Розділ «III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — від середини XV віка до початків XVI-го»

Одначе добродїйства, признані сим привилеєм Русинам, були досить непевні. Перед усїм Ягайлові відпоручники хоч мали дуже широку повновласть від короля, видають сю грамоту за своїми підписями і печатками тільки тимчасово — до приложення королївської печати. З тим підривала ся правосильність сього привилею — вповнї правосильним мав він, очевидно, стати по королївськім потвердженню, чи привішенню королївської печати. Далї, незалежно від сього застереження кидаєть ся в очі, що в такім важнім актї, при направі великої національної кривди православній Руси, зовсїм промовчано релїґійну ріжницю: говорить ся тільки про національности, тим часом як ті давнїйші привилеї, що «як здавало ся виключали Русинів» (се «здавало ся» также може своє значіннє мати!) і тепер мали дістати поправку в сїм новім привилею, як раз стояли на становищі не національнім, а релїґійнім: не національну, а релїґійну ріжницю підносили. Се промовчаннє, розумієть ся, може бути толковане так, що відпоручники, на чолї котрих стояв сам краківський біскуп Збіґнєв Олєснїцкий, хотїли можливо невинно представити сю дражливу для їх католицького сумлїня справу — обминали її релїґійну сторону. Але може бути й так, що тут наданнє навмисно давало ся так, аби не трудно було його потім признати неважним, або пізнїйшим толкованнєм звести на нїщо (мовляв, мова тут іде про русинів католиків, а не схизматиків). В звязку з тим може мати значіннє й та обставина, що Ягайлового потвердження сеї грамоти не маємо: може він і дїйсно не вважав потрібним її потверджувати. Та коли й так, то сього надання, видко, не було можна потім взяти назад: признану в нїй рівноправність Русинів з Литвинами повторив Жиґимонт в своїм привилею шляхтї в. кн. Литовського, виданім півтора року пізнїйше[489], і тим самим сю справу запечатано, — хоч і Жиґимонтів привилей повної рівноправности Русинам не давав. Навпаки, можна думати, що значіннє його було в дїйсности більше формальне нїж реальне, або й зовсїм ілюзоричне: Русинам признавав він те, чого вони не були й перед тим позбавлені, а не давав того, в чім вони дїйсно були покривджені в порівнянню з католицькою шляхтою — як у правах на уряди[490].

Підчас сих переговорів і дипльоматичних актів польське правительство, не гаячи часу, заходило ся оружною рукою позаберати собі землї, на які розтягали ся його претензії. З проголошеннєм великим князем Жиґимонта воно уважало перемирє з Свитригайлом неважним, всї умови з ним так само, і його самого — неправним володарем земель в. князївства. Був се софізм, але і все поступованнє польського правительства против Свитригайла — ся орґанїзація конспірації против нього підчас перемиря, що признавало його вел. князем, було одним безправєм і віроломством.

Насамперед, на вість про проголошеннє Жиґимонта в. князем, Ягайло забрав свої двірські полки[491] й вислав їх на Олесько, аби відібрати від Свитригайла. Богдан Рогатинський боронив ся, але облогою змушено його піддати ся[492].

Подільська кампанія 1432 р.

По сїм першім, хоч і дрібнім успіху, Ягайло вислав нові полки в поміч олеській експедиції й виправив їх на Поділє — відберати східне Поділє від Свитригайлового намістника Федька князя несвизького, що виступає тут уже від р. 1431 й по словам неприхильного Длуґоша «з поміж усїх князїв Литви й Руси визначав ся великою відвагою й воєнною славою». Уже зараз по перемирю 1431 р. польське правительство нарікало на нього, що він не віддав пограничних замків Голчедаєва й Єлтушкова, відступлених Польщі трактатом. Чи уступив ся він з них потім, не знаємо, бо пізнїйше про них не чуємо, але Длуґош, оповідаючи про кампанїю 1432 р., каже, що Федько з своїми Русинами і з помічними полками Волохів і Татар чинив напади на зайняті Поляками округи[493].

Сили Федька в дїйсности одначе не були, видко, великі, і коли польське військо (десь в жовтнї-падолистї 1432) рушило на східне Поділє, він не відважив ся виступити против нього, тільки нищив дрібною війною. Польське військо позаберало кілька замків в східнїм Поділю, тодї Федько сам спалив свою резіденцію — Браслав, разом з замком, і Поляки зайняли й його. Але Федько тим часом дістав помочи від Татар і Волохів і підстеріг польське військо в дуже невигідній, болотнистій і лїсистій околицї Копистерина, недалеко Морахви, де польське військо мало сю ріку переходити, вертаючи з під Браслава. 30 падолиста 1432 р. він ударив тут на нього, коли воно переходило гатями. Настало велике змішаннє, й польське військо трохи не погинуло до останку. Федькові ватаги кинули ся вже грабувати польський обоз. Але несподїваний прихід малого віддїлу, висланого на провянтованнє, підбодрив Поляків і перестрашив Федькових вояків, зайнятих грабованнєм. Честь польського війська була виратована. Поляки навіть представляли сю битву великою своєю побідою, оповідали про великі тисячі побитих Татар, Волохів і Русинів, і на доказ привезли дванадцять ворожих корогов; але сї оповідання досить підозрілі. Навпаки, Федько доносив Свитригайлови, що він побив Поляків і задав їм великі страти[494].

У всякім разї, коли навіть битва скінчила ся з честю для Поляків, окрім гонору вони не здобули нїчого: результати походу по сїй битві пропали, й східнє Поділє опанував Федько на ново[495].

Тим часом воєвничий запал Поляків, разом з загальною депресією, викликаною у партизанів Свитригайла проголошеннєм Жиґимонта, зробили були вражіннє на Волини. З грамоти Ягайла довідуємо ся, що коли він перебував у Львові, слїдячи за кроками подільської експедиції, з кінцем жовтня (1432 р.) прибула до нього депутація князїв і шляхти Луцької землї й заявила, що вони піддають ся королеви й коронї Польській. Ягайло видав їм грамоту, де признавав ріжні благодати. Князям, шляхтї й духовенству — латинському й православному, Нїмцям, Жидам і Вірменам надавав він ті самі права, якими користають ті верстви й народности в Польщі. Православні церкви не мали руйновати ся або зміняти ся на латинські, православні всяких верств не мали бути приневолювані до латинства. Селяне звільняли ся від старостинських поборів (стацій). Спеціально приобіцює король, що не відлучить нїколи Луцької землї від Польської корони анї кому чужому (alicui extraneo) не дасть у державу[496].

Ся остатня обіцянка піддає гадку — чи Ягайло, користаючи з такої привабної нагоди, не задумував задержати Луцьку землю в своїх руках, хоч відпоручники його відступили права на Волинь Жиґимонтови, і се мусїло бути королеви звісне[497]. Але справа ся вияснити ся не встигла: серіозного нахилу до Польщі в Луцькій землї не було нїякого, нї перед тим нї по тім. Длуґош оповідає навпаки, що по Луцькій війнї 1431 р. тут проявило ся сильне роздражненнє на Поляків: палили й нищили костели й т. и. Луцька депутація була проявом тільки хвилевої депресії: під зверхністю Ягайла й Жиґимонта Луцька земля зістала ся лише кілька місяцїв. Коли показало ся, що справа Свитригайла зовсїм ще не програна, тодїшнїй намістник луцький кн. Олександр Ніс, давнїй прихильник Свитригайла, прилучив ся знову до нього, десь в цьвітнї 1433 р.[498], і Волинь знову тримала ся Свитригайла[499].

Свитригайло сам анї хвилї не уважав своєї справи програною; його незвичайна енерґія не зраджує йому й тепер. Утїкши від наглого нападу Жиґимонта до Полоцька, він висилає зараз лист до ливонського маґістра й сповіщаючи його про катастрофу, заразом заявляє, що числить ще на значну підпору в землях в. князївства, й просить бути готовим йому в поміч для боротьби з Жиґимонтом. Иньшим разом доносив він, що числить на поміч Татар і Волохів, що хан прислав йому 20.000 війська, а з Волощини сподїваєть ся він 50.000, і т. и. Се розумієть ся цифри побільшені — для заохоти Нїмцїв. Ливонський маґістр і без того тримав ся вірно Свитригайла, але пруський крутив, хотячи дочекати — хто в кінцї візьме гору на Литві, Свитригайло чи Жиґимонт, і вів зносини з обома[500].

В падолистї (1432 р.) Свитригайло розпочав окупацію відірваних Жиґимонтом земель і закликав пруського маґістра, аби разом з тим ударив на Польщу. Початки походу були щасливі, й Свитригайло під Вильном задумував злучити ся з ливонським військом для дальшої кампанїї. Але перше нїж надійшло ливонське військо, під тоюж нещасливою для Свитригайла Ошмяною напав на нього Жиґимонт з польськими полками, і по завзятій битві, 9 грудня Свитригайла побито, так що він з значними стратами знову мусїв вернути ся до свого Полоцька[501].

І ся неудача не ослабила завзятя анї Свитригайла анї його союзників. Ливонський маґістр вибрав ся сам на війну. Волохи мали урядити похід на Польщу. Рахували також на діверсію пруського маґістра. Свитригайло збирав коло себе великі сили, щоб злучити ся з ливонським військом для окупації Литви. Але сей скомбінований плян не удав ся: ливонське військо ударило не діждавши ся Свитригайла; той рушив, не діждавши ся головних сил татарських, і кампанїя (сїчень-лютий 1433 р.) скінчила ся тільки на спустошенню Жиґимонтових земель[502].

Війна на Литві 1432-3 рр.

Свитригайло збирав ся слїдом поновити свій похід, але що обіцяне татарське військо не наспіло, відложив сей плян, тільки ливонські рицарі повторили грабівничий напад на Литву[503].

На весну закликав Свитригайла до великої кампанїї на Польщу й Литву сам вел. маґістр, що стратив нарештї надїю помирити ся через Жиґимонта з Польщею. На Зелені сьвята пляновано велику війну. Свитригайло призначав сили Поділя й Волини до діверсії на Польщу, на котру мав ударити й вел. маґістр, тим часом як маґістр ливонський з Свитригайлом мали зайняти ся Литвою. Але з кінцем луцького перемиря заатакували Поляки з чеськими гуситами Прусію так, що з задуманого пруського походу на Польщу не вийшло нїчого. Мало се тільки той користний для Свитригайла наслїдок, що Поляки, зайняті сею війною, не могли помогти Жиґимонту против Свитригайла й ливонських рицарів, що в липню рушили на Литву разом з тверською помічю.

Жиґимонт, полишений своїм силам, переважно обмежав ся тільки дрібною війною, і його проби відпору не були щасливі. Свитригайло з союзниками страшно знищили Литву. Цїлий ряд городів в східнїй частинї Жиґимонтових волостей опановані були Свитригайлом. Як би не пошість в людях і конях в союзних військах, Жиґимонта може удало ся б зовсїм знищити, тим більше, що серед литовських бояр, як доносили Нїмцям, знову зазначив ся дуже небезпечний для Жиґимонта рух. Але пошість чи брак поживи змусили союзників перервати війну, а слїдом Поляки, змусивши пруських рицарів до перемиря, прислали поміч Жиґимонту, й він кінець кінцем коли не в цїлости, то бодай в части вернув собі утрачене (про сей його похід маємо лише побіжну звістку).

Свитригайло потім зимою знову висилав свої полки на Литву, але вони тільки попустошили землю. Таким чином й ся кампанїя, найщасливійша ще для Свитригайла, не привела до нїяких важнїйших результатів[504].

Боротьба на Україні

Війна, що разом з тим вела ся на Українї, також не довела до нїяких важнїйших результатів. Вихідною точкою війни тут, здаєть ся, був перехід Носа до Свитригайла. Як оповідає Длуґош, по сїм переходї до Луцька настягало ся пребагато Русинів. Звідти українські ватаги нападали на землї Польської корони. Длуґош згадує про їх походи в Холмську землю, котру одначе щасливо боронив звісний уже нам Грицько Кердеєвич і зробив сим нападам кінець побивши самого Носа на чолї одної такої експедиції[505]. В другий бік повстаннє ширило ся на північ: Русини по части попустошили, по части опанували Берестейщину, Чорну Русь, околицї Слуцька й Клечська. Одначе само Берестє польському війську, надісланому Ягайлом, удало ся виратувати[506].

На Поділю Федько кн. несвизький з Татарами вів далї пограничну війну з Поляками, без значнїйших результатів; голоснїйшим епізодом було, що він захопив в неволю несподїваним нападом самого камінецького старосту Фридриха (Теодорика) Бучацкого. Але сили Федька були ослаблені: страчена була для нього поміч з Волощини, бо оден з молдавських господаричів Іля, вигнавши свого брата, зложив лїтом 1433 р. присягу на вірність Польщі. Татари також були досить непевними союзниками: Длуґош оповідає, що пообіцявши Свитригайлови поміч, вони натомість попустошили землю Київську та Чернигівську й від Днїпра вернули ся назад[507].

Кінець 1433 р. принїс з собою згоду Польщі з Прусією, уложену на 12 лїт. Вона мала обіймати також Литву й Свитригайла, але так само як і попереднє перемирє, не була в дїйсности переведена в литовських відносинах. Ливонські рицарі її не приняли й зістали ся союзниками Свитригайла, а й в. маґістр пруський, згодившись на неї під натиском обставин, не залишав обіцянок своєї помочи Свитригайлу: до такої помочи заохочував маґістра по давньому цїсар[508]. Отже в дїйсности згода та нїчого не змінила, бо реальної помочи пруські рицарі Свитригайлови й перед тим не давали. Ріжниця була тільки та, що Польща, полагодивши відносини з Прусією, могла звернути свої сили на Свитригайла; але й на се не заносило ся.

На початку 1434 р. прибув на Литву Ягайло; Длуґош каже, що просив його приїхати Жиґимонт, бо сподївав ся, що така гостина Ягайла піднесе його значіннє в очах людности[509]. Він ще раз, власною особою, потвердив Жиґимонта на вел. князївстві, а той за те ще раз (в лютім 1434 р.) мусїв відновити акт унїї 1432 р., відновлений уже раз на початку 1433 р.[510]. Заразом — очевидно за згодою Жиґимонта, Ягайло вислав до Свитригайла запросини на зїзд, аби уложити з ним згоду від Польщі й Жиґимонта. З запросин сих нїчого не вийшло, бо Свитригайло збув їх відповідю, що без згоди союзників не може до таких переговорів приступити. Але вони характеристичні, бо показують, що й польсько-литовським кругам ся безконечна війна з Свитригайлом встигла наскучити[511].

Слїдом умер старий Ягайло, перестудивши ся в Медицї, в лїсї, де засидїв ся слухаючи соловейка. Безкоролївє зайняло всї уваги в Польщі, відвернувши їх зовсїм від Свитригайла.