим дає розуміти, що гадки в сїй справі були подїлені, і що польське правительство, зробивши формальну уступку Жиґимонту, все ще не рішало ся виріктя ся плянів прилучення Волини. На нові домагання Жиґимонта поручено було тим волинським комісарам (десь в осени 1438 р., як виглядало б з Длуґошевого оповідання), аби з певними застереженнями передали Жиґимонтови Луцьк. Але порученнє се не було сповнене. Аж самі луцькі бояри, бачучи безвихідне становище Свитригайла й поставлені перед альтернативою — вибирати між підданством Коронї або вел. князївству, прихилили ся до сього остатнього. В сїчнї 1439 р., — писав Жиґимонт до пруського маґістра, — «Луцьк, що Поляки були забрали против своїх записей і присяг та при собі задержали (!), піддав ся нам сам, і Лучане зажадали, аби ми їм прислали свого намісника, і ми їм зараз післали»[534].

Се був остатнїй удар Свитригайлу — по нїм він уже не встав. Всякі звістки про нього уривають ся й пізнїйша лєґенда про нього оповідає, що він сїм лїт пас вівцї на Волощинї, поки не дістав назад Луцька[535].

Судячи з того, що в момент смерти Жиґимонта ми не бачимо в руках Свитригайла нїяких волостей в в. кн. Литовськім, треба припускати, як то й роблять звичайно, що Жиґимонт по переходї Луцька до нього, вибив Свитригайла геть зовсїм з земель вел. князївства Литовського. Се й зрозуміло — Свитригайло був зовсїм обезсилений, і навіть галицька шляхта не мала причини ним опікувати ся, коли втїк від неї предмет її бажань — Волинь. Він дістав одначе «винагородженнє в коронних землях», про яке пактовано ще 1437 р.: йому дано в державу деякі маєтности в Галичинї, що й зіставали ся за ним аж до кінця його житя[536].

Пасти вівцї отже Свитригайло не мав потреби, а й саме вигнаннє його не трівало довго: в мартї 1440 р. під ножами конспірації згинув його ворог Жиґимонт, і перед очима Свитригайла на хвилю блиснула знову перспектива великокнязївського престолу.


Полїтика в. кн. Жиґимонта


Мусимо вернути ся до відносин вел. князївства до Корони, аби прослїдити дальшу історію унїї й тїсно звязану з нею справу прилучення українських земель до Польщі.

Ми бачили, що унїя була розірвана Свитригайлом і звязана на ново по проголошенню Жиґимонта. Аби уратувати загрожену унїю, Поляки не спинили ся перед державним переворотом в Литві й сотвореннєм власними руками вел. князя з прероґативами Витовтових часів. Відступили навіть від претензій на Волинь і тільки всї старання робили коло того, аби забезпечити перехід вел. князївства по смерти Жиґимонта до рук короля.

Жиґимонт, хотячи запобігти порозумінню між Поляками и Свитригайлом, послушно видавав ті приречення, яких вимагали від нього Поляки. Акт унїї 1432 р., потверджений 1433 і 1434 р., був загострений при кінцї 1437 р. ріжними додатками, що мали на метї не дати місця дїдиченню великокняжого престолу, — переходови його від Жиґимонта до його сина Михайлушка: всї намісники й старости мали зложити присягу й письменне обовязаннє, що по смерти Жиґимонта передадуть свою державу королеви й т. и. Нарештї в осени 1439 р., може занепокоєні заходами Жиґимонта коло союзу з цїсарем (чи властиво «королем римським») Альбрехтом, Поляки казали Жиґимонтови ще раз потвердити акт унїї 1432 р.[537]

Жиґимонт чинив їх волю, але тільки до часу. Його відносини до Корони не були та й не могли бути щирі. Відібраннє від його сина спадщинних прав до великокняжого престола, правдоподібність, що при «виборі» в. князя сей син і в дїйсности буде відсунений від того престолу, щоб не скріпити тим принціпу дїдичности, зовсім природно, мусїло Жиґимонта в високій мірі дражнити. А і взагалї таке залежне становище від Польщі, в яке поставило його польське правительство, йому не могло подобати ся. З самого початку старав ся він знайти собі опору супроти польської полїтики, її далекосяглих інкорпораційних змагань.

Від початків Жиґимонт пробує увійти в близші відносини з нїмецькими рицарями, і як ми бачили, в 1435 р. навіть здержав похід на Ливонїю, аби ощадити собі союзника в будучности. Пізнїйше (1438 р.) навязує він зносини з Альбрехтом австрійським, зятем і наступником цїс. Жиґимонта на престолах угорськім і чеськім, що супроти тодїшнїх польських плянів на Чехію мусїв дуже цїнити такого союзника як вел. князь литовський. У в. князя являють ся пляни лїґи против Польщі, зложеної з цїсаря, нїмецьких рицарів, Литви й Татар. А коли Поляки, силкуючи ся розбити сей союз Жиґимонта з Альбрехтом, повторяли стару пісню, що в. князь литовський не може входити в такі союзи, бо він не самостійний володар, а польський підвладний, — в. кн. Жиґимонт відповідав на се вповнї Витовтовим язиком: «Нїколи ми не були нїчиїми підданими, і велике князївство наше, скільки сягає людська память, нїколи не було нїкому підвласне, і ми держимо його не з рук Поляків, а займаємо престіл його від Бога дїдичним правом по наших попередниках. По смерти нашого брата вічної памяти Витовта воно правно перейшло на нас, як на правдивого спадкоємця і ми на сїм престолї за божиєю помочию нїкого окрім Бога не боїмо ся»[538].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IV. XIV–XVI віки. Відносини полїтичні» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — від середини XV віка до початків XVI-го“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи