Розділ «III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — від середини XV віка до початків XVI-го»

Казимир умер в вел. князївстві, в Городнї, 7 червня 1492 р., окружений панами вел. князївства, в присутности своїх молодших синів Олександра й Жиґимонта. Дуже скоро появила ся верзія, що Казимир сам перед смертю призначив на польський престіл Ольбрахта, а на вел. князївство Олександра. Ся традиція стала потім офіціальною. Але що в найперших листах ради вел. князївства й самого Олександра про сей тестамент нема згадки, дуже можливо, що ся історія з тестаментом була пущена литовськими кругами пізнїйше, для оправдання вибору Олександра на великого князя[603].

Навчена попереднїми трудностями, коли треба було дістати осібного вел. князя для в. кн. Литовського, рада вел. князївства зараз по смерти Казимира поспішила ся лишити у себе Олександра. Він мав бути тимчасовим управителем вел. князївства, «для нЂкоторыхъ пригодъ и нагабаней непріятелскихъ на отчину нашу», а вже на день Ілї, 20/VII визначено сойм вел. князївства для вибору вел. князя. Зроблено се без порозуміння з польськими сенаторами, як того вимагали давні унїонні акти і як то пригадували литовським панам польські на першу вість про смерть чи хоробу Казимира[604]. Правда, в попереднїх часах унїонні акти дїйсно стратили своє значіннє, й сама унїя властиво не істнувала; але виразно зазначити се в своїм поступованню рада в. кн. Литовського також не хотїла, й поступаючи против тих постанов унїї, заразом старала ся злагодити можливо своє поводженнє. Вона з великою готовістю відкликала ся на візвання Поляків до солїдарного поступовання, обіцювала, що візьме участь в проєктованім поляками спільнім соймі для полагодження відносин обох держав — «што бы было отпущено а любо омешкано с обусторонъ, раднымъ а справедливымъ обычаемъ оправити». Тим усїм силкувала ся вона огладити вражіннє від свого самовільного поступовання в виборі Олександра. Для сього послужила й історія з тестаментом Казимира. Посольством висланим до польських сенаторів, рада повідомила їх про тестамент Казимира[605] і свій замір вибрати Олександра. Про сей вибір говорила вона як про річ уже рішену, не згадуючи нїчого про участь в нїм Поляків. За те з свого боку усильно поручала польським сенаторам вибрати собі королем Ольбрахта, відповідно до того тестаменту. Теж саме поручав її Олександр, покликуючи ся на сьвідоцтво литовських панів про Казимирів тестамент[606]. Тут у перше чуємо про той тестамент, і як сказав я вже, дуже правдоподібно, що рада вел. князївства й пустила сю історію для того, аби оправдати своє самостійне поступованнє в виборі в. князя.

Вибір Олександра

Вибираючи Олександра, одного з молодших королевичів, литовські пани забезпечали вел. князївство від персональної унїї з Польщою. Здаєть ся, для того-ж вони, з самим Олександром разом, так усильно поручали Полякам вибрати королем Ольбрахта. По їх мислї й стало ся: Ольбрахта вибрано королем, а ще перед тим вибраний був вел. князем Олександр, на загальнім зїздї земель в. кн. Литовського.

Се перший раз, скільки знаємо, вибір вел. князя переведено на соймі всїх земель. З канцелярської записки довідуємо ся, що запрошення на зїзд були вислані в усї землї вел. князївства: до Київа, до Смоленська, до Витебська, до Полоцька, до Луцька… Заховані в цїлости листи на Волинь адресовані до «всїх князїв, панів і земян Волинської землї», осібно від Олександра й осібно від ради вел. князївства. Подаючи до відомости смерть Казимира, сї грамоти пригадують присягу, що нею Казимир «обовязалъ и запечаталъ всихъ насъ душы, и вашоє милости братьи нашоє» — вибрати по смерти його одного з синів. Тут отже про тестамент мови не було ще в його пізнїйшій формі, гадки про нього ще не вияснили ся. Пани ради поясняють, що задержаннє Олександра в вел. князївстві не ставить нїяких перешкод свобідному вибору в. князя, заохочують аристократію провінцій до солїдарности з вел. князївством Литовським, і просять для участи в виборі вислати на сойм «старшихъ васъ десять або двадцать, або колко ся вамъ увидить». Крім вибору в. князя сойм мав також обсудити ріжні справи «для доброго и посполитого земьского»[607].

Подробиць самого вибору маємо досить мало. У Стрийковского знов згадуєть ся, що була кандидатура на вел. князївство братанича звісного нам претендента Семена Олельковича — Семена Михайловича, кн. слуцького, і що у нього були прихильники, але вел. князем згідно вибрано Олександра[608]. Ся кандидатура Семена не дуже певна, але що вибір Олександра не стрів нїякої поважнїйшої опозиції і пішов гладко, се можна уважати певним[609]. Подробицї коронаційної церемонїї оповідає, на підставі того що чув потім в Польщі, дещо пізнїйший хронїст Децій (Діц)[610], але брати їх серіозно не можна. Натомість земський привилей, виданий Олександром зараз по виборі, 6/VIII, зовсїм уже певно вказує на цїлий ряд ограничень великокняжої пласти, переведених при сим виборі: вел. князь обіцяє приймати ухвали ради вел. князївства й не перемінювати своєю властю того, що ухвалить рада; без її згоди в. князь не може відберати урядів, роздавати воєводств і пограничних замків, тратити доходи вел. князївства[611]. Се й була, очевидно, та друга точка соймових нарад — «для доброго посполитого земьского», згадана в запрошеннях на сойм[612].

Вибір Олександра ослабив і без того слабку звязь вел. князївства з Короною, можна сказати — зовсїм перервав її[613].

Олександр поздоровив брата з коронацією на короля, але скільки знаємо, не робив нїяких старань бути признаним або потвердженим на вел. князївстві польським правительством, як свого часу робив то його батько. Вел. князївство стало на становищу повної самостійности; унїя була розірвана. Але трудні полїтичні обставини пригадували на кождім кроцї обом державам потребу помочи, солїдарности, союзу, й з тим виринала все справа унїї. Цїкаво одначе, що підношено її передовсїм з польського боку.

Уже на перші вісти про смерть чи смертельну хоробу Казимира польські сенатори, взиваючи литовських панів до солїдарного й приятельського поступовання, як ми бачили, проєктували спільний сойм для доповнень «опущеного й омешканого». Мова йшла очевидно про дипльоматичне сконстатованнє унїї, тільки польські сенатори не вважали потрібним називати справу по імени. Литовські пани заявили свою повну готовість «оправити опущене», але близше в справу ще меньше мали охоти входити, і з того проєкту спільного сойму не вийшло зовсїм нїчого. Рада в. князївства й в. кн. Олександр тільки при кождій нагодї заохочували Поляків до солїдарности против усїх ворогів, в інтересах обох держав[614]. Та Поляки не хотїли такої солїдарности инакше як «під одним дахом», і при першій нагодї коли в. кн. Литовське серіозно попросили їх помочи, заявили, що без унїї просять на них не рахувати.

Переговори про потвердженнє унії

Вел. кн. Литовське стояло вже за Казимира в напружених відносинах з Москвою, що допікала йому нападами свого союзника — кримського хана[615]. По смерти Казимира Москва почала зачіпати Литву ще сильнїйше; виглядало се на добру війну, й супроти того весною 1493 р. Олександр і рада вел. князївства просили помочи у Корони, людьми й грошима, відповідно до проголошеної солїдарности[616]. Відповіди довго не було, аж з кінцем року польське правительство відізвало ся і в відповідь на прошення Литви витягнуло справу відновлення давнїх «записів» унїї. Король заявляв в. князеви, що він як брат, готов помогати, але між державами істнували записи, що докладно означили обовязки одної держави супроти другої і їх треба тримати ся: «от которых жо записов справне не слушаєть отступити, и овшеки в них от котороє стороны в чом коли выступено або вмешкани єстъ, жадаєть маєстатъ королевский, абы было оправлено с обусторонъ, в чомъ потребизва єстъ оновити, абы были оновены». Литовські пани тодї, як згадують потім в своїм посольстві польські сенатори, заявили були охоту на ревізію актів унїї[617]. Але видно, Полякам здало ся слїдом, що обставини для Литви за надто тяжкі, й її можна притиснути до стїни та змусити до простого признання давнїх актів унїї, уневажнюваних Литвою в попереднїх спорах. Вони почали доводити литовським панам, що старі акти унїї так добре уложені, що лїпше їх тримати незмінно[618]. Та на се литовські пани згодити ся нїяк не могли, а що тим часом кріза в московських відносинах проминула, тож справу унїї вони вкінцї замовчали, й тільки подякували ладно Полякам за їх плятонїчну охоту до помочи[619].

Потім Поляки не задовго знову підняли справу унїї, але в иньшій ситуації. Було се під татарською грозою, після того як Татари в осени 1494 р. страшно спустошили Поділє й побили Поляків під Вишневцем. Ян Ольбрахт через свого посла Филипа Калїмаха кликав Литву до спільної боротьби з Татарами, а щоб прихилити її до участи, запроєктував уложити нові «записи» «слушнымъ а раднымъ обычаємъ, безъ ображеня чти и безъ шкоды обоєго панства». Отже в бідї Поляки показували охоту зійти з того становища, на якім стояли пів столїтя: що унїя має операти ся на давнїйших актах. Вони готові були відступити від стилїзації давнїх «записів» і виробити нову формулу унїї, чого так довго й даремно добивали ся від них пани литовські за Казимира. В литовських кругах сю гадку про уложеннє нового унїонного акту, розумієть ся, прийнято й тепер прихильно. Олександр повідомив короля (1496 р.), що рада на се годить ся, й просив його прислати свій начерк унїї: «волю свою вказати, которымъ обычаємъ мелъ тотъ записъ вделанъ быти»[620].

На се прибуло поважне посольство, зложене з двох воєвод — сєрадзького Поповского й белзького Тенчиньского. Король через них накликав в. князя до спільної боротьби з Татарами й Турками та підносив потребу тїсного союзу Корони з в. князївством, а для того — відновлення актів унїї. «Предки наші, казав він, злучені союзом крови, пануючи в тій державі, розуміли, що одна без другої (Корона без в. князївства) не може добре усьпівати — «не могло добре быти ражоно ани стати». Тому урадили й підданих своїх прихилити до умов, потверджених «записами», аби против всїх неприятелїв боронити ся спільною радою та помічю й таким чином бути страшними всїм своїм ворогам. Сих умов (въступы) й записей тримали ся вони аж до часу смерти отця нашого[621], і поки них держали ся («радили ся»), — в якім покою і в якім добрім станї були ті держави, добре то знає ваша ясність. А коли перестали їх держати ся, які шкоди й спустошення стали ся з тими державами, на велику ганьбу нашу й дому нашого, — всїм то явно. Тому король просить в. князя вплинути на своїх підданих, аби «давныи ступы и записы, обапол вделаны, захованы и держаны были», хоч би з певними змінами, — на се Поляки вповнї готові пристати[622].

Як підставу для такого відновлення, чи евентуальних змін в формулї унїї посли привезли котрийсь з актів унїї. Мусїв се бути городельський акт, судячи з того прихильного становища, яке зайняла супроти нього рада вел. князївства. В. кн. Олександр заявив польським послам своє переконаннє, що рада в. князївства нїчого не буде мати против відновлення привезеного ними акта унїї. Дїйсно, рада висловила послам свою готовість потвердити привезену ними й передану в. князеви копію[623]. Але заразом вона заявила, що всї иньші записи; старші чи пізнїйші від сього акту, противні їх чести, вони не признають важними, так як і їх предки не признавали, й сподївають ся, що й Поляки се приймуть до відомости[624]. Ся заява дуже заїхала польським послам. Вони, очевидно, мусїли знати, що польські сенатори, пристаючи на зміну формули унїї, зовсїм не мають охоти через те вирікти ся інкорпораційних актів, тільки відкладають їх до лїпших часів. Тож у відповідь на заяву литовських панів польські пани відказали, що вони не мають нїякого поручення від короля й сенату трактувати про иньші акти унїї окрім привезеного ними. І не докінчивши переговорів і не прийнявши виладженого литовськими панами проєкту потвердження привезеного їм акту унїї, та не пояснивши причин[625], воєводи відїхали[626].

Тодї литовська рада вислала своїх послів (Яна біскупа луцького і старосту берестейського Сенька Олизаровича) до Польщі з своїм проєктом[627]. Але й тут його не прийнято, й переговори про унїю на тім урвали ся. Супроти того, що литовські пани новим актом унїї хотїли уневажнити давнїйші записи, Поляки, очевидно, кинули гадку про новий акт унїї, аби не підірвати ним значіння давнїйших[628].

За те коли польське правительство, по турецькім нападї 1498 р. на руські землї, що навів перестрах на цїлу Польщу, закликало Литву до спільної боротьби, — рада вел. князївства відплатила тоюж монетою як Поляки в 1493 р. Вел. князь відповів брату, що він готов іти йому в поміч особисто з своїм військом, але не може прихилити свою раду до помочи: вона займає неприхильне становище й не хоче Полякам помагати, поки нема між обома державами «справедливої й рівної умови». Теж саме, хоч в делїкатнїйшій формі заявили польським сенаторам: і самі пани вел. князївства через послів, висланих на початку 1499 р. Пригадуючи зірвані переговори 1496 р., вони радили королеви нахилити польських сенаторів до умови в дусї тих переговорів[629].

