Розділ «III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — від середини XV віка до початків XVI-го»

Се було дуже на руку Свитригайлу, але сеї ситуації використати йому не вдало ся Похід на Литву, розпочатий ним з кінцем лїта 1434 р., спільно з ливонськими рицарями, зійшов нї на що Русько-литовський лїтописець каже, що перешкодили йому великі дощі, але ще скорше — спинили Свитригайла вісти про ваганнє серед самих його прихильників та змусили його залишити на разї кампанїю в Литві[512].

Коли в польських кругах ми могли помітити з початком сього року прояви знудження з сеї безконечної війни, то тепер приходить ся сконстатувати утомленнє від сих безплодних напружень і серед Свитригайлових прихильників — руських княжат і панів. В ріжних місцях української й білоруської території прокидала ся охота покінчити з сею війною й кинути Свитригайла.

Уже на початку вересня 1434 р., підчас Свитригайлового походу, доносив ливонський аґент, що йому казали на дворі Жиґимонта: Олександр Ніс піддав Жиґимонтови Луцьк, вислав до нього підданську грамоту через якогось монаха, і Жиґимонт виправив туди Гаштовта, щоб Луцьку землю на себе відібрати. Так само мав звернути ся до Жиґимонта й Київ, і Жиґимонт вислав туди кн. Олелька Володимирича, київського княжича, аби Київ перейняти на себе. Але в Київі Свитригайло упередив його: день скорше прибув туди його прихильник Івашко Монивидович і задержав Київ[513]. На дворі Жиґимонта сподївали ся, що Івашко не утримаєть ся супроти того неприхильного Свитригайлови настрою в Київі — так та неохота до Свитригайла мала бути сильна. Але в дїйсности Київ зістав ся при Свитригайлї; Жиґимонтові прихильники, видко, помилялися що до сили того київського руху. За те Луцьк на якийсь час зістав ся при Жиґимонтї.

Сей же перехід Носа, очевидно, відізвав ся ще на иньшім визначнім прихильнику Свитригайла — Федьку кн. несвизькім, що ще весною 1434 р. щасливо вів дрібну війну з Поляками на Поділю. Окрім східнього Поділя він тримав Кремінецький повіт на Волини, і от більше меньше разом з переходом Носа з Луцьком до Жиґимонта, Федько піддає Кремінець Полякам. Довідавши ся про се, Свитригайло казав його взяти, й Федькови, як він каже в своїй грамотї, грозила смерть разом з його родиною. Але його визволили з неволї сусїднї польські старости — староста руський Вінц. Шамотульський і камінецький Мих. Бучацкий. Увільнений Федько 14/IX. 1434 записав королеви й коронї Польській свої держави — Поділє й Кремінеччину, з тою умовою, що сї землї зістануть ся й далї в його державі. Запись Поділя не мала реального значіння, бо його завчасу зайняли відпоручники Свитригайла, — аж в 1435 р., як оповідає Длуґош, захопив Браслав для Поляків їх союзник воєвода волоський. Кремінеччину ж Поляки опанували зараз по зрадї Федька[514].

Всї сї польсько-литовські здобутки не були трівкі. Весною 1436 р. Свитригайло писав уже, що Луцьк, Кремінець і майже вся Подільська земля знову в його власти, і він посадив на місце Федька Івашка Монивидовича[515]. Факти сї головно цїкаві як симптоми.

Кілька місяцїв пізнїйше викрила ся зрада в Смоленську. Провідником конспірації мав бути митр. Герасим, що завдячав своє становище Свитригайлу. Він приготовив був уже передачу Смоленська Жиґимонтови, але в остатнїй хвилї намісник смоленський викрив зраду. Герасима увязнено, а кілька місяцїв пізнїйше спалено на стосї за наказом Свитригайла[516].

Ся хиткість прихильників, сї конспірації й зради показували Свитригайлови виразно, що довше протягати боротьбу не можна[517]. Треба було або повалити противника одним ударом, або самому йти на капітуляцію. Свитригайло порозумів се й напружив усї свої сили до остатньої боротьби. З своїм вірним союзником, ливонським маґістром він уложив спільний похід на Литву на липень 1435 р. Стягнув кого міг з своїх земель і поміч від Татар. Цїсаря й вел. маґістра просив ударити на Польщу, аби звідти не було Жиґимонтови помочи.

Але цїсар, хоч обіцяв, та здурений Поляками дав протягнути час в переговорах. Без нього й в. маґістр пруський, хоч як хотїв, не відважив ся розірвати угоду та напасти на Польщу, і тільки своєю оружною манїфестацію на границї змусив Поляків здержати ся від висилки більших помочей на Литву. Але все таки Жиґимонту була післана з Польщі значна поміч (оден сучасний польський кореспондент рахує її на 12.000), і Жиґимонт з нею виступив против Свитригайла, що злучивши ся з ливонським військом коло Браслава литовського, впав в землї завилейські[518].

Не далеко Вилькомира, коло р. Сьвятої зійшли ся ворожі війська, в позиції дуже невигідній для Свитригайла. Свитригайло постановив перенести табор назад під Вилькомир, але підчас переходу польсько-литовське військо Жиґимонта ударило на нього і в короткій битві, 1 вересня 1435 р. страшно знищило його. Майже цїле ливонське військо пропало; з Свитригайлових русько-литовських полків лїтописець числить самих князїв взятих у неволю 42, і богато побитих.

Свитригайло ледво втїк у свій Полоцьк[519]. Се був рішучий удар Свитригайлу, рішучий тріумф його ворогів. По всїй Польщі дзвонили в дзвони, сьпівали Te Deum! Навіть нинїшнї польські історики попадають в ту ж тріумфальну ноту, оповідаючи про сю побіду. Русь розбито, справу унїї уратовано — вона могла тепер дозрівати дальше, щоб дозрівши — тягаром своїх здобутків задавити саму Польщу.

Біла Русь переходить до Жиґимонта

Жиґимонт по сїй побідї почув себе вповнї паном ситуації. Справу з Свитригайлом уважав він покінченою. Настав час звернути фронт в другий бік — против польських інкорпораційних апетитів, против яких він заздалегідь, ще від самих початків свого пановання пильнував зміцнити свою позицію. Потрібні були союзники против Польщі, і тому Жиґимонт не схотїв іти з Поляками на Ливонїю по вилькомирській побідї. Як Витовт під Ґрінвальдом, так і Жиґимонт, що взагалї силував ся йти слїдами свого славного брата, хотїв собі зберігти в рицарях союзника для обрахунку з Поляками, що тепер виходив на чергу.

Замість походу на Нїмцїв, вислав він сина з військом заберати руські землї Свитригайла. Але тут так гладко не пішло. Тільки Смоленськ, приготований недавнею конспірацію, піддав ся Жиґимонтови, натомість Полочане й Витебляне не віддали ся й побідно витримали облогу литовських військ. Сам Свитригайло також не думав капітулювати й стягав недобитків своїх прихильників, та татарську поміч. Відсидївши ся в Витебську від литовського війська, він з кінцем року подав ся на полудень, як казали Нїмцям — аби стягнути Татар та за їх помічю вернути собі Смоленськ і оборонити иньші руські землї[520].

Під весну, дїйсно, бачимо Свитригайла в Київі. На Українї справдї треба було його присутности. Там рознесла ся була чутка, що Свитригайла нема вже на сьвітї, й як він сам каже, се було причиною, що намістник сїверський був піддав ся — кому, не знаємо, Жиґимонту чи Москві. Але коли Свитригайло зявив ся тут, сїверські городи вернули ся до нього. З татарською помічю рушив він на Поділє й вернув собі Браславщину. Волинь — земля Луцька й Кремінеччина також вернули ся до нього. 1 цьвітня він писав до вел. маґістра, що вернув собі вже всї руські землї, з виїмком Смоленська, до котрого думав тепер забрати ся. Він планував похід і на Литву з Татарами, та просив вел. маґістра ударити разом на Польщу. Але рицарі — й пруські, й навіть ливонські, уложивши під натиском обставин угоду з Польщею (31/XII 1435) і пообіцявши в нїй розірвати з Свитригайлом, не відважали ся вже нарушити сеї умови й мовчаннєм збували Свитригайлові листи[521].

Лїто принесло новий, ще тяжший удар, нїж ся утрата нїмецьких союзників: Полочане й Витебляне піддали ся Жиґимонту, «не чуя собЂ помочи ни отколе»[522]. Вся Біла Русь отже була страчена. Се було особливо тяжко: і з становища литовської державної традиції і для Свитригайлових рахунків. На українські землї, хоч як вони були великі, в Литві все дивили ся як на провінції анектовані, властивою ж державою були землї литовські й білоруські. Тепер і ті й сї були для Свитригайла страчені. Тому то русько-литовський лїтописець, записавши підданнє Полоцька й Витебська, додає: «и нача князь великий Жедимонтъ княжити на великом княжении на Литовськомь и на Рускомь» — з Свитригайлом лїтописець від сього часу не рахуєть ся. Та й сильнїйшої опори українські землї не могли Свитригайлови дати: ми знаємо, що він операв ся на князївсько-панську верству, тим часом на Поднїпровю, так само і в Браславщинї ся верства була дуже слабка, а Волинь займала тепер досить непевне становище супроти Свитригайла.