Акт унії 1499 р.

Можливо, що король дїйсно вплинув у сїм напрямі на своїх сенаторів, і на сей раз прийшло таки до «справедливої й рівної умови». Переговорів в подробицях не знаємо, але 6 мая польські стани й король прийняли литовський проєкт з деякими змінами[630], і на загальнім соймі литовськім в Вильнї, 24 липня 1499 р. його формально принято й потверджено[631].

Сей новий акт уложено в формі потвердження Городельського акту, в стилїзації дуже близькій до згаданого вище литовського проєкту. Потверджуючи Городельський акт литовські пани поясняють тільки докладнїйше точку про порядок вибору вел. князїв і королїв, також в напрямі повної рівности обох держав: вел. князя не можна вибрати без участи польських панів, а короля — без участи литовських. Всї ж иньші унїонні акти окрім того Городельського акту, виданого литовськими панами, вони уневажняють яко такі, що «нарушали честь обох сторін, і тому їх наші попередники не признавали»[632].

Таким чином литовським панам удало ся зреформувати унїю по своїй мисли, як свобідний союз двох рівноправних держав. Тільки титул «supremus dux Lithuaniae в титулї короля лишав ся знаком супремата Польщі. Але Поляки згодили ся на сю уступку, очевидно, тільки під натиском обставин і певно, що не щиро. Можливо, що вони умисно не помагали по тім вел. князївству в незвичайно тяжкій для нього боротьбі з Москвою 1500-1 рр., аби змусити Литву до тїснїйшої унїї. Правда, що вони мали й свої клопоти на голові — з Турками й Татарами. Вкінцї ж смерть Ольбрахта й кандидатура Олександра на польську корону дали їм можливість повернути справу унїї в зовсїм иньший бік.

По смерти Ольбрахта (1501 р.) Олександр дуже енерґічно старав ся дістати ся на польський трон — хотїв навіть оружно підперти свою кандидатуру. Але до сього не дійшло — його партия й так перемогла партизанів старшого Казимировича Володислава, угорського короля. Офіціальним, щоб так сказати, мотивом вибору Олександра була унїя — потреба тїснїйше злучити обидві держави. Сей мотив підносив з великим натиском сам Олександр[633] і на сїй точцї мусїв зробити уступки. Що правда, від коли він переходив на польський престіл, се переведеннє тїснїйшої унїї не противило ся й його власним інтересам.

Поляки при тій нагодї хотїли довести до того, щоб — кажучи словами сучасника Мєховского, з Литви й Корони утворила ся «одна держава, оден народ, і в них оден король і одно право»[634]. Але Олександрові відпоручники (з Ольбрахтом еп. виленським, каштеляном виленським кн. Олександром Гольшанським і воєводою троцьким Яном Заберезинським на чолї) так далеко піти не могли, хоч і починили великі уступки жаданням Поляків. Компромісовий прелїмінар, уложений ними 3 жовтня на елєкції в Пйотркові, слїдом, 23 жовтня, без всяких змін, потвердив Олександр з кількома присутними панами й обовязав ся привести «всїх прелатів, князїв, панів, земян і важнїйші громади вел. князївства» до того, що вони сей акт вповнї приймуть, потвердять, і на се видадуть Польській коронї грамоту[635].

Компромісовий характер сього акту видно ясно з самого його змісту. Вихідним принціпом його була унїя реальна: «корона Польська й вел. князївство Литовське злучають ся в одно неподїльне й одностайне тїло, аби був оден народ, одна нація, одно брацтво, спільна рада, одна голова, оден король і пан». Одначе в близшім переведенню ся спільність обмежуєть ся тільки отсим: король від сього часу все має бути заразом вел. князем; він вибираєть ся спільно вищими урядниками обох держав; монета має бути спільна; урядники вел. князївства мають складати присягу королеви й унїї. По за тим є тільки фрази про спільну раду й поміч, солїдарність в добрім і в злім і т. и., так що кінець кінцем унїя виходить властиво тільки персональна. Очевидно, Поляки жадали реальної унїї, але мусїли задоволити ся проголошеннєм сього принціпу в актї, без дальшого його переведення.