По кількох лїтах боротьби Свитригайлу приходило ся думати про покору. Але старий дипльомат все ще шукав якоїсь штуки. Союз Польщі з Жиґимонтом знищив його — сей союз задумав він доконче розлучити. Притягнути до себе Жиґимонта не було надїї; значить приходило ся пошукати ласки у Поляків, хоч би цїною крайнїх уступок.

Поляки, як ми знаємо, захоочували Свитригайла до компромісу на початку 1434 р. Потім чуємо про якусь пропозицію переговорів від них на початку 1436 р. Та тут — з весною 1436 р. починають нас полишати джерела, перед тим розмірно богаті, так що ми тільки в деякій части можемо слїдити за полїтикою Свитригайла. При кінцї падолиста він писав вел. маґістру, що недавно уложив перемирє з Поляками, як той йому радив, — до дня св. Миколая (9 мая!). По тім, як оповідає Длуґош, він цїлу весну й лїто бомбардував своїми посольствами кор. Володислава, стараючи ся прихилити його до повного помирення й союзу. Але Жиґимонт дуже жалкував і нарікав на сї зносини Поляків з Свитригайлом та уложене з ним перемирє й рішучо противив ся всяким компромісам з ним. Тому польське правительство дуже здержливо приймало всї сї залицяння Свитригайла. Тодї Свитригайло сам 13 серпня зявив ся в Кракові, з великими дарунками королеви й його сенаторам. Але дарунки не помогли, й Свитригайлу пообіцяли тільки, що на зїздї польських станів в Сєрадзи, в жовтнї, візмуть його справу під розвагу[523].

Відповідь ся обіцювала так мало, що Свитригайло махнув рукою на польське правительство й звернув ся до панів з українських земель Польської корони і з ними уложив сепаратну умову.

Щоб порозуміти сей факт, що так противить ся сучасній ідеї держави, мусимо сказати де що про становище сього українсько-польського панства. Галичина, хоч прилучена до Польщі ще 1387 р., аж до 1434 р. не була зрівняна з иньшими польськими провінціями. Її устрій і адмінїстрація відріжняли ся від иньших польських провінций, маючи деякі останки з руських часів, а що найважнїйше — її шляхта була обтяжена спеціальними податками й обовязками, яких не знала шляхта иньших польських земель[524]. Се звязувало місцеву шляхту, без ріжницї її національности — польську й українську, певними спільними інтересами й велїло їй, так само без ріжницї, добивати ся повного зрівняння з иньшими польськими провінціями. З нею солїдарно тримала ся також і шляхта Белзької землї, хоч та належала до мазовецьких князїв, а з окупацією Поділя 1430 р. прибув союзник також і в шляхтї подільській. Не давно видана конфедерація руської шляхти 1436 р. кидає сьвітло на сей шляхотський союз всїх українських земель Польської корони: в нїм беруть участь маґнати й шляхта земель Львівської, Галицької, Перемишльської, Сяніцької, Холмської, Белзької й Подільської, грозячи знищеннєм майна кождому шляхтичови або урядникови, котрий би не піддав ся постановам сеї конфедерації, а в иньшій, пізнїйшій грамотї (1438 р.) заповідає навіть боротьбу королеви, як би він мав спротивити ся її постановам[525].

Вихідним мотивом для сеї орґанїзації була справа зрівняння шляхти руських земель з польською. Таке зрівняннє заповідав уже Єдлинський привилей Ягайла з 1430 р.: він задержав до смерти Ягайла тільки вівсяну данину в землях «руських» (галицьких) і подільських, а зрештою зрівнював сї землї з иньшими польськими, і се було повторене потім краківським привилеєм 1433 р. На практицї одначе се зрівняннє не було мабуть вповнї переведене, бо коли по смерти Ягайла його син Володислав оголосив повне зрівняннє Руси й Поділя з иньшими провінціями, се, як оповідає Длуґош, викликало сильне незадоволеннє в польських кругах, хоч з формального боку се був тільки наслїдок, що сам собою випливав з Ягайлових грамот. У всякім разї в р. 1434, з запанованнєм Володислава, проголошено було повне зрівняннє Галицької Руси й Поділя з иньшими провінціями; тут переводить ся тепер польська адмінїстраційна й судова схема — се було закінченнєм інкорпорації сих земель Польщі[526